Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка14/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27

— Праведний Аароне! А що, коли юнак не виживе? Якщо він умре під нашим дахом, нас звинуватять у його смерті, і юрба розірве нас на шматки.

— Не умре він, батечку, — відповідала Ревека, обережно вивільнивши свій рукав із пальців батька. — Він залишиться живий, якщо ми підберемо його, але коли ми цього не зробимо, то воістину відповідатиму за його загибель перед Богом і людьми.

Однак побоювання Ісаака не були даремні. Шляхетний і великодушний вчинок Ревеки на зворотному шляху в Ашбі привернув до неї увагу хижого Бріана де Буагільбера. Тамплієр двічі повертав коня, щоб ще і ще раз помилуватися прекрасною єврейкою, і ми вже бачили, яке враження справили на нього її принади.

Ревека, не гаючи часу, провела хворого до будинку, який тимчасово займав ЇЇ батько, і власними руками обмила і перев'язала рани Айвенго. У ті, як то кажуть, темні часи жінки були обізнані з таємницями лікарської науки, і нерідко траплялося так, що за пораненими лицарями доглядали красуні, чиї погляди завдавали серцям воїнів невиліковних ран. Але євреї, як чоловіки, так і жінки, зналися на медичній науці в усіх її різновидах так, що у разі тяжких ран чи хвороб тодішні монархи і могутні барони часто зверталися по допомогу до зневажуваного племені. Єврейські лікарі нітрохи не втрачали від тієї обставини, що серед християн існувало тоді переконання, нібито єврейські рабини мають глибокі знання з чаклунства та особливо з кабалістики, сама назва якої походить від таємничої науки ізраїльських мудреців. Рабини й не спростовували чуток про свої стосунки з надприродними силами, бо, з одного боку, така поголоска нічого не додавала до тієї ненависті, яку відчували до їхньої нації, зате, з іншого боку, за це до них ставилися з меншим презирством. Єврейського чарівника можна було ненавидіти не менше, ніж лихваря з євреїв, але не можна було поводитися з ним так само презирливо. Утім, зважаючи на деякі дивні випадки зцілення ними від різних хвороб, можна припустити, що євреї дійсно мали таємниці лікування, які передавали з роду в рід.

Прекрасна Ревека ґрунтовно навчалася всього, чого могли навчити ЇЇ одноплемінники; її природні здібності та сила розуму допомогли їй усе це запам'ятати, впорядкувати і розвити самостійним мисленням. Відомості з медицини та лікарського мистецтва вона дістала від жінки похилого віку на ім'я Міріам, дочки одного зі славнозвісних єврейських рабинів та лікарів. За чутками, вона передала дівчині всі таємні знання, що здобула від свого мудрого батька. Міріам стала жертвою марновірства та бузувірства тих часів. Але її лікарські секрети одержала у спадок талановита учениця. Ревека, відома не тільки своєю вродою, а й великими знаннями, користувалася надзвичайною повагою серед свого народу; її вважали майже рівною тим обдарованим жінкам, про яких згадується у Священному Писанні. Сам батько її, віддаючи мимовільну данину захоплення її талантам, що не заважало йому любити її безмежно, надавав їй незрівнянно більше свободи, ніж було у звичаї серед євреїв, і не тільки часто звертався до неї за порадою, але часом діяв, зважаючи на її думку більше, ніж на свою власну.

Коли Айвенго принесли до житла Ісаака, він усе ще був непритомний, бо втратив багато крові. Ревека, оглянувши рану і приклавши до неї свої ліки, сказала батькові, що коли у хворого не почнеться лихоманка, а бальзам старої Міріам не втратив своєї цілющої сили, то не буде підстав хвилюватися за життя їхнього гостя, і він зможе наступного дня вирушити з ними до Йорка. Ісаака трохи збентежила така звістка. Він охоче залишив би пораненого християнина в Ашбі, доручивши його піклуванню тих євреїв, у яких зупинився. Але Ревека рішуче висловилася проти цього, навівши цілу низку вагомих заперечень. Насамперед вона навідріз відмовилася передати в інші руки склянку з дорогоцінним бальзамом, побоюючись, що таким чином відкриється важлива лікарська таємниця. Крім того, нагадала батькові, що Айвенго — улюбленець Річарда Левине Серце. А тому у разі повернення Річарда до Англії Ісаак, який постачав бунтівного принца Джона грошима, матиме сильну потребу в могутньому заступникові перед королем.

— Ти маєш рацію, Ревеко, — у роздумі вимовив Ісаак. — Гріх викривати секрети блаженної Міріам. А що стосується Річарда Левине Серце, то мені краще потрапити в лапи ідумейського лева, ніж до його рук, якщо він дізнається про мої грошові угоди з його братом. Тому я послухаюся твоєї поради і візьму цього юнака до Йорка. Нехай наш дім буде його домом, доки він не вилікується від своїх ран. І коли той, хто зветься Левиним Серцем, повернеться до Англії, про що вже ходять чутки, тоді Уілфред Айвенго послужить мені кам'яною стіною, щоб укритися від королівського гніву. Він добрий юнак і гарна людина.

Вечір уже переходив у ніч, коли Айвенго став усвідомлювати те, що відбувалося довкола. Якийсь час він ніяк не міг зв'язно чи послідовно уявити собі події вчорашнього дня. Юнак відчував велику слабкість та біль від ран. У його голові безладно тіснилися неясні спогади про удари мечів та списів, про жорстокі сутички й напади, а у вухах звучали бойові вигуки і брязкіт зброї. Нарешті з великим зусиллям пораненому вдалося відіпнути завісу своєї постелі.

На свій подив, він побачив, що знаходиться в кімнаті, розкішно прибраній у східному стилі; в першу хвилину йому навіть здалось, що він перенесений під час сну назад у Палестину. Це враження ще підсилилось, коли важка драпіровка трохи піднялась і в кімнату прослизнула жінка в багатому східному одіянні. Слідом за нею ввійшов смаглявий прислужник.

Поранений лицар зібрався було звернутися до цього чарівного видіння, але вона, приклавши тонкий пальчик до рубінових вуст, наказала йому мовчати. Слуга, підійшовши до ліжка, розкрив пораненого, і прекрасна єврейка перевірила, чи не сповзла зі свого місця пов'язка і чи немає якихось ускладнень. Вона виконала це з такою грацією, так просто і скромно, що навіть найсуворіший охоронець звичаїв не знайшов би тут нічого образливого для жіночої гідності. Ревека зробила кілька вказівок старому слузі, який часто допомагав їй доглядати за хворими; той швидко і спритно корився їй.

Ревека говорила єврейською, і звуки незнайомої мови справили на Айвенго таке чарівне враження, немов це були магічні заклинання якоїсь доброї чарівниці. Вони були незрозумілі для слуху, але м'якість голосу і лагідний вираз обличчя тієї, що говорила, тішили й зворушували серце. Лицар мовчки підкорився всьому, що вона вважала потрібним для нього зробити. Але коли все було закінчено і красуня, що була його лікарем, зібралася йти, він не міг більше противитися цікавості і сказав, звертаючись до неї арабською (цю мову він вивчив під час своїх мандрів Сходом і думав, що вона краще за інші підходить для дівиці, що стояла перед ним у тюрбані і східному одіянні): — Прошу вас, люб'язна дівице, будьте такі ласкаві... — Але вона перервала його з мимовільною посмішкою, що на мить опромінила її обличчя, звичайно замислене і сумне.

— Я живу в Англії, сер лицар, — сказала вона, — і говорю англійською мовою, хоча за одягом і походженням належу до іншої країни.

— Шляхетна дівице... — почав було Айвенго, але Ревека знов поспішила його перервати.

— Сер лицар, — сказала вона, — не величайте мене шляхетною. Краще одразу довідайтесь, що ваша служниця — не більше ніж бідна єврейка, дочка того самого Ісаака з Йорка, якого ви щойно взяли під свою опіку. А тому і він сам, І всі його домочадці повинні оточити вас найдбайливішим доглядом та піклуванням.

Невідомо, чи задоволена була б прекрасна Ровена, якби дізналася, з яким почуттям її вірний лицар дивився спершу на красиві риси обличчя та блискучі очі чарівної Ревеки; блиск цих очей був так пом'якшений і немов затінений густою бахромою шовковистих вій, що який-небудь менестрель, певно, порівняв би їх з вечірньою зіркою, що блищить крізь переплетені гілки. Але Айвенго був надто щирим католиком, щоб зберегти ті самі почуття до єврейки. Ревека сама передбачала це, тому й поквапилась назвати ім'я свого батька. Однак прекрасна і мудра дочка Ісаака була не позбавлена жіночих слабкостей, і вона сумно зітхнула, побачивши, як швидко в Айвенго шанобливе захоплення і навіть ніжність поступилися місцем холодному і не дуже глибокому почуттю вдячності за несподівану допомогу. Сказати правду, і раніше в поводженні Айвенго не було помітно нічого, крім природного для кожного юнака преклоніння перед красою; але в тім, що одне слово могло подіяти, як магічне заклинання, і позбавити Ревеку заслуженого шляхетного поклоніння, було щось принизливе не тільки для неї самої, а й для її пригнобленого народу.

Утім, Ревека завдяки своїй м'якості та неупередженості і не подумала звинувачувати Айвенго в тому, що він поділяв загальні забобони того часу і свого віросповідання, хоч і боляче було їй бачити, що лицар ставиться до неї як до представниці відринутого племені. Навпаки, прекрасна єврейка продовжувала так само терпляче й віддано доглядати за хворим. Вона повідомила його, що їм необхідно якнайшвидше виїхати до Йорка, і що Ісаак вирішив і його взяти з собою і піклуватися про нього, поки його здоров'я не буде остаточно відновлено. Айвенго рішуче відмовився від цього плану, посилаючись на те, що зовсім не бажає завдавати своїм благодійникам подальшого клопоту.

— Хіба немає в Ашбі, — сказав він, — або десь в околицях якого-небудь Франкліна чи хоча б багатого селянина, який погодився б узяти під свою опіку пораненого земляка, поки той не зможе знову носити зброю? Невже немає поблизу саксонського монастиря, куди б мене прийняли?

— Поза всяким сумнівом, — відповідала Ревека із сумною посмішкою, — і гірший із перелічених вами притулків був би для вас пристойнішим житлом, ніж дім знехтуваного єврея. Однак, сер лицар, якщо ви не бажаєте позбавитися свого лікаря, вам треба їхати з нами. Як вам відомо, євреї вміють лікувати рани, хоча й не завдають їх. А в нашій родині до того ж ще з часів царя Соломона зберігаються деякі лікарські секрети. Цілющу силу одного з цих засобів ви вже на собі відчули. Жоден назареянин... пробачте, я обмовилась, сер лицар... жоден християнський лікар у межах чотирьох британських морів не в змозі поставити вас на ноги скоріше ніж через місяць.

— А як швидко ти можеш це зробити? — нетерпляче запитав Айвенго.

— Через вісім днів, якщо будете терпляче й слухняно виконувати всі мої приписи, — відповіла Ревека.

— Я без подальших коливань і запитань довіряюся твоєму мистецтву, — відповів Айвенго. — А тепер, мій добрий лікарю, скажи мені, чи не знаєш ти чогось нового про шляхетного саксонця Седрика, про його домочадців? Про ту вродливу даму... — Він затявся, мовби не зважуючись вимовити ім'я Ровени в домі єврея. — Про ту, що була обрана королевою турніру?

— Про ту, яку ви ж і обрали, сер лицар, — сказала Ревека. — Ваш вибір заслужив не менше схвалення, ніж ваша доблесть.

Хоча Айвенго втратив дуже багато крові, обличчя його спалахнуло яскравим рум'янцем від розуміння того, що, намагаючись приховати свої почуття до Ровени, він тільки ясніше їх виявив.

— Я хотів говорити не про неї, а про принца Джона, — сказав він. — Крім того, мені хотілося б знати, куди подівся мій вірний зброєносець і чому він тепер не при мені.

— А я скористаюся своєю владою лікаря і накажу вам мовчати, — відповіла Ревека. — Будь ласка, уникайте всіляких тривожних думок, я постараюся повідомити вам усе, що ви бажаєте знати. Принц Джон перервав турнір і поспіхом вирушив до Йорка разом зі своїми дворянами, лицарями і прелатами, зібравши стільки грошей, скільки вони могли вичавити з тих, хто вважається в цій країні багатіями.

Кажуть, що він має намір заволодіти короною свого брата.

— Ну, це йому не вдасться без боротьби, — мовив Айвенго, підвівшись на постелі, — якщо хоч один вірнопідданий знайдеться в Англії. Я буду битися за Річарда з найхоробрішим серед його супротивників.

— Але для того, щоб ви могли це зробити, — сказала Ревека, доторкнувшись до його плеча, — ви повинні насамперед слухати ся мене і лежати спокійно.

— Правда, правда, — погодився Айвенго, — так спокійно, як тільки можливо в ці неспокійні часи... ну, так що ж там Седрик та його домочадці?

— Щойно був у нас його дворецький, — сказала єврейка. — Прибіг до мого батька за грошима, які батько винен Седрикові за вовну. Від цієї людини я довідалась, що Седрик і Ательстан Конінгсбурзький пішли з дому принца Джона у великому гніві.

— А чи була з ними якась дама на цьому бенкеті? — запитав Уілфред.

— Леді Ровена, — відповідала Ревека з більшою визначеністю, ніж було поставлене питання, — леді Ровена не поїхала на бенкет до принца і тепер, за словами того самого дворецького, відбула до Ротервуда разом зі своїм опікуном. Що ж стосується вашого вірного зброєносця Гурта...

— Ах! — вигукнув лицар. — Ти знаєш його ім'я?.. Та й як тобі не знати, — додав він одразу, — коли ще вчора він одержав від тебе сотню цехінів, — як я тепер переконався, тільки завдяки твоїй великодушності та щедрості!

— Не говори про це! — сказала Ревека, сильно почервонівши. — Я сама бачу, як легко язик виказує таємниці, які серце воліло б приховати!

— Але що стосується цих грошей, — сказав серйозно Айвенго, — честь зобов'язує мене повернути їх твоєму батькові.

— Роби як хочеш, — сказала Ревека, — але дочекайся, поки мине вісім днів, а до тих пір не думай і не говори ні про що таке, що могло б сповільнити твоє одужання.

— Гаразд, добра дівчино, — погодився Айвенго, — з мого боку було би невдячністю суперечити твоїм велінням... Ще одне слово про долю бідного Гурта, і я більше ні про що не буду тебе розпитувати.

— На жаль, я мушу тобі сказати, сер лицар, що його взято під варту за наказом Седрика, — відповідала єврейка. Але по мітивши, що ця звістка справила на Уілфреда тяжке враження, вона негайно додала: — Утім, кравчий Освальд казав мені, що у тому разі, якщо Гурт нічим не викличе хазяйського гніву, Седрик простить йому, бо Гурт — вірний слуга, завжди мав най кращу репутацію і тепер тільки тим і завинив, що довів свою відданість синові Седрика. До того ж, за його словами, якщо слуги помітять, що Седрик продовжує гніватися на Гурта, то всі вони, насамперед блазень Вамба, допоможуть Гуртові втекти дорогою.

— Дай Боже, щоб це їм вдалося! — сказав Айвенго. — Мені наче на роду написано приносити нещастя всякому, хто відчуває прихильність до мене. Бачиш сама, якого носія злої долі здумалося тобі лікувати й рятувати. Схаменися, дівчино, відпусти мене,перш ніж нещастя, що гоняться слідом за мною, мов гончаки, наздоженуть і тебе.

— Ні, — одказала Ревека, — твоя слабкість І смуток, сер лицар, змушують тебе невірно тлумачити волю Провидіння. Ти повернувся до себе на батьківщину в такий час, коли вона найбільше потребує сильної руки і вірного серця. Ти здолав пиху твоїх ворогів і брата твого короля в ту мить, коли вони особливо хизувалися своєю перевагою. Щоправда, ти тяжко постраждав при цьому, але Бог надав тобі і допомогу, і лікаря, хоча обрав його із середовища найзневаженішого племені. Тому не занепадай духом і вір, що Провидіння зберегло тебе для чудесного подвигу, який ти здійсниш для свого народу. Прощавай! Прийми ліки, які я тобі надішлю через Рейбена, а потім постарайся гарненько заснути, щоб набратися сил для завтрашнього переїзду.

Айвенго поступився цим доводам і підкорився розпорядженню Ревеки. Заспокійливе питво, що приніс Рейбен, допомогло йому заснути міцним сном, який його освіжив. Уранці його лагідний лікар побачив, що хворий цілком позбувся усіх ознак лихоманки і здатен перенести тяготи стомливої подорожі.

Айвенго поклали на кінні ноші, у яких його привезли з турніру, так, щоб йому було зручно і спокійно. Тільки в одному відношенні навіть благання Ревеки не могли забезпечити достатньої уваги до зручностей пораненого лицаря. Знаючи, що і буйні норманські дворяни, і відважні саксонські розбійники охоче поживилися б за його рахунок, Ісаак боявся їх як вогню. Тому всю дорогу гнав коней, зупиняючись тільки на дуже короткий час. Зрештою йому вдалося перегнати Седрика й Ательстана, які виїхали на кілька годин раніше, але затрималися в дорозі через тривалий бенкет в абатстві святого Вітольда. Але такою була цілюща сила бальзаму старої Міріам чи таким дужим організм Айвенго, що він не постраждав від швидкої їзди, як того побоювалася добра дівчина, котра його лікувала.

Але все ж таки надмірна квапливість Ісаака мала фатальні наслідки. Його наполегливі вимоги їхати швидше викликали невдоволення провідників. Погодившись супроводжувати Ісаака в надії поласувати за його рахунок, вони були надзвичайно розчаровані, коли виявилось, що той ніде не дозволяє зупинятись. Провідники протестували проти швидкої їзди, побоюючись загнати коней. Врешті-решт Ісаак зовсім посварився з ними через кількість вина та пива, що вони поглинали при кожній трапезі. Таким чином, коли справді настала тривожна хвилина, Ісаак був покинутий незадоволеними найманцями.

Саме в цей час, як уже відомо читачеві, Ісаака наздогнав Седрик, а слідом за тим вони всі разом потрапили до рук де Брасі та його товаришів. Спочатку ніхто не звернув уваги на кінні ноші. Однак де Брасі в пошуках леді Ровени здумав зазирнути туди. На його превеликий подив, замість леді Ровени він побачив у ношах пораненого лицаря! Гадаючи, що його взяли в полон саксонські розбійники, і сподіваючись на популярність свого імені серед саксонців, Айвенго поспішив назвати себе.

Суворі поняття про лицарську честь, які ніколи остаточно не полишали де Брасі, забороняли йому вчинити якесь насильство над лицарем, що перебував у безпорадному стані. Так само не міг він віддати його Фрон де Бефу, знаючи, що той без вагань при першій слушній нагоді умертвить людину, яка має права на його маєток. Але водночас де Брасі не вистачило великодушності відпустити на волю свого суперника. Тим більше, що на підставі поведінки леді Ровени на турнірі, а ще раніше — чуток про вигнання Седриком сина з дому, він знав про перевагу, яку віддавала прекрасна саксонка Айвенго.

Отже, де Брасі виявився здатним лише до чогось середнього між добром і злом. Він наказав двом своїм слугам їхати обабіч нош і нікого не підпускати до них. На той випадок, якщо до них будуть чіплятися з розпитами, хазяїн велів їм говорити, що це порожні ноші леді Ровени, у які поклали одного з їхніх товаришів, пораненого під час бійки. Прибувши до Торкілстона, слуги Мориса де Брасі віднесли Айвенго, продовжуючи називати його пораненим товаришем, в одну з віддалених кімнат замку. Таке саме пояснення вони дали й господареві дому, коли він наказав їм іти на мури і захищати замок.

— Поранений товариш! — вигукнув дуже здивований і розгніваний барон. — Не дивно, що мужики та йомени наважуються брати в облогу баронські замки, а блазніта свинопаси дерзають надсилати дворянам виклики, якщо воїни перетворюються на доглядальниць при хворих. Ідіть на мури, прокляті ледарі! — крикнув він громовим голосом. — Я вам кажу, по місцях! Бо я вам усі кістки переламаю цим дрюком!

Слуги похмуро відповідали, що самі б радо пішли на мури, аби Фрон де Беф узявся виправдати їх перед хазяїном, який наказав їм доглядати за вмираючим.

— За вмираючим, шахраї! — кричав Фрон де Беф. — Кажу вам: ми всі перетворимося на вмираючих, якщо не візьмемося до діла як слід! Я зараз надішлю вам заміну. Ей, Урфридо! Проклята баба! Ей, саксонська відьмо! Не чуєш, чи що? Іди доглядай запораненим негідником, якщо за ним неодмінно потрібен догляд, а ці шахраї нехай стануть до зброї! Ось вам два арбалети, молодці, і до них коловороти й стріли. Ставайте біля бійниць і глядіть, щоб кожен постріл влучав у саксонську голову!

Слуги де Брасі, які нудьгували через бездіяльність, радо пішли на свої пости, а піклування про пораненого Айвенго було покладене на Урфриду, або Ульрику. Але вона в цей час була настільки поглинена свідомістю пережитих кривд і надією на помсту, що дуже охоче передала Ревеці обов'язок догляду за пораненим.


ГЛАВА XXIX
Опинившись знову біля постелі Айвенго, Ревека сама здивувалась тій гострій радості, яку відчула при цьому, незважаючи на всю небезпеку їхнього становища. Намацуючи його пульс і запитуючи про здоров'я, вона доторкалася до нього так ніжно і говорила так ласкаво, що мимоволі виявила набагато більш гаряче співчуття, ніж сама того хотіла. Голос її переривався, рука тремтіла, і тільки холодне запитання Айвенго: «Ах, це ви, люб'язна дівице?» — змусило її отямитись і згадати, що почуття, яке вона відчула, ніколи не може стати взаємним. Ледве чутне зітхання вирвалося з її грудей. Однак подальші запитання про його здоров'я вона задавала вже тоном спокійної дружби.

Айвенго поквапився відповісти, що почувається чудово, набагато краще, ніж міг очікувати.

Мій дух страждає, добра дівчино, — продовжував Айвенго, — через тривогу набагато сильніше, ніж тіло мучиться від болю. З того, що при мені говорили тут мої колишні сторожі, я здогадався, що перебуваю в полоні. А якщо я не помиляюсь, грубий голос людини, котра щойно вигнала їх звідси, належить Фрон де Бефові, очевидно, ми в його замку. Чим же це може скінчитись і яким чином можу я захистити Ровену та мого батька?

«А про єврея і єврейку він і не згадує, — подумала Ревека. — Та й яке йому діло до нас, і як справедливо карає мене Бог за те, що я дозволила собі так багато думати про лицаря».

Засудивши в такий спосіб саму себе, вона поспішила повідомити Айвенго всі відомості, які встигла зібрати. Але їх було дуже небагато. Ревека розповіла йому, що в замку всім розпоряджаються тамплієр Буагільбер і барон Фрон де Беф, що зовні замок обложили, але хто — невідомо. Вона сказала йому також, що зараз у замку знаходиться християнський священик, котрий, мабуть, знає більше.

— Священик — радісно вигукнув Айвенго. — Поклич-но його сюди, Ревеко, якщо можна! Скажи йому що хочеш, тільки приведи сюди. Мушу ж я щось робити! Та хіба можна діяти, не знаючи, як стоїть справа?

Виконуючи це бажання Айвенго, Ревека спробувала привести Седрика до кімнати пораненого лицаря. Але ми бачили, що це їй не вдалося через втручання Урфриди, яка також підстерігала удаваного ченця. Ревека повернулася до Айвенго повідомити його про це. Вони не встигли навіть обговорити свою невдачу і придумати якийсь інший план, коли глухий шум, що давно вже лунав у замку, перетворився на шалений гуркіт і гамір.

Нагорі, уздовж зубчастих стін та по вузьких і звивистих сходах і коридорах, що вели до бійниць та інших пунктів захисту, лунали важкі квапливі кроки збройних слуг. Чулися голоси лицарів, які надихали своїх підлеглих і командували обороною; вигуки їх заглушалися брязкотом зброї і войовничими покликами тих, до кого вони звертались. Айвенго згоряв із нетерплячки і всією душею прагнув взяти участь у бої, який передвіщали всі ці войовничі звуки.

— Якби мені доповзти хоча б до того віконця, — говорив він, — хоча б подивитись на цю битву! Якби мені здобути лук і пустити стрілу чи хоч раз ударити бойовою сокирою заради нашого звільнення! Але все дарма, все дарма — я не маю ані сил, ані зброї!

— Не хвилюйся, шляхетний лицарю, — умовляла його Ревека.

— Чуєш, як все раптом стихло? Можливо, й не буде битви.

. — Нічого ти не розумієш! — нетерпляче сказав Уілфред. — Це затишшя означає лише, що всі воїни зайняли свої місця на мурах і зараз чекають нападу. Те, що ми чули, було лише віддаленим передвістям штурму. За кілька хвилин почуєш, як він вибухне в усій своїй люті... Ах, якби мені якось доповзти до того вікна!

— Така спроба буде тобі на шкоду, шляхетний лицарю, — по мітила Ревека, але, бачачи його надзвичайне хвилювання, додала: — Я сама стану біля вікна і, як умію, буду описувати тобі, що там діється.

— Ні, не треба, не треба! — вигукнув Айвенго. — Кожне вікно, кожен найменший отвір у стінах послужить ціллю для стрільців.

Якась шалена стріла...

— От було б добре! — промурмотіла Ревека про себе, твердою ходою зійшовши на дві чи три сходинки, що вели до вікна.

— Ревеко, мила Ревеко! — вигукнув Айвенго. — Це зовсім не жіноча справа. Не наражай себе на небезпеку, тебе можуть пора нити чи вбити, і я все життя мучитимусь свідомістю, що це сталося через мене. Принаймні візьми отого старого щита, прикрий ся ним і постарайся якомога менше висуватися з-за віконну решітку.

Ревека одразу ж послухалася його вказівок і, загородивши нижню частину вікна старим щитом, так вдало укрилася під його захистом, що майже з цілковитою безпекою для себе мала змогу спостерігати все, що відбувалося за мурами замку. Місце, обране нею, було найпридатнішим для цієї мети, оскільки вікно знаходилося на розі головної будівлі, і Ревека могла бачити не тільки те, що відбувалося поза замком, а й передове укріплення, на яке, очевидно, намірилися насамперед напасти обложники. Це була невелика вежа, призначена для захисту бічних воріт, через які Фрон де Беф випустив Седрика. Вони відокремлювалися від усієї фортеці глибоким ровом, і, прибравши дощатий місток, легко було перервати сполучення між цим укріпленням і замком. Усередині передового укріплення були ворота, розташовані навпроти воріт у стіні самого замку, і все воно було обгороджене міцним частоколом. Судячи з кількості людей, відряджених на захист цього форту, обложені особливо побоювалися нападу з цього боку. Та й самі обложники зосередили проти нього свої головні сили, вважаючи його найслабкішим з усіх укріплень.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка