Вальтер Скотт Айвенго



Сторінка1/27
Дата конвертації11.05.2018
Розмір3.8 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Вальтер Скотт
Айвенго
ГЛАВА І
У тій мальовничій місцевості веселої Англії, що зрошується рікою Дон, за давніх часів простягалися великі ліси, які вкривали чималу частину надзвичайно красивих пагорбів та долин, розташованих поміж Шеффілдом та Донкастером. Залишки цих величезних лісів дотепер можна побачити навколо дворянських замків. За легендою, тут колись жив казковий уонтлейський дракон; тут відбувалися запеклі битви під час міжусобних воєн; тут також за старих часів збиралися ватаги тих відважних розбійників, подвиги й діяння яких прославлені в народних піснях та баладах.

Таке головне місце дії нашої повісті; за часом же описувані в ній події належать до кінця царювання Річарда I, коли повернення короля із тривалого полону здавалося бажаною, але вже неможливою подією зневіреним підданим, що зазнавали нескінченних утисків з боку знаті.

Завоювання Англії нормандським герцогом Вільгельмом значно посилило тиранію феодалів. Чотири покоління не змогли змішати воєдино ворожу кров норманів і англосаксів або примирити спільністю мови та взаємних інтересів ненависні одна одній народності, з яких одна все ще тішилася перемогою, а інша потерпала від наслідків своєї поразки. Після битви під Гастінгсом влада цілком перейшла до норманських дворян, що аж ніяк не відзначалися поміркованістю. Майже всі саксонські принци й саксонська знать були або знищені, або позбавлені своїх володінь; небагато залишилося й дрібних саксонських власників, так званих Франклінів, за якими зберігалися землі їхніх предків. Усі монархи норманського походження надавали явної переваги своїм одноплемінникам; мисливські закони та інші розпорядження, відсутні у-більш м'якому та ліберальному саксонському кодексі законів, лягли на плечі переможених, збільшуючи тягар і без того непосильного феодального гніту.

При дворі та у замках найзначніших вельмож, які намагалися завести в себе розкіш придворного побуту, говорили виключно нормано-французькою мовою; на тій самій мові велося судочинство в усіх місцях, де справлялося правосуддя. Одне слово, французька мова була мовою знаті, лицарства і навіть правосуддя, тоді як незрівнянно мужнішу й виразнішу англосаксонську мову полишили селянам і челяді, що не знали іншої мови.

Утім необхідність спілкування між землевласниками та поневоленими людьми, що обробляли їхню землю, спричинила поступове утворення наріччя із суміші французької мови з англосаксонською, розмовляючи яким, вони розуміли одне одного. Так мало-помалу виникла англійська мова теперішнього часу, що містить у собі вдале поєднання мови переможців із мовою переможених і з тих пір сильно збагатилась запозиченнями із класичних і так званих південно європейських мов.

Сонце сідало за однією із вкритих густою травою просік лісу, про який вже згадувалося на початку цієї глави. Сотні крислатих дубів здіймали свої вузлуваті руки над м'яким килимом чудового зеленого дерну. Де-не-де до дубів домішувалися бук, гостролист і підлісок із різноманітних чагарників. Велика галявина посеред цієї просіки, мабуть, була місцем, де колисьдруїди справляли свої обряди. Тут височив пагорб такої правильної форми,, що здавався насипаним людськими руками; на вершині його збереглося неповне коло з величезних необроблених каменів.

Двоє людей пожвавлювали цю картину; судячи з їхнього одягу й зовнішності, вони належали до простолюдинів, що населяли в ті далекі часи лісовий район Західного Йоркширу. Старший з них був людиною похмурою і на вигляд лютою. Одежа його складалася з однієї шкіряної куртки, пошитої з дубленої шкури якогось звіра, хутром угору. У зовнішності його кидалася в очі одна цікава особливість: наглухо запаяне на шиї мідне кільце на взірець собачого нашийника. На цьому своєрідному комірі було написано саксонською: «Гурт, син Беовульфа, уроджений раб Седрика Ротервудського».

Біля свинопаса (бо саме таким було заняття Гурта) на одному з повалених каменів сидів чоловік, що виглядав років на десять молодшим од першого. Вбрання його нагадувало одяг свинопаса, але відрізнялося деякою примхливістю і було пошите з кращого матеріалу. На руках цієї людини були срібні браслети, а на шиї — срібний нашийник із написом: «Вамба, син Безмозкого, раб Седрика Ротервудського». По шапці із дзвіночками, та й по самій формі її, а також по придуркуватому і водночас хитрому виразу обличчя Вамби можна було здогадатися, що він один з тих домашніх клоунів чи блазнів, котрих багаті люди тримали заради потіхи у себе вдома.

Свинопас і Вамба неквапно розмовляли між собою на англосаксонському наріччі, раптом блазень прислухався до кінського тупоту, що чувся вже десь неподалік, і сказав, що хоче побачити цих вершників. Гурт не виявив ніякої цікавості до подорожніх і запропонував товаришеві мерщій іти додому, бо насувалася страшна гроза. Вамба пішов за свинопасом, який встиг зібрати своє стадо і гнав його за допомогою собаки Фангса уздовж однієї з просік.

Кінський тупіт усе наближався, і, незважаючи на умовляння й лайку свого супутника, Вамба, якому кортіло побачити вершників, раз у раз зупинявся, вигадуючи різні приводи.

Кавалькада складалася з десяти чоловік; двоє, що їхали попереду, були, очевидно, поважні особи, а інші — їхні слуги. Стан і звання однієї з цих осіб неважко було визначити: це була, безсумнівно, духовна особа високого рангу. На ньому була одежа ченця-францисканця, пошита з прекрасної тканини, що суперечило статуту цього ордену; плащ із каптуром з найкращого фламандського сукна, спадаючи красивими широкими зборками, облягав його ставну, хоч і дещо повну статуру.

Поважний прелат їхав верхи на ситому мулі, який ішов інохіддю; збруя мула була багато прикрашена, а вуздечка, за тодішньою модою, обвішана срібними дзвіночками. У посадці прелата не відчувалося чернечої незграбності — навпроти, вона відрізнялася грацією й впевненістю гарного вершника. Один зі служителів-мирян, що складали його почет, вів на поводі прекрасного іспанського жеребця, на якому чернець виїжджав в урочистих випадках. Інший служитель вів в'ючного мула, навантаженого, очевидно, поклажею настоятеля; ще двоє ченців того ж самого ордену, але нижчих ступенів, їхали позад усіх.

Супутником духовної особи був чоловік високого зросту, понад сорока років, атлетичної статури, сильний і мускулистий. Його виразне, нервове обличчя з крупними й різкими рисами засмаглого під променями тропічного сонця до негритянської чорноти. У погляді сміливих, темних, проникливих очей можна було прочитати цілу історію про пережиті й здолані небезпеки. У нього був такий вигляд, наче йому навмисне хотілося викликати опір своїм бажанням — лише для того, щоб зігнати супротивника зі свого шляху, виявивши власну волю й мужність. Глибокий шрам над бровами додавав ще більшої суворості його обличчю і лиховісний вигляд одному окові, яке було злегка зачеплене якимось ударом і трохи косило.

Цей вершник, так само як і його супутник, був зодягнений у довгий чернечий плащ червоного кольору. На правому плечі був нашитий білий сукняний хрест особливої форми. Під плащем виднілася майстерно зроблена кольчуга з рукавами і рукавицями із дрібних металевих кілець. Його стегна захищала така ж кольчуга; коліна були покриті тонкими сталевими пластинками, а литки — металевими кольчужними панчохами. За пояс він застромив великий двосічний кинджал — єдина зброя, що була при ньому.

їхав він верхи на міцному дорожньому коні, мабуть, для того, щоб поберегти сили свого благородного бойового коня, якого один Із зброєносців вів позаду. Інший зброєносець віз спис і невеликий трикутний щит свого хазяїна.

Слідом за цими двома зброєносцями їхали ще двоє слуг; темні обличчя, білі тюрбани й особливий крій одягу виказували в них уродженців Сходу. Взагалі у зовнішності цього воїна та його почту було щось дике й чужоземне. Одяг зброєносців блищав розкішшю, східні слуги носили срібні обручі на шиях і браслети на напівголих смаглявих руках і ногах. Одяг із шовку, погаптованого візерунками, вказував на знатність і багатство їхнього пана і складав водночас різкий контраст із простотою його власного одягу.

Незвичайний вигляд цієї кавалькади викликав цікавість не тільки Вамби, а і його менш легковажного товариша. У ченці вони одразу пізнали пріора абатства Жорво, відомого всій окрузі як великого любителя полювання, веселих гулянок, а також, якщо вірити поголосці, й інших мирських утіх, ще менш сумісних із чернечими обітницями. Але в ті часи не надто суворо ставилися до поведінки ченців і священиків, тому пріор Еймер зажив доброї слави серед сусідів свого абатства.

Обидва наші сакси незграбно вклонилися абату й одержали його благословення.

Але дивовижна зовнішність супутника Еймера та його почту вразила уяву свинопаса й Вамби так, що вони не одразу зрозуміли настоятеля, коли той спитав, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на нічліг. А коли зрозуміли, то не схотіли вказати вірну дорогу до дому свого хазяїна і направили подорожніх у протилежний бік.

Коли тупіт копит подорожніх завмер вдалині, Гурт сказав своєму товаришеві: — Якщо преподобні вітці підуть за твоєю розумною порадою, навряд чи вони доїдуть сьогодні до Ротервуда.

— Так, — сказав блазень, посміхаючись. Не такий вже я поганий лісничий, аби вказувати собакам, де залягла дичина, якщо не хочу, щоб вони її задерли.

— Це ти добре вчинив, — сказав Гурт. — Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше, мабуть, якщо Седрик посвариться з тим другим ченцем, що легко може статись.

Повернемось, однак, до обох вершників, що незабаром залишили рабів Седрика далеко позаду І вели між собою бесіду нормано-французькою мовою, як і всі тодішні особи вищого стану, за винятком тих небагатьох, котрі ще пишалися своїм саксонським походженням.

Дорогою абат Еймер розповів Бріану Буагільберу (саме так звали його супутника, котрий був тамплієром, тобто належав до войовничого ордену лицарів Храму), що Седрик Ротервудський, до дому якого вони їдуть, багатий і знатний Франклін, а його вихованка Ровена, уславлена красуня, походить із королівського саксонського роду.

Подорожуючи в темряві, вони дісталися врослого в землю хреста, на який вказали їм як на орієнтир слуги Седрика. І тут відбулася їх зустріч із незнайомцем, котрий назвався пілігримом (прочанином), що тільки-но повернувся з Палестини. Він узявся вказати їм дорогу, і невдовзі мандрівники прибули до Ротервуда — оселі Седрика, якого за прихильність до всього саксонського називали Саксом. Житло це являло собою великий незграбний будинок з кількома внутрішніми дворами та огорожами. Воно різко відрізнялося від високих, обгороджених кам'яними мурами і захищених зубчастими вежами замків, де жили норманські дворяни; згодом ці дворянські житла визначили архітектурний стиль по всій Англії.

Утім, і Ротервуд був захищений від ворогів. У ті непевні часи жоден маєток не міг обійтися без укріплень, Інакше його негайно було б розграбовано і спалено. Навколо всієї садиби тягнувся глибокий рів, наповнений водою із сусідньої річки. По обидва його боки проходив подвійний частокіл із загострених колод. Із західного боку в зовнішній огорожі була брама; підйомний міст вів від неї до брами внутрішньої огорожі. Особливі виступи з боків брам давали змогу захисникам обстрілювати супротивника перехресним вогнем із луків та пращ.

Зупинившись перед брамою, тамплієр голосно й нетерпляче засурмив у ріг. Треба було квапитись, бо дощ, що так довго збирався, полив у цю мить як із відра.

ГЛАВА II
А тупіт копит усе ближчав, і, хоч як його умовляв та сварив товариш, Вамба не минав жодної нагоди зупинитись чи загаятись у дорозі: то стане й зірве з ліщинового куща кілька недостиглих горіхів, то поверне голову й задивиться на сільське дівча, що переходило стежку. Тому вершники скоро наздогнали їх.

Було тих вершників десятеро, і двоє з них — ті, котрі їхали попереду,— були, видно, якісь вельми поважні особи, а решта становили їхній почет. Суспільний стан одного з тих панів було неважко вгадати: то, безперечно, був якийсь визначний церковник. На ньому була одіж ченця-цистерціанця, одначе пошита з тканини значно дорожчої, ніж приписував статут ордену. Ряса й каптур із найтоншого фламандського сукна спадали широкими, але й досить зграбними бганками з гарної, хоча вже й трохи опасистої постаті. Як убрання не дуже виразно засвідчувало зневагу до земних розкошів, так само й обличчя мало небагато

Слідів аскетизму. Вираз його можна було б назвати приємним, якби в очах під дашком брів не блискала та епікурійська іскринка, що виказує прихованих ласолюбців. А загалом його становище й професія навчили його так володіти своїм обличчям, що він міг у разі потреби надати йому суворого або врочистого виразу, хоча від природи воно було добродушно-поблажливе. Всупереч монастирському статутові й едиктам пап та церковних соборів, рукави в цього достойника були підбиті й лямовані дорогим хутром, мантія застібалась на шиї золотою пряжкою, а все убрання, відповідне правилам ордену, було таке вишукане та ошатне, як нині в красунь із квакерської секти, які, зберігаючи приписані в них кольори та крій, уміють проте вибором та сполученням матеріалів надати найбільшій простоті певної кокетливої зваби, що часом аж надто відгонить світською суєтністю.

Цей достойний прелат їхав верхи на вгодованому мулі-іноходці, збруя на якому була пишно оздоблена, а вуздечка, за тодішньою модою, обчіплена срібними дзвіночками. В сідлі він тримався без звичайної чернецької незграбності, а навпаки — легко й природно, як досвідчений їздець. Видно було, що чепурун-чернець тільки для їзди по дорогах сідає на скромного мула, хоч яка вигідна його спокійна інохідь. Один із служок-мирян, що з них складався його почет, задля інших нагод вів за повід прегарного іспанського огира андалузької породи — таких купці привозили тоді з великими труднощами та ризиком для багатих і вельможних людей. Сідло й чапрак на цьому розкішному коні були вкриті довгою попоною, що сягала майже до землі й була вся гаптована митрами, хрестами та іншими церковними емблемами. Ще один служка вів за повід мула, нав'юченого, очевидячки, прелатовим дорожнім майном; а двоє простих ченців того ж таки ордену їхали позаду бік у бік, сміючись і розмовляючи між собою й не звертаючи уваги на решту верхівців.

Супутник церковного достойника був чоловік років за сорок, високий, сухорлявий, дужий і м'язистий; його атлетична постать унаслідок тривалих трудів та постійних вправ, здавалось, утратила все, що є м'якшого в людському тілі, й складалася з самих кісток, м'язів та жил, які вже витримали без ліку випроб і готові були ще до стількох. Голову йому покривала червона, підбита хутром шапка з тих, що їх французи називають «ступками», бо вони й скидаються формою на перекинену догори дном ступку. Тому його обличчя було зовсім відкрите, і в його виразі читалося бажання викликати в зустрінутих людей несміливу пошану, коли не страх. З різкими рисами, виразисте й сильне, те обличчя під промінням тропічного сонця засмагло до майже негритянської чорноти і в спокійному своєму стані наче дрімало після проминулої бурі пристрастей, але напнуті жили на чолі й посіпування верхньої губи та густих чорних вусів при найлегшому хвилюванні ясно показували, що та буря може щохвилини зірватися знову. В кожному гострому, пронизливому погляді темних очей можна було читати історію переборених знегод і небезпек, навіть прагнення розбудити опір своїм бажанням, аби потішитися, змітаючи ворога зі шляху рішучим зусиллям волі й відваги. Глибокий шрам на чолі ще додавав суворості його обличчю й зловісного виразу одному оку, ледь зачепленому тим самим ударом і від того трохи скошеному, хоча й цілком зрячому.

Одяг на цьому чоловікові був кроєм такий самий, як і на його супутникові, — довга чернеча мантія; але її багряний колір свідчив, що він не належить до жодного з чотирьох узаконених чернечих орденів. На правому плечі мантії був нашитий незвичайної форми хрест із білого сукна. Під мантією видніла річ, начебто несумісна з чернецьким станом: кольчуга з рукавами й рукавицями, сплетена з маленьких металевих кілець так майстерно, що вона прилягала до тіла щільно, ніби наші теплі сорочки, виплетені на панчішному верстаті з м'якої вовняної пряжі. Стегна спереду, де їх не прикривав плащ, теж були захищені кольчужним плетивом, коліна й ступні — тонкими сталевими платівками, майстерно скріпленими між собою, а гомілки — знов же кольчужними панчохами. За поясом у нього стримів довгий двосічний меч — єдина зброя, що була при ньому.

їхав він не на мулі, як його супутник, а на дебелому подорожньому коні, аби поберегти шляхетного бойового румака, що його вів позаду джура, повністю спорядженого до бою: на голові «шамфрон» — ребристий наголовник із коротким шпичаком, спрямованим уперед; при сідлі з одного боку звисала коротка бойова сокира, багато оздоблена дамаським різьбленням, з другого — шолом із плюмажем, кольчужний каптур і довгий двосічний меч, звичайний у тодішнього лицарства. Другий джура тримав сторчма спис свого пана, на кінці якого тріпотів прапорець із білим хрестом такої самої форми, як нашитий на плащі. Віз він і невеликий трикутний щит, угорі досить широкий, аби прикрити груди, а донизу загострений. Щит обтягало червоне сукно, так що девіза не можна було прочитати.

За цими двома джурами їхало ще двоє слуг, чиї темні обличчя, білі тюрбани та східного крою одіж свідчили, що вони походять із якоїсь далекої країни на Сході. Взагалі в усьому вигляді цього воїна та його почту було щось дике й чужоземне: джури розкішно вбрані, у східних слуг срібні обручі на шиї, срібні ж таки обручки на зап'ястках і кісточках ніг, смагляві руки голі до ліктів, а ноги — від кісточок до колін. їхні шовкові, пишно гаптовані убори засвідчували багатство та високе становище пана і водночас разюче контрастували з вояцькою простотою його власного одягу. Озброєні вони були кривими шаблями з визолоченим візерунком на руків'ях та піхвах і ще багатше оздобленими турецькими кинджалами. Кожен із них віз на луці сідла жмут дротиків стіп чотири завдовжки, зі сталевими вістрями — зброю, широковживану в ті часи у сарацинів; ще й досі серед східних народів улюблена військова гра — вправи з такими дротиками,— що називається «ель-джерід».

Коні в цих слуг мали такий незвичайний вигляд, як і вони самі. Ті коні були сарацинські, тобто арабської породи; стрункими ногами, маленькими щітками над копитами, тонкими гривами й легкою, пружною ступою вони дуже різнились від важких маслакуватих коней виведеної у Фландрії та Нормандії породи під сідло закутим у крицю лицарям тих часів. Поставлені поряд із тими східними румаками, ці велетні видавались утіленням матеріальності поряд з легкою тінню.

Незвичайний вигляд цієї кавалькади збудив цікавість не тільки у Вамби, а навіть у його менш легковажного товариша. В ченцеві він одразу впізнав пріора абатства Жорво, добре знаного на багато миль навкруги як любителя полювання, бенкетів, а якщо ця слава була правдива, то й інших земних утіх, ще більш несумісних із його чернечими обітницями.

Але тодішні погляди на поводження духівництва — чи то білого, чи то чорного, — були вельми поблажливі, і пріора Еймера в околицях його абатства ніхто не судив суворо. Його вільна й життєрадісна натура, завсідна готовність, із якою він давав відпущення всіх повсякденних гріхів, зробили його улюбленцем вельмож і найзначнішої шляхти, серед якої він мав багато родичів, бо походив із славетного норманського роду. Зокрема дами не були схильні дуже прискіпуватись до моральності чоловіка, що був незмінним поклонником їхньої статі, та ще й володів багатьма засобами розвіювати нудьгу, що аж надто часто селилась у покоях старовинних феодальних замків. Пріор аж міри не знав у захопленні мисливством, мав найкраще навчених соколів і найпрудкіших хортів на всю Північну округу і тим прихилив до себе всю шляхетну молодь. Перед старшими людьми він розігрував іншу роль — коли треба, з великою помпою. Його начитаності, хоча й поверхової, вистачало, щоб навіяти всім невігласам у околиці шанобу до його гаданої вченості; а поважність у манерах та врочиста мова, якою він обстоював авторитет церкви й духівництва, справляли на них враження глибокого благочестя, ба святості. Навіть простолюдці, найсуворіші критики поведінки панів, поблажливо ставились до витівок пріора Еймера. Він був щедрий; а за милосердя, як відомо, прощається багато гріхів — не в тому розумінні, в якому до цього спонукає Святе Письмо. Прибутки монастиря, більшою частиною яких він порядкував на свій розсуд, дозволяли йому не тільки витрачати на себе скільки він хоче, а й помагати грішми довколишнім селянам, частенько визволяючи їх зі скрути. Коли пріор Еймер надто завзято віддавався полюванню або надто засиджувався на бенкеті, коли хто бачив, як він удосвіта прослизає крізь бічну хвіртку в мурі свого абатства, вертаючи з побачення, що тривало цілу ніч, люди тільки здвигали плечима й змирялися з такими прогріхами, пригадуючи, що так само грішило багато його братів-ченців, не надолужуючи тих переступів нічим добрим. Тому пріор Еймер і його натура були добре відомі нашим саксонським рабам; вони незграбно вклонились йому і почули у відповідь: «Славте Господа, діти м ».

Але незвичайний вигляд його супутника зі слугами так прикував 'їхню увагу. й збудив їхній подив, що вони й не розчули пріорових слів, коли він спитав, чи не знають вони поблизу якогось місця, де можна переночувати. Ото так зчудувала їх напівчерне-цька і напіввояцька зовнішність смаглявого чужинця та химерне вбрання і зброя його східних слуг. Можливо також, що мова, якою він уділив їм своє благословення й спитав про свою потребу, звучала прикро для слуху селян-саксів, хоча й не була незрозуміла їм.

— Я питаю вас, діти мої,— знову заговорив пріор говіркою «лінгва-франка» — мішаною мовою, якою спілкувалися між собою норманське плем'я й саксонське, — чи є тут у сусідстві яка добра людина, що з любові до Бога та відданості нашій матері церкві надасть двом її наискромнішим слугам та їхньому почтові притулок і поживу на ніч.

Усе це він проказав умисне поважним тоном, що зовсім не узгоджувався з тими скромними словами, які здавались йому доречними тут.

«Двом її наискромнішим слугам! — повторив Вамба сам до себе, одначе, хоча й був дурнем, остерігся вимовити це вголос — Хотів би я побачити, які ж у неї підчаші, ключники та всі старші слуги!»

Подумки зауваживши таке на пріорові слова, він звів очі й відповів на його запитання:

— Коли велебні отці люблять веселу бесіду та м'яку постіль, то за кілька миль вони знайдуть Брінквортське абатство, де їхній духовний стан забезпечить їм щонайпочесніше прийняття; а коли вони воліють віддатись цього вечора покуті, то хай їдуть через ліс он тією стежкою, що приведе їх до відлюдної хатини в урочищі Копмангерст, де благочестивий самітник розділить із ними свою оселю й вечірні молитви.

Пріор похитав головою на те й на друге.

— Мій чесний друже, — сказав він, — якби дзенькіт твоїх дзвіночків не скаламутив тобі розуму, ти, може, знав би, що священнослужитель не платить десятини священнослужителеві, тобто ми, церковники, не просимо гостинності один у одного, а скорше вимагаємо її в мирян, аби дати їм нагоду послужити Богові, вшанувавши й удовольнивши його законних служителів.

— Це правда, — відповів Вамба, — що я хоча й лише віслюк, усе ж таки вшанований честю носити дзвіночки так само, як і мул вашої велебності. Проте я гадав, що милосердя матері церкви та її служителів починається, як і в усіх інших, у себе вдома.

— Ну, годі плескати язиком, нахабо, — гучним і грізним голосом перебив це базікання збройний вершник.— Краще покажи нам, коли можеш, дорогу до... Як пак ви назвали вашого Франкліна, пріоре Еймере?

— Седрік, — відповів пріор. — Седрік Сакс. Скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко ми від його оселі й чи можеш ти показати нам дорогу?

— Дорогу туди знайти нелегко,— відповів Гурт, що озвався вперше, — і Седрікова родина рано лягає спати.

— Ну, цього, чоловіче, ти нам не кажи! — промовив верхівець воїн.— Не так важко їм повставати та догодити таким мандрівцям, як ми. Чи маємо уклінно просити гостинності там, де можемо її вимагати?

— Не знаю, — похмуро відказав Гурт, — чи слід мені показувати дорогу до оселі мого пана тому, хто вимагатиме притулку там, де інші раді просити його як ласки.

— Ти ще й перечиш мені, рабе! — вигукнув воїн, дав коню остроги й круто повернув його впоперек стежки, вже підносячи хлиста, якого мав у руці, щоб покарати зухвальця селянина.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка