В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка9/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34

Боже мій, та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудо­вувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій дружній родині народів СССР, де навіть найменші і най­більш замурзані діти не мали б ніколи діставати від біль­ших братів штурханців, лише братерські поцілунки та червоні цукерки. Бо так голосило гасло !

Отже, українці, як і інші народи СССР, запаморочені вже попередньою отрутою, мусіли прийняти і це божевілля. У тяжкому наркотичному дурмані декому справді почала ввижатися вільна квітуча Україна. Відвічний ворог обер­тався в приятеля, револьвер в його руці розпливався, робив­ся непомітним, а стиснутий кулак видавався одвертою братерською долонею... І тоді брати з Москви і брати Брон-штейни приходили і оббирали братів-українців до нитки. А найголовніше, оббирали завдяки медовому гаслу так, що й самим українцям це не сміло видаватися грабунком, лише ласкавим прийняттям подарунків від населення квітучої України, яка сама в подяку не діставала нічого, крім терору й голоду !

Це стало ясне й тим, що колись найбільше вірили. Тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел кілька найліпших синів України. Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічно собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крови, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу й ворожу ідею інтерна­ціоналізму і спертися на зроджений з глибини народу на­ціоналістичний світогляд.

«Компартія стала собірателем руских земел» — твер­до вирішив і сказав всій Україні бувший комуніст Микола Хвильовий, устами свого героя Карамазова. І від цього рішення він прийшов до другого : його батьківщину може врятувати лише український націоналізм, лише братерство крови.

Він, Хвильовий, так добре пізнав своїх «братів» з компартії, що не чекав доки вони пустять кулю в нього зі своєї кохаючої руки за це рішення, а пустив її собі сам в чоло, яке воліло схилитися перед смертю з Божим судом, але не перед ворожими, розшифрованими гаслами.

Зате кулі з того револьвера не обминули його правди­вих братрів по крові — Близька, Фальківського і сотні інших, які насмілилися виступити проти штучного братер­ства народів, во ім'я великого незнищимого братерства в народі, братерства крови. Ці стріли, які поцілили в саме серце України, що знов починало підозріло міцно битися, були сигналом для цілковитого розперезання червоної Мос­кви. Починається новий період, неповторний в своїй на­хабності.

Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно опльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні цар­ської Москви, про сотні інших, не совєтських, а москов­ських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам'я­тає своїх українців-борців.

І — дивна річ — цей період, період найбільшого терору червоної Москви, знайшов признання у багатьох представ­ників білої Москви — емігрантів. Відізвалося віковічне братерство в народі. Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом — Україною. Таким незнищимим є те братерство крови ! Воно ж змушу­вало цих еміґрантів-москалів радіти, коли Бесарабія вхо­дила до СССР, признавати йому бази в Дарданелях, бо відчувало, що це піде Москві, хай і червоній, але Москві ! Це нам, всім українцям, відкрило очі раз назавжди. Всі побачили, що жодного інтернаціоналізму нема й не буде. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій мос­ковській, або своїй — Україні.

І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спіль­ноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв'язок крови — братерство в на­роді.

Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпоряд-ковання себе безсмертним і невмолимим вимогам нації — дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст !

ПРАПОРИ ДУХУ

Зрушилося з місця і починає валитися все. Валиться старий світ, падають мури міст і зотлілими ганчірками заси­пають ненависні червоні прапори. А разом з ними розси­паються усі ворожі нам закони і чужі накинуті нам форми, над якими ті прапори маяли. Все нове, все інше ! Брами єдині, що донедавна були відчинені, назавжди завалені тяжким камінням власних розбитих мурів. Тими дорогами, до яких вони проводили, вже слава Богу, не йти нам ніколи. Слава Богу, бо всі ті шляхи, скільки їх було, провадили до одного Риму, до темної прірви, виритої ворожою москов­ською рукою, на дно якої мала впасти українська нація. І, що найстрашніше — спадаючи, покалічити і забруднити до невпізнання своє духове обличчя.

Але від подиху буревійного вітру, тріснули, розчини­лися інші брами і хвіртки, що стільки літ були замкнені на сто замків, за нарушення яких завжди чекало одне й те саме : куля в чоло чи мандрівка в небажану далечінь. Та ось тепер багато з тих заборонених дверей відчиняється і закликає на нові, інші шляхи. Та, як це не дивно, знову перед кожним ходом чекає на нас небезпека. Небезпека вже не у вигляді чужої кулі чи ворожої руки, яка відштовхне тебе у закуток, далекий від твоєї мети, — лише велика небезпека від власного фальшивого кроку, який у мить розгублености може скерувати на шлях інший, але теж чужий і ворожий для нашої нації.

Бо річ зрозуміла, що найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать від старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти від­разу, зі всіми старими речами, лише поміченими новими, жовто-блакитними нитками. І зі старою азіятською, тріс-кучою зброєю, перебраною з рук Москви, лише скерованою тепер проти неї самої. Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації.

Так, увійти до неї не легко. Перед нею треба обов'яз­ково затриматися і скинути все, чим обдарувала нас москов­ська рука. Перед нею треба віднайти, одягнути свій влас­ний, не з московського плеча одяг і взяти в руки свою, зовсім іншу міцну і шляхетну зброю. Але не жаліймо того, що нам треба буде скинути ! Ми не сміємо мати в жодній ділянці духової творчости нічого, що б нам нагадувало підозрілі речі совєтського виробу. Бо це ж були будинки, які розліталися ще перед тим, як були добудовані. Одяги, де рукави були різної довжини, жіночі торбинки зі замками, які тріщали, як найбільші гармати. Все це була чужа без­дарна творчість, яку накинула нам чужа рука не лише на щодене життя, а — що далеко страшніше — і в мистецтво, і яку ми мусимо за всяку ціну відкинути якнайскорше. Бо завдання нашого мистецтва — віднайдення не розплесканої пересічности, а правдивих глибин і висот української духо-вости і створення для них стрункої і незнищимої форми, яка б не нагадувала будинку, що може кожної хвилини завалитися.

Для цього треба обминати все, чим останні роки мусіла жити українська творчість під совєтами. Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише аґіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви. Наше мистецтво не сміє користатися цими дешевими, оклепаними трафаретами, які залишила йому в спадщину настирлива Москва. Україн­ське мистецтво не сміє бути тією м'якою, але «передовою» жінкою з творів Хвильового, що замість царського портрета вішає на те саме місце в тій самій рамі портрет Троцького, а пізніше — Сталіна. Ні, воно мусить на різні цінності виз­начати і різні місця.

Воно мусить завжди пам'ятати, що навіть найбільш блискуча агітаційна промова, виголошена промовцем перед масами, може не мати ніякої цінности, як літературний твір, що найбільш пекучі справи нашого життя, подані в їх сухій формі, належать до хроніки, а не до мистецтва. А найяскравіший плякат є лише плякатом, а не образом.

Українське мистецтво мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, але якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі мистецтво. Бо українське націоналістичне мис­тецтво, зокрема література, не є безплідним мистецтвом, але в кожному разі також не приземною московською агіт­кою, виверненою лише на другий бік. Завданням україн­ського націоналістичного мистецтва є виведення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори.

Воно має відшукати всі ці великі почування, які нама­гався різними способами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жило не голосне гав­кання на ворога, — лише глибока, непримирима і творча ненависть до нього. І не солодка розчуленість над самими собою, а велика й мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог.

Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої націо­нальної духовости. Бо -це мистецтво має велике і прекрасне завдання : виховувати не держиморд царської Москви і не тріскучих політруків большевицької Москви, лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, тво­рити і умирати для своєї батьківщини.

РОЗСИПАЮТЬСЯ МУРИ

Кілька літ тому, коли в кіно йшов якийсь фільм, пов­ний боротьби, героїзму і катастроф, нервові люди жахалися й здригалися, а юнаки з захопленням дивилися на нього, як на цікаву, але неправдоподібну байку. А на екрані люди змагалися, йшли вперед, здобували міста, рятували в бра­терській самопосвяті своїх товаришів та йшли на смерть в ім'я своєї найбільшої любови, любови до батьківщини.

Та ось кінчався фільм, запалювалося світло і сотні глядачів розходилися по своїх затишних домах, з усмішкою згадуючи хвилювання і запевняючи себе та інших, що все було неправдоподібним, що катастрофи і геройство — все це було лише фантазією режисера, правдиве ж життя — просте та спокійне і просто та спокійно треба його пере­жити.

Але прийшов час і перед нашими очима закрутився фільм, якого не вгадала б уява найбільш смілового режисе­ра. Дороги, по яких донедавна помалу ще проходжувалися повільні пішоходи, або довгими годинами їхали з одного містечка до другого сонні вози, задудніли, загомоніли но­вим, твердим і переможним життям, — життям боротьби й наступу.

Мов несамовиті постаті, живцем видрані з якоїсь фан­тастичної повісти, по наших шосах летять люди в одно­строях, божевільними мотоциклями і крилатими автами. Казковими довжелезними драконами тягнуться сірі тягарові колони і грізними мітичними потворами наступають тяжкі танки. Наступають, щоб підбити і знищити ворожий собі світ, що на наших очах хитається і падає так, як падали не раз тяжкі мури під час фільмової катастрофи, на яку дивилися сотні глядачів з запертим віддихом і нетерпля­чим питанням : чим все це кінчиться ?

З яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ — світ ворожий і нам. Хоча й не від наших рук, але все ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх інших братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій у світі.

Але, обсервуючи цю велику дію, ми, українці, не сміємо лишатися лише пасивними глядачами, які спокійно, коли схочуть, розходяться по своїх домах, лише час від часу приглядаючись до бурхливих змагань, в яких беруть участь інші. Ні, ми мусимо бути активними учасниками в неменш великих змаганнях, змаганнях до відродження і віднайден­ня всього того, що довгі десятиліття гнітив в нашому народі той злочинний світ, який нарешті валиться.

Ми всі мусимо великими, спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східніх земель кожне найдрібніше почуття, з якого скла­дається велика національна свідомість, національна гід­ність, національна окремішність, а передовсім — почуття нерозривної національної спільноти.

Допомога до віднайдення цих почувань — таке завдан­ня, що мусить бути тепер найважливішим для всіх україн­ців західніх земель, які могли в ліпших умовах форму­вати свій національний світогляд, і тих українців зі Сходу, що мали змогу пізнати інший, справжній український світ, який москалі-большевики так немилосердно старалися зни­щити, щоб на його руїні творити свій, нам ворожий, нахабно залишаючи собі все те, що у нас безоглядно випалювали.

Змагання до віднайдення всіх цих національних почу­вань, це є справді змагання за справжнє життя нації, себто за справу для нас найважнішу. Це змагання зустрічатиме на своєму шляху багато труднощів, бо чужі, ворожі руки встигли вже виховати покоління, ограбоване з усіх най­більших людських духових цінностей — національних почувань.

Але все ж ці почування є такі природні, такі нічим незаступні, що навіть диявольська большевицька пропаган­да не могла вирвати їх цілком. При першому вільному віддиху ці почування спалахують знов і сповнюють душу — і в цій їх незнищимості запорука успіху всіх наших зма­гань. Ми ж всі знаємо, як часто рятували перед больше-вицьким терором комуністи, українці з походження, — інших українців лише з почуття навіть не зовсім усвідом­леної національної спільноти. Були випадки, що комуністи­українці, інтернаціоналісти по вихованню, вибухали гнівом, коли якийсь чужинець говорив їм про тотожність україн­ської та московської націй, з вродженого почуття націо­нальної окремішности. Знаємо, як швидко заприязнюються українці з двох різних світів, віднаходячи в собі спільну українську духовість.

Питання національної свідомости на Східній Україні є тепер дуже модним. Рожеві оптимісти твердять, що 98 % українського населення почувають себе свідомими україн­цями в нашому розумінні цього слова. Чорні песимісти по­нуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося ста­лінське «братерство народів», національний світогляд буде видаватися диким божевіллям, а ті, що його несуть, будуть цілковито чужі на східніх землях. Правда є безперечно десь посередині і наразі — мабуть ближча до поглядів песи­містів.

20 років московської завзятої пропаганди не могли лишитися безслідно.

Але ті наведені приклади, ніколи невмирущих націо­нальних почувань, які не раз вибухали у найбільш неспри­ятливих обставинах, є для нас запорукою швидкого зросту всіх тих почувань у відповідній атмосфері та в близькому співжитті з українцями з інших земель. Вогонь жевріє безперестанку, треба його лише роздмухати.

Про те, як той вогонь роздмухати і в який спосіб видо­бути нагору скарби української духовости, останній час теж багато говорять і дискутують, дораджуючи різні спо­соби і методи підходу до українців зі Східньої України. Річ зрозуміла, що культурно-освітні і пропаґандивні справи будуть вирішувати фахівці, виготовляючи відповідні пляни в усіх ділянках. Але в нашому безпосередньому контакті з українцями зі східніх земель, в розмовах з ними, не сміє бути ніякої уплянованої методи, ніякої системи, яка б нага­дувала аґітку.

Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами, перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до за-бріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатись. Ми ж не йдемо накидати згори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем лю­бови, розпалити знов всі ті почування, які ніколи не зага­сали : почуття національної спільноти і гострої окреміш­ности.

НАРОЗСТІЖ ВІКНА !

«Ви, звичайно, скажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії, — хай буде по-вашому. Але й буде по-мо­єму, бо ми, — я й тисячі Аґлай у спідницях і штанах, — не можемо далі жити без повітря».

Коли б ці задихані слова вирвалися хрипким криком з блідих уст змученої робітниці, десь на «гнилому заході», а вже звідти б долетіли в Україну і впали на сторінки «Вальдшнепів» Хвильового — все було б гаразд !

«Вальдшнепи» ще тоді ж, за большевицько-москов-ської влади, радісно друкувалися б у тисячах примірників, — видання за виданням ! Хвильовий може до останнього часу, доки його не вивезли б (а вивезли б напевно), — жив у атмосфері ласкавих поглядів і підкресленої пошани. Все йшло б звичайним шляхом українського мистецтва в СССР. Дорогою вгору — для слухняного мистця і вділ — для його творчости і його нації.

Але справа власне в тому, що це говорила не робітниця з темних завулків вигаданого, неіснуючого «гнилого захо­ду». Це кричала в білий день на соняшній пляжі струнка й міцна, «покликана до кипучої діяльности», дівчина Аґлая, громадянка найщасливішої країни в світі — СССР. її свіжий молодий голос доконував чудес : він прорізував ту неймовірну задуху нового совєтського шабльону й старого невмирущого міщанства, що густою сірою ватою звисала над цілою «найвільнішою країною світу». Вата та розбу­хала, розповзалася, затикаючи кожну щілину, до якої мо­гло б вдертися свіже, яскраве повітря з-за меж СССР або заглянути здалека в весь хвилюючий стобарвний і стодзвон-ний світ !

Не дивно, що голос Аґлаї залунав так дзвінко й так рішуче. В ньому бриніли шляхетним металом голоси тисяч інших «Аґлай в спідницях і штанах», тих нових людей нашого часу, що «мов гриби виростали коло комячейок», хоч їх не помічалося...

Ані комячейки не могли їх прийняти до себе, ані вони не могли тіснитися в їх вузьких, точно виміряних рамках. Аджеж ті нові люди несли «вічний вогонь стремлінь», несли свою справу великих почувань і бурхливих пристра­стей. Все те, що не має виміру й обрахунку, що не підлягає статистиці й платні. Отже щось, що ніби не має ніякої реальної вартости, а помимо того, чи власне тому, творить найвищі цінності, зроджує правдиве мистецтво, правдивий великий стиль та — здобуває світ ! І це «щось» зветься не інакше, як романтика, романтика нації, романтика змагань, романтика життя !

Романтика ! Скільки уст погірдливо кривилося, про­мовляючи це слово, як символ безпорадности й безплідно-сти, не відчуваючи його гострого й свіжого змісту ! Скільки порожніх рук легковажно вимахувало при згадці про неї, не розуміючи, що лише вона, романтика, може вкласти у ті руки — творче надхнення, владний рух і тверду зброю. Бо це ж романтика дає усьому барву, ритм, запах і струнку пружність. Все те, без чого життя обертається в сіру заду­шливу вату, яку прорізати може знов лише вона, гостра, як стилет, романтика нових людей нашого часу, що не зносять задухи, що всюди пробивають вікна, аби хлинуло п'янке повітря, аби перед очима розгорнулися обрії !

Ті, що тужили за романтикою, не раз не розуміли цілої її сили. Ті ж, що її нищили, розуміли ту силу у всій її могутній загрозливості, і — власне тому — нищили.

Большевицька Москва руйнувала в Україні все, що виростало вгору, що рвалося за обрії. Вона розуміла, що великий стиль життя і великий стиль мистецтва творив би теж і велику культуру нації та поривав би до всього, що творило б її велич. Вона бачила, що українська душа не може витримати довго без широкого простору і глибокого віддиху. Про це кричав Хвильовий, про це кричали інші, хоч їх крик відразу затискала московська рука, розуміючи його небезпеку.

Молода поетка, Ладя Могилянська, кинула вірш, харак­теристичний для української молоді її доби :

Рейки, чи морфій, чи шворка, чи куля — Всі крізь життя несемо талісман такий! Що ж нам робити, як ми не забули Днів легендарних смішної романтики ?

Москва розуміла, що сотні тисяч українців, зокрема молодь, — стужені, часом навіть собі того не усвідомлюючи, за романтикою життя, за романтикою своєї нації.

І ледве зродиться така романтика, вона їх пірве і відір­ве від Москви — назавжди !

А тому, — хай живе сірість в Україні, хай українські письменники пишуть про буряки й трактори, хай усіх героїв українських і світових заступлять Ленін і Сталін, хай люди дивляться не вгору і не на далекий Захід, лише низько в землю і близько — на Москву ! Бо якщо Україна розігнеться і буде дихати — вона буде жити! А цього Москва не могла допустити нізащо. Вона щільно забила вікна, в які міг би ввірватися вітер з заходу. Вона нищила всіх Хвильових і Аґлай, що ці вікна прорубували. Вона притискала до землі все, що в Україні рвалося вгору. І на ті зрівняні з землею місця висовувала постаті своїх московських Пушкінів, Блоків, Єсєніних.

Ці постаті, що виростали на могилах української куль­тури, були єдиними, на які могла дивитися молодь СССР взагалі і України зокрема. Отже, не дивно, що в уяві цієї молоді вони виростали майже на богів. Бо вікна на захід були щільно замкнені, власні велетні були притиснуті до землі, або й поховані під нею, а большевицька Москва з радісним улюлюкуванням допомагала зросту реалістичної творчости в Україні, творчости, що весь час дивилася лише собі під ноги і обхлюпувалася болотом, творячи оди на честь вбивників своєї нації. Такого українського мистецтва жива душа молоді прийняти не могла. Бо це і не було українське мистецтво.

Правдиве українське мистецтво нищилось відразу в зародку, ледве воно заповідало стати великим. Отже, виби­раючи лише між халтурою — з причепленою українською етикеткою — і єдиним приступним мистецтвом, мистецтвом ворожої Москви, молодь СССР була змушена вибирати те вороже мистецтво і уявляти його єдиним, найліпшим, бо вибирати ж не було з чого !

А тут же близько, за стіною, лежав широкий прекрас­ний світ ! За стіною голосно сміялося й плакало життя. І до самої України підповзали широкі дороги з далечини. На тих дорогах виринало безліч речей, безліч барв і запахів. Сотні мистців вибирали з них все найяскравіше і давали йому найдорогоціннішу форму. І сотні речей чекали, поки їх схопить і візьме собі українське мистецтво. Тут же за стіною, яку так хотіли розбити тисячі Аґлай, крутилося вихром свіже повітря яскравих і міцних почувань. Воно не могло прорватися через запхані щілини, але воно билося у них невпинно. І ось — сталося ! «Тисячі Аґлай» можуть нарешті здійснити свою тугу : міцним рвучким рухом від­чинити нарозстіж вікна, пити свіже, насичене бурею, пові­тря. Крізь ці вікна вони побачать далекі обрії, широкі дороги, по яких невпинно йде вперед правдиве непідроблене життя з усіма його прекрасними дарами, які даються — лише сміливим.

ОСТАННІЙ ЛИСТ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

Київ, 15.1.1942

Шановний і Дорогий Пане Олег !

Нарешті маю оказію написати Вам листа, який передав би хоч трохи настрій Києва, у якому ми з Вами так радісно починали працювати перед неповними 3-ма місяцями... На­віть тяжко собі уявити, що з того часу не минуло ще трьох місяців і все вивернулось на другий бік, а люди також на другий бік вивернули своє відношення до нас.

Багато з тих, що просто адорували нас у ті, не дуже віддалені, часи, коли ми ще були «знатними іностранцами», не вітаються при зустрічі, або говорять, що вони таки з нами; а другі, які були менш настирливими приятелями, — оточують власне тепер нас особливою пошаною і підтрим­кою. Якби тепер все змінилося знов — о, як би легко можна було зібрати собі відповідних людей !

Про події і настрої в редакції Ви будете мати докладні відомості від п. М. і Гайовича. Отже про це не буду писати. Але дивна річ, всі ці події наразі не торкнулися Спілки. Перші ж збори по «зміні» пройшли у вийнятково прихиль­ній атмосфері і одну людину, яка вилізла з закидами Управі (щодо напрямку) — решта членів абсолютно закри­чала, а було всіх тих членів понад 40 душ.

Після тих зборів все іде нормальним шляхом. Маємо вже їдальню, умеблювання. До нашої Спілки приєдналися вже фільмовці, як підсекція, з Н. на чолі. Літературний Клюб, який провадить Муз., розпочав свою діяльність, отже все іде по-людськи і оскільки справа завалиться, то зави­нять в цьому «не так тії вороги, як добрії люди», передусім мій заступник, який думає скорше, як новий редактор «Слова», аніж як ми. Прикро це сконстатувати, але на жаль, це так. Любов до Толстого і Пушкіна сидить у ньому далеко глибше, як любов до своєї Батьківщини.

Те, що ми не хилимо голови перед цими його богами, змушує його апробувати нову політику супроти нас.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка