В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка7/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34

Або під час якогось великого прийняття не варто голос­но лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на бла­гальні погляди господині дому.

Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.

Цивільну відвагу мав Міхновський. Під час якогось процесу, де він виступав як оборонець з блискучою про­мовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, адоро-ваний тодішнім суспільством, по походженню українець, із висловами захоплення і простягнув свою руку, щоб позна­йомитися. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і — сховавши свою руку за спину — коротко і ясно заявив «я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міх-новського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертався до цього випадку і почав цікавитися українськими справами. Річ майже певна, що якби в своєму житті він натрапив би на ще кілька таких нетактовних заховань, українська література збагатилася б ще одним талановитим письменником.

Цивільну відвагу завжди мала Олена Пчілка, виявля­ючи її на кожному кроці, викликаючи здивування оточення і, здається, іноді навіть чоловіка.

Це вона з подивугідною впертістю перекладала підруч­ники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою, яка калічила душі молоді. Це вона завзято говорила в очі правду усім двоєдушним землякам, переслідуючи їх за моральне фарисейство. Це вона в Пол­таві, на святі Котляревського, зігнорувала заборону над-дніпрянцям виступати з українськими привітаннями і лише одна говорила у своїй мові, своєю відвагою фактично затк­нувши горло присутній владі.

І чи ж дивно, що власне така мати дала своїй нації Лесю Українку, у якої цивільна відвага і погорда до партачів життя теж сягає найвищого шпиля. Великою ци­вільною відвагою вже була сама тематика її творчости, яку всі тоді не розуміли і переслідували, як екзотичного дра­піжного звіря на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму. Зрештою, не розуміючи добре її творчости, партачі життя підсвідомо відчували цілу її погорду, що жила в ній, до таких, як вони.

Аджеж «Одержима» в поемі Лесі Українки більше, як ворогів Месії, в якого вірує, ненавидить його обережних і пасивних приятелів, не лише тих, що його розпинали, а й тих, що могли спати, коли він готувався до свого хресного шляху. З огидою оглядає вона сплячих учнів Христа в Гетсиманському саду, в тяжку для нього ніч, яку він саміт­ньо переживає, час від часу безрезультатно звертаючися до своїх учнів. І для них у неї є лише такі слова:

Ви, сонне кодло. Світло опівночі Не будить вас ? Вам заграва кривава Очей лінивих нездола розплющить ? Бодай вам вічний сон наляг на груди І зморою душив вас без кінця, Мені стораз від вас миліші гади,

Бо в них таки либонь тепліша кров... Каміння у пустині відкликалось Потрійною луною, але ці Не обізвуться, ні, дарма надія.

Людей, що в такий спосіб вірують в якусь ідею, ані Одержима, ані Леся Українка не можуть вважати своїми однодумцями, хоч би Бог, якому вони молились, і був той самий. Мало того, Леся Українка разом з Одержимою не вірить, що найвища самопожертва героя може щось змінити в такій юрбі, де навіть найближчі учні його сплять, коли він має гинути.

Для цієї самої юрби воскреснуть ? На це, либонь, не стало б і Месії.

Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка — великі взірці цивільної відваги. Але майже кожний їхній найдріб-ніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі не лише з боку партачів життя, а й з боку діяльних та лагідних земляків. Коли ми розглянемо спогади Чикаленка, Русової, Королева Старого, то побачимо, що сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї. Аджеж Міхновського за його ори­гінальний, рішучий спосіб реагування Чикаленко на щоде-сятій сторінці називає позером і актором, але ці епітети можна ще вважати компліментами в порівнянні з іншими. Характерник в своїх цінних епізодах пише, що за часів нашої революції в українських часописах «Боротьба», «Народня воля» та «Робітнича газета» просто обкидають болотом Міхновського і кількох інших за те, що вони мали свою думку, були самостійниками і до соціалістичної партії не належали.

Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофоб-ство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто :

«Ми не доцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних пере­конань. Ми її вважали щовіністкою в найбільшім значенні цього слова».

Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямо­лінійносте. Неправильні всі наші мрії та надії на міжна­родні зв'язки. Ось перед нами український нарід в абсолют­ній самоті душиться під московським настирливим зну­щанням, гине в ім'я ідеалу московської культури. Правду каже Донцов — в історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць.

Приблизно так само більшість сучасників ставилася і до геніяльної дочки Олени Пчілки — Лесі Українки. Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому у «Краків­ських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Не гарна, зле вдягнена, без смаку, і з дивними ідеями : в той час, коли всі хотіли лише трохи освіти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху — бороть­ба за цей нарід і його цілковите визволення.

Але оскільки Софія Русова при кінці життя зрозуміла все творче, що колись не доцінювала в Олени Пчілки, то Королів Старий не зрозумів Лесі Українки й досі, кажучи, що вона, цей символ безкомпромісової збройної боротьби за повне життя націй і людини, — лише заперечила старі шляхи, але не вказала нових.

В той спосіб приймала наша еліта поступовання і твор­чість відважних одиниць. Річ зрозуміла, що навіть таке відношення оточення не могло стримати ці одиниці від впертого формування життя і мистецтва на свій спосіб. Бо це ж вони робили в протилежність партачам не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потреби. Але оскільки зрозуміння оточення, головним чином його най­вищої верстви, не було необхідним для духового зросту і творчости тих одиниць, то воно було безумовно необхідним для того, щоб вся та творчість, весь цей новий, глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас.

Люди з найближчого оточення, це ж були ті, які могли запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освітлювати тами свічками всі закутки... Могли черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі, а вони не раз старалися всіма силами гасити той вогонь та засипати джерело і тоді змагалися так завзято, що і їм можна було б сказати те, що сказав Данилишин українцям-селянам, коли вони по дов­гому цькуванню схопили своїх героїв.

«Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи». Але в той час, коли правдивих пророків наше грома­дянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбіль­шою підтримкою оточувало пророків фальшивих, прийма­ючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила.

Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесности супроти своєї нації і своїх товаришів — закликали до боротьби і змагання, до великих пристрастей і почувань. Вони закли­кали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти. Лише найближче оточення лишалося майже глухе. І тоді з'явився Великий Партач, незрівняний дес­труктивний талант, майстер свого цеху — Володимир Вин-ниченко. Великий партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді, почав кидати в юрбу свої нові думки, які ця юрба легко приймала, як легшим є до прийняття примі­тивному смаку фальшивий діямант, аніж дорогоцінна перла, як приємнішим циганський романс, ніж музика Бетовена.

У творця нового життя — великі пристрасті і почуван­ня, за які варто віддати життя. У Великого Партача — теж пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба відда­вати ні життя, ні свободи.

У творця життя — боротьба і змагання за все, отже і за хліб щоденний; у Винниченка — соняшна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю, або віддаватися своїм пристра­стям.

І, нарешті, замість правдивого самоцвіту творців життя — великої чесности супроти своєї батьківщини і супроти своїх — найбільш блискучий фальшивий клейнод зі збірки Винниченка, його незрівняна теорія чесности з собою, яку, як кредо, прийняли тисячі наших інтелігентів, а зокрема студентів і гімназистів старших кляс.

Цю чесність з собою наша молодь певного періоду всмоктала в себе блискавично, мов губка. Та і як було не всмоктати, коли така чесність з собою абсолютно ні до чого не зобов'язувала, легко і приємно розв'язувала всі питання і ще до того дозволяла почувати себе новою людиною рево­люційного типу.

Наприклад, ледве заходило питання, чи йти, замість на виклад, до кіна — «чесність з собою» обов'язково давала стверджуючу відповідь. Таку саму відповідь діставалося на питання, чи переходити до чужого середовища, бо там вигідніше, чи кидати жінку з місячною дитиною, або наре­ченого напередодні шлюбу. Натомість, на питання — як віддати приятелеві позичені гроші, — чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг.

Ця винниченківщина, яка штовхала нашу молодь на бездоріжжя аморальности, безхребетности та цинізму, так міцно в'їлася в осередок нашої еліти, так була визнана один час «новим свіжим повітрям», що людей, які таким повітрям не хотіли дихати, вважали опортуністами, як опортуністами вважали не раз тих, які творили справді нову душу нації, наприклад, Леся Українка, Донцов. Заки­даючи їм назадницький шовінізм, перестарілу чесність, або варварську жорстокість у боротьбі за свою батьківщину.

Великий партач талановито і прецизійно гнув спини людям, яких вже почали випростовувати великі творці. Для цього він послуговувався цілою ґалерією героїв, які приваблювали своїм неробством, скажемо — еротикою, та найголовніше, браком будь-яких принципів, що, як відомо, нікому життя не полегшують.

Але в цілій цій менажерії опинився один тип, цілком неподібний до інших, а передусім до самого Винниченка. Глибока симпатична постать, зроджена в уяві письменника у тяжку хвилину твердого переконання, що якби він, Во­лодимир Винниченко, в своїй молодості зустрів колись від­важного і безкомпромісового, який би взяв його за комір і вдарив пару разів по фізіономії — у переносному чи й фактичному значенні, — то він, Винниченко, може не став би великим партачем, лише великим майстром життя.

З цієї глибокої нездійсненої туги, зродилася постать твердого, як криця, відважного в своїх поглядах старого Сосенка, що в повісті «Хочу» плює у фізіономію авто­портретові Винниченка, письменикові Халепі, говорить йо­му в обличчя багато гіркої правди, навертає його на свою віру, а навернувши, — підтримує його, мов рідного сина.

Та коли Винниченко лише випадково, в тяжку хвилину, відчув своєю руїнницькою душею, якою безкомпромісовою людиною мусить бути той, хто змагається за якусь ідею і хоче її затвердити в житті, остільки Хвильовий, один з правдивих борців за нову людину, відчував цю правду все життя, аж до смерти.

Поруч з великим майстрами життя — Шевченком, Ле­сею Українкою і Донцовим — Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розу­мів і відчував цілою своєю істотою, що творити або пома­гати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя мас виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад всякі свої інтереси. Він зро­зумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль — викори­стовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні при­хильники будуть кидати тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї, або розсаджувати її динамітом зі звичайної глупоти, не орієнтуючися чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.

А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві, коли не переродити їх душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді, коли боротьба буде скінчена.

Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою рево­люцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна роман­тика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали серед­ньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися.

Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крутнув все і знов поставив найгірші речі на своє старе місце, але натомість ^ не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.

Хвильовий, як і його Мар'яна в «Завулку», побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишився незмінний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна — Зінов'єва, кажучи в своє оправдання : «Що ж, він хоч і жид, але хороший».

Він побачив, як визначні діячі і діячки комуни, на збори, для людей — вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в довгі шляфроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише про те, де і що видрати для себе.

Так, революція відгула вже десь в бур'янах і почався черговий тріюмф партачів життя. Того не могла знести ні Мар'яна, ні сам Хвильовий.

І ось тоді, мабуть під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітнього ходження по кімнатах, прий­шов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціяьної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з кон­кретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїстич­них інтересів та поширити їх обрії.

Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою небезпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару в чоло. Але він рішив рятувати похилу душу свого народу і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плу­гів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рі­вень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу на взірець безсмертного «Са­тани в бочці».

Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак ци-' вільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміли-вости осягнув він у своїй останній повісті — «Вальдшне­пи», де висміяв дерев'яність «Кавалерів Червоного Прапо­ру» і устами героїні Аґлаї одверто виголосив ідею націо­нальної романтики.

Цієї сміливости було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для Соняшного Сталіна. А головне — він би жив, жив...

Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг лишатися в ньому на те, щоб його партачити. Він творив його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше — волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як правди­вий, великий мистець — він не помилився. Вистрілом у свою голову, він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.

Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового під час пізнішої, ще більшої нагін-ки оскаженілого ворога.

Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, верта­ється і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах нашої молоді.

Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших воро­гів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.

КНИЖКА — ДУХОВА ЗБРОЯ

Є у Лесі Українки, в її драматичній поемі «Бояриня», така сцена :

У сімнадцятому віці, за часів великої руїни, коли Україна весь час займалася пожежею повстань, в короткій перерві між цими пожежами, в одну з небагатьох спокійних годин, у домі старого козака Перебійного, стикаються два яскраві типи тодішньої молоді : один з них Іван Перебійний, для якого символом визволення є тільки меч, схоплений у власну руку, а другий, такий же молодий українець, але вже царський боярин Степан, що більш всього на світі бо­їться леза цього меча, з присохлою до нього кров'ю, а ліпше майбутнє своєї батьківщини бачить лише в силі розумного розсудливого слова.

Іван і Степан, люди однієї нації і одного покоління, відразу по першій зустрічі зударяються один з другим, мов представники двох різних світів. Слово і меч схрещуються у них як дві ворожі зброї, що в жодному разі не хочуть змагатися побіч, лише проти себе.

«Невже ж мушкет і шабля мають більше сили та чести, ніж перо та щире слово. Ні, учено мене не так», — вигукує з найбільшим переконанням лагідний книжник, Степан.

І з таким же твердим переконанням і ще більшою по­гордою кидає йому у відповідь Іван, що «Це в Києві ченці навчають такого !».

Зударившись на коротку хвилину з собою, ці два світи не йдуть далі поруч, а розминаються: Степан, покірний голосові лагідних слів, які тільки охоче вичитує з улюбле­них книжок, їде в Москву, служити чужому цареві і тягне за собою ще одну українську душу — свою жінку.

Іван, — вірний наказу своєї крови, — кидається з одного змагання в друге, і певно гине в рядах, зменшених тими людьми, яким слово вирвало з рук меча.

І чи ж може бути дивним, що і пізніше люди чину, люди типу войовничого Івана, почали ставитися з погордою і недовір'ям до слова, до тих клятих книжок, що мов най­гірший ворог, або зрадливий союзник, своїм облесливим фантастичним туманом відтягали піймані собою душі від зброї, від боротьби за батьківщину, у якусь невідому по­рожнечу. Зрадливим видавалось їм це слово, що ще так недавно у героїчних творах княжої доби, у блискучих козацьких літописах, підтримувало силу зброї, вказувало дорогу до боротьби, а тепер — самозакохане і певне своєї власної сили — хотіло бути не помічником чину, навіть не рівним коло нього, лише самостійним володарем, найбіль­шим приятелем холодного міркування.

А все ж сила і такого слова була великою. Молодь, задивлена у книжку, віруючи магнетичному чарові пре­красних речень, ішла не раз шляхами боярина Степана служити чужим царям.

Сміливі ж наступники не приєднаного, войовничого Івана, з безсилою люттю кляли, дивлячися на ржавіючу зброю, до якої жодне гаряче, бунтівниче слово не штовхало тисяч жадібних рук. Мертвим у безвісті блукало слово не сперте на тягар меча, мертвою лежала зброя, не окрилена духом слова. І власне під час цієї ворожнечі між словом і зброєю, стало в захист меча — друге, інше слово.

Воно виповзло з далекої народньої творчости, стрілою вирвалося з героїчних літописів і — спершися на віднайде­ній зброї — залунало голосно в поезії Шевченка. І пере­могло, як перемогло все, що йшло з мечем в руках. Що­правда, перемогло не відразу. Ще протягом більшої поло­вини 19. століття лагідні нащадки молодого боярина стара­лися розтиснути п'ястуки, що під впливом Шевченківського слова — затиснулися. Нащадки царського боярина хотіли закидати свою батьківщину книжками — з любови до кни­жок, не до батьківщини — байдуже якими.

їм все одно було, що саме втисне їхнє слово замість зброї в тисячі рук : плуг, молот, перо чи дар переможцеві. І ті книжки теж не раз були духовою зброєю на користь нашого ворога.

Та все ж, Шевченківський меч, прорізавши майже по­рожнечу кількох десятиліть, зрештою, знайшов аж дві руки, що міцно його стиснули : Франка і Лесі Українки.

Франко зрозумів добре, яку печать кладе слово на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв. Його войовничий князь з «Мойсея» готує, кличе всіх своїх до боротьби так, що здається за хвилину «гирл сто тисяч цей клич повторить і з номадів лінивих ця мить — люд героїв сотворить». І таким кличем хотів Франко зробити своє слово, свою духову зброю.

Ще більш послідовною у кожному своєму творі є Леся Українка. Устами кожного зі своїх героїв закликає вона, навертає злагіднілих людей до боротьби. Навіть арфу в руках мистця — грека Антея — обертає вона у зброю, коли треба влучити нею в жінку, що прийшла віддавати свій талант переможцеві-римлянинові.

Останнє покоління письменних людей вже 20. віку, під впливом своїх великих попередників і під впливом своєї войовничої доби, ще більш загострено відчуло правдиве і найбільше завдання слова : стати тут же, близько коло зброї. І з нею і для неї. Стараючися наставити в один бік цих два не раз так ворожих леза. Виразом того була навіть назва збірки одного з найвизначніших представників нашої сучасної поезії — Євгена Маланюка — «Стилет і Стилос».

Отже, хай в наші часи, часи великої руїни всього старого світогляду і рівночасно відродження творчої укра­їнської духовости, не буде в нашій дійсності ані одного войовничого Івана, що легковажив би силу слова, яке стоїть на сторожі зброї. І хай не буде ні одного освіченого книж-ника-боярина, якому книжка заступила б дорогу до зброї.

Книжка — духова зброя — сміливо стає поруч зброї військової. Але кидаючи це гасло, називаючи книжку ду­ховою зброєю, мусимо пам'ятати, що з нею, як і з правдивою зброєю, треба поводитися обережно. В непевних, недосвід­чених руках вона може скалічити або й знищити не ворога, а її власника.

Коли тримаємо цю зброю так, що вона цілить без­помилково, можемо бути певні.

Приспішуємо свій марш і наближуємо час останньої перемоги.

ВСТУПНЕ СЛОВО НА АКАДЕМІЮ В ЧЕСТЬ ІВАНА МАЗЕПИ

Є різні думки про те, хто творить історію. На думку одних, історію творять народні маси; на думку інших — суспільні верстви; нарешті, на думку третіх — ціла світова історія, це лише історія великих одиниць. Бо чим би був, наприклад, арабський народ, що довгі віки блукав пісками своєї батьківщини, займався дрібними ґешефтами і дрібними грабунками, коли б не з'явився серед нього великий Маго-мет, якого дух видобув таку енергію з цього народу, що знак півмісяця запанував над половиною світу.

Чим була маса українських племен, доки на чолі її не станув великий муж Святослав Завойовник, що славу ук­раїнської зброї поніс силою своєї волі аж під мури Цар-городу, на береги Дунаю і Каспія, створюючи велику, мо­гутню імперію. І що створила відважна, бурхлива козацька маса, доки не оформив її поривів великий політик і відваж­ний полководець Богдан Хмельницький. Це ж він замість ряду неокреслених бунтів проти Польщі створив один вели­кий зрив, замість повстанчих ватаг — могутню армію, і на місце дрібних домагань поставив велику ідею незалежности української держави. І цю державу він побудував, зміц­нив і — вмираючи —- лишив її забезпеченою тривкими політичними союзами, що запевняли її розвиток і зріст. Але наступники, які не дорівнювали величі свого поперед­ника, привели до визволення відосередкових сил, що спри­чинилося до упадку держави і дало той період нашої історії, який звемо Великою Руїною.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка