В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка6/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Але, на жаль, ще й досі в нашій поезії зустрічаємо погляд на життя, як на тяжкий обов'язок, а на бо­ротьбу, як на тяжку жертву. Занадто довго сидів в нашому письменстві понурий дух попереднього покоління, щоб так швидко можна було його цілком вигнати звідти ! Навіть дехто з молодших ще дивиться на чин, як на зре­чення життя, жертву.

У Кушніренка, поруч з поезіями, наскрізь овіяними новою силою, знаходяться рядки, що звучать дивним дисо­нансом в його творчості, нагадуючи старі часи. Це відчува­ємо тоді, коли він закінчує свого, повного сили, вірша дидак­тичним міркуванням, що, мовляв

Життя ж бо ані казка, ані жарти, Лиш боротьба й повинність.

В той час, коли ця свіжа і глибока течія допіру починає бурити все інше і тягнути його за собою, серед тих україн­ців, що своєю психікою не можуть ще розлучитися з відшу­мілою добою, зроджується реакція проти нової течії. Гли­бокий і обов'язковий, але разом з тим сміливий і амбітний тип людини, що запанував у всіх оздоровлених країнах Европи, є ще не до прийняття багатьом українським душам. Вони знова протиставляють йому давно знайомий їм тип людини-мурашки, який має бути в житті чимсь неначе робітник в варстатах Форда, де непотрібно ні творчої фан­тазії, ні героїчних привидів, де лише вимагають акуратности і рутини.

Цей культ сірої маси хоче піднести і автор «Української Доби», для відміни оздобивши ту масу якоюсь ближче не окресленою прикметою, яку назвав «мовчазною віддані­стю». Безперечно, така маса потрібна, як необхідний фун­дамент кожної організації, але, як вже показало нам наше недавнє минуле, ще більше потрібні люди, які надали б цій масі певну форму і навчили б її вже цілком окресле-н о ї відданости. Бо чим є маса без тих людей, найліпше каже Кассон :

«Велика маса мужчин і жінок скидається на тих крі-ликів : на першу чутку про небезпеку, вони ховаються. Подивіться на Китай — це ж череда з мільйонів голів, що вічно тремтять зі страху перед бандою грабіжників. Один єдиний невстрашимий очайдух міг би піти туди і стати воло­дарем соток тисяч душ...»

«Безпека понад усе !» Це було гасло людства тому 500.000 літ — але це ніколи не було гасло його вождя.

«Вождь мусить зважуватися на небезпеку, на відпові­дальність та мусить наставляти голову на лютий буревій».

Завданням сучасної нашої інтелігентної молоді мусить бути стремління стати на чолі рядів, а не лиш між ними, а тому і повинна вона старатися виробити в собі прикмети не лише рядовика, а й провідника. Не лише послуху, а й команди, не лише ремісничого виконання, а й плануючої фантазії, блискавичної орієнтації. Щоб бути готовим кожної хвилини взяти лише на себе відповідаль­ність, а не почувати, що ця відповідальність мусить лягати завжди рівномірно на плечі всіх її сусідів.

Автор «Української Доби» пропонує створити культ традиції, культ наших предків. Але, як ми вже не раз бачили і не раз про це говорили, — традиції треба шанувати, але не всі і не всяких предків. Відкинули ж італійці традицію свого жебрацтва і вийшло це їм тільки на ліпше. Можемо і ми відкинути традицію свого духового жебрацтва, з найбільшою для себе користю.

Ніхто не в стані видушити з свого серця хоч краплю сентименту і пошани до якогось безпринципного панка, який ніколи нічого не зробив позитивного, лише за те, що він був його прадідом. Таких прадідів, звичайно, замовчують, або признаються до них не з гордістю, а з найбільшим смутком. Тому і до своїх предків сміло можемо ставитися критично і розбирати, до кого можемо мати пошану, а до кого погорду. Зрештою, в справі предків найліпше висло­вився Унамуно, один з найбільших письменників сучасної Еспанії:

«Не те важне, хто мав яких предків, але те, чи він сам буде предком своїх нащадків. Дбаймо скорше про те, щоб бути батьками нашого майбутнього, аніж синами на­шого минулого».

Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання — стати батьками майбутнього своєї нації. Хай же ж вона не зрікається цієї чести, виховуючи себе лише на сірих рядовиків. Нашій масі потрібні провідники в усіх ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам'ятає, що хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів, а чи не забагато погоничів мали ми в минулому ?

Для того, щоб амбіції не замінило амбітництво, а наші провідники не нагадували отаманчиків, кожний, хто вірить в свої сили, мусить до себе ставити великі вимоги і старатися розвинути в собі безліч прикмет. Безперечно, провідник мусить мати риси, потрібні для розвитку, як словність і обов'язковість, але крім них він мусить мати ще багато інших рис.

Провідник мусить добре орієнтуватися у всіх подіях і течіях у світі і у себе дома. Але цікавлючися усіма течіями, триматися вперто лише однієї, не піддаватися протилежним хвилям.

Хто готується на провідника, мусить вчитися спочатку бути вірним хоч би й невеличкому гуртові, бути його патріо­том і боронити його честь.

Лише ті, що потраплять бути вірними якомусь невелич­кому колективові, будуть вірними і великому колективові — нації.

З англійської літератури бачимо, як ті юнаки, що зав­зято змагаються за першенство своєї школи, спортового клюбу чи якоїсь корпорації, так само завзято боронять пізніше інтереси цілої нації. Ті ж, що в усіх змаганнях чи дискусіях з людьми, хай своєї нації, але з протилежних таборів, завжди лишаються пасивними чи уступливими, так само уступливими будуть супроти вже не ворожої організа­ції, а ворожої нації.

Той, хто хоче бути провідником, повинен мати багато прикмет цілком непотрібних звичайному рядовикові. Він мусить добре орієнтуватися в усіх ділянках життя, бо кож­ну з них може використати для своєї справи. Він повинен не забивати, а розвивати в собі почуття гумору, бо це по­чуття, як жодне інше, допомагає бути критичним у від­ношенні до себе і до інших. Крім того, це ж почуття допо­магає завжди нищити шабльон, який є ворогом всього творчого.

Так як і гумору, не треба боятися радости; вони не заплутують, а опромінюють шлях до мети, коли ми лише самі вміємо їх брати, а не віддаватися їм, як невільники. Унамуно каже :

«Коли у вашій мандрівці побачите квітку край дороги і захочете її зірвати — то зірвіть. Але, — проходячи мимо, не зупиняючися, зараз наздоганяючи свій відділ».

Не треба бути занадто скромним, бо це прикмета для тих, хто стоїть в рядах, а не на чолі їх. «Ніхто не може бути рівночасно вождем і скромною фіялкою» — пише Кас-сон. Отже, кожний мусить вибирати: або бути скромною фіялкою, яку всі будуть обдаровувати ніжною симпатією, або тим, кого чекає обурення чи захоплення.

Той, хто хоче бути провідником, безперечно мусить гострити свій інтелект, але ні в якому разі не ціною зре­чення всіх своїх фантазій і поривів, до яких дехто з нашої сучасної молоді ставиться чомусь з погордою, як до порож­ніх слів, зараховуючи її до безплідної романтики. Ні, му­симо вперто пам'ятати, що кожне діло, створено розумом, може бути лише дуже добрим; створене ж з фантазією, героїчним поривом чи з гумором — може бути геніяльним.

«Від Еспанії, — писав Унамуно, — відлетів дух гумору, так тісно пов'язаний з духом героїзму. Всі стали страшенно поважні, поважні аж до глупоти. Вони навчають поважно, проповідують поважно, брешуть поважно, працюють, бав­ляться і навіть сміються поважно».

І це тому, пояснює Донцов, що відлетів від них дух донкіхотського героїзму, відлетів і дух гумору трагічного лицаря.

Унамуно писав ці рядки ще кілька літ тому. Тепер вони вже не актуальні на його батьківщині. Дух донкіхотського героїзму пекучим полум'ям вибухнув в душах його земля­ків.

Але які ж актуальні є ще слова Унамуно у нас ! Як потребує цього неминучого полум'я душа нашого покоління.

ПАРТАЧІ ЖИТТЯ

(До проблеми цивільної відваги)

Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п'єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друко­ваних сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках — своїми динамічними творами.

Академії, ювілеї на честь наших героїв — так, і це все потрібно. Може не так буденно часто, але все ж пот­рібно. Бо чим вищий п'єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі па­датиме роз'яснююче світло від цього символу — тим шир­ші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст.

Але поза масами, що лише здалеку дивляться на недо­сяжні взірці, маємо ми цілі ряди людей, які можуть без­посередньо стикатися з ними або їх чинами та творчістю, і тому мають власне це важне і відповідальне завдання : насвітлювати яскраво і правдиво ці постаті, і перебираючи від них їх думки і ідеї — закріплювати їх в житті і в масі.

Та звичайно ті, що стоять тут же у підніжжі небо­сяжної вежі, або ще ліпше — вигідно лежать коло неї, ніколи не в стані побачити її найвищого шпиля. Для цього вони мусять не лише випростуватися і підняти до­гори голови, а часом і зійти на якесь підвищення. Так, для того, щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів, людям, що можуть стикатися з ними, — треба бодай трохи піднятися до їх рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги. Бо недаремно сказав Т. Карляйль в своїх нарисах «Герої і героїчне в історії», що «потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку, герої перейдуть для світа, а що найважніше — і для нації — майже безслідно».

Ці слова великого англійця є для нас завжди актуаль­ними. Бо ніде, як у нас, не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі, бо довкола стояла суцільна маса льокаїв, яка кидалася по­магати не їм, а «правдивим панам» в знаках наведення. Маса, яка не могла їх зрозуміти, і сміливі вчинки яких видавалися цій масі не героїчними, а дикими і безглуздими, нечемними і небезпечними. Бо льокай, по словах того ж Карляйля, не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього. Це ж цілком ясно. З професійною прецизністю він правильно оцінить його клясове походження і маєтковий стан, зауважить непоголене обличчя, стоптані черевики, чи навіть відірваний вішак, але ніколи не зуміє побачити якоїсь риси вийнятковости, яка перекреслює всі ці дрібни­ці, і ніколи не зуміє, стоючи коло нього, побачити його головокружної височини.

Тому були у нас лицарі абсурду і власне така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужніс­тю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому то тими лицарями абсурду були у нас не лише герої Базару, Крут, Білас і Данилишин, а й такі постаті, як Шевченко, Міхновський, Олена Пчілка, Франко і Леся Українка, сучасники яких, — і то не темна маса, а най­ближче оточення, інтелігенти, — або не розуміли цілої їх величі, або — що було ще далеко гірше — навіть розуміли і, захоплюючися ними, не могли позбутися своєї льокайсь-кої психіки. Завдяки їй вони боялися одвертою підтримкою цих героїчних і адорованих ними одиниць, викликати не­довір'я і охолодження до себе свого зненавидженого «па­на». І та порода хитрих льокаїв, що широко розчиняла двері перед героєм і била йому земні поклони, коли того не бачили пани, та не пізнавала його і гнала в шию, коли хтось з тих панів був присутній, — була безперечно більш огидна і більш небезпечна, аніж ті виразно окреслені, тупі раби, що справді не відчували, з ким мають до діла, і незалежно від ситуації, дерев'яно, але щиро виконували свій обов'язок — не звертати уваги, гнати.

Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кіль­кох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збу­довані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії — партачами життя.

Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням, могли б підтримати якусь велику прав­ду, або навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатис­факцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, — врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відва­ги, без опертя якої найвищий героїзм зависав в повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто : культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь — забу­ваємо цілковито.

Коли ми придивимося ближче і докладніше до поста­ті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом — і героїзму, і цивіль­ної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивіль­ної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.

Не так тії вороги, як добрії люди

І окрадуть жалуючи, плачучи осудять.

— обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жа­луючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареаґувати на це відразу ж — що він вважав нормаль­ною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим.

«Бачити щось злого і не втручатися, — пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, — цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити — і не покарати».

Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, — те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Про­щати ж за когось, маючи можливість стати в його обо­рону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак —• «Про­повідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже — передусім Шевченка.

Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається.

Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б'ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б'ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.

Вони, як соняшники, хилять свої голови, то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо кого чекає перемога, вони нез-децидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хви­лини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.

І в той час, коли переможці, поконавши ворога, від­разу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного против­ника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі — із глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.

І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїч­ним зусиллям, це завжди вдається партачам життя.

Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплу­туючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому — якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів — все одно яких володарів — і з енер­гією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи на­віть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.

Річ зрозуміла, що люди такого типу не могли зро­зуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким.

Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка пла­кали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а — що важніше — відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової твор-чости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтри­мувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише — найбільше — добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчин­ки, і їх авторитет.

Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою дум­кою і гострим язиком, жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопо-манство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверхов-ною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товарис­твом, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне — коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.

Аджеж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом — безперечно не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві.

Аджеж, по словах його дослідника, деякі люди почу­вали себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з за­паленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.

Наприклад, у Києві в 1846 році, Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полу­м'яні вірші, і то читав з чуттям і запалом.

Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді ? Думаєте, що це було захоп­лення і схвилювання ? Може велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка ? Нічого подібного.

Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій.

«Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хтоне-будь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості звичайно, поспішили розійтися. А з ними — хвала Богу — і Шев­ченко».

Цілком натурально, що ті, для яких найважнішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людь­ми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стерджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка, буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон, або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.

Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись, дрібні й заржавілі стріли, обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому, що вона була скеро­вана проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кім­натах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати.

Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним в своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння.

Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шев­ченка ? Смертю ? Засланням ? Тортурами ? Нічого подіб­ного. Лише кривим оком якогось зверхника, чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охо­лодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розу­міли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належ­ної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.

Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги ? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні.

Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї ? Які її основні прикмети ?

То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переко­нанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов, і за яке йому колись будуть ставити пам'ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти.

То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людь­ми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфесту­вати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.

То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зус­трічі об'єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки.

Але вміння говорити в очі гірку правду, це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто, це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводи­тися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як за­мість людини повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка