Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка3/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Другим був граф Лестер, — вів далі пілігрим, — а третім — сер Томас Малтон із Гісленда.

— О, це сакс! — захоплено крикнув Седрик.

— Четвертий — сер Фолк Дойлі, — мовив пілігрим.

— Теж саксонець, принаймні з материнського боку, — сказав Седрик, який із надзвичайною жадібністю ловив кожне слово.

У захваті від перемоги англійського короля і родичів-остров'ян, він майже забув про свою ненависть до норманів. — Ну, а хто ж був п'ятим? — запитав він.

— П'ятим був сер Едвін Торнхем.

— Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгіста! — скрикнув Седрик. — А шостий? Як звали шостого?

— Шостий, — відповідав пілігрим, трохи помовчавши і ніби збираючись з думками, — був зовсім юний лицар, маловідомий і менш знатний; його прийняли до цього почесного товариства не стільки заради його доблесті, скільки для круглого рахунка. Ім'я його не збереглося в моїй пам'яті.

— Сер пілігрим, — зневажливо сказав Бріан де Буагільбер, — така удавана безпам'ятність після того, як ви встигли пригадатитак багато, не має сенсу. Я сам назву ім'я лицаря, якому через нещасливу випадковість — з вини мого коня — вдалося вибити мене із сідла. Його звали лицар Айвенго; незважаючи на молодість, жоден з його соратників не перевершив Айвенго в мистецтві володіння зброєю. І я прилюдно заявляю, що, коли б він був у Англії і побажав на майбутньому турнірі повторити той виклик, що послав мені в Сен-Жан д'Акр, я готовий битися з ним. При тому коні й озброєнні, які в мене тепер є, я відповідаю за результат двобою.

— Ваш виклик був би негайно прийнятий, — відповідав пілігрим, — якби ваш супротивник був тут присутній. Але якщо Айвенго колись повернеться з Палестини, я вам ручаюсь, що він буде битися з вами.

— Гарна порука! — заперечив тамплієр. — А яку заставу ви мені можете запропонувати?

— Оцей ковчег, — сказав пілігрим, вийнявши з-під плаща маленьку шкатулку зі слонової кістки і творячи хресне знамення. — У ньому зберігається частка справжнього Хреста Господня, привезена з Монт-Кармельського монастиря.

Не виявляючи жодної поваги до святині, тамплієр зняв із шиї золотий ланцюг, жбурнув його на стіл і сказав: — Прошу абата Еймера прийняти на збереження мою заставу і заставу цього безіменного мандрівника на знак того, що коли лицар Айвенго ступить на омивану чотирма морями землю Британії, він буде викликаний на бій Бріаном де Буагільбером. Якщо ж зазначений лицар не відповість на цей виклик, він буде проголошений мною боягузом з висоти мурів кожного з існуючих у Європі командорств ордену тамплієрів.

— Цього не трапиться, — втрутилася леді Ровена, перериваю чи своє тривале мовчання. — За відсутнього Айвенго скажу я, якщо ніхто в цьому домі не бажає за нього заступитись. Я заявляю, що він прийме будь-який виклик на чесний бій. Якби моя слабка порука могла підвищити значення безцінної застави, представленої праведним мандрівником, я б поручилася своїм ім'ям і доброю славою, що Айвенго дасть цьому гордому лицареві бажане задоволення.

У душі Седрика знялася така буря суперечливих почуттів, що він не в змозі був промовити ні слова під час цієї суперечки. Але коли заговорила Ровена, її голос ніби змусив його отямитись і порушити мовчанку.

— Леді Ровено, — сказав він, — це зайве. Якби знадобилася ще застава, я сам, хоча Айвенго жорстоко образив мене, готовийвласною честю поручитися за його честь. Але, здається, пропонованих застав і так досить — навіть за модним статутом норманського лицарства. Чи не так я кажу, отче Еймер?

— Цілком вірно, — підтвердив пріор, — ковчег зі святинею і цим багатим ланцюгом я відвезу до нашого монастиря і зберігати му в ризниці, аж поки ця справа не матиме належного кінця.

Слідом за тим прощальний кубок обійшов усе коло. Гості, низько вклонившись господареві і леді Ровені, встали й розбрелися по залу, а господарі в супроводі найближчих слуг пішли у свої покої.

— Нечестивий пес, — кинув тамплієр єврею Ісааку, проходячи повз нього, — так ти теж пробираєшся на турнір?

— Так, збираюсь, — відповів Ісаак, смиренно кланяючись, — якщо завгодно буде вашій високоповажній-доблесті.

— А як же, — сказав лицар, — для того і йдеш, аби своїм хабарництвом розоряти людей. Готовий поручитись, що в твоєму гаманці повно-повнісінько шекелів.

— Жодного шекеля, ані єдиного срібного пенні, ані півшеляга, клянуся Богом Авраама! — сказав єврей, сплеснувши руками. — Я зовсім збанкрутів. Навіть плащ, який я ношу, позичив мені Рейбен із Тадкастера.

Тамплієр жовчно посміхнувся і промовив: — Проклятий брехун!

Він відійшов від єврея і, звернувшись до своїх мусульманських невільників, сказав їм щось мовою, невідомою нікому з присутніх.

Бідний старий був настільки приголомшений звертанням до нього войовничого ченця, що той встиг уже відійти на інший кінець залу, перш ніж бідолаха зважився підвести голову і змінити свою принижену позу.

Незабаром тамплієр і абат пішли у відведені їм опочивальні. Проводжали їх дворецький і чашник. При кожному з них ішло по двоє прислужників зі смолоскипами, а ще двоє несли на тацях прохолодні напої; тим часом інші слуги господаря вказували почту тамплієра і пріора та інших гостей місця, відведені їм для нічлігу.


ГЛАВА VI
Коли пілігрим у супроводі слуги зі смолоскипом ішов до комірчини, де мав ночувати поруч із євреєм Ісааком, їх зупинила покоївка леді Ровени, яка тоном наказу повідомила, що її пані бажає поговорити з пілігримом, і, узявши смолоскип із рук слугиі звелівши йому дочекатися її повернення, подала знак пілігриму йти слідом за нею.

Невеликий коридор і сходи, зроблені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени, дещо грубувата розкіш якої відповідала шанобливому ставленню до дівчини хазяїна дому, Б оздобленні кімнати відчувалося багатство і навіть деяка вишуканість, але комфорту не було, оскільки за тих часів про нього не мали й уявлення.

Три покоївки, стоячи за спиною леді Ровени, убирали на ніч її волосся. Сама вона сиділа на високому, схожому на трон стільці. Весь її вигляд і манери були такі, що, здавалось, вона народилась на світ для преклоніння. Пілігрим одразу визнав ЇЇ право на це, схиливши перед нею коліна.

— Підведись, пілігриме, — сказала вона привітно, — заступник тих, хто відсутній, гідний ласкавого прийому з боку кожного, хто дорожить істиною й шанує мужність.

Потім, звертаючись до свого почту, вона наказала усім відійти, бо хотіла сам на сам поговорити з пілігримом.

Леді Ровена помовчала хвилину, ніби не знаючи, з чого почати, потім сказала: — Пілігриме, сьогодні ввечері ви вимовили одне ім'я. Я хочу сказати, — продовжувала вона з зусиллям, — ім'я Айвенго. І хоча в багатьох серце здригнулося при цьому Імені, але тільки я зважуюся вас запитати, де і в яких умовах залишили ви того, про кого згадали.

— Я мало що знаю про лицаря Айвенго, — зніяковіло відповів піліґрим, — але я хотів би знати більше, оскільки ви цікавитеся його долею. Здається, він збирався повернутися до Англії. Вам, леді, має бути краще від мене відомо, чи є в нього тут надія на щастя.

Леді Ровена глибоко зітхнула і спитала, чи не може піліґрим сказати, коли саме варто очікувати повернення лицаря Айвенго на батьківщину, а також чи не наразиться він на великі небезпеки на своєму шляху.

Піліґрим нічого не міг сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого запитання леді Ровени, то він запевнив її, що подорож може бути безпечною, якщо їхати через Венецію І Геную, а звідти — через Францію й Англію.

— Дай Боже, — сказала леді Ровена, — щоб він доїхав благополучно і був у змозі взяти участь у майбутньому турнірі, де все лицарство цього краю збирається показати свою вправність і зви тягу. Скажіть мені, мандрівнику, як він виглядав, коли ви йогобачили востаннє? Чи не зменшила недуга, про яку ми чули, його тілесні сили і вроду?

— Він схуд і став смаглявішим з тих пір, як прибув до Палестини з острова Кіпру в почті Річарда Левине Серце. Мені здавалось, що обличчя його затьмарене глибоким сумом. Але я не підходив до нього, бо ми з ним незнайомі.

— Боюсь, — мовила Ровена, — те, що він побачить на батьківщині, не прожене з його чола похмурої тіні... Дякую вам, добрий пілігриме, за звістку про друга мого дитинства. Дівчата, — звернулась вона до служниць, — подайте цій святій людині вечірній кубок. Настав час дати йому спокій, я не хочу його більше затримувати.

Одна з дівчат принесла срібний кубок гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь доторкнулась вустами, після чого його подали пілігриму. Він низько вклонився і надпив трохи.

— Прийми від мене милостиню, друже, — продовжувала леді Ровена, подаючи йому золоту монету. — Це знак моєї поваги до твоїх тяжких праць і до святинь, які ти відвідав.

Піліґрим прийняв дарунок, ще раз низько вклонився і слідом за служницею залишив кімнату.

У коридорі на нього чекав слуга. Узявши смолоскипа із рук служниці, він поспішно і без усяких церемоній повів гостя в прибудову, де ціла низка комірчин була місцем нічлігу слуг нижчого розряду і прибульців простого звання.

— Де тут ночує єврей? — спитав піліґрим.

— Нечестивий пес проведе ніч поруч із вашим преподобієм, — відповів слуга.

— А де спить Гурт, свинопас? — довідався мандрівник.

— Гурт, — відповідав слуга, — спить у тій комірчині, що праворуч від вас, а єврей — ліворуч; тримайтеся подалі від сина цього невірного племені.

Піліґрим увійшов до відведеної йому комірчини і, прийнявши смолоскип із рук слуги, подякував йому і побажав спокійної ночі. Причинивши двері келії, він застромив смолоскип у дерев'яний свічник і оглянув свою спальню, вся обстановка якої складалася з грубо збитого дерев'яного стільця і плаского дерев'яного ящика замість ліжка; ящик був заповнений чистою соломою, поверх якої кинули дві чи три овечі шкури.

Піліґрим загасив смолоскип, не роздягаючись, розтягся на цьому грубому ложі і заснув або принаймні лежав нерухомо, поки перші промені сонця не заглянули в маленьке ґратчасте віконце, крізь яке світло і свіже повітря проникали в його келію. Тоді вінпідвівся, прочитав ранкові молитви, поправив на собі одежу і, обережно відчинивши двері, увійшов до єврея.

Ісаак тривожно спав на такій самій постелі, що й піліґрим. Усі частини одягу, які він зняв минулого вечора, єврей навалив на себе чи під себе, щоб їх не поцупили під час сну. Обличчя його виражало тяжке занепокоєння.

Пілігрим не став чекати пробудження Ісаака і злегка доторкнувся до нього кінцем свого ціпка. Старий підхопився, волосся його стало сторчма, гострий погляд чорних очей уп'явся в мандрівника, який стояв перед ним.

— Не бійся мене, Ісаак, — мовив пілігрим, — я прийшов до тебе як друг.

— Нагороди вас Бог Ізраїлю, — сказав єврей, трохи заспокоївшись. — Мені наснилося... Але хай буде благословенний праотець Авраам — це тільки сон. Потім, отямившись, він запитав звичай ним своїм голосом:

— А що ж завгодно вашій милості від бідного єврея в такий ранній час?

— Я хотів тобі сказати, — відповідав піліґрим, — що, коли ти негайно не підеш з цього дому і не поквапишся від'їхати якнайдалі і якомога швидше, тебе може спіткати в дорозі велике лихо.

— Святий отче, — гукнув Ісаак, — та хто ж схоче напасти на такого нікчемного бідняка, як я?

— Це тобі видніше, — сказав піліґрим, — але знай, що коли лицар Храму учора ввечері проходив через зал, він звернувся до своїх мусульманських невільників сарацинською мовою, яку я добре знаю, і наказав їм сьогодні вранці стежити за тим, куди поїде єврей, схопити його, коли він від'їде подалі від цього маєтку, і відвезти до замку Філіппа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа.

Неможливо описати той жах, який оволодів євреєм при цій звістці.

— Бог Авраама! — вигукнув Ісаак. Не підводячи сивої голови з підлоги, він склав свої зморшкуваті руки і здійняв їх угору. — О Мойсей! О блаженний Аарон! Я вже відчуваю, як вони кліща ми тягнуть з мене жили.

— Підведись, Ісаак, і вислухай, що я тобі скажу, — із жалем, але не без презирства сказав піліґрим, дивлячись на його страж дання. — Мені зрозумілий твій страх: принци і дворяни безжалісно розправляються з твоїми одноплеменцями, коли хочуть вибити з них гроші. Але встань, я тебе навчу, як позбутися лиха. Іди з цього дому цієї ж хвилини, поки не прокинулися слуги. Я проведутебе таємними стежинами через ліс, що мені добре відомий, і не залишу, поки не здам з рук у руки якому-небудь барону чи поміщику, який їде на турнір; цілком імовірно, у тебе знайдуться способи забезпечити собі його благовоління.

Як тільки в Ісаака з'явилася надія на порятунок, він став потроху підводитись, усе ще залишаючись на колінах; відкинувши назад своє довге сиве волосся і розправивши бороду, він кинув допитливий погляд на піліґрима.

При останніх словах піліґрима жах знову оволодів ним, він упав долілиць і вигукнув: — У мене немає таких засобів, щоб забезпечити собі благовоління християнського мандрівника, навіть якщо він зажадає все, до останнього пенні.

— Заспокойся, — сказав пілігрим. — Якби ти мав усі скарби свого племені, навіщо мені кривдити тебе. У цьому одязі я зобов'язаний дотримуватись обітниці бідності, і якщо відмовлюсь від неї, то хіба що заради кольчуги та бойового коня. Утім не думай, що я нав'язую тобі своє товариство, залишайся тут, як хочеш.

Седрик Сакс може надати тобі заступництво.


  • На жаль, ні! — скрикнув єврей. — Не дозволить він їхати у своєму почті. Саксонець і норман з однаковим презирством ставляться до бідного єврея. А одному проїхати володіннями Філіппа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа... Ні! Добрий юначе, я поїду з тобою! Ось твій ціпок... Мерщій, не барись!



— Я не барюся, — сказав піліґрим, поступаючись наполегливості свого компаньйона, — але мені треба насамперед знайти спосіб звідси вибратись. Іди за мною!

Він увійшов до сусідньої комірчини, де, як уже відомо читачеві, спав Гурт.

— Прокидайся, Гурте, — сказав піліґрим, — прокидайся швидше. Відімкни хвіртку у задній брамі і випусти нас звідси.

Не рухаючись з місця, той відповів: — У нас гак не ведеться, щоб гості їхали тайкома, та ще в таку ранню годину.

— Як би там не було, — владно сказав піліґрим, — я гадаю, що ти не відмовиш мені в цьому.

Сказавши це, він нахилився до свинопаса, який лежав, і прошепотів йому щось на вухо по-саксонськи. Гурт, миттю скочив на рівні ноги, а піліґрим, піднявши палець угору на знак того, що треба дотримуватись обережності, додав: — Гурте, обережніше! Ти завжди був обачним. Чуєш, відімкни хвіртку. Інше скажу потім.

Гурт підкорився йому, виявивши надзвичайну моторність, а єврей пішов слідом.

— Мій мул! Де ж мій мул? — вигукнув єврей, як тільки вони вийшли з хвіртки.

Приведи сюди його мула, — звелів пілігрим, — та й мені роздобудь теж мула, я поїду поруч, поки не виберемося з цієї місцини. Потім я поверну мула кому-небудь із почту Седрика в Ашбі. А ти сам... — Пілігрим сказав щось Гуртові на вухо.

— Дуже радо все зроблю, — відповідав той і побіг виконувати доручення.

Невдовзі на протилежному боці рову з'явився Гурт із двома мулами. Мандрівники перейшли через рів по вузькому підйомному мосту. Тільки-но вони дісталися іншого берега, єврей поквапився підсунути під сідло свого мула мішечок із просмоленого синього полотна, який обережно витяг з-під хітона, бурмочучи весь час, що це «зміна білизни, тільки одна зміна білизни, більш нічого». Потім піднявся в сідло з такою моторністю й спритністю, яких не можна було очікувати в його похилому віці, і, не гаючи часу, став розправляти складки свого плаща так, щоб зовсім не видно було мішечка.

Пілігрим сів на мула не таким поспіхом і, вже вирушивши в дорогу, простягнув Гурту руку, яку той поцілував з великою пошаною, Мандрівники квапились і їхали швидко. Пілігрим, що їхав попереду, очевидно, чудово знав усі лісові стежини і навмисне тримався манівців, тому нажаханий Ісаак не раз подумував: чи не збирається прочанин заманити його в якусь пастку.

Проте його побоювання були простимі, якщо взяти до уваги, що в ті часи не було на землі, у воді і в повітрі жодної живої істоти, мабуть, тільки за винятком летючих риб, яка б зазнавала такого безжалісного переслідування, як єврейське плем'я. Нормани, сакси, датчани, британці, як би вороже не ставилися вони один до одного, сходилися на загальному почутті ненависті до євреїв і вважали своїм прямим релігійним обов'язком усіляко принижувати їх, пригноблювати і грабувати. Королі норманської династії і знать, яка їх наслідувала, керуючись найкорисливішими мотивами, постійно пригноблювали й переслідували цей народ.

Мандрівники довго їхали мовчки кружними стежками лісу, нарешті піліґрим порушив мовчання.

— Бачиш отой старий засохлий дуб? — спитав він. — Це границя володінь Фрон де Бефа. Ми давно вже проїхали землі Мальвуазена. Від цього місця наші дороги мають розійтись. Не личитьлюдині мого звання їхати поруч з тобою довше, ніж цього потребує пряма необхідність.

— О добрий юначе! — вигукнув єврей. — Ти можеш заступитися за мене, і я певен, що заступишся. Який я не бідний, а зумію нагородити тебе — не грошима, у мене їх немає, хай допоможе мені отець Авраам.

— Я вже сказав, — перервав його пілігрим, — що ані грошей, ані нагород твоїх мені не потрібно. Можу провести тебе до міста Шеффілда. Там ти легко відшукаєш багатьох одноплеменців і знайдеш у них притулок.

— Хай буде над тобою благословення Іакова, добрий юначе! — відповів єврей. — У Шеффілді я знайду пристановище в мого родича, а там пошукаю способів безпечно проїхати далі.

— Гаразд, — мовив пілігрим. — Виходить, у Шеффілді ми розстанемось. За півгодини під'їдемо до цього міста.

Протягом цієї півгодини обидва не вимовили жодного слова. Нарешті, зупинившися на вершині пологого пагорба, пілігрим указав на місто Шеффілд, що розкинулося біля самого підніжжя, і сказав: — Ось де ми розстанемось.

— Але не перш, ніж бідний єврей висловить вам свою вдячність, хоч я і не насмілюся просити вас заїхати до мого родича Зарета, що допоміг би мені віддячити вам за добре діло, — мовив Ісаак.

— Я вже говорив тобі, — відповів пілігрим, — що жодної нагороди непотрібно.

— Стривай! — вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. — Мені хотілося б зробити щось для тебе. Пробач, якщо я спробую здогадатися про те, що в цю хвилину для тебе найпотрібніше. Зараз ти над усе хочеш мати коня та озброєння.

Піліґрим мимоволі здригнувся і, миттю обернувшись до єврея, запитав: — Як ти це угадав?

— Байдуже, як би я не вгадав, аби здогадка моя була вірною.

А оскільки мені відомо, що тобі потрібно, я все дістану.

— Візьми ж до уваги моє звання, мою одежу, мої обітниці...

— Знаю я вас, християн, — відповів єврей. — Знаю і те, що навіть найзнатніші з вас у забобонному покаянні беруть іноді мандрівничий ціпок і пішки йдуть у далекі країни поклонитися могилам померлих.

— Не блазнюй! — суворо зупинив його мандрівник.

— Даруй мені, — сказав Ісаак. — Я висловився нерозважливо.

Але вчора ввечері, та й сьогодні вранці, ти кинув кілька слів, які,мов іскри, що висікаються кременем, осяяли для мене твоє серце.

Крім того, під твоїм мандрівничим одіянням приховані лицарський ланцюг і золоті шпори. Вони блиснули, коли ти нахилився до моєї постелі сьогодні вранці. Пілігрим не міг стримати посмішку і мовив: — А що, якби у твоє одіяння зазирнути такими ж пильними очима, Ісаак? Гадаю, що й у тебе знайшлось би чимало цікавого.



  • Що про це говорити! — сказав єврей, міняючись на лиці, і, поспіхом вийнявши із сумки письмове приладдя, він поставив на сідло свою жовту шапку, на ній аркуш паперу і став писати, ніби бажаючи цим припинити неприємну розмову. Дописавши листа, він віддав його пілігримові зі словами:

—У місті Лестері всім відомий багатий єврей Кирджат Джайрам із Ломбардії. Передай йому цього листа. У нього є тепер на продаж шість лицарських обладунків міланської роботи — гірший Із них годиться для царської особи; є в нього і десять жеребців — на гіршому з них не соромно виїхати й самому королю, якщо б він вирушив на битву за свій трон. За цією запискою він дасть тобі на вибір будь-який обладунок і бойового коня. Крім того, забезпечить тебе всім потрібним для майбутнього турніру. Коли мине потреба в цих речах, поверни йому в цілості товар або, якщо зможеш, сплати сповна його вартість.

— Але, Ісааку, — сказав пілігрим посміхаючись, — хіба ти не знаєш, що коли лицаря виб'ють із сідла під час турніру, то його кінь і озброєння стають власністю переможця? Таке нещастя і мене може спіткати, а сплатити за коня і обладунок я не можу.

Єврей, здавалося, був уражений думкою про таку можливість, але, зібравши всю свою мужність, відповів: — Ні, ні, ні! Це неможливо, я і чути не хочу про це. Благословення Отця нашого перебуде з тобою... І спис твій буде обдарований такою ж могутньою силою, як жезл Мойсеїв.

Вони розсталися і різними дорогами попрямували до міста Шеффілда.


ГЛАВА VII
У той час англійський народ перебував у досить скрутному становищі. Річард Левине Серце знаходився в полоні у підступного й жорстокого герцога Австрійського. Навіть місце ув'язнення Річарда було невідоме; більшість його підданих, що зазнавали в його відсутність тяжкого гноблення, нічого не знали про долю короля.

Принц Джон, який був у союзі з французьким королем Філіп-пом! — найлютішим ворогом Річарда. пустив в хід весь свій вплив на герцога Австрійського, аби той якомога довше тримав у полоні його брата Річарда, котрий свого часу зробив йому стільки благодіянь.

Користуючись відсутністю короля, принц Джон вербував собі прихильників, щоб із їх допомогою у разі смерті Річарда сперечатися за престол із законним спадкоємцем — своїм племінником Артуром, герцогом Британським, сином старшого брата, Джефрі Плантагенета. Згодом, як відомо, він здійснив свій намір і незаконно захопив владу. Спритний інтриган і гульвіса, принц Джон легко залучив на свій бік не тільки тих, хто мав підстави побоюватися гніву Річарда за скоєний злочин, але й численну ватагу колишніх учасників хрестових походів. Ці люди повернулися на батьківщину, набувши всіх пороків Сходу, але зубожівши, і тепер тільки й чекали міжусобної війни, аби полагодити свої справи.

До числа причин, які викликали загальне занепокоєння і тривогу, слід віднести також і ту обставину, що безліч селян, доведених до відчаю утисками феодалів і суворим застосуванням законів про охорону лісів, об'єднувалися у великі загони, котрі хазяйнували в лісах і пустищах, анітрохи не побоюючись місцевої влади. У свою чергу, дворяни, що вдавали із себе самодержавних володарів, збирали у своїх володіннях цілі банди, які мало чим відрізнялися від розбійницьких ватаг.

Але, попри ці негаразди, усі — багаті й бідні, простолюдини і дворяни — з однаковим жаданням прагнули потрапити на турнір. Це було найцікавіше і найрозкішніше з видовищ того часу. Пройшла чутка, ніби турнір, призначений біля міста Ашбі, у графстві Лестерському, відбудеться між прославленими лицарями в присутності принца Джона, що викликало ще більший інтерес, і ранком того дня, коли призначений був початок змагання, юрби людей усіх звань і станів кинулися до місця бойової потіхи.

Місце, обране для турніру, було надзвичайно мальовничим. Біля узлісся великого лісу, на відстані однієї милі від міста Ашбі, розкинулася покрита чудовим зеленим дерном велика галявина, облямована з одного боку густим лісом, а з іншого — рідкими старими дубами. Пологі схили її утворювали в середині широку й рівну площадку, оточену міцною огорожею. Огорожа мала форму чотирикутника із закругленими для зручності глядачів кутами.

Уздовж огорожі були влаштовані особливі галереї, обвішані драпіровками І вистелені килимами. На килимах розкидали подушки, аби дами і знатні глядачі могли тут розташуватися з найбільшими зручностями. Вузький простір між цими галереями й огорожею був наданий дрібномаєтним фермерам, так званим йоменам. Що стосується простолюду, то для нього відвели місця на дернових лавах, улаштованих на схилах найближчих пагорбів.

По самій середині східної галереї, саме проти центра арени, влаштували узвишшя, де під балдахіном з королівським гербом стояло високе крісло, схоже на трон. Судячи з цього, ця почесна ложа призначалася для принца Джона та його почту. Навпроти королівської ложі, у центрі західної галереї, здіймався інший поміст, прикрашений ще строкатіше, хоча й не так розкішно. Там також стояв трон, оббитий червоною і зеленою тканиною; його оточувало безліч пажів і молодих дівчат — найвродливіших, яких тільки могли підібрати. Ложа була прибрана прапорами і знаменами із зображеннями різних емблем торжества Купідона. Пишний напис повідомляв, що цей почесний трон призначений для королеви кохання й краси.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка