В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка8/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34

Сила нації змаліла, козацька імперія почала котитися вділ. Що ж сталося ? Аджеж народні маси лишились ті самі, матеріял для армії не змінився, міжнародня ситуація не була більш некорисною, як давніше, і на чолі держави так само стояли провідники — гетьмани. Лише вони, ці нові провідники, не потрапили опанувати маси і скерувати її до однієї мети. Бо народня маса завжди готова до чину, тільки треба вміти її попровадити, бо народня маса завжди — як чародійний музичний інструмент, на якому великий мистець дасть прекрасний, величний концерт, а в руках іншого цей інструмент буде або мовчати, або фальшувати безжалісно.

Велика Руїна все поглиблювалася і поглиблювалася. І навіть останній козак, славний Петро Дорошенко, не міг воскресити давньої могутности української держави.

Ситуація видавалася безнадійною. Держава в упадку, народ розбитий ворожими впливами. Залоги ворогів в на­ших містах, селах, хуторах... І ось в такий час гетьманську булаву було віддано в руки Івана Мазепи.

Цим фактом в нашу історію увійшов справжній герой і розпочав — нову добу.

Так, справжній герой. Постать барвна, яка і досі ще приваблює і дає надхнення багатьом поетам, письменникам, малярам і музикам. Блискучий лицар, в якім закохувалися до найпізнішої його старости найгарніші жінки того часу. Постать створена не лише на героя історії, а й на героя романа чи поеми, а передусім на героя самого життя, паном якого він був — у кожній ситуації.

Вийшов він родом з української шляхти, якій так близькі були лицарські войовничі традиції; струнким юна­ком вступив він на службу до двору польського короля Яна Казимира. Його перебування там, і враження, яке він робив на оточення, було настільки блискуче, що навіть уява польського поета, не підсилювана національними симпа­тіями, малює нам Мазепу, як властивого короля того двору, що більш за справжнього панував над юрбою. Що і на цій юрбі, на 43'жому йому оточенню, витискав печать своєї слави і вийнятковости, перед якою усувалися в тінь і коро­новані голови.

Як цікаві і романтичні були його пригоди на цьому дворі, так цікавим, романтичним був і кінець їх : дикий, невговтаний кінь поніс його від м'яких килимів і блиску­чого паркету королівського палацу назад у рідні широкі степи, що мали стати новим могутнім палацом для його національної величі. Бо ця багата натура вміла чарувати і захоплювати не лише пишне товариство на двірських балях і воєнних забавах, а й нове своє оточення в битвах і полі­тичних переговорах. І як легко здобував він собі серця найчарівніших жінок, так переможно здобув він собі серця суворої козацької нації.

Покинувши двір короля, Мазепа став генеральним пи­сарем і головним дипломатом у гетьмана Дорошенка. Зго­дом сповняв він функції головного дипломата у другого гетьмана, Івана Самойловича. І тут він здобув собі такі симпатії козацтва, що незабаром перебрав від Самойловича гетьманську булаву.

А був це час, коли Москва чимраз більше стискала кліщі, в яких мала сконати незалежність української дер­жави. Лише Мазепа своїм політичним хистом міг змірятися і так довго перемагати хитрість московського царя, який за всяку Ціну вирішив остаточно підірвати коріння україн­ського народу. І вже на самому початку свого панування Мазепа приступив до залізно послідовної реалізації най­вищої мети свого життя : обрубати нахабні московські пальці, що вже глибоко вбилися в живе тіло української нації. У цій боротьбі треба було бути і лисом, і левом. Мазепа вмів це в собі злучити. Ослаблена Україна не могла в безпосередній одвертій боротьбі поставити чоло перебудо­ваній і зміцненій Петром московській державі.

Треба було з'єднати собі козацтво і старшину. Треба було приборкати неспокійне Запоріжжя. І врешті, треба було погодити інтереси старшини і нижчих верств. Словом, треба було з'єднати націю, надхнути її однією ідеєю, дати їй одну спільну душу — і все це треба було робити під пильним оком Москви, в інтересах якої лежало — за всяку ціну не допустити до цього.

Мазепа мусів довгі роки маневрувати поміж льояль-ністю супроти царя, шоб не викликати військових репресій і одночасно вести потаємно підготовку нації до останньої розправи.

Як же тяжко було з'єднати собі козацтво і рівночасно заспокоїти вимоги Москви, висилати це козацтво допомагати при будові Петербурґу. Яким треба було бути геніяльним дипломатом, щоб прихилити собі старшину і рівночасно не дозволяти їй зводити порахунки з Польщею, яка тоді могла бути союзником супроти найбільшого ворога — Москви.

І тільки Мазепа міг зуміти підготовляти союз зі швед­ським лицарським королем Карлом XII, в той же час вою­ючи з ним, щоб не зрадити себе перед Петром.

І так довгими роками цей великий грач провадив свою небезпечну гру, де ставкою завжди було життя, або смерть — не лише особиста, а й цілого народу. А рівночасно, в ті тяжкі роки, що не одного б цілковито зломили, цей залізний характер остільки заховав спокій нервів і творчість думки, що започаткував нову добу розвитку української культури. Гетьман провадив небезпечну гру, але весь її тягар і всю відповідальність за неї цей вроджений провідник ніс ви­ключно сам. Навіть найближчі не бачили, що він ходить на краю прірви. І не могли того зауважити, бо Мазепа, не маючи наразі змоги збройним чином, війною зміцнювати свою державу, зміцнював її спокійно, мов не над прірвою, а на твердому ґрунті, розбудовою української культури. Доба його панування була золотою добою українського мистецтва. В Україні поставали нові церкви, палаци, школи і академії. Виключно його заслугою був розвиток стилю, що носить назву українського барокко. Але це не був той тип культурного діяча, що бачить спасіння для своєї нації лише в розвитку науки і освіти, тільки повний і всесторон-ній державний муж, який хвилини, вільні від війни, при­свячує розвиванню духових цінностей нації, як Наполеон, що у хвилину, коли не видавав військових наказів, укладав кошторис у палаючій Москві своєї Паризької Опери.

Цей великий політик, як ніхто інший, зрозумів, що велич нації і сила держави будується et arte et marte, себто мистецтвом і війною. І це тому великому меценатові культури належать такі пам'ятні слова «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права»

Ті права він вмів і встановлювати, і боронити. Він так само як вагу цінностей культурних, розуміє вагу цінностей політичних і державних. В одній зі своїх проклямацій Ма­зепа каже : «Відомо, що перше ми були те, що тепер московці : влада, першенство і сама назва Русь від нас до них перейшла». Це був найглибший доказ свідомости свого суверенітету і самостійницького стремління нації. І це його становище було настільки владне і глибоке, що викликало найглибшу пошану і його союзників. І шведський король Карло XII, такий же лицар, як і Мазепа, цілковито прийняв його розуміння прав нації. Так дві найчільніші постаті тієї доби були об'єднані не лише формальним союзом, а і духо­вим братерством. І прокламація Карла XII звучить, як вираз думання тодішнього українця :

«Відомо всьому світу, що народ руський зі своїми коза­ками був спочатку народом самодержавним, тобто од самого себе залежним під правлінням князів своїх чи самодержців.

«З'єднався потім з Литвою і Польщею, для спротиву з ними проти татар, що їх руйнували, але пізніше за насилля і несамовитості поляків звільнився від них власною своєю силою і хоробрістю, з'єднався з Московією добровільно і по одному одновірству, і зробив її таку, як вона тепер є».

Лише на підставі такого розуміння прав і інтересів обох союзників міг постати обостороній трактат українсько-шведський, в якому стремління і поняття української сторо­ни окреслено Мазепою чітко і однозначно в словах :

«Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме, на підставі воєного права, тому, хто ним заво­лодіє. Але все те, що, як виявиться, належало колись наро­дові українському, передається і задержується при україн­ськім князівстві».

Як же глибоко і переконливо мусів вірити в слушність своєї справи Мазепа, коли ця його віра цілковито уділилася великому королеві.

Так, це було справжнє уділення віри, а не тимчасовий зв'язок, вимушений короткотривалою збіжністю інтересів. Спільна велич так зблизила цих двох вийняткових мужів, що навіть страшна програна, навіть проклятий день Пол­тави, де погасли зорі обидвох полководців і завалилися всі великі пляни і надії, не розірвав їх, не підірвав їх взаємного довір'я і почуття зв'язаности.

Як разом цих два леви укладали пляни перемоги, так спільно зносили наслідки важкої програної. Мазепа вів ра­неного союзника і приятеля лише йому знаними стежками диких степів, по яких носив його колись скажений кінь його крилатої юности...

Там же, в цих широких степах, де зійшло яскраве сонце його панування, закотилося воно багряно — назавжди.

Та хоч по його смерті минули вже віки, хоч наша земля зродила вже багато героїчних постатей, все ж Мазепа лишається найбільш яскравою між них, і найбільш прива­блює і до сьогодні письменників, поетів, малярів і музиків, політиків і істориків.

Але для потомних поколінь, для завзятої, войовничої молоді, Мазепа лишився не лише як блискуча романтична постать, істинно великий майстер життя, але як найвищий символ змагань української нації за свою державну неза­лежність.

Вороги не задовольнилися тим, що перемогли його на полі бою. Для них він був так небезпечним, навіть по смерті, що вони хотіли б вигнати його присутність і з душ україн­ських. Притягнено для цього Церкву. Священикам було наказано проклинати його з церковних амвонів, але це не зменшило сили його впливу. І честю, а не лайкою звучало в ушах кожного правдивого українця погірдливо вживане нашими ворогами слово — «мазепинець».

Бо Мазепа — це ціла окрема і повна, вийняткового зна­чення доба в нашій історії. Мазепа — це символ справж­нього голови держави і символ змагання за її суверенність.

Як голова держави — це той, хто взяв виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом, історією і власним народом.

Це той, хто вже тоді розумів, що таке держава і що таке нація.

Розумів, що держави стоять не на династії, а на вну­трішній єдності і силі народу.

І це той, хто силу нації бачив не лише в озброєнні військовому, а і в духовому. Як символ змагань, Мазепа — це той незламний дух, що з залізною консеквенцією вів свій нарід з безнадійної руїни, до тієї незалежности, яка і досі для нас всіх є найвищою метою.

І тому Мазепа такий близький нам, бо ритм його життя, його відчування і бажання були наскрізь сучасні і наскрізь наші своєю повнотою, і своїм невпинним шуканням пре­красного і величного для нашої батьківщини — безнастанно зазираючи в бездонні очі смерти.

З НОВИХ КНИЖОК

І. Винницька : «Христина», повість, Краків, 1940. Накладом «Українського Видавництва». Бібліотека сучасних пись­менників, ч. 5. Стор. 228, 8°.

Перо І. Винницької знане нам віддавна, ще з того часу, коли авторка, під іншим прізвищем, містила свої літера­турознавчі та критичні нариси у львівському «Дажбозі» або «Орлах». Треба признати, що в тих нарисах авторка виявляла завжди великий літературний смак, нешабльоно-вий підхід до твору і ту критичну інтуїцію, що вкупі зі знанням не лише свого, а й чужого письменства, ставило її праці в цій ділянці на високий позем.

Тому з особливим зацікавленням зустріла я появу «Христини», пару розділів з якої читала вже колись на сторінках «Нової Хати» і з них могла зорієнтуватися, що тлом повісти є Львів з-перед десятиліття, цікавий для нас своїми постатями і своїми подіями.

Отже, легко мені було уявити собі, якої емоції для читача може набрати він, заобсервований гострим, все-сприймаючим оком і перенесений на сторінки повісти тала­новитим пером.

Але по прочитанні «Христини», ще один зайвий раз можна було переконатися, як часто теорія не йде впарі з практикою. Можна бути дуже добрим літературознавцем, відчути до дрібниць всі вади й добрі прикмети чужої по­вісти чи новелі і не мати здібностей та вміння самому дати хоч щось позитивного в тій ділянці.

Бо «Христина» І. Винницької не є ані талановито на­писаною, ані просто доброю повістю. Мало того, вона навіть не є взагалі повістю, бо для цього вона не має ані акції, ані бодай напруженого зростання якогось душевного пере­живання.

«Христина» є, на жаль, характеристичним продуктом жіночої творчости, що під назвою повісти давала переважно щоденник чи інтимні спогади зі свого минулого, з тисячами дрібниць, цікавих і цінних лише для самих авторок, і з ціл­ковитим браком зору і слуху для Великої Дії, що розгра-валася тут же за межею їх особистих переживань (згадати б лише повісті Ірини Вільде). Так само і «Христина», це не повість, а спогади жінки про минулі юнацькі роки, про колишніх знайомих, з жертвами її чару у першу чергу, спогади про всі розчавлені нею мужеські серця, про всі слова й компліменти, сказані їй при якій би то не було оказії, про всі вдало складені іспити і гарно пошиті сукні.

Цілком зрозуміло, що жінці все це дуже приємно зга­дати у вечірню годину, чи в довгу безсонну ніч, але читача такі речі, розписані на 228 сторінках, в жодному разі захопити не можуть.

Тим більше, що навіть типи тих знайомих змальовані дуже блідо, без обсерваційного хисту, без почуття гумору, необхідного для передачі життя студентерії і без відчуття того хвилюючого і трагічного повітря, яким дихав молодий Львів тих років. Тому може ще найбільш живими поста­тями «Христини» є люди минулого покоління — тета і мати Мирона, типи, зрештою, дуже часто зображені в нашому старому письменстві.

Натомість ні саму Христину, ні Богдана, ні інших сту­дентів ми собі не уявляємо. Вони минають для нас — без рис обличчя й характеру. Щоправда, є в «Христині» деяка «данина часу», як писав в своїй рецензії В. Кархут («Кра­ківські Вісті»). Є ідейна праця, в'язниця, навіть жертви для ідеї. Але все це є дійсно лише «данина часу», випадкові фрагменти, які розпливаються у безлічі без значення роз­мов і щоденних дрібниць !

Зі сторінок «Христини» не віє на нас ні напружена атмосфера, що туманом сповивала тодішнє місто Льва, ні гарячий вогонь великої любови, який своєю силою змушу­вав би нас під час читання забувати про ту іншу силу — заховану у підпілля і не відчуту авторкою. Кого ж, зреш­тою, кохала Христина ? І чи взагалі там хтось когось кохав справді ? Тому нас ані трохи не хвилює ні любов Христини, ані кінець цієї любови. Байдуже замикаємо ми книжку.

Чи треба було писати цю річ і чи треба було її дру­кувати ? З цілковитою певністю можу сказати — ні. І це переконання зафіксовую не тому, щоб зробити при­крість авторці, яку ціню, як літературознавця і нариси якої з тієї ділянки знов охоче б я привітала. Лише тому, щоб застерегти наших читачів, а зокрема молодь, перед безкритичним сприйманням спогадів «Христини», як справ­жнього літературного твору. Хочу застерегти перед цілою гучною реклямою, яка була з невідомих причин зроблена довкола «Христини» і її дрібних, нецікавих, особистих справ і переживань.

Для того, щоб писати повість з життя вчорашнього Львова, треба на 228 сторінках дати бодай соту частину того хвилюючого напруження, яким сповнені очайдушно-непо-кірні «Сонети і строфи» Кравцева, таємничо-суворі «Ве­жі» Ольжича, чи хоч би один незломно-вірний «Собор св. Юра» — Маланюка. Людей, що вміли чути зачаєне дихання і нервове биття серце — цього сторозтерзаного міста.

ВІДОЗВА ОУН

(Основний автор — Олена Теліга) НАЦІОНАЛІСТИ !

Від хвилини, коли націоналістичний рух зіткнувся на українських землях з новою дійсністю, ми ввесь час діяли в дусі наказу Вождя, Андрія Мельника.

Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку й наших рук, а не спорів і міжусобиць. Тому всі свої змагання, цілу свою енергію ми спрямували на гоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя. Ми зали­шили на боці всі внутрішні спори, всякі полеміки, розу­міючи, що на рішаючому відтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межі, вириті зло­чинною рукою в середині Організації. Ми не раз промовчу­вали провокаційні виступи з боку диверсантів Бандери, уникаючи заогнень і витрачування енергії, потрібної на боротьбу з нашим відвічним ворогом та на відбудову зруй­нованої Батьківщини. Ми припинили всяку пропаганду про­ти атакуючих нас диверсантів.

І ця мовчанка не була браком активности чи сили, лише правдивим зрозумінням поваги положення і бажання за всяку ціну не допустити до створення атмосфери для най­більшого прокляття, найбільшої згуби нації — братовбивчої війни.

Коли не бореться наша армія на зовнішньому фронті, то злочином є проливати українську кров на фронті вну­трішньому.

Ми ввесь час хотіли вірити, що люди, які пішли на шлях бунту, потягаючи за собою сотні ідейних одиниць, — нехай найгіршою дорогою, але все ж таки йдуть до тієї ж мети : державного будівництва. Ми не хотіли до останньої хвилини уважати їх здібними на найгірші засоби нищення борців за майбутнє української нації! Ми не хотіли вважати, бо звикли, що до цього часу винищували в той спосіб українців лише польська поліція або москов­ське НКВД. Однак з кожним днем ми мали все більше й більше доказів їх руїнницької безвідповідальної діяльности.

І сталось те найстрашніше, що знищило в нас останні сумніви. Дня 30.8.1941 року, о год. 19.30., від ганебного стрілу з-заду на Бердичівській вулиці Житомира, впали два великі Борці за Українську Державу й Націоналістичну Революцію, довголітні члени Проводу ОУН : ОМЕЛЯН СЕНИК-ГРИБІВСЬКИЙ і МИКОЛА СЦІБОРСЬКИЙ.

Обидва учасники Визвольних Змагань, найближчі спів­працівники Євгена Коновальця й співтворці УВО та ОУН.

Ще перед кількома тижнями ми відпроваджували на Схід цих обох наших провідників : відважного бойовика й блискучого організатора — Омеляна Сеника-Грибівського та одного з творців ідеологічних та програмових засад націо­налістичного руху — Миколу Сціборського, повних юнаць­кого запалу віддати свою енергію і здібності землі, яку вони колись міряли в одностроях Української Армії, змагаючися за неї.

Шлях боротьби ОУН позначився великими й числен­ними жертвами. Кожного року гинули десятки найкращих наших одиниць, знищених ворожою рукою. Гинули замор­довані у в'язницях, падали від окупантських куль, вмирали на шибеницях і на далеких засланнях. Сотнями жертв заплачено за Закарпаття. Мільйонові багряні піраміди по­ставали під руками большевицьких катів, червоніли від крови найкращих членів нашого руху з Євгеном Коноваль-цем на чолі.

І врешті всі ми свіжо пам'ятаємо страшні дні, коли в мурах українських міст, залишених большевиками, знахо­дили ми безліч змасакрованих трупів наших братів. І коли ми знали, що всі вони впали з чужої руки, то тепер маємо ту страшну для кожного українця певність, що на двох українських борців — Омеляна Сеника й Миколу Сцібор­ського, — під брамами заповітнього Києва піднялася укра­їнська рука, вириваючи з наших, і так уже проріділих рядів, двох найкращих. Тепер після цього факту, ми мов­чати не можемо. Ця мовчанка теж була б злочином.

Бо це впали з рук диверсантів люди, що в боротьбі за Українську Державу перейшли три роки фронтів з боями серед небезпеки, злиднів і тифу. Це впав Микола Сцібор-ський в своєму родинному місті, яке не раз боронив перед большевицькими ордами і був кількакратно ранений. Це ж вони обидва були учасниками походу З'єднаних Армій на Київ, який закінчився здобуттям столиці 31. серпня 1919 року. І тепер, опинившися, з наказу Андрія Мельника, знов на шляху до Києва, працюючи на Східніх Землях, гинуть від братовбивчої кулі, напередодні 22-літньої річниці, напе­редодні нового вступу до Золотоверхого.

Яка ж рука могла знятися на Бойового Референта УВО і Крайового Коменданта Сеника ? Кому була потрібна смерть Миколи Сціборського, людини, що займала чолове місце серед інтелектуальної і духової еліти української нації, борця, що став в ряди УВО й ОУН як представник СУЗ, надав нашим змаганням правдивий соборницький ха­рактер. Ці вбивства — це жахливі наслідки впливу чорного духа руїни, що, починаючи від княжих міжусобиць, нищать хребет і мозок української нації.

Цим разом, особа вбивника документарно знана : це Степан Козій з Любачева. Його вислали диверсанти на зруйновану, спрагнену помічної братерської руки — Східню Україну, щоб він виконав, давно винесений, «присуд смер­ти». Так несуть бунтівники «ідею націоналізму» на СУЗ і так «будують» Українську Державу на терені, де націо­налістичний рух чекає велика історична місія.

Націоналісти !

Ми довго вірили у вічного українця, який прокинеться — гадалось — у групі відповідальних за бунт одиниць. Це не сталося ! Раз ставши на шлях зради, бунту й руїнництва, сили анархії й божевільного злочинства докотились до під­лого братовбивства.

Житомирський злочин зриває маску з обличчя Бандери і його спільників !

Зриває маску з обличчя аґентів Яриго, національних зрадників, що в сьогоднішню, таку важну для України, хвилину, вбачають своє завдання, свою революційну місію, про яку стільки горлають, — у мордуванні найкращих еле­ментів українства ! Бо житомирський злочин — це тільки звено з низки інших терористичних актів супроти наших найактивніших одиниць, як з верхів, так і з низів.

Сини Волині, провідники протибольшевицького підпіл­ля, Куц, Шульга і Шубський, юнаки Гадус, Федів та другі, всі вони впали від тієї ж злочинної руки бунтівників.

Націоналісти !

Година амнестії для бунтівників покінчилася. Вони від­повіли на простягнену правицю нашого Вождя стрілами в членів нашого Проводу ! Для скритовбивників, на руках яких є кров найкращих з-поміж нас, найкращих з-поміж українства, національним злочинцям, які висилають збала­мучених людей на підлий братовбивчий морд — не може бути вибачення !

В почутті своєї святої правди, запричащені духом жа­лоби по своїх провідниках, готові віддати для України всі свої сили й своє життя — йдемо в останній бій за душу українства.

Або нація подужає тепер, і в ній не стане місця для виродків-злочинців, або Україна стягне на себе жорстокий осуд історії !

Чи сміємо допустити до цього ?

Націоналісти !

Взиваємо Вас підняти цей наш вирішальний бій у кар­них лавах, у повній підпорядкованості своїм провідникам. Взиваємо Вас не відступити від мети нашого теперішнього змагу, аж поки не буде наша цілковита перемога. Аж поки українство не очиститься від смертельної хвороби, що його мучить, поки в національній єдності не викине зо свого нутра первнів анархії й злочинства в ім'я САМОСТІЙНОЇ СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ.

Так сплатимо довг — ми та вся Україна — героїчній пам'яті і тих двох героїв нашого руху Миколи Сціборського і Сеника-Грибівського, які впали, щоб воскресла оновлена Україна !

Слава Україні !

Вождеві Слава !

Кр, Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях

БРАТЕРСТВО В НАРОДІ

Це була справжня оргія тріскучих слів і блискучих гасел.

20 літ вони тарахкотіли на наших землях, шаруділи, мов сухе листя, сипалися, мов соняшникове насіння, і — мов порожня луска з того насіння — засмічували нашу багату плідну землю...

Українська душа, тількищо збуджена, вільна й горда, як колись перед віками, довго відштовхувала й відганяла від себе все, що крутилося довкола неї, занесене чужим холодним вітром. Руки шукали своєї старовинної, з діда-прадіда зброї, щоб боронити лише власну батьківщину. Очі виглядали княжий владний знак Тризуба й свої прапори. А уста й вуха були приготовлені на один єдиний могутній клич : Слава Україні !

Але з півночі, з Москви, віяло, дмухало, курилося... Україну засипала справжня хуртовина чужих темних гасел. Вони летіли й плякатами приліпали до мурів наших міст, масними плямами стелились по великих і сірих, мов брудні обруси, часописах та розкочувалися довкола з уст надісла­них невтомних промовців — накручених, мов патефон, чу­жою, ворожою рукою.

їх було багато. їх були сотні різних кличів, наказів, обіцянок ! Ціла шоста частина світу корчилася, викривлю­валася, згиналася від їхнього пекельного брязкоту, а ще "більше від ніжно-приятельського шепотіння просто на вухо — з револьвером до грудей.

їх було стільки, скільки може придумати підступна азіятська думка, що за всяку ціну хоче затроїти свого міцного й незламного ворога ! Затроїти, щоб його вже непри­томного ограбувати дощенту, забираючи собі не лише зброю з його безвладної руки, а й сорочку з його тіла. Але в цілому морі слів і гасел було одне, особливо страшне своїм медоточивим фальшем. Воно солодкими словами, мов лип­кими стрічками, охоплювало найбільш вразливі душі на­шого народу. Охоплювало так, що тяжко було дихати в тих задушливих обіймах, якими стискав кожний вираз сталінського гасла дружби й братерства народів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка