В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка4/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Чи не ця відміна сучасної жінки (однобічна амазонка) викликала до неї нехіть наших авторів ? Чи не тому все частіше і частіше чутно голоси в нашій пресі, що закли­кають її назад, до дитячого покою і кухні в надії, що бодай там вона буде знов, хай примітивною, хай «простою», але жінкою !

Та невже ж наша сучасність не видала того прекрасного типу, якого взірець дає нам Кіплінґ ? Ні, наші автори, ма­буть, його просто переочили. Бож спостерегли його в нас чужинці і то навіть тоді, коли він зустрічався значно рідше.

Ось як виглядає жінка-українка в прекрасному вірші росіянина — Лєрмонтова :

На светския цепи, На блеск упоительньїй бала, Цветущия степи Украйньї ока променяла.

Но юга родного

На ней сохранилась примета-

Среди ледяного,

Среди безпощадного света.

Как ночи Украйньї

В мерцании звезд незакатньїх;

Исполненьї тайньї

Слова ее уст ароматньїх.

Прозрачньї и сини,

Как небо тех стран ее глазки,

Как ветер пустьши

И нежат и жгут ея ласки.

И зреющей сливьі

Румянец на щеках пушистьіх,

И солнца отливьі

Играют в кудрях золотистьіх.

И следуя строго Печальной отчизньї примеру, В надежду на Бога Хранит она детскую веру.

Как племя родное, У чуждьіх опорьі не просит И в гордом покое Насмешку и зло переносит.

От дерзкаго взора

В ней страсти не вспьіхнут пожаром,

Полюбит не скоро,

За то не розлюбит уж даром.

(«Княгине Щербатовой»)

Чи цей образ українки, що його нам накреслив чужи­нець, не є повною протилежністю тих рабинь, яких зма­льовують наші автори ? Чи не нагадує він найліпші жіночі образи західноєвропейської літератури ?

І цей тип існує й тепер. Він лише набрав більше сили й життя і вдягнувся в інший одяг, відповідний нашій добі. Його спостерегли й наші автори, а не лише чужинці, і впровадили його в літературу. Але як це не дивно, в літературу підбольшевицьку, наддніпрянську. В літерату­ру, для якої він є, або бодай мусить бути, негативним, чи просто замовчаним... Безсумнівний доказ його масовости в житті.

Отже, вони вже живуть на нашій землі ті жінки, що не є вже ані рабинями, ані амазонками ! їх вже є чимало, а буде ще більше, бо це якраз той тип, яким МИ праг­немо бути !

Не можу схарактеризувати його ліпше, як це зробив один англійський публіцист в «Дейлі-Мейл» (31. X. 1933) :

«Новий стиль героїнь... відвага, витривалість, бойовий дух, все це так само е частиною умундуровання нової героїні, як і завзяте бажання стати знову жінкою, ледве минула конечність бою. Вона є відповіддю на потребу часу, віку, напруження, зусиль, бурхливої небезпеки і великих змін, коли тяжко навіджений долею мужчина відчуває, що потребує не лише сексуальну атракцію, а й вірного друга і союзника в боротьбі за життя».

Все ж те, що автор каже про сучасну європейську жінку, можна сказати про нову жінку-України :

«Українська жінка не виявляє жодної тенденції по­вернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині. Вона хоче дати мужчинам поконаної України нове серце, новий імпульс до нових зусиль і до — перемоги».

Такий тип жінки вже народився в Україні і непере­можно, силоміць починає вдиратися до її літератури. Бур­хливо вдерлася до неї блискуча Аґлая з «Вальдшнепів» Хвильового, дівчина, яка покликана до кипучої діяльности, «не тієї, що комсомолить в пустопорожнє, а тієї, що, скажемо, Перовська» (її ж слова). Дівчина, що цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимо­ги, прагне дати нове серце, сповнене любов'ю до батьківщи­ни, мужчині, який такого серця не має.

Інші українські «фашистки» в большевицькій літера­турі теж з'єднують в собі діяльність, свідомість, чин, з правдивою жіночістю (Васса з «Першої весни» Г. Епіка).

Вони вже не є ніякими рабинями, але це їм не переш­коджає бути справжніми жінками «серед тисячі безхвостих пав» («Вісті»). І тим більше з тривогою звертає увагу совєтська критика на їх масову появу в українській літе­ратурі за Збручем.

Непожадані й поборювані там, непомічені й помітува-ні тут, ці жінки вже починають палахкотіти і запалювати інших, на наших землях.

І цей тип, який сміливо ввійшов до літератури там, який так тягне до себе своєю романтикою й якого якраз тому звідти женуть зганьбленого й осміяного, позасовєтські автори повинні були б з тріюмфом ввести в наше пись­менство. Повинні були б його звеличити і вирізьбити якнай-яскравіше. Вони того не роблять. З простої причини : бо самі не знають, які жінки їм потрібні, якими вони хочуть їх бачити.

Поодинокі таланти показали нам, якою не сміє бути українська жінка. Але цього мало. Треба, щоб вони знали, якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина.

В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок, і захопленням тими й другими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона вже не хоче бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жін­кою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновар-тісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне — за націю.

«Лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти».

А передусім мужчина, що формує духове обличчя сус-пільности — мужчина-письменник.

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

Вельмишановний Пане Редакторе !

Прошу не відмовити умістити в Вашім місячнику таке вияснення :

В ч. 1 журналу «Український Ветеран» уміщено стат­тю про мене. Поминаючи весь її, дуже прикрий для мене, тон, хочу тут спростувати, можливо не зі злої волі автора, посталу не докладність. А власне: мій вірш «Відповідь», написаний і надрукований значно вчасніше, ніяк не міг бути відповідю на згадку про мене п. Л. Чикаленка в 3. числі «Політично-інформаційного бюлетеня». Особливо прикро для мене, що в статті, присвяченій мені, поруч з гарними висловами про великі ідеали, знайшлися слова образи для іншої жінки і поетки.

З пошаною Олена Теліга

Варшава, 12. XII. 1935.

СЛІПА ВУЛИЦЯ

('Огляд жіночої преси)

Коли більше, як п'ятдесят літ тому, в 1887 році, на українських землях з'явився жіночий альманах «Перший Вінок» -— було це великою сміливістю з боку його ініція-торок і великою подією в житті тисяч українок.

У високому мурі, що ділив тісне подвір'я жіночого життя від широкого світу, доступного тоді лише мужчинам, кілька сміливих жінок пробили вікна, крізь які можна було дивитися на цей світ і кидати тим, що у ньому, свої бажання і домагання.

Найліпші письменниці і поетки того часу, з усіх земель українських : Олена Пчілка, Уляна Кравченко, Ганна Бар­вінок, Дніпрова Чайка і Леся Українка, зложили до «Пер­шого Вінка» свої твори, що були вщерть сповнені одним бажанням : пробити у тому мурі не лише вікна, а й двері, якими можна вийти вільно у широкий світ.

Та серед усіх тих жіночих імен, душею альманаха і найяскравішою представницею тогочасного жіночого руху була Наталі я Кобринська.

У своїй першій статті з'ясовує вона суть цього руху. На її думку, жінка не повинна сповняти якоїсь окремої ролі в суспільстві. Вона може статися рівновартісним і спів-вартісним чинником у всіх справах життя. Здавалося їй, що ледве буде знищена сліпа вузька вулиця т. зв. жіночого світу, відразу ж і жіноча психіка позбудеться всього сла­бого, млявого і солодкавого, що було наслідком специфіч­ного виховання жінки і причиною її нездатности у багатьох ділянках життя.

Мрією, майже недосяжною, був для тодішніх «еман-ципанток» доступ до університетської освіти і до незалеж­ного фаху. Найвищою метою був той широкий майдан жит­тя, де можна буде працювати і творити, як рівним біля рівних обік мужчин.

Минуло кілька десятків літ і всі найсміливіші бажання здійснилися. Університет, бюра, громадська праця — все стало доступним для жінки. Без ніяких перешкод, без обурених поглядів громадянства може вона працювати обік мужчини, який не лише погодився з тим, а який вже хоче цього і чекає на це, як на правдиву підтримку і допомогу. В довговічному мурі розчинилися широкі двері. Сліпа вуличка розвалена.

Але сама жінка, що так довго дивилася на життя лише через вікно, не хоче вийти за поріг тих дверей. Вона замикає їх, щоб знов сісти на своє старе місце. І тепер, це виглядання крізь вікно, що спочатку, як «Перший Вінок», було сим­волом близької свободи і скинення рабства, видається лише звичкою невільника, що і на волі, у своєму, за власним проектом будованому домі, цілі дні лише жадібно дивиться крізь вікно, забуваючи, що він вже вільно може виходити за двері.

Всі ці думки приходять до голови, коли розглядаєш сучасну жіночу пресу. Чи ж дійсно сучасна жінка стала тим, чим могла бути ? Чи нові обставини, нове виховання зробили з неї те, чого сподівалися 50 літ тому її сміливі по­передниці у жіночому альманаху «Перший Вінок» ? І чи потрібні їй тепер жіночі журнали і газети, коли ціла преса повинна бути доступна і для її сприймання, і для її спів-творчости.

Аджеж, коли взяти під увагу, що найбільшим бажан­ням жінки було завжди стати рівноцінним чинником в за-гальньому житті, то вже сам факт існування до цього часу жіночої преси підкреслює лише відокремленість і підряд­ність жінки, будуючи знов сліпу вуличку «жіночого світу», з його специфічними зацікавленнями.

Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в пев­ний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її твор­чості. Цей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчи­нами, затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя.

Але там, де цієї співпраці нема, в чисто жіночій пресі, культивується дуже часто вся ота т. зв. «жіночість» в найбільш її примітивній і гальмуючій формі. Це та жіночість найгіршого роду, що викликає не пошану, а зневагу з боку мужчин; не захоплення, а іронічну усмішку. Одним словом, та жіночість — з мішанини сахарину, де­шевих парфумів, гірко-солодких сліз і химерних настроїв, — з якою, направду, варто було б раз назавжди скінчити. Це не значить, що хочемо бути мужеськими. Ще, слава Богу, є жіночість інша, яка повинна бути для нас метою.

Коли б з'явився якийсь часопис «Мужчина», або ще ліпше, «Мужеська доля», я певна, що всі розсміялися б. А мужчини ж мають теж і свою відмінну психіку, і свої проблеми.

Але дивно було б нам, в той час, коли цілим світом стрясають великі події, коли треба словом і чином розв'я­зувати найболючіші питання, читати в такій «Мужеській долі» скарги на жінку, що уникає погляду його очей; на тещу, що забороняє йому курити, а змушує грати в карти, або домагання поради : як зав'язувати краватку під твердий комірець так, щоб обличчя не набирало виразу людини, спрагненої кривавої «вендетти» і таким чином не дефор­мувалися б його різьблені риси.

Але мужчини, коли вирішують такі «проблеми», то хіба лише на сторінках «Комаря», і, переважно — дуже дотепно.

Не на сторінках гумористичного журнала, лише в «Жі­ночій Долі» є такі проблеми, на жаль, актуальними до останнього часу.

«Жіноча Доля» виходить в Коломиї під редакцією сенат. О. Кисілевської. При цьому журналі виходить ча­сопис для сільських жінок «Жіноча Воля» і журналик для дівчат — «Світ Молоді». До газетки «Жіноча Воля» варто поставитися з повним признанням. Поруч господарсь­ких відомостей, таких необхідних на селі, міститься мате-ріял для читання і відомості зі світу, що є для сільських жінок і потрібні, й актуальні.

Сама ж «Жіноча Доля», що призначена для інтелі­генції, викликає ряд застережень.

Починаючи від назви. Не знаю, як кому, але мені при виразі «Жіноча Доля» відразу ж з'являється такий образ: низька, темна хата з малим «віконцем», у яке ще «не заглянуло сонце», натомість б'є дощ і віє вітер. За столом, на якому блимає остання лойова свічка, сидить жінка, під­першися однією рукою, і думає-роздумує про свою жіночу гірку долю. Грошей нема, хліба нема, чоловіка теж нема, бо в шинку. Дитина голодна, плаче. І думає гірко жінка, що зараз з тріскотом розчиняться двері і з шинку прийде п'яний чоловік, лише побити її трохи, штовхнути чоботом дитину, якої їй не вдасться захистити навіть власним тілом, і — зірвавши з її пальця єдиний скарб — золоту обручку

— знову побігти пити. І нічого не зробиш... Така вже жіноча доля...

В журналі «Жіноча Доля» позем новель і поезій, як це не сумно, вийнятково низький. І зі здивуванням бачиш, що старші авторки — Уляна Кравченко і М. Підгірянка

— дають часом вартісні поезії. Але жіноча молодь пише так, ніби ніколи нічого поза жіночою пресою не читала. За вийнятком Ліди Мак, молодої, інтелігентної і таланови­тої, з ласки Божої поетки, і Наріжної, що не в «Жіночій Долі» розвивала свій талант, — при найбільшому бажан­ню тяжко дошукатися в поезіях молодих авторок з «Жі­ночої Долі» не лише якоїсь іскри, а хоч би лише натяку на поетичну форму, на якісь образи чи рими. Для зразку приведемо вірш, надрукований в 1936 році, на першій сторінці, якоїсь Олі Шевчукевич :

Жінка я, та не жалію,

Що не мужем в світ прийшла,

Що жіночу гірку долю

Я з собою принесла.

Жінка я, та добре знаю,

Й розумію я свій шлях.

Його вздріла й зрозуміла :

Щастя тільки на верхах.

Коли порівняєш цю «поезію» з віршами, надрукова­ними 51 рік тому в «Першому Вінку», то з сумом бачиш, оскільки ті давні були ліпші. Пригадати хоч вірш Уляни Кравченко на цю тему —• «На новий шлях».

Не ліпше стоїть справа і з прозою. Многі новелі витри­мані в примітивному «настройовому», але плиткому тоні, характеристичному для творчости, яку популярно звуть «жіночими робітками». Ці власне «робітки», що так легко пишуться, читаються і друкуються в жіночих журналах, є — властиво кажучи — найбільшими колодами, що не дають жінці і до цього часу іти одним кроком з мужчиною.

Навіть Ірина Вільде, письменниця талановита, яка легко володіє діялогом і має спостережливість і гумор, не хоче боротися з дрібними «химерними настроями», а навпа­ки — розріджує в них талант.

Часом дістаються на сторінки «Жіночої Долі» й автори мужчини. Для чого це потрібне їм і журналу — залишить­ся назавжди таємницею. Одне ясно напевно : мужеського, будуючого елементу вони туди не вносять. Одна новеля якогось «новеліста» мала інтриґуючу назву «Як здобити серце мужчини». Я, як жінка, звичайно кинулася її жа­дібно читати, щоб збагнути лябіринти мужеської душі. Показується, дуже просто : здобуває його дівчина лікарсь­ким свідоцтвом про стан свого здоров'я.

Місце такій новелі — лише в бруковій пресі.

Та найчорнішою плямою цього журнала є т. зв. дис­кусійні питання. Якби на його сторінках обговорювалися літературні, громадські і господарські справи, то такі дис­кусії може б і мали якесь значення і якусь користь. Але ті проблеми, що кидаються найчастіше на сторінки «Жі­ночої Долі», бувають переважно зовсім іншого характеру. Читачки мусять ходити і ломити собі голову над таким важним питанням : що робити, коли приїздить молодша сестра і чоловік, що раніше дивився лише на жінку, а тепер починає дивитися і на її сестру? Хто має виїхати — чи жінка, чи чоловік, чи сестра ? Чи всі разом ? Чи стер­піти ? Чи сказати ? Одним словом — «Ой чи пити, чи бити» — порадьте, кохані читачки, сестри з усіх земель рідних.

І кохані читачки радять в чутливих словах, що роби­ти з вампом-сестрою і з непевним чоловіком. А за це прохають поради зі свого боку: що робити з чоловіком, який раніш цілі дні сидів дома, а тепер почав ввечорі ви­ходити на пару годин і повертається, — що їх найбільш вбиває — веселим і відмолоділим. Що робити ? Де причина зла ? і т. д.

Сипляться поради, розгортаються дискусії. Пишуть всі і багато, бо над цими питаннями не треба думати, не тре­ба нічого читати, щоб дискутувати на такі теми. Це ж атмосфера родинних пліток, вдягнених трохи в іншу фор­му. Це те, що розслаблює жінку й осмішує її. Це знов та сліпа вулиця жіночого світу, куди жінка сама себе до­бровільно заганяє.

Чи ж може бути дивно, що після такої лектури, тяж­ко читати жінці звичайну людську, а не лише «жіночу» газету, а часом навіть цікаву, але не примітивну повість?

Чи ж можна дивуватися, що жінка, яка звикла до дискусії на тему лише родинних справ, не знаходить слів в дискусіях на інші теми ?

Вся ця солодкаво-настроєва жіночість є найбільшим ворогом розвитку жінки.

Жінка привчається з юнацьких літ читати жіночу лектуру, жіночі повісті і новелі з чарівними героїнями, які ніколи не мають звичайних очей, лише «шмараґдові», або «фіялкові», як в новелях Олени Оми в «Жіночій Долі».

Ці героїні мають завжди такі субтельні переживання, від яких у них душа тріпоче, як крила індійського мете­лика; коли «вона» кохає, то від її серця протягаються тоненькі срібні ниточки до його серця. Коли він кохає — для нього не існує питання грошей, кордонів. Руки у неї завжди як білі магнолії, сама вона часто нагадує дику ор­хідею. Читається все це легко і думати ні над чим не треба. І як після того читати якогось «Кулака» Самчука, або щось подібне ?

Тим, що весь час слухають лище танґа і фокстроти, тяжкою і незрозумілою буде музика не лище Ваґнера, а і Шуберта.

Жіноча лектура є направду тими ж фокстротами в письменстві, що у великій кількості можуть цілком при­тупити відчуття іншого роду творчости у жінки. І на жаль, таких фокстротів в «Жіночій Долі» дуже багато.

Безперечно, ціле життя жінки вимагає якогось жіно­чого журнала, зокрема, коли вона займається господар­ством. Так як кожний фахівець потребує відповідної фа­хової літератури.

Кухня, одяг, вишивки і сотні інших господарських справ — усе це завжди, наряду з вихованням дітей, повин­но б цікавити жінку. Багато місця присвячує всьому цьому і «Жіноча Доля». І цей відділ та враження з подорожей самої редакторки є найліпшою частиною журнала.

Та найбільш доцільною і потрібною під тим оглядом з'явлається «Нова Хата».

Цей двотижневик, що виходить у Львові під редак­цією Л. Бурачинської, не намагається мати публіцистично-літературного характеру і в цьому його великий плюс.

В елегантній зовнішній формі, з дуже гарними ілюс­траціями, подаються українській жінці поради, потрібні їй для провадження сучасного господарства й взагалі жит­тя. Звичайний фаховий, господарський журнал, де для розваги завжди інтелігентно дібрана українська чи пере­кладна повість, або чиїсь спогади, звіти про минулі імпрези і рецензії на нові книжки.

Останній відділ буває часто занадто поверховим. Але поза тим «Нова Хата» це дуже милий культурний і есте­тичний журнал для жінки-господині.

Суперечні думки насовуються при читанні другого дво­тижневика, газети «Жінка», що є органом центрального українського жіночого товариства СУ у Львові і виходить під редакцією Мілени Рудницької.

На всьому видна рука інтелігентної редакторки й її співробітниць. Від примітивної солодкавости нема й сліду. Літературний матеріал зібраний зі смаком (за виїком дея­ких новель). Коли не можна з якихсь причин дати на актуальну тему української статті, дуже влучно послуго­вується «Жінка» перекладними речами. Ілюстрації до статтей дібрані завжди вийнятково цікаво.

Але все ж від сторінок «Жінки», від її програмових і актуальних статтей віє не свіжий подих сучасности, а давно відшумілий вітер минулого століття: фемінізм, в його давній, не актуальній тепер формі, і лібералізм з гуманністю, що вже раз назавжди здискредитовані в очах сучасного покоління, з огляду на ту ганебну гальмуючу ролю, яку вони відіграли в нашій визвольній боротьбі.

Щодо фемінізму, то направду тяжко зорієнтуватися, зрештою, що під ним розуміють в «Жінці». Іноді він ідентифікується з цілковитою рівнозначністю жінки в за­гальному житті, і в усіх організаціях. Іноді фемінізм нерозривно з'єднується з лібералізмом, а роля жінки зво­диться до полагоджування конфліктів між різними на­прямками і до застосування якнайбільшої гуманности в усіх ділянках життя.

Іноді, і це вже цілком незрозуміло на сторінках фе­міністичного часопису, роля жінки змальовується як роля якоїсь помпи, завданням якої є витягнути з мужчини максимум праці, а головне — грошей. Роля, направду, не дуже модерна.

А в той же час «Жінка», в своїй полеміці з націо­налістичною пресою, закидає націоналістам, що хочуть вони жінку загнати до кухні, щоб вона цікавилася лише родиною і кухнею. Ця думка про українських націоналістів цілком помилкова. Крім двох-трьох юнаків, які над цим питан­ням добре не подумали, ніхто такого погляду не вислов­лював. Мужчини хочуть, щоб жінка цікавилася і госпо­дарством, це річ природна. Націоналістам, за їхнє відношен­ня до жінки, за ту нібито невідповідну і другорядну ролю, яку вони хочуть їй надати в нашій сучасності, пригадую завжди одну статтю Олени Цегельської, що була надру­кована власне в «Жінці» в ч. 16, в 1936 році і що в свій час вже викликала обурення серед різних напрямків.

Зміст тієї статті був такий :

Жінка українка їде за кордон на Олімпіяду і десь на двірці знайомиться з чужинкою, яка мандрує туди ж. Після годинної розмови, коли кожна оповідає про свій край, чужинка дивується, що українка, о жах, їде тре­тьою клясою. — Як — кричить горожанка якоїсь неза­лежної добробутної країни, — ваш чоловік дозволив вам їхати третьою клясою ? І ви погодилися ? І вам не соромно, що ваш чоловік так знущається над вами ? Це ви самі, українки, винні, що їздите третьою клясою. Ви повинні так впливати на своїх чоловіків, щоб вони розвивали всі свої творчі здібності, працювали, заробляли для вас і платили вам за кожний ваш усміх. Коли вони будуть знати, що повинні здобувати вас, — вони почнуть творити і працювати.

Після цього експозе, наша мила українка ніби зі сну прокинулася. Визнала рацію чужинці і побігла надавати своєму приголомшеному чоловікові депешу з домаганням грошей на першу клясу.

Приводжу зміст цієї статті-новельки тому, що вона являється взірцем нерозуміння ролі української жінки в житті мужчини. Ідеальним зразком — якою не повинна бути українка. Яскравим доказом, що коли не можна при­щепити живцем на наш ґрунт поглядів Гітлера і Мусоліні, то тим більш неможливо це зробити з поглядами якоїсь першої зустрічної легковажної чужинки.

Чому не відповіла українка в новелі Цегельської, що поза тим, що взагалі не дуже морально й естетично ви­магати за свій усміх платні, є ще багато інших причин, задля яких наші мужчини не можуть купувати нам білети першої кляси, срібні лиси і китиці орхідей ? Що наші мужчини можуть бути талановиті і творчі, але в нації нашій творчість, ще не значить заробіток. Жадання від чоловіка творчости і праці не може бути рівнозначним з жаданням від нього люксусу.

Аджеж кілька таких депеш від коханої жінки можуть цілковито змінити «Мужеську долю». Можуть змусити не дуже тверду людину скерувати свої кроки до чужого дже­рела нагороди за свою творчість, а часом і за свою душу та національну гордість.

Ні, українська преса повинна виховувати тип жінки, що відтягає мужчину від джерела такого добробуту. Що не лише першою клясою, а і третьою не поїде, без драми, коли на це нема коштів. Що часом радіє більше з того, що чоловік її відмовився від нагороди за свою творчість, аніж з того, що дістав би її.

Не мають рації ні ті, що бачать місце української жін­ки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше — дуже коштовну здобич в руках нещасного знаряддя грошей — мужчини.

Роля української жінки є так само вийняткова, як вийнятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчини.

«Перед нами важливі завдання» — пише у вступній статті «Жінка» за жовтень 1937 року.

І до цих завдань зараховує «боротьбу з мавпуванням гітлерівської Німеччини» і «боротьбу з конфліктами в середині нації».

Але ще більше потрібно навчитися жінці не уникати деяких конфліктів, а шукати їх і наставляти їм своє чоло. І мужчин не відтягати від конфліктів, а підтримувати їх, незалежно від своєї вигоди і свого спокою.

Але цього завдання навчить жінку не жіноче ґетто, яких би то не було жіночих організацій, не тісні, сліпі вулички жіночої преси, лише саме життя і та преса, що відбиває його в усіх його добрих і злих, «субтельних і брутальних», мужеських і жіночих проявах.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка