Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка4/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Мало-помалу галереї заповнили лицарі й дворяни, їхні довгі темні мантії становили приємний контраст, із більш світлим і веселим убранням дам. Нижні галереї і проходи незабаром були битком набиті заможними йоменами і дрібними дворянами.

Увагу всіх присутніх привернула поява на арені принца Джона та його численного веселого почту. Почт цей складався частково зі світських, частково — з духовних осіб, які були настільки ж ошатно зодягнені і трималися не менш розв'язно, ніж їхні товариші-миряни. З-поміж духовних осіб був і пріор із Жорво, у найелегантнішому костюмі, який тільки він, з огляду на свій сан, міг собі дозволити. Решта почту принца Джона складалася з його улюбленців — начальників найманого війська, кількох баронів, розпусної зграї придворних і лицарів ордену Храму та іоаннітів.

Тут не зайвим буде зазначити, що лицарі цих двох орденів вважалися ворогами Річарда: під час нескінченних чвар у Палестині між Філіппом Французьким та англійським королем вони стали на бік Філіппа.

Оточений своїми прибічниками, принц Джон виїхав на арену верхи на баскому сірому коні із соколом у руці. На ньому був багатий пурпурний із золотом костюм, а на голові — розкішна .

хутряна шапочка, оздоблена дорогоцінним камінням, з-під якої спадали на плечі довгі локони. Він їхав попереду, голосно розмовляючи й пересміюючись зі своїм почтом, і зухвало роздивлявся красунь, котрі прикрашали своєю присутністю верхні галереї. Навіть ті, хто помічав у зовнішності принца вираз розгнузданої зухвалості, крайньої зарозумілості та цілковитої байдужості до почуттів інших людей, не могли заперечувати того, що він не позбавлений певної привабливості, властивої відкритим рисам обличчя, правильним від природи і привченим вихованням до виразу привітності та люб'язності.

Під привітні вигуки глядачів принц весело гарцював навколо арени. Раптом увагу його привернула метушня, що не вщухала і була викликана претензіями Ісаака на краще місце. Зіркий погляд принца Джона миттю розгледів єврея, але набагато приємніше враження справила на нього вродлива дочка Ісаака, яка боязко притулилася до руки старого батька.

ї справді, навіть з погляду такого строгого цінителя, яким був принц Джон, прекрасна Ревека могла з честю витримати порівняння з найуславленішими англійськими красунями. Вона мала напрочуд гарну статуру, і східне вбрання не приховувало ЇЇ постаті. Жовтий шовковий тюрбан пасував до смаглявого відтінку її шкіри; очі сяяли, тонкі брови вигиналися гордовитою дугою, білі зуби блищали, мов перли, а густі чорні коси розсипалися по грудях і плечах, прикритих довгою симарою із пурпурного перського шовку з витканими по ньому квітами всіляких відтінків, спереду прикріпленою безліччю золотих застібок, оздоблених перлами, — усе разом створювало таке чарівне враження, що Ревека могла суперничати з будь-якою із найчарівніших дівчат, що сиділи навколо, її плаття було застебнуто перловими запонками; три верхні запонки вона розстебнула, бо день видався спекотний, і на відкритій шиї було добре видно діамантове намисто з підвісками величезної цінності; страусове перо, прикріплене до тюрбана алмазним аграфом, також одразу впадало в око, і хоча гордовиті дами на верхній галереї презирливо поглядали на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі й багатству.

— Клянуся лисиною Авраама, — мовив принц Джон, — ця єврейка — взірець тих чарів і досконалостей, що зводили з розуму наймудрішого з царів. Як ти гадаєш, пріоре Еймер? Клянуся храмом мудрого Соломона, якого наш ще мудріший братик Річард ніяк не може взяти, вона гарна, як сама кохана у Пісні над Піснями.

— Рожа Сарону І Лілія Долин, — відповідав пріор. — Однак, ваша світлість, вам не слід забувати, що вона не більше ніж єврейка.

— Еге! — продовжував принц, не звернувши жодної уваги на його слова. — А ось і мій нечестивий товстосум... Маркіз червінців і барон срібняків сперечається через почесне місце з обшарпанцями, у яких у кишенях, напевно, немає жодного пенні. Клянуся святим Марком, мій грошовий вельможа і його гарненька єврейка зараз матимуть місця на верхній галереї. Гей, Ісаак, хто це така?

Хто вона тобі, дружина чи дочка? Що це за східна гурія, яку ти тримаєш під пахвою, наче це скринька з твоєю скарбницею?

— Це дочка моя Ревека, ваша світлість, — відповідав Ісаак із низьким уклоном, анітрохи не збентежений вітанням принца, в якому поєдналися глузування й люб'язність.

— Ну, ти, мудрець! — сказав принц із реготом, якому негайно почали догідливо вторити його супутники. — Але байдуже, чи дочка вона тобі, чи дружина, її варто вшановувати, як це личить її красі і твоїм заслугам... Гей, хто там сидить нагорі? — продовжував він, кинувши погляд на галерею. — Саксонська мужичня...

Ач як розсілися. Нехай потісняться і дадуть місце моєму князеві лихварів та його прекрасній доньці. Я покажу цим неукам, що кращі місця в синагозі вони зобов'язані ділити з тими, кому синагога належить по праву!

Глядачами, до яких була звернена ця груба й образлива мова, виявилися Седрик Сакс зі своїми домашніми та його союзник і родич Ательстан Конінгсбурзький, котрий, як нащадок останнього короля саксонської династії, користувався найбільшою пошаною з боку всіх саксів Північної Англії. Проте разом Із царственою кров'ю своїх предків Ательстан успадкував і чимало їхніх слабкостей. Він був високий на зріст, міцної статури, у розквіті віку, але його вродливе обличчя здавалося таким млявим, очі дивилися так тупо й сонно, рухи були такі ліниві і він так не квапився у своїх рішеннях, що дістав прізвисько Ательстан Неповороткий. Його друзі стверджували, що ця млявість пояснювалася не браком мужності, а тільки нерішучістю.

І от саме до нього звернувся принц Джон із наказом звільнити місце для Ісаака та Ревеки. Ательстан, приголомшений такою вимогою, не був схильний коритися принцу. Однак він не знав, як відповісти на подібний наказ. Тому обмежився повною бездіяльністю. Не зробивши ані найменшого руху, він широко розплющив свої величезні сірі очі й утупив погляд у принца з таким здивуванням, що це могло б викликати сміх. Але нетерплячому Джонові було не до сміху.

— Цей саксонський свинопас чи спить, чи не розуміє мене! — крикнув він. —Де Брасі, полоскочи-но його списом, - продовжу вав Джон, звернувшись до лицаря, що їхав поруч із ним, командира загону вільних стрілків-кондотьєрів, тобто найманців.

Навіть у почті принца почулося ремствування. Але де Брасі, далекий як воїн від будь-якої делікатності, простягнув довгого списа і, мабуть, виконав би наказ принца, перш ніж Ательстан Неповороткий устиг би подумати, що треба ухилитися від зброї, якби Седрик із блискавичною швидкістю не вихопив свого короткого меча і одним ударом не відітнув сталевий наконечник списа.

Кров кинулася в обличчя принцові Джону. Він злобно вилаявся і хотів було вибухнути не менш сильною погрозою, але замовк, почасти тому, що почет став всіляко його умовляти й заспокоювати, почасти тому, що юрба вітала вчинок Седрика голосними вигуками схвалення.

— Що ж ви не встаєте, саксонська мужичня? — наполягав на своєму розгніваний принц. — Клянуся небом, раз я сказав — єврей буде сидіти поруч із вами!

— Як же можна? З дозволу вашої світлості, нам зовсім не личить сидіти поруч із поважними панами, — сказав Ісаак.

— Лізь, нечестивий пес, я наказую тобі! — крикнув принц Джон. — Бо інакше я велю здерти з тебе шкіру і видубити ЇЇ на кінську збрую.

Почувши таке запрошення, Ісаак став підніматися вузькою і крутою драбиною на верхню галерею.

— Подивимось, хто насмілиться його зупинити, — сказав принц, пильно дивлячись на Седрика, який явно мав намір скинути єврея вниз головою.

Але блазень Вамба запобіг нещастю своїм несподіваним втручанням: він вискочив наперед і, ставши між своїм хазяїном та Ісааком, вигукнув:

— А ну-бо, я спробую! —цими словами блазень вихопив з-під поли плаща шматок свинини і підніс його до самого носа Ісаака.

Поза всяким сумнівом, він прихопив із собою цей запас харчів на той випадок, якщо турнір затягнеться. Побачивши перед собою огидний для нього предмет і помітивши, що блазень заніс над його головою свою дерев'яну шпагу, Ісаак різко позадкував, оступився і покотився вниз по сходах. Чудовий жарт для глядачів, що викликав вибухи сміху, та й сам принц Джон і весь його почет розреготалися від душі.

— Ну-бо, брате принц, давай мені приз, — сказав Вамба. — Я переміг ворога в чесному бою: мечем і щитом, — додав він, розмахуючи шпагою в одній руці і шматком свинини — в другій.

— Хто ти такий і звідки взявся, благородний боєць? — спитав принц Джон, усе ще сміючись.

— Я дурень по праву народження, — відповів блазень, — кличуть мене Вамба, я син Безмозкого, який був сином Безголового.

— Ну, звільніть місце єврею в передньому ряду нижньої галереї, — сказав принц Джон, можливо, зрадівши такій нагоді скасувати своє перше розпорядження. — Не можна ж садовити переможеного з переможцем! Це суперечить правилам лицарства.

— Але краще, ніж садовити шахрая поруч із дурнем, а єврея — поруч із свинею.

— Спасибі, приятелю, — вигукнув принц Джон, — ти мене потішив! Гей, Ісаак, позич-но мені червінців!

Нахилившись із сідла, він вихопив із рук єврея сумку, витяг звідти пару золотих монет, кинув їх Вамбі і поскакав далі уздовж краю арени. Глядачі нагородили принца такими схвальними вигуками, наче він зробив чесний і благородний вчинок.



ГЛАВА VIII
Під час подальшого об'їзду арени принц Джон раптом зупинив коня і, звертаючись до абата Еймера, заявив, що мало не забув про головний клопіт цього дня.

— Святі угодники, — сказав він, — чи знаєте ви, сер пріор, що ми забули призначити королеву кохання і краси, яка своєю білою рукою роздаватиме нагороди! Що до мене, то я подам голос за чорнооку Ревеку. У мене немає забобонів.

— Пресвята Діво, — мовив пріор, із жахом звівши очі до неба, — за єврейку!.. Після цього нас неодмінно поб'ють камінням і виженуть з турніру, а я ще не такий старий, щоб прийняти вінець мученика. До того ж, клянуся моїм святим заступником, Ревека поступається красою чарівній саксонці Ровені.

— Чи не однаково, — відповідав принц, — саксонка чи єврейка, собака чи свиня! Яке це має значення? їй-право, оберемо Ревеку, хоча б для того, щоб гарненько подратувати саксонську мужичню.

Тут навіть почет принца заремствував.

— Це вже не жарт, мілорде, — сказав де Брасі, — жоден лицар не здійме списа, якщо завдати такої образи цим зборам.

— До того ж це дуже необережно, — мовив один з найстаріших і найвпливовіших вельмож у почті принца, Вальдемар Фіц-Урс. — Така витівка може стати на заваді здійсненню намірів вашої світлості.

Принц змушений був зробити поступку своїм прибічникам.

— Я пожартував, — сказав він, — а ви вже напали на мене, мов ті гадюки! Чорт забирай, вибирайте кого хочете!

— Ні, ні, — сказав де Брасі, — залишіть трон незайнятим, і нехай гой, хто стане переможцем, сам обере прекрасну королеву.

Це збільшить принадність перемоги і навчить прекрасних дам ще більше цінувати любов доблесних лицарів, які спроможні так їх піднести.

— Якщо переможцем стане Бріан де Буагільбер, — сказав пріор, — я вже заздалегідь знаю, хто буде королевою кохання й краси.

— Буагільбер, — заперечив де Брасі, — добрий боєць, але тут є чимало лицарів, сер пріор, які не побояться помірятися з ним силами.

— Помовчимо, панове, — сказав Вальдемар, — і нехай принц посяде своє місце. І глядачів, і бійців нетерпець бере — вже запізно, давно час починати турнір.

Принц був схильний до впертості у дрібницях, але цього разу згодився. Він сів у своє крісло і, коли почет зібрався навколо нього, подав знак герольдам оголосити правила турніру.

Ці правила були такі. П'ять лицарів-призвідників викликають на бій усіх бажаючих. Кожен лицар, що бере участь у турнірі, має право вибирати собі супротивника з-поміж п'яти призвідників. Для цього йому треба тільки доторкнутися списом до щита призвідника. Дотик тупим кінцем означає, що лицар бажає змагатися тупою зброєю, тобто списами з плоскими дерев'яними наконечниками, або «зброєю ввічливості», — у такому разі єдиною небезпекою було зіткнення вершників. Але якби лицар доторкнувся до щита вістрям списа, це означало би, що він хоче битися на смерть, як у справжніх боях. Після того як кожен з учасників турніру переломить спис по п'ять разів, принц оголосить, хто з них є переможцем у змаганні першого дня, і накаже вручити йому приз — бойового коня дивовижної краси й незрівнянної сили. До того ж крім нагороди переможцю надавалася особлива честь обрати королеву кохання й краси.

Потім було оголошено, що на другий день має відбутися загальний турнір; у ньому зможуть взяти участь усі присутні лицарі. їх поділять на дві рівні партії, і вони будуть чесно і мужньо битись, доки принц Джон не подасть сигнал до закінчення змагань. Слідом за тим обрана напередодні королева кохання й краси увінчає лицаря, якого принц визнає найзвитяжнішим з усіх, лавровим вінком із чистого золота.

На третій день були призначені змагання лучників, бій биків та інші розваги для простого люду. Таким святом принц Джон думав завоювати прихильність тих самих людей, почуття яких він постійно ображав нерозважливими і часто безглуздими нападками.

Герольди завершили читання правил звичайними вигуками: «Щедрість, щедрість, доблесні лицарі!» У відповідь на їхній заклик з усіх галерей посипалися золоті й срібні монети. Герольди вели літописи турнірів, і лицарі не шкодували грошей для істориків своїх подвигів. На подяку за отримані дари герольди вигукували: «Кохання до дам! Смерть супротивникам! Честь великодушному! Слава хороброму!» Менш поважні глядачі приєднували до цих вигуків радісні крики, тим часом як сурмачі сповнили повітря войовничими звуками своїх інструментів. Коли вщух увесь цей гамір, блискуча низка герольдів залишила арену. Тільки маршали турніру, у повному бойовому озброєнні, верхи на закованих у панцири конях, нерухомо, мов статуї, стояли біля воріт з обох кінців поля.

Тим часом весь обгороджений простір коло північного входу на арену заповнила юрба лицарів, що виявили бажання взяти участь у змаганні з призвідниками.

Нарешті ворота відчинили, і п'ять лицарів, обраних за жеребом, повільно в'їхали на арену: один спереду, решта за ним попарно. Усі вони були чудово озброєні.

Бійці виїхали на арену, стримуючи гарячих коней і примушуючи їх повільно виступати, аби похвалитися красою їхнього кроку і власною спритністю та грацією. На очах у глядачів п'ятеро лицарів проїхали арену, піднялися на пагорок, де стояли намети призвідників, роз'їхалися в різні сторони, і кожен злегка тикнув тупим кінцем списа щит того, з ким бажав битися. Повідомивши про свої відносно мирні наміри, лицарі від'їхали до іншого кінця арени і вишикувалися в ряд. Тоді призвідники вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і на чолі з Бріаном де Буагільбером, спустившись з пагорба, також стали в ряд, кожен проти того лицаря, що торкнувся його щита.

Залунали труби й ріжки, і супротивники помчалися один на одного. Бій тривав недовго: військова вправність і бойове щастя призвідників були такі, що супротивники Буагільбера, Мальвуазена і Фрон де Бефа одразу попадали з коней на землю. Супротивник Гранменіля, замість того, щоб направити спис у шолом чи у щит ворога, переломив його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнішим, ніж упасти з коня: останнє можна було пояснити випадковістю» тоді як перше доводило неспритність і навіть невміння володіти зброєю. Один лише п'ятий лицар підтримав честь своєї партії: він схопився з іоаннітом, обоє переломили списи і розійшлись, причому жоден з них не домігся переваги.

Слідом за першою друга і третя партії лицарів виїжджали на арену випробувати своє бойове щастя. Однак перемога лишалася на боці призвідників. У четверту чергу виїхали лише три лицарі; вони обійшли щити Буагільбера і Фрон де Бефа і викликали на бій трьох інших — тих, які виявили меншу спритність і силу. Але така обережність була марною. Призвідники, як і раніше, мали повний успіх. Один з їхніх супротивників вилетів із сідла, а два інших схибили, тобто зазнали поразки через невдале застосування прийому бою — удару списом.

Після четвертого змагання настала досить тривала перерва. Як видно, бажаючих стати до бою не знаходилось. Серед глядачів почалося ремство; річ у тім, що Мальвуазена І Фрон де Бефа народ не любив за їхню жорстокість, а інших, крім Гранменіля, тому, що вони були чужинці. Нікого так не засмутили наслідки турніру, як Седрика Сакса, котрий у кожнім успіху норманських лицарів бачив нову образу для честі Англії.

Нарешті, після того як сарацинські музиканти ще раз зіграли тривалий марш, на північному кінці арени з-за огорожі почувся звук єдиної труби, який означав виклик. Усі погляди звернулися в той бік, щоб подивитися, хто цей новий лицар, що сповіщав про своє прибуття. Ворота поквапом відчинили, і він в'їхав на арену.

Наскільки можна судити про людину, заковану в бойовий обладунок, новий боєць був трохи вище середнього зросту і здавався радше тендітної, ніж міцної статури. На ньому був сталевий панцир із багатою золотою насічкою; девіз на його щиті зображував молодий дуб, вирваний з коренем; під ним був напис іспанською мовою: «Desdichado», що означає «Позбавлений спадку», їхав він на чудовому вороному коні. Проїжджаючи уздовж галерей, лицар граціозним рухом схилив списа, вітаючи принца і дам. Спритність, з якою він управляв конем, і юнацька грація його рухів відразу прихилили до нього серця більшості глядачів.

Лицар піднявся на пагорок і, на подив усіх глядачів, наблизившись до середнього намету, з такою силою вдарив гострим кінцем свого списа у щит Бріана де Буагільбера, що почувся протяжливий брязкіт. Усі були вкрай здивовані такою сміливістю, але більше за всіх здивувався сам грізний лицар, діставши виклик на смертний бій. Анітрохи не очікуючи такого рішучого виклику, він у невимушеній позі стояв у ту мить біля входу до свого намету.

— Чи були ви сьогодні на сповіді, братику? — сказав він. — Чи сходили до обідні, що так відчайдушно важите своїм життям?

— Я краще за тебе приготувався до смерті, — відповідав лицар Позбавлений Спадку, який під цим іменням і був занесений до списку учасників турніру.

— То йди, ставай на своє місце на арені, — сказав де Буагільбер, — та полюбуйся на сонце востаннє: нинішнього ж вечора ти заснеш у раю.

— Дякую за попередження, — відповідав лицар Позбавлений Спадку. — Прийми ж і від мене добру пораду: сідай на свіжого коня і бери нового списа: клянуся честю, вони тобі знадобляться.

Як не прикро було де Буагільберу вислухувати поради свого супротивника, проте він в усьому пішов за ними: його честь залежала від результату майбутньої боротьби, і тому він не міг зневажити нічим, що сприяло б успіху. Він наказав подати собі свіжого коня, сильного і баского, вибрав новий, міцний спис, побоюючись, що ратище старого не таке вже надійне після попередніх боїв, і змінив ушкоджений щит. На новому щиті де Буагільбера зображений був ворон, що летить, тримаючи в пазурах череп, а під ним напис: «Бережися ворона».

Коли обоє супротивників, що вирішили битися на смерть, стали один проти одного на протилежних кінцях арени, тривожне очікування глядачів сягнуло вищої межі. Мало хто думав, що змагання може завершитися благополучно для лицаря Позбавленого Спадку, але його відвага й сміливість привернули до нього більшість глядачів.

Як тільки труби подали сигнал, супротивники зі швидкістю блискавки ринулися на середину арени і зіткнулися з силою громового удару. їхні списи розлетілися уламками по самі рукояті, і якусь мить здавалось, ніби обидва лицарі впали, бо коні під ними знялися дибки і позадкували. Однак умілі вершники впоралися з конями, пустивши в хід і шпори, і вудила. Якусь мить вони дивились один на одного просто в очі; здавалось, "їхні погляди кидають вогнем крізь забрала шоломів; потім, повернувши коней, бійці поїхали кожен у свій бік і біля воріт отримали із рук своїх зброєносців нові списи.

Давши коням і вершникам кілька хвилин відпочити, принц Джон подав знак сурмачам грати сигнал до бою. Знову суперники

помчали на середину арени і зіткнулися з такою самою швидкістю, такою ж силою і спритністю, але не з рівним успіхом, як доти.

Цього разу тамплієр цілив у саму середину щита свого суперника і вдарив так влучно і сильно, що спис розлетівся вщент, а лицар похитнувся в сідлі. У свою чергу, лицар Позбавлений Спадку, який спочатку також цілив у щит Буагільбера, в останню мить змінив напрям списа і вдарив по шолому супротивника. Це було набагато важче, але в разі успіху удар був майже невідпорний. Так воно і сталося, удар прийшовся по забралу, а вістря списа зачепило перехват його сталевої решітки. Однак тамплієр і тут не втратив самовладання і підтримав свою славу. Якби попруга його сідла випадково не лопнула, можливо, він і не упав би. Але вийшло так, що сідло, кінь і вершник звалилися на землю і сховалися у стовпі пилюки.

Виплутатись із стремен, вилізти з-під упалого коня і підхопитися на рівні ноги було для тамплієра справою однієї хвилини. Не тямлячи себе від люті, яку ще збільшували голосні радісні вигуки глядачів, що вітали його падіння, він вийняв із піхов меча і замахнувся ним на свого переможця. Лицар Позбавлений Спадку зіскочив з коня і також звів меча. Але маршали підскакали до бійців і нагадали їм, що за законами турніру вони не мають права починати подібний двобій.

— Ми ще зустрінемось, — сказав тамплієр, гнівно позирнувши на свого супротивника, — і там. де нам ніхто не завадить.

— Якщо не зустрінемось, у тім буду не я винний, — відповідав лицар Позбавлений Спадку. — Пішим чи на коні, списом, соки рою чи мечем — я завжди готовий битися з тобою.

Вони б, мабуть, ще довго обмінювалися гнівними словами, коли б маршали, схрестивши списи, не примусили їх розійтись. Лицар Позбавлений Спадку повернувся на своє колишнє місце, а Бріан де Буагільбер — до свого намету, де провів решту дня в гніві й розпачі.

Не сходячи з коня, переможець зажадав кубок вина і, відстебнувши нижню частину забрала, проголосив, що п'є «за здоров'я всіх чесних англійських сердець і на погибель іноземним тиранам». Потім він наказав своєму сурмачеві протрубити виклик призвідникам і попросив герольда передати їм, що готовий битися з кожним із них у тому порядку, який вони самі встановлять.

Першим виїхав на арену Фрон де Беф, величезний богатир, у чорній броні і з білим щитом, на якому була намальована чорна бичача голова, зображення якої наполовину стерлося в численних боях, із хвалькуватим девізом: «Начувайся, ось я». Над цимсупротивником лицар Позбавлений Спадку здобув легку, але рішучу перемогу: в обох лицарів списи переломились, але Фрон де Беф утратив стремено, і судді вирішили, що він програв.

Третій бій незнайомця відбувся з сером Філіппом де Мальвуазеном і був настільки ж успішним: він із такою силою вдарив списом по шолому барона, що зав'язки лопнули, шолом звалився. і тільки завдяки цьому сам Мальвуазен не упав з коня, але був оголошений переможеним.

Четвертий бій був із Гранменілем. У цьому двобої лицар Позбавлений Спадку виявив стільки ж люб'язності, скільки дотепер виявляв мужності й спритності. У Гранменіля кінь був молодий І надто гарячий, під час бою він так шарахнувся вбік, що вершник не міг влучити в ціль, супротивник же його, замість того, щоб скористатися такою перевагою, підняв списа вгору і проїхав мимо. Слідом за тим він повернувся на своє місце в кінці арени і через герольда запропонував Гранменілеві ще раз помірятися силами. Але той відмовився, визнавши себе переможеним не тільки вправністю, а й люб'язністю свого суперника.

Ральф де Біпонт доповнив список перемог незнайомця, з такою силою впавши на землю, що кров заюшила в нього носом і горлом, і його як мертвого винесли з арени.

Тисячі радісних голосів вітали одностайне рішення принца і маршалів, які присудили приз цього дня лицареві Позбавленому Спадку.


ГЛАВА IX
Маршали турніру першими вітали переможця. Вони попросили його зняти шолом чи підняти забрало, перш ніж він стане перед принцом Джоном, щоб одержати з його рук приз. Однак лицар Позбавлений Спадку з вишуканою ввічливістю відхилив їхнє прохання, кажучи, що цього разу не може з'явитися з відкритим обличчям через причини, які він пояснив герольдам перед виступом на арену. Маршали цілком задовольнилися цією відповіддю, тим більше, що в ті часи лицарі часто давали найдивніші обітниці і нерідко клялися зберігати повне інкогніто на певний строк, або поки не відбудеться якась певна подія. Тому вони не стали дошукуватися причин, з яких переможець бажав залишатися невідомим, а просто доповіли про це принцові Джону і попросили в його світлості дозволу представити йому лицаря, щоб принц особисто вручив йому нагороду за доблесть.

Принца Джона надзвичайно зацікавила ця таємничість. Він і так був незадоволений результатом турніру, під час якого призвідники, що були його улюбленцями, зазнали поразки від руки одного й того самого лицаря. Тому зарозуміло відповів маршалам: — Нам бажано, щоб він чекав, доки не знайдеться хтось, хто міг би вгадати його ім'я та звання. Навіть якщо б йому довелось очікувати до ночі, він не змерзне після такої гарячої роботи.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка