Валентин Чемерис Ольвія Частина перша



Сторінка1/33
Дата конвертації04.01.2018
Розмір5.1 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Валентин Чемерис Ольвія

Частина перша

Розділ перший Я берегтиму тебе дужче, аніж свого коня!.


Цей молодий скіфський вождь — зухвалий і хвацький — так і сказав їй, загадково посміхаючись:
— Дочка грецького архонта хай не хвилюється. Клянусь бородою Папая: в степах за Борисфеном я берегтиму тебе дужче, аніж свого коня!..
Ольвія з подивом глянула на нього, стрілася віч-на-віч із ним, людоловом із диких степів. І побачила у його насмішкуватих зіницях якесь дівча — злякане, розгублене і геть беззахисне, побачила і з жахом збагнула, що то ж вона…
— Ні… ні… — квапно виставила наперед руку, наче хотіла нею захиститись від його недоброї, як їй здалося, посмішки. Та чорні хтиві очі вождя, повні блиску і ще чогось незбагненного, їй не знаного досі, нескліпливо дивились на неї. І вона опустила руку. І — дивно! — на якусь мить їй навіть здалося, що він добрий. Чи просто вона хотіла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмішка на сухих устах! Та спружинена свавільна сила, що так і била з нього! Той відвертий і нахабний погляд неприборканого і невтримного кочовика!
— Ти… хто?.. — для чогось запитала вона. — Людина чи…
— Ні, я — скіф! — Грався він трихвостим нагаєм, від удару якого репалась шкіра і на людині, і на тварині. — А скіфи дужчі за всіх людей. Першими це відчули на своїх шиях кіммерійці, які колись жили у цих краях. Скіфи прийшли, збороли їх і зробили їхні степи своїми. А край цей кіммерійський назвали Скіфією.
— Не хвалися, — сказала вона мружачись. — Я чула, що скіфів із Азії витіснили племена массагетів. Відходячи, скіфи перейшли ріку Аракс, довго тікали… ну, відходили, аж доки потрапили в землю кіммерійську.
— Хто кого тіснив, нас массагети чи ми массагетів, хай про те не турбується дочка грецького архонта, — стримано відказав він, а їй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. — Бо звідтоді, як ми прийшли сюди, у степах на схід і на захід від Борисфену, на південь і на північ, немає люду, сильнішого за нас. І доки в небі сяє Колаксай[1], а на землі тече Арпоксай[2], ми — скіфи! — володарі усіх тутешніх родів і племен[3]. І дочка грецького архонта хай не боїться, їдучи до нас. У саїв[4] її життя буде в повній безпеці.
А їй стало лячно.
Ой мамочко, до кого ж вона потрапила!
І від того ляку в грудях наче грудка закрижаніла. Пропало її життя! І ніхто не порятує ні силою, ні словом.
Та зусиллям волі вона зборола в собі той ляк і відверто розглядала його, так відверто, як не подобає дівчині безсоромно дивитися на чоловіка, але хай… Все одно вже… А так він хоч не буде тішитись, що вона злякалась, що душу її тіпає дрож від одного його погляду…
Він зовсім не був схожим на тихого і сором'язливого Ясона. Нестримний і гарячий, очевидно, жорстокий, свавільний, хитрий і підступний, він наскрізь пронизував, пропікав її чорними очима. На ньому блакитна куртка, оторочена хутром соболя, гостроверхий башлик із золотим шишаком, з-під якого вибивається чорне волосся. Його кінь гризе золоті вудила. Скіфи так і називають свого всемогутнього і багатого вождя: Той, у кого золоті вудила. Або просто — Золоті Вудила.
— Спасибі, що ти хоч цінуєш мене вище за свого коня, — намагалася говорити глузливо, аби замаскувати тривожне сум'яття в своїм серці.
— Не кепкуй, гречанко, — застеріг невдоволено. — Кінь для скіфа — що крила для птаха.
— То й лети на своїх крилах! — І у відчаї запитала: — Чому ти так дивишся на мене?
А він шкірив білі міцні зуби.
— Коли я вперше побачив тебе в місті греків — а це було повесні — то сказав собі: скіфе, не лови ґав! Дочка грецького архонта дуже гарна, а тому мусить належати тільки тобі!
— По якому праву?
— По праву сильного, — все ще шкірив він свої білі міцні зуби. — Тому я прийшов і взяв тебе, пташечко грецька.
— Ви, кочовики, завжди берете те, що…
— …що нам подобається, — перебив він її насмішкувато. — А вродливих жінок ми завжди любимо. Швидких коней, ясну зброю і гарних жінок. От що ми, скіфи, любимо.
Хвальковитість його почала її дратувати.
— Ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, — намагалась шпигнути його, але він на знак згоди з її словами схвально і задоволено кивав головою, і шишак на його башлику спалахував проти сонця білим сяйвом. — Дикуни з околиці цивілізованого світу! — вигукувала вона не так із злості, як із відчаю, що його нічим не проймеш. — Ви чините свавілля і грабуєте всі племена у цих краях!
Він схвально кивав головою, шишак на башлику спалахував, і це її злило ще дужче.
— Вас ненавидять!..
— Дарма! Аби боялися та платили данину. Аби наша зброя була зверху. А любити нас… ну, хоча б мене, будуть інші. Наприклад, ти, пташечко грецька… Чого тіпаєшся, злючко? Твій батько віддав тебе по добрій волі, а дари мої прийняв із подякою.
— А моєї згоди ти питався?
— Ха! — Він хизувався в сідлі коня, який гриз золоті вудила. — Звикнеш! Жінка іде не за того, за кого вона хоче, а за того, за кого її віддають. Так було, і так буде. І не тільки у нас, а й у вас, греків, теж…
І то була правда.
Грецьку дівчину, яку батьки віддавали заміж, везли у нову сім'ю в гарно вбраному, заквітчаному повозі. Та тільки молода переступала поріг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад їй уже немає вороття, немає і не буде до скону її літ. Віднині вона переставала існувати для своїх батьків, для рідні, для всього світу білого. Бо повозка спалена за дверима, а попіл розвіяний вітром, бо у них, греків, жінка ділила із своїм чоловіком тільки постіль (щоб він мав законних дітей!), але не стіл, бо їла окремо і до гостей чоловіка ніколи не виходила. Самій же приймати гостей — зась! Будинок чужий, чоловіків, а чоловіка свого вона, як і велить звичай, називала не по імені, а паном. Бо, власне, була йому не стільки жінкою, як покірною хазяйкою і вірною служницею водночас… Навіть у покоях не вільна ходити, де хотіла: мала для життя своє, жіноче, помешкання — гінекей. У тім гінекеї і спливали її самотні дні. А чоловік мешкав у просторім і світлім андроні. Тут приймав гостей, гучно бенкетував. Сюди вона, законна, не могла й носа поткнути. Туди, вільно і не криючись, ходила чужа, щасливіша за неї, дружину свого пана. Ходила гетера. А який чоловік не мав гетери? Що ж то за любов і утіха із законною?.. Тому для кохання й утіх чоловік знаходив собі гетеру, котра шлюб називала рабством, а перевагу віддавала вільній любові, винам та філософським розмовам…
Подумала так гірко, а вголос уперто вигукнула:
— Як би там не велося у вас і у нас, а твоєю я ніколи не буду! Чуєш, кочовику?
— Чую, не глухий. Дочка грецького архонта ще гарнішою стає, коли гнівається. А я люблю диких, необ'їжджених коней і непокірних жінок.
І тут його було зверху!
— Щоб мої очі тебе більше не бачили!
І рвучко опускає завісу в кибитці, бо не хоче бачити усміхнене смагляве обличчя молодого вождя кочовиків. Воно — обличчя того степовика — вабить її, і це злить ще дужче.
— Людолов!!! — кричить вона у кибитці. — Хижак!!! Дикун!!!
А він, скачучи конем за кибиткою, вдоволено посміхається.
«Моя… Але ще брикається. Та — дарма. Коли молодого коня арканом вихоплюють з табуна, він брикається. Та як не хвицає задки, як не стає цапки, як не кусається, а таки його вкоськують, і вузду надівають, і вудила у зуби сунуть. Ха!..»
І засмагле вилицювате обличчя Тапура з чорною цупкою борідкою стає різким і свавільним.
Кінь під Тапуром грає копитом, золоті вудила гризучи. Вождь поляскує його по гарячій шиї шорсткою, загрубілою від повіддя та руків'я меча долонею. Відколи себе пам'ятає, він завжди в сідлі доброго і вірного коня, бо все життя він не просто людина, скіф, а вершник. Кінний стрілець із лука, як їх, скіфів, називають інші народи. Що ж, чоловіку, якщо він, звичайно, справжній чоловік, якщо він воїн, так і подобає бути. То жінки — ліниві й тлусті сколотки[5] — з кибиток не вилазять, а по землі ходять тільки на своїх двох, а місце чоловіка — сідло надійного коня. І так він за життя звикається з конем, що іноді йому здається, що кінь і він — то одне ціле, що він і народився конем та людиною водночас, що чотири сильні й невтомні ноги коня — то його сильні й невтомні ноги.
Предки Тапура походили із прадавнього і войовничого скіфського роду гіппемологів[6], котрі мали коні, найкращі у цих степах, і літали на них у битви, зливаючись в одне ціле, — кінь і гіппемолог. Бойовий клич у них був «арара»[7]. Тому кожний гіппемолог при народженні сина збирав увесь рід і хвалився:
— Народився ще один крикун нашого кличу!
І вождь Ор, коли народився син його Тапур, теж зібрав увесь рід гіппемологів і теж хвалився, що в нього народився ще один крикун бойового родового кличу. І всі гіппемологи, п'ючи хмільний бузат, кричали «арара!», вітаючи народження Тапура.
Вправніше за чоловіків із роду гіппемологів ніхто не міг доїти кобилиць і готувати кумис чи бузат, та ще любити жінок. А вже чорну стрілу із зміїним свистом найвлучніше посилав у землі сусідів теж гіппемолог. Від них і успадкував Тапур свій гарячий і свавільний норов. Ар-ра-ра!!!
У Тапура 25 золотих чаш, а що вже мечів у золотих піхвах, та акінаків, та повних скринь золотих бляшок! У Тапура 70 чотириколісних возів із кибитками, 45 — шестиколісних. У Тапура сім великих табунів коней, п'ять стад худоби, сім отар овець. У Тапура тисячі пастухів, рабів, слуг. Тапур збирає найбільше після владики Іданфірса військо на прудких конях. То чому ж Тапуру не бути щасливим?
Сильний Тапур, багатий і знатний у степах!
Тепер у нього і жона буде гречанка. Гарна ж, молода чужинка! Ніхто із скіфських вождів не має такої.
Кому щастить, той усе може.
— Людолов! — кричить дочка архонта в кибитці.
— Ха!.. — сміється вождь до голубого неба, до сонця. — Кричи не кричи, а все одно будеш моєю. Кричи не кричи, а поміч у цих степах нізвідки не прийде. Сказав, що берегтиму тебе дужче, аніж свого коня, то й берегтиму. І від мене, грецька пташечко, ти не втечеш — ні на коні, ні на крилах!..

Розділ другий А про моє щастя ти подумав?.


…І хто вона нині?
Полонянка?
Рабиня?
Чи, зрештою, військова здобич віроломного скіфського вождя? Либонь, усе разом.
І ким вона стане, як скінчиться тяжке ув'язнення в задушливій повстяній кибитці — цій звичній для кожної скіф'янки хаті на колесах, а для неї гірш темниці темної? Коханкою вождя? Чи його жоною, безправною, підневільною, котра мусить щодня боятися гніву свого владики? Чи стане забавкою для утіхи? Чи, може, подарує він її своєму старому владиці, котрого у світ предків, за скіфськими жорстокими звичаями, мусить супроводжувати молода і вродлива рабиня?
Чула вона, як скіфських вождів пишно ховають, як золото та інше добро на той світ накладають. Хай кладуть те золото, але ж і слуг, рабів чи рабинь, а часом і вільних своїх родичів душать чи вбивають, щоб кинути теплі закривавлені трупи в яму до старого знатного владики! Бррр!!! Дикуни!!! Вона завжди жахалася скіфської жорстокості, про яку в місті стільки ходило чуток, і ось має зіткнутися з нею віч-на-віч. Думок безліч, а втішливої — жодної. Мріялось, закінчить Ясон навчання, повернеться з Афін, і поїдуть вони удвох на прабатьківщину, у сонячну Грецію… А там… Які міста, яке життя, які люди… І ось все пішло прахом.
Думки, думки, думки…
Чого тільки не передумала Ольвія за довгу-предовгу дорогу. Подумки тікала… Відчувала, як у неї ростуть-виростають крила за плечима, крила легкі, замашні, невидимі для скіфів. І вона пташкою, перепілкою степовою, хурчала з кибитки і линула, линула понад степом, ніким з поневолювачів не помічена. Линула туди, до голубого лиману, до рідного міста… І несли її надійні крильцята так легко, що плакати з радощів хотілося, і в якусь мить — була, була така мить! — їй вірилось, їй марилось, що вона врятувалася, вона вільна…
Опам'ятовувалась в невимовній гіркоті. То лежала, обхопивши голову руками, бо душили сльози та відчай, то металася, не знаходячи собі місця, бо теж душили сльози та відчай, кудись поривалась, кусала руки від безсилля, ладна була волосся на собі рвати, аби це зарадило її горю. Полонянка… Рабиня…
О боги!.. Вона, вільна, горда дочка знатного й шанованого архонта, котра не відала за своє життя приневолення, кривди чи наруги, а зростала в батьковім домі, раптом бранка… Силоміць вихоплена з рідного гнізда. Було від чого збожеволіти, втратити віру, надію… Впадала в апатію, лежала безвольна, бездумна, тільки похитувалась у такт рухові кибитки…
То зводила голову, спершись на лікоть, думала. Хай грецькі жінки по заміжжі не мають волі, обмежені сім'єю та житлом, і чоловіки з ними не рахуються і тримають їх заледве чи не в заперті, але ж то вдома, а не в чужих степах, не в жорстоких скіфів, яким вірити — враз без голови лишишся.
У такі хвилини їй все ставало байдуже… Почуття тупіли, думки мерли. З ранку й до вечора рівномірно похитується осоружна кибитка, навіваючи сонливість, байдужість, зневіру в свої сили. Чи не все одно?
Чути хльоскання батогів, іржання коней, скрип коліс.
Одноманітний, тягучий… Вмерти б і не жити.
Усе вперед і вперед рухається валка, все далі і далі, в глиб загадкових степів. Де тепер її місто? Кричи — не докричишся, гукай — не догукаєшся.
То раптом апатія зникала, й натомість її охоплювала збуджена гарячковість. Сама себе ганила: чому покорилася? Чому не діяла, не рятувала себе? Здавалось… зроби вона бодай один крок, і все скінчиться, і вона знову стане вільною, і ця кибитка зникне, як жахливий сон. Але то лише здавалося… Розуміла, виходу немає, і знову — відчай, відчай, відчай… Чи думала, чи гадала, що доведеться міняти вільне місто на оце повстяне житло на скрипучих дерев'яних колесах? Наче сон, жахливий, неймовірний… О боги, чим я перед вами завинила, що ви так жорстоко покарали мене?

Уночі їй приснився Ясон.


Він підходив до неї високий, гарний, сяючий. З його променистих очей хлюпала на дівчину небесна блакить. Простягав до неї руки, посміхався ніжно, радісно. І голос у нього був м'який, добрий, рідний…
— Ольвіє!.. Я так спішив до тебе, так спішив! Віднині ніхто нас не розлучить, ми будемо довіку разом.
Затремтівши, вона кинулась йому навстріч, жмурячись від його ласкавих блакитних очей. Кинулась і… завмерла з ляку, вчувши глухий підземний гул. Щось тріснуло, земля під ногами захиталася і розкололася.
— Ясо-о-он?!!
Але було вже пізно: із тріщини висунулась потвора — кам'яна баба — і загородила Ольвії шлях. Жахлива була та баба, тлуста. Вся у тріщинах… Важко гупаючи, баба посунула на Ольвію, простягаючи товсті й короткі кам'яні руки… Ще мить — і вона задушить її в своїх кам'яних обіймах.
— А-а-а!.. — крикнула Ольвія і прокинулася.
Схопилася, притискуючи руки до грудей, бо серце як не вискочить. Що за жахливий сон? І до чого він? Кам'яних баб вона колись бачила на скіфських могилах. Давно, а бач, приснилися…
За вікном білів день.
«Але ж і довго я спала, — подумала вона. — Тому й сниться казна-що…»
У спочивальню вскочила перелякана покоївка.
— Господине, біда! Кажуть, прийшли скіфи… видимо-невидимо…
— Ну й що? — здивувалась дівчина. — Скіфи й раніше приходили у наше місто.
— То хлібні каравани, а це — орда, — як у лихоманці тряслась покоївка. — А кочовики ордою ходять тільки нападати. У місті таке говорять, таке говорять…
Хапком натягнувши на себе червоні шовкові шаровари, а на плечі, на білу безрукавку, накинувши скіфську куртку, Ольвія вибігла на вулицю. Пучок бронзових шпильок затисла губами і, закручуючи на потилиці волосся у вузол, на ходу підколювала його шпильками.
Ранок був прохолодним, свіжим і чистим. Мовби нічого й не трапилось, у Нижньому голосисто співали півні та в гавані перегукувались перекупники риби, але ґвалт, що спалахнув у Верхньому, вже починав долинати і до гавані.
Вулиці у Верхньому були переповнені чоловіками, котрі, позбиравшись у купки, збуджено жестикулюючи, щось кричали один одному. Ніхто нічого не міг збагнути, але чиїсь слова, що скіфів «видимо-невидимо», чинили велике сум'яття. Коли дівчина, захекана й розчервоніла, вибігла на околицю, сонце вже піднялося над степом, і ген за містом у його промінні спалахували наконечники скіфських списів. Спершу їй здалося, що кочовиків і справді «видимо-невидимо», як про те поповзла чутка, та, придивившись, трохи заспокоїлась. Степовиків було не так і багато, як згодом виявилося, лише тисяча вершників, але й тисячі досить, щоб навально напасти на незахищене місто. Хоч деякі вершники й носились сюди-туди, але більшість спішилась на рівнині, і де-не-де вже почали диміти багаття.
– І чого кочовиків принесло зрання? — збуджено гомоніли між собою ольвіополіти. — У гості ж ми їх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було раніше.
— Може, куди рухаються та спинилися напроти міста перепочити? — висловлював хтось припущення. — То хай собі пасуть коней, хіба нам трави шкода?
— Кочовику не можна довіряти й на мить, — запевняли треті. — Не встигнеш оглянутись, як обберуть тебе до нитки. То такі… Літа не мине, щоб когось не шарпали у степах.
— Але ж Ольвію поки що не чіпав жоден скіф. Більше того, у нас з Іданфірсом мир.
— Що той Іданфірс зробить, як вождів у нього багато і кожен може легко зібрати орду.
Але невдовзі городяни заспокоїлись. Скіфи стали табором і ніяких ворожих дій не виказували. Коли б думали нападати на місто, то хіба б велися так?.. Але ні-ні, та й билася думка: чого вони прийшли? Від озброєного кочовика добра не жди. Кочовик — не скіф-землероб, що мирно собі пшеницю вирощує, кочовик вовком у степах шастає… Тому й спокою не було. Та і який може бути спокій, коли напроти міста на прудких конях стоїть тисяча озброєних кочовиків. А кожен із них важить за десятьох у бою, от і стримай таку силу.
На теменосі — священному місці — вже зібралися архонти, тривожно радилися: як бути? З миром чи війною прийшли кочовики? І чому стали табором? Чекають підкріплення?
І всі сходились на тому, що войовничі степовики чекають підкріплення, щоб ордою навалитися на місто.
Родон, хмурячись, крокував сюди й туди: калліпідські вивідники доповіли йому ще вчора, що йде зі сходу Тапур — молодий, багатий і сильний вождь кочовиків. З ним його сотня і тисяча вершників. Тапура Родон трохи знає, він уже бував у місті, але тоді без тисячі, з караваном приходив… А що принесе цей прихід? Скіфи до цього не чіпали греків, адже вони самі зацікавлені, щоб був мир і торгівля. Особливо частими гостями греків були скіфи-землероби, хліб привозили, золотий скіфський хліб, якого так потребували Ольвія і — щонайбільше — метрополія, Греція. Як тільки землероби скошували й обмолочували пшеницю, їхні поселення об'їжджали вожді із слугами і повозками — зерно збирали. Спорядивши караван — відряджали його в Ольвію. Неквапливо скрипіли повозки на високих дерев'яних колесах, запряжені низькорослими комолими биками. Для Ольвії, коли з'являвся зерновий караван, наставало ніби свято. Скіфи міняли зерно на вина, посуд, олію, золоті прикраси, одяг тощо.
Кочові ж племена скіфів припроваджували у місто скот, везли шерсть, хутра, мед, іноді приганяли валки рабів, яких вони захоплювали під час своїх численних набігів на сусідні племена. Найчастіше кочовики приводили полонених гетів та трибалів з фракійського краю. Рабів перевозили у Грецію разом із хлібом. В Афінах, кажуть, із скіфських рабів набирали міську поліцію. Але цього разу з'явився не мирний торговий караван, а тисяча вершників.
Архонти схилялись до думки, що треба негайно скликати народні збори. Родон був проти.
— Зібравши народ, що ми йому скажемо? — запитує він архонтів, і ті вмовкають. — Громадяни нас запитають: чого прибули скіфи? Що ми відповімо народу? Що самі нічого не знаємо?
— Кочовики для прогулянок не збираються, — гнули своє архонти. — Доки ми будемо гадати, вони увірвуться в незахищене місто. Різанина буде жахлива.
— Полемарх із стратегами готує оборону, — одказував глава колегії архонтів похмурий Родон. — А громадян зберемо тоді, коли дізнаємось про справжню мету степовиків. Зрештою, вони просто стали табором напроти міста і нам поки що не загрожують. Будьмо і ми витриманими, щоб зопалу не скоїти лиха.
По обіді в місто прибули скіфські посли.
Троє. Один із них лишився біля коней на околиці, а двоє, спішившись, підійшли до загону міської залоги, яку на всяк випадок було виставлено з наказу Родона. Обидва посли були натоптуваті, кремезні, чорнобороді, з довгим, як у всіх скіфів, волоссям.
Перший (певно, старший) у бронзовому шоломі й шкіряному панцирі, на якому рівними рядами були нашиті залізні пластинки. Підперезаний широким поясом із бичачої шкіри, на ньому висів акінак, а зліва — горит із стрілами й луком. У руках тримав нагая із двома хвостами й поляскував ним себе по халявах м'яких сап'янців.
Другий вбраний у жовту куртку, рукава і груди якої розшиті орнаментом з квітів. На голові мав звичайний похідний скіфський башлик. На поясі теж акінак.
Першим до Родона підійшов скіф у бронзовому шоломі.
— Ватаг кінноти Анахаріс, — сказав він чистою грецькою мовою, і це не здивувало архонта: адже багато скіфів, особливо їхня знать, вільно володіло мовою колоністів.
— Що хоче скіф, який говорить по-грецькому? — запитав Родон.
Ватаг Анахаріс поклав руки на пояс.
— Великий вождь царських скіфів, син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа непереможний Тапур велів передати грецькому архонту своє вітання. Дружнє, — уточнив посол. — Тапур прохав ще передати, щоб ви, греки, не переполошувались марно, він прибуде у гості до вас, і прибуде з миром. А чого прибуде — сам скаже.
Така дивна ввічливість кочовика ще дужче насторожила греків. Раніше вони не попереджали про свій прихід і не були такими поштивими, хоч до рани їх прикладай. Але Родон велів не виказувати тривоги, а послів пригостив вином. Вони випили із великих срібних кубків, чемно подякували і рушили до своїх.
Усю ніч місто не залишала тривога, магістрати про всяк випадок виставили озброєні дозори в засадах.
А другого дня вранці на горбі з'явилося біле шатро, і городяни зрозуміли, що до них у гості приїхав сам Тапур — син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа. Городяни ніби трохи заспокоїлись, і деякі — найцікавіші — бігали за місто дивитися на скіфський табір. Бігала — от дурна! — і вона. Бігала Ольвія, не підозрюючи, чого прийшов той знатний скіф.
її чомусь манило дивитися на скіфів, на пишне багате шатро із білої повсті. Віддалеки спостерігаючи за шатром, намагалася уявити, який він, Тапур?
На гострих сяючих наконечниках списів мають бунчуки Тапурового роду. Біля входу в шатро завмерли здоровані у шкіряних панцирах і шоломах, з сокирами у руках — відбірні воїни із особистого загону вождя. Є на що подивитися! Ну й скіфи, хоч і дикуни, а бач, як вождя свого виставляють… Цікаво, який він, їхній молодий вождь?
А далі трапилось те, від чого й досі не може оговтатися Ольвія. Скіфський вождь негадано прислав її батькові, архонту міста, багаті і щедрі дари. Двоє цибатих конюхів ледве втримували за вуздечку коня. Ні, не скіфської породи коня, хоч і непоказного на вид, але витривалого у степах, а дорогого чистокровного скакуна, придбаного скіфами десь в Азії. Вуздечка коня прикрашена золотими бляшками, спина покрита золотисто-жовтим шовковим покривалом, яке по краях теж було вцяцьковане золотими бляшками. За конем ішов старий чорнобородий з сивиною скіф у башлику і тримав у руках золоту чашу, що так і спалахувала на сонці жовтим полум'ям. А за ним цибав дебелий воїн у бронзовому шоломі й панцирі і на витягнених руках ніс дорогий меч у золотих піхвах, замикали цю незвичайну процесію два юнаки, котрі несли кожен по добрій в'язці хутра.
Замалим не все місто висипало дивитися на скіфські дари, городяни ахкали та охкали, цмокали в захопленні язиками, збуджено між собою перемовлялися.
— Слава богам, біда відійшла від міста!..
— Авжеж, коли б скіфи думали напасти на нас, то для чого б несли такі дари?
— Виявляється, кочовики не такі вже й злі люди.
— Але що вони забажають взамін своїх дарів?..
Скіфські посли забажали дочку грецького архонта.
Ще й заявили врочисто, що син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа непереможний і славний Тапур хоче взяти собі в жони дочку грецького архонта, що він, Тапур, обіцяє її берегти і що буде вона повелителькою кочових племен, а кочовики віднині підтримуватимуть із греками мир, дружбу і торгівлю. Коли ж грекам знадобиться воєнна сила, Тапур завжди пришле на поміч свої загони…


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка