Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка2/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Гурт пронизав його лютим і мстивим поглядом спідлоба й погрозливо, хоча й нерішуче поклав руку на колодочку ножа; але сутичку зупинило втручання пріора Еймера, що зрушив уперед свого мула й став поміж своїм супутником та свинопасом.

— Ні, ні, брате Бріане! Святою Дівою вас заклинаю, не забувайте, що ви не в Палестині, де були паном над поганами турками та безбожними сарацинами: тут, на нашому острові, ми не любимо ударів, опріч тих, яких завдає свята церква, що карає

з любов'ю... Скажи мені, чоловіче добрий,— звернувся він до Вамби, підкріплюючи свої слова срібною монеткою,— як нам дістатись до Седріка Сакса. Ти ж не можеш не знати дороги, та й повинен показувати її подорожнім, а вже й поготів таким духовним особам, як ми.

— Далебі, достойний отче,— відказав блазень,— я так налякався сарацинського виду вашого велебного товариша, що забув дорогу додому: не знаю, чи й сам дістанусь туди сьогодні...

— Пусте! — відказав абат.— Захочеш, то згадаєш. Цей велебний брат усе своє життя бився в сарацинських краях, відвойовуючи Гріб Господень; він належить до ордену храмівників, — може, ти чував про такий, — і є напівченцем, напіввоїном.

— Коли він бодай наполовину чернець, — сказав блазень, — то хай не буде до решти нерозумний, коли говорить із людьми, які трапились йому на дорозі, якщо вони не квапляться відповідати на розпити про те, що зовсім його не обходить.

— Я пробачу тобі твої жартики, якщо покажеш мені дорогу до Седрікової оселі.

— Ну, гаразд, — відказав Вамба, — хай велебні отці їдуть оцією стежкою, поки вгледять запалий в землю хрест, що від нього видніє тільки вершечок на лікоть заввишки; тоді поверніть на ту стежку, що ліворуч, бо їх сходиться до запалого хреста аж чотири, і я гадаю, що ваші велебності ще перед бурею дістануться під дах.

Абат подякував мудрому порадникові, і кавалькада, підостороживши коней, погнала вчвал, як женуть люди, що хочуть доїхати до оселі, перше ніж зірветься нічна буря.

Коли тупіт копит завмер у далині, Гурт мовив до товариша:

— Ну, якщо велебні отці послухаються твоєї мудрої ради, то навряд чи доїдуть сьогодні до Ротервуда.

— Так,— ошкірився блазень,— зате вони можуть, коли їм пощастить, доїхати до Шеффілда, а то якраз місце для них. Не такий з мене поганий гайовий, щоб показувати собакам, де лежить звірина, коли я не хочу, щоб вони її заїли.

— Твоя правда, — погодився Гурт. — Кепсько було б, якби той Еймер побачив леді Ровену, а ще гірше — якби Седрік загризся з цим вояком-ченцем, що напевне й сталося б. Та нам, яко добрим слугам, годиться слухати, дивитись і мовчати.

Вернімось тепер до подорожніх, що скоро лишили двох Седрікових кріпаків далеко позаду і їхали, розмовляючи франко-норманською мовою, звичайно вживаною у вищих верствах суспільства, за винятком тих небагатьох людей, котрі ще були схильні хизуватися своїм саксонським родом.

— Чого хотіли ці зухвалі лобурі, — спитав храмівник у ченця, — і чому ви не дали мені провчити їх?

— Ну, брате Бріане, — відповів пріор, — один з них дурний блазень, і дивно було б, якби я став вимагати від дурного блазня, щоб він говорив розумно, а не по-блазенському. А другий, отой мугир, — із отого лютого, непогамовного поріддя дикунів, що я вам часто казав про них: такі часом іще трапляються поміж нащадками підкорених саксів, і найбільша втіха для них — показувати, чим лишень можуть, свою відразу до переможців.

— Я дуже швидко утовкмачив би їм чемність, — відказав Бріан, - я звик давати раду таким людцям. Наші бранці-турки були такі вже люті й непогамовні — незгірш самого Одіна, та пожили два місяці в моєму хазяйстві, під рукою мого наглядача над челяддю, й зробилися сумирні, покірливі, послужливі й хіба ж такі слухняні. Звісно, пане мій, з ними треба стерегтись отрути й кинджала, бо вони не завагаються вжити хоч того, хоч того, коли даси їм бодай найменшу нагоду.

— Та воно так, — погодився пріор Еймер, — але ж у кожному краю свої звичаї і своя натура; і якби налупцювати того мугиря, ми б, по-перше, не взнали дороги до Седрікового дому, а коли б і дістались туди, то ви б із ним посварилися. Згадайте, що я вам казав: цей багатий Франклін гордий, лютий, ревнивий і дратливий, він не ладнає з вельможами, навіть зі своїми сусідами Реджинальдом Фрон-де-Бефом та Філіппом Мальвуазеном, а з ними сваритися небезпечно, то не якісь шмаркачі. Він так уперто держиться за права свого роду й так пишається прямим своїм походженням від Геріварда, одного зі славетних поборників Семицарства, що його прозвали Седріком Саксом, і вихваляється, що належить до того плем'я, якого багато його одноплемінців зрікаються, приховуючи своє походження, аби уникнути злигоднів, що припадають —горе переможеним — переможеним.

— Пріоре Еймере, — сказав храмівник, — ви чоловік галантний, великий знавець жіночої вроди, незгірш за трубадурів обізнаний з усім, що стосується правил кохання; але та уславлена Ровена має бути справді безмірно вродлива, аби відшкодувати самозречення й поблажливість, які мені доведеться виявити, щоб запобігти ласки в такого — коли судити з ваших слів — бунтівливого неотеси, як її батько Седрік.

— Седрік їй не батько, — відказав пріор, — а тільки далекий родич: вона ще вищого роду, ніж він. Щоправда, Седрік набився їй в опікуни, але він труситься над своєю вихованкою, ніби над рідною дочкою. Вроду її ви скоро зможете оцінити самі, і якщо біле личко її та величний і водночас лагідний вираз голубих очей не витіснять із вашої пам'яті чорнокосих дочок Палестини чи гурій Магундового раю, назвіть мене поганином, а не щирим сином церкви.

— А якщо ваша хвалена красуня не виправдає моїх сподівань, — сказав храмівник, — то ви ще пам'ятаєте умови нашого закладу?

— Мій золотий ланцюжок на шию, — відповів пріор, — проти десяти барилець хіоського вина. Ті барильця вже мої, ніби вони стоять у монастирському підвалі під замком у старого Деніса, мого ключника.

— І я сам маю бути суддею, — додав храмівник, — а програю тільки тоді, коли визнаю, що з торішньої Трійці не бачив вродливішої дівчини. Адже така була умова? Пріоре, ваш ланцюжок у небезпеці: я його надіну поверх свого нагрудника на турнірі в Ашбі-де-ла-Зуші.

— Як виграєте чесно,— сказав пріор,— то й надягайте на здоров'я. Я повірю вашому слову, як слову лицаря й слуги Божого. Одначе, брате, прийміть мою раду й пригладьте трохи свою мову, будьте чемніші, ніж вас привчило ваше владне поводження з бранцями-невірними та східними слугами. Коли Седрік Сакс уразиться — а він на це швидкий,— то не пошанує ні вашого лицарства, ні мого високого становища, ні того, що ми обидва слуги церкви, а витурить нас зі свого дому ночувати просто неба, хоч би й опівночі. Та не дуже пасіть очима тієї Ровени, бо він її оберігає аж надто ревниво, і коли його щось хоч трохи стривожить, ми пропащі. Кажуть, він рідного сина прогнав геть із дому, коли той зважився звести закохані очі на ту красуню. Видно, їй можна поклонятися тільки здаля, а підходити ближче дозволено тільки з такими думками, як до вівтаря Пресвятої Діви.

— Ну що ж, ви сказали досить,— відповів храмівник.— На один вечір я себе загнуздаю, як треба, й поводитимусь лагідно, мов дівчина. Та щоб нас витурили силою, цього не бійтеся, бо я зі своїми джурами та ще Гамет і Абдала захистимо вас від такої ганьби. Будьте певні, нам вистачить сили, щоб домогтися гостинності.

— Не треба доводити до цього, — вгамував його пріор. — Але осьде вже той запалий хрест, що казав блазень, а ніч така темна, що ми й не доберемо, якою стежкою нам їхати. Він, здається, сказав нам повернути ліворуч.

— Скільки я пам'ятаю, праворуч, — заперечив Бріан.

— Ліворуч, напевне ліворуч, я пригадую, як він показував своїм дерев'яним мечем.

— Так, але ж він тримав меча в лівій руці, а показував отак, через свої груди, — наполягав храмівник.

Кожен тримався своєї думки досить уперто, як звичайно в таких випадках; почали питати слуг, але ті були тоді задалеко, аби чути Вамбині поради. Нарешті Бріан помітив те, чого спершу в сутінках недобачив:

— Ось тут хтось лежить під хрестом, чи то сонний, чи то вбитий. Гуго, полоскочи його тупим кінцем свого списа.

Джура не встиг іще доторкнутись до лежачого, як той підвівся й вигукнув доброю французькою мовою:

— Не знаю, хто ви такі, але так перебивати мої думки нечемно!

— Та ми тільки хотіли спитати у вас,— пояснив пріор,— дорогу до Ротервуда, осідку Седріка Сакса.

— Я сам простую туди,— відказав незнайомець,— і якби мав коня, то провів би вас, бо дорога тут трохи заплутана, хоча мені знайома добре.

— Ми тобі й подякуємо, й заплатимо, друже,— запевнив пріор, — якщо ти безпечно проведеш нас до Седріка.

Він наказав одному зі своїх слуг пересісти на його запасного коня, а того, на котрому слуга їхав досі, віддати незнайомцеві, що мав стати їм за провідника.

Незнайомець повернув на стежку, протилежну тій, що нараяв їм, аби збити їх із пуття, Вамба. Стежка скоро завела їх глибше в ліс; вона перетинала не один струмок із грузькими заболоченими берегами, проте незнайомцеві неначе якийсь інстинкт підказував найтвердіші, найбезпечніші для проїзду місця, отож він завдяки своїй обережності й увазі щасливо вивів загін на дорогу, ширшу, ніж усі, що вони бачили досі; та дорога положисто піднімалась до низької, довгої, безформної будівлі. Показавши рукою на неї, він пояснив пріорові:

— Ото Ротервуд, осідок Седріка Сакса.

Ці слова дуже потішили Еймера, що мав не дуже міцні нерви і так мучився страхом, поки їхали болотами, що навіть ні разу не спитав нічого в провідника. Тепер, коли він опинився в безпеці й недалеко від притулку, в ньому прокинулась цікавість, і він спитав незнайомця, хто він такий і звідки.

— Я прочанин і оце тільки повернувся зі Святої Землі,— відповів той.

— Краще б ти там і зостався відвойовувати Гріб Господень, — озвався храмівник.

— Ваша правда, велебний пане лицарю. — погодився прочанин, якому постать храмівника була очевидячки добре знайома. — Та коли й тих, хто заприсягся присвятити життя визволенню святого міста, можна побачити в подорожі так далеко від тих країв, де вони мали б виконувати свій обов'язок, — чи ж диво, коли мирний селюк, як оце я, покинув те діло, що вони занедбали?

Храмівник уже ладнався відповісти гнівними словами, та його перебив пріор, знову висловивши свій подив, що їхній провідник, так довго пробувши далеко від цих країв, нітрохи не забув усіх лісових стежин.

— Я в цих місцях народився,— відказав незнайомець. Тим часом вони вже зупинились перед оселею Седріка — довгою, безформною будівлею з кількома внутрішніми подвір'ями, що займала чималу площу. Хоча її розміри свідчили про господареве багатство, вона разюче відрізнялась від високих, захищених вежами й мурами замків, осідків норманської шляхти, які помалу стали взірцем усієї англійської архітектури.

А втім, і Ротервуд не був беззахисний: адже в ті буремні часи будь-яка неукріплена оселя була б негайно розграбована й спалена. Довкола всього осідку тягся глибокий рів, наповнений водою з недалекої річки. Понад ровом і зовні, й зсередини тяглися частоколи, чи то палісади, з загострених угорі колод, навезених із сусіднього лісу. В зовнішньому частоколі з західного боку була брама, від якої звідний міст вів до такої самої брами у внутрішній огорожі. По боках брам були влаштовані висунені вперед прикриття, з яких у разі потреби можна було обстрілювати ворога з луків чи пращ.

Перед цим входом храмівник гучно засурмив у свій ріг, бо злива, що збиралася так довго, нарешті линула мов з відра.
ГЛАВА III
У просторому, але низенькому залі, на великому дубовому столі наготовлена була вечірня трапеза Седрика Сакса. Вся обстановка залу відрізнялася суворою саксонською простотою, якою пишався Седрик. На одному з двох крісел, призначених для господаря і господині, сидів зараз Седрик, нетерпляче очікуючи вечері.

По обличчю Седрика було видно, що він людина прямодушна, нетерпляча і запальна. Середній на зріст, з широкими плечима та довгими руками, він відрізнявся міцною статурою. Широке лице з великими блакитними очима дихало сміливістю і прямотою. У його очах блищали гордість і постійна сторожкість, бо ця людина змушена була все життя захищати свої права.

Седрик був у поганому настрої. Леді Ровена, котра їздила до вечерні в якусь віддалену церкву, щойно повернулась додому і забарилась, змінюючи промоклий під дощем одяг. Про Гурта не було ні слуху ні духу. У той тривожний час можна було побоюватись, що стадо затрималось через зустріч з розбійниками, чи його захопив якийсь сусідній барон, настільки впевнений у своїй силі, щоб зазіхнути на чужу власність. А оскільки основною частиною багатств саксонських поміщиків були саме численні стада свиней, то Седрик мав вагомі причини для занепокоєння. До того ж наш саксонський скучав по улюбленому блазню Вамбі, що своїми жартами приправляв вечірню трапезу і додавав особливого смаку вину та елю.

Раптом почувся голосний звук рога.

— Гей, слуги, ідіть-но до брами! — наказав Седрик. — Довідайтесь, що за звістки приніс нам цей ріг. Побачимо, які безчинства та крадіжки вчинено в моїх володіннях.

Хвилини за три слуга, який повернувся, доповів, що пріор Еймер з абатства Жорво і добрий лицар Бріан де Буагільбер, командор доблесного й високоповажного ордену тамплієрів, з невеликим почтом просять виявити щодо них гостинність і дати нічліг на шляху до місця турніру, призначеного неподалік від Ашбі де ла Зуш на післязавтра.

— Еймер? Пріор Еймер? І Бріан де Буагільбер? Здається, він щойно прибув із Палестини, — пробурмотів Седрик. — Обоє нормани... Але байдуже, нормани вони чи сакси. Ротервуд не може відмовити їм у гостинності. Іди, Гундиберте, — додав він, звертаючись до дворецького, що стояв за його кріслом із білим жезлом в руці. — Візьми із собою півдюжини слуг і проведи приїжджих до приміщення для гостей. Подбай про їхніх коней і мулів та дивись, аби нікому з почту нічого не бракувало. Дай їм переодягтись, якщо побажають, запали вогонь, подай води для обмивання, піднеси вина й елю. Кухарям скажи, щоб скоріше додали що-небудь до нашої вечері, і накажи подавати на стіл, як тільки гості

будуть готові. Дивись, щоб усе було як слід: нехай ці гордії не кажуть потім, що грубіян Сакс показав себе жалюгідним скнарою. Дворецький і кілька слуг пішли виконувати накази господаря, а Седрик наказав Ельгіті, служниці леді Ровени, повідомити свою пані, що вона може вийти до столу тільки, якщо на це буде її особливе бажання.

— Сьогодні в неї буде особливе бажання, — відповіла Ельгіта. — Останні новини з Палестини їй завжди цікаво послухати.

Седрик метнув на жваву служницю гнівний погляд. Однак леді Ровена й усі, хто їй прислужував, мали особливі привілеї і були захищені від його гніву. Він сказав тільки: — Припни язика! Іди передай твоїй пані моє доручення, і не хай вона чинить, як їй завгодно. Принаймні тут онучка короля Альфреда може відчувати себе королевою.

Ельгіта пішла із залу.

— Палестина! — мовив Сакс. — Палестина... Скільки ушей жадібно прислухається до байок, що приносять з цієї фатальної країни розпусні хрестоносці й лицемірні пілігрими. І я б міг запитати, і я б міг довідатись і з завмираючим серцем слухати казки, які розповідають ці хитрі блукачі, користуючись нашою гостинні стю... Але ні, син, що мене ослухався, — не син мені, і я не піклуюся про його долю...

Насупивши брови, він опустив очі і хвилину сидів так. Коли ж знову підвів погляд, стулчасті двері у протилежному кінці залу розчинилися навстіж, і, слідом за дворецьким із жезлом та чотирма слугами з палаючими смолоскипами, пізні гості ввійшли до залу.
ГЛАВА IV
Абат Еймер скористався зручною нагодою, щоб змінити костюм для їзди верхи на ще розкішніший, поверх якого надягнув вигадливо по гаптовану мантію. Тамплієр теж перевдягся — на ньому був також багатий костюм, хоча й не так дбайливо і хитромудро оздоблений, зате сам він справляв величніше враження, ніж його супутник. Його постава і хода, сповнені величної грації, були б дуже привабливими, коли б не пихатий вираз обличчя, який свідчив про звичку до необмеженої влади.

Слідом за почесними гостями ввійшли їхні слуги, а за ними смиренно вступив до залу провідник, від голови до ніг закутаний у просторий плащ із чорної саржі. Він скромно ввійшов позад усіх і,побачивши, що коло нижнього столу ледве знайдеться місце для челяді Седрика та почту його гостей, відійшов до вогнища і сів на ослін під його навісом. Там він став сушити свій одяг, терпляче очікуючи, поки за столом випадково звільниться місце для нього або дворецький дасть йому чого-небудь поїсти біля вогнища.

Седрик з величною привітністю підвівся, зійшов з почесного помосту і привітав гостей. Жестом руки він запросив їх сісти на крісла нижче від власного, але поруч із собою, після чого звелів подавати страви. Слуги поквапилися виконувати наказ.

Тільки-но заходилися коло їжі, як дворецький підніс жезл і оголосив: — Прошу вибачити — місце леді Ровені!

За почесним столом, у верхньому кінці залу, відчинилися бічні двері, і на поміст зійшла леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.

Седрик був здивований і незадоволений тим, що його вихованка з такого приводу з'явилася на людях, проте він поспішив їй назустріч і, узявши за руку, із шанобливою урочистістю підвів до призначеного для господарки дому крісла на узвишші, праворуч від себе. Усі встали, коли вона з'явилась. Мовчки вклонившись у відповідь на цю люб'язність, леді Ровена граціозно пройшла до свого місця за столом.

Бріан де Буагільбер, що звик зважати тільки на власні бажання, втупив очі в саксонську красуню, яка, мабуть, тим більше вразила його, що нічим не була схожа на східних султанш.

Ровена мала чудову статуру і була висока на зріст, але не настільки, щоб це кидалось у вічі. Шкіра її відрізнялася сліпучою білизною, ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що додавали виразності її чолу. Лагідний вираз найбільше пасував до її обличчя. Однак звичка до загального поклоніння і до влади над оточенням додала цій саксонській дівчині особливої величавості, доповнюючи те, чим нагородила її природа. Густе волосся світло-русявого відтінку, завите красивими локонами і прикрашене дорогоцінним камінням, вільно падало на плечі, що тоді було ознакою шляхетного походження. На шиї в неї висів золотий ланцюжок із підвішеним до нього маленьким золотим ковчегом. На оголених руках блищали браслети. Поверх її шовкової сукні кольору морської води була накинута інша, довга й простора, що спадала до самої землі, з дуже широкими рукавами, які доходили тільки до ліктів. До цієї сукні яскраво-червоного кольору, витканої із найтоншої вовни, була прикріплена легка шовкова вуаль із золотим візерунком. За бажанням вуаль можна було накинути на обличчя і груди, на іспанський лад, або ж на плечі.

Коли Ровена помітила спрямовані на неї очі тамплієра із вогниками, що спалахнули в них, мов іскри на вугіллі, вона з почуттям власної гідності опустила на обличчя покривало на знак того, що такий пильний погляд для неї неприємний. Седрик побачив її рух і здогадався про його причину.

— Сер лицар, — зауважив він, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячних променів, що не витримують пильного погляду хрестоносця.

— Якщо я завинив, — відповідав сер Бріан, — прошу у вас пробачення, тобто прошу леді Ровену вибачити мені.

— Леді Ровена, — сказав абат, — бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала усіх нас. Сподіваюсь, що вона не буде такою жорстокою до того блискучого товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.

— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на турнір, — сказав Седрик. — Я не охочий до цих суєтних забав, яких не знали мої предки у ті часи, коли Англія була вільною.

Розмова була перервана появою слуги, якого воротар прислав доповісти, що біля брами стоїть якийсь мандрівник і благає впустити його на нічліг.

— Впустіть його, — наказав Седрик, — хто б він не був, байдуже.

У таку ніч, коли гроза бушує надворі, навіть дикі звірі туляться до стад і шукають заступництва у свого смертельного ворога — людини. Дайте йому все, що потрібно. Освальде, доглянь за цим добре.

Чашник вийшов із залу і пішов виконувати наказ господаря.
ГЛАВА V
Невдовзі Освальд повернувся і, нахилившись до вуха свого хазяїна, прошепотів:

— Це єврей, він назвався Ісааком із Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

Незважаючи на обурення гостей, які гидували товариством нехрещеного єврея, Седрик, додержуючи законів гостинності, звелів кликати його до залу, але посадити окремо від усіх.

Впущений без будь-яких церемоній, до залу боязко й нерішучою ходою ввійшов сухорлявий старий високого зросту; він на кожнім кроці смиренно вклонявся і здавався нижчим, ніж був насправді, від звички триматися в зігнутому положенні. Прийом, зроблений цій людині в домі Седрика Сакса, задовольнив би вимоги найзаклятішого супротивника ізраїльського племені. СамСедрик у відповідь на багаторазові уклони єврея тільки кивнув головою і вказав йому на нижній кінець столу. Однак там ніхто не потіснився, аби дати прибулому місце. Коли він проходив уздовж ряду тих, що вечеряли, кидаючи боязкі й благальні погляди на кожного з них, слуги-сакси навмисне розставляли лікті і, піднявши плечі, продовжували поглинати свою вечерю.

Ісаак стояв осторонь усіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього містинки, де б він міг присісти й відпочити. Нарешті пілігрим, що сидів на лаві біля каміна, зглянувся на нього, підвівся і сказав: — Старий, мій одяг просохнув, я вже ситий, а ти промоклий і голодний.

Сказавши це, він згріб на середину широкого вогнища розкидані поліна, що вже ледь жевріли, і роздув яскраве полум'я; потім пішов до столу, узяв чашку гарячої юшки з цапеням, відніс її на столик, біля якого сам вечеряв, і, не очікуючи подяки з боку єврея, подався до протилежного кінця залу: може, він не бажав подальшого спілкування з тим, кому зробив послугу, може, йому просто схотілося бути ближче до почесного помосту.

Мова за столом зайшла про те, хто найбільше прославився подвигами у Святій Землі, і тамплієр став похвалятися славою лицарів Храму.

— Хіба в англійському війську не було нікого, — спитала раптом леді Ровена, — чиє ім'я було б достойним стати поряд з іменами лицарів Храму?

Пробачте мені, леді, — відповідав де Буагільбер, — англійський король привів із собою в Палестину чимало хоробрих воїнів, які поступалися в доблесті хіба що тим, хто своїми грудьми невпинно захищав Святу Землю.

— Нікому вони не поступалися, — несподівано мовив пілігрим, що стояв поблизу й увесь час із помітним нетерпінням при слухався до розмови.

Усі погляди звернулися в той бік, звідки почулося це несподіване твердження. , — Я заявляю, — продовжував пілігрим твердим і сильним голосом, — що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто зняв меча на захист Святої Землі. Крім того, скажу, що сам король Річард і п'ятеро з його лицарів, після падіння фортеці Сен-Жан д'Акр, влаштували турнір і викликали на бій усіх бажаючих. Я сам це бачив. У той день кожен із лицарів тричі виїжджав на арену і кожного разу здобував перемогу. Ще додам, що з-поміж їхніх супротивників семеро належали до ордену лицарів Храму. Серу Бріану де Буагільберу це дуже добре відомо, і він може підтвердити мої слова.

Неможливо описати той шалений гнів, який миттєво спалахнув на потемнілому обличчі й без того смаглявого тамплієра. Розгніваний і збентежений, схопився він тремтячими пальцями за рукоять меча, але не видобув його, мабуть, усвідомлюючи, що розправа йому так не минеться в такому місці і при таких свідках. Але простий і прямодушний Седрик так зрадів звісткам про доблесть одноплеменців, що не помітив злості й розгубленості свого гостя.

— Я б охоче віддав цей золотий браслет, пілігриме, — сказав він, — якби ти перелічив імена тих лицарів, що так благородно підтримували славу нашої веселої Англії.

— З радістю назву їх на ім'я, — відповідав пілігрим, — і ніякого подарунка мені не треба: я дав обітницю деякий час не торкатися золота.

— Першим за доблестю і військовою вправністю, за славою і тим становищем, яке він посідає, — почав пілігрим, — був хоробрий Річард, король Англії.

Потім він по черзі назвав імена ще чотирьох лицарів, які разом із королем перемогли.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка