В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка3/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Ніна здивовано глянула на відро, на ганчірку, на усміш­ку сторожа й нарешті зрозуміла : хочуть, щоб вона після цього дня праці, після всієї писанини поза годинами роботи, ще змила своїми руками весь цей бруд. Десь глибоко в душі зайнявся вогонь образи й гарячим полум'ям спалах­нув на обличчі.

— Хто це сказав ? — знайшла вона нарешті силу за­питати спокійно.

— Як хто ? — здивувався сторож, — звичайно, зав­канц. А ось і він іде.

— Я ось кажу, щоб вона мила, а вона вередує, — звер­нувся він до чоловіка, який входив до канцелярії, — скажіть їй самі.

Він весело хіхікнув і відійшов на бік, цікавий сцени, яка має відбутися.

До кімнати ввійшов завканц. З його темного френча звисала ціла серія різних ремінців і якихсь футлярів на олівці, сцизорики й навіть мали. Розкішне ґаліфе пишно, як два самовари, віддувалося над високими чоботами із жовтої шкіри. Все це надавало йому військового вигляду, хоч з військом він зроду не мав нічого спільного.

•— В чому справа ? — пролунав його спокійний солід­ний голос, — ви не хочете виконувати свої обов'язки, товаришко ?

— Це ніколи не було моїм обов'язком. Я роблю, що від мене вимагається, цілі дні розвожу повістки. Де ви бачили, щоб посильний складав каталоги, навіть німецькі ? А я все роблю, бо то я все вмію, а підлогу змити не можу, швидко забелькотала Ніна. — Подивіться, яка вона ? У всіх деканатах це спеціяльні баби роблять. Та й змучена я за цілий день праці і голодна дуже.

Боже мій. Тільки бути спокійною, — пронеслася думка,

— це мабуть помилка. Він сам зрозуміє. Не з дерева ж він.

— Я вам кажу, — знову пролунав дерев'яний голос,

— що ви, товаришко, або вимиєте підлогу, або... я знайду собі іншу працівницю, яка буде це робити. Не маємо стіль­ки грошей, щоб розкидати їх на право й на ліво. Кажу вам востаннє : підлога мусить бути вимита сьогодні і то добре. Візьміть ласкаво своїми ручками ганчірку.

Сторож у кутку хіхікав. Ніна відчула, як кудись да­леко відривається від неї вся радість, яку вона носила в собі цілий день. Відірвалася й покотилася далеко по недо­курках і гарбузовому насінню.

Кинутися на коліна, під поглядами завканца й сторо­жа і шкребти, дряпати, що є сили, цю брудну вонючу під­логу ? Кожна баба вимиє її за годину, а вона буде вовтузи­тися цілий вечір, та й добре не змиє. Зробити їм цю приємність ? Цей театр ?

Перед очима встала постать матері, яка чекає на сукно й цукор. Перед очима затріпотали всі олівці, ножики й мапи на грудях завканца й як крізь сон долетіли його слова :

— Бачу, що ви, товаришко, нарешті хочете мене пос­лухати. Ось і добре. І столи відсуньте, всюди вимийте. А я буду тікати, бо дійсно погано робиться в цьому оточенню.

— Аякже, і під столом треба, і під лавками, — швидко заговорив сторож і затупотів до дверей. Цілим виразом свого обличчя він хотів продемонструвати, що й його нерви ні однієї хвилини більше не можуть витримати цієї атмос­фери.

Ніна подивилась на ці два такі різні й однаково підлі обличчя. Хотілося ногою вдарити відро, а брудною ганчір­кою хльоснути по задоволенім обличчі завканца й по його надзвичайному френчу.

— Не буду я мити вашу підлогу, мийте самі, — крик­нула вона й вибігла на коридор, не чуючи затривожених питань Наташи.

Сонце по-старому світило крізь вікно, але Ніна вже не бачила ні його золота, ні весни. І нічого веселого не було в танцях пороху у весняному повітрі. Ні. Це просто був порох, який давно було б змити.

На душі було сіро, тяжко й брудно, як все довкола. Як жива стала перед очима мати, як живий став весь тяжкий завтрішній день, без отримання їжі й одягу.

Але раптом в душі щось сіпнуло й розпач зникла, як хворий вирваний зуб. І відразу ж хворе місце залила пеку­ча, незнана до того часу хвиля ненависти. І замість жа­лісних — вирвалися слова спокійні й жорстокі.

— Слухай, Наташа, я вже не буду тут працювати. Завканц примушував мене сьогодні мити підлогу. Розу­мієш, просто йому треба було мене викурити або висміяти. Я його вже давно дратую. І не тому, що зле працюю, а якраз тому, що осмілилася не киснути дома, а працювати й заробляти. Навіть помилки того тумана на оголошеннях виправляти. Якби я ще працювала з виглядом мучениці, то може б він стерпів мене. Бо я ж мушу бути для нього «жертвою революції» й ні до чого непридатним продуктом «гнилої інтелігенції». Але коли цей «продукт» радісно ганяє по місту з повістками, а потім голодний до вечора пише всяку требуху, він не може цього знести.

Краще буду маківники продавати, на городах працю­вати і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах.

На слідуючий день на місці Ніни працювала інша — родичка завканца.

Підлогу вимив сторож. Мануфактуру й пайок за цілий місяць одержала нова працівниця.

ЯКИМИ НАС ПРАГНЕТЕ ?

Від славних майстрів, що різьбили статуї грецьких і римських богинь, через великих італійських малярів з їх мадоннами, через співця Беатріче, аж до свобідних жінок Ґотьє, Арцибашева, Льоренса, Пітіґрілі й совєтських пись­менників, великі і малі мистці все намагалися віддати в своїх творах той тип жінки, що відповідав би на питання : який є їх ідеал ? Якою вони її бажали б бачити ?

І в нашій літературі хотілося б поставити авторам це питання: якими ж ви прагнете нас бачити ? Хотілося б відшукати тип жінки, найбільш відповідний нашій добі.

Але в хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу.

І ось, мимоволі, приходить до голови думка : чи мож­на мистцям-мужчинам задавати питання — якими нас прагнете ? — коли вони самі, здається, не можуть на це відповісти...

Правда, часом де-не-де пролунають чиїсь мужеські слова про жіночу крицевість, про Жанну д'Арк і Марію Стюарт. Часом, все частіше, вириваються закиди на адресу української жінки-рабині. Але всі ці слова — лише при­падкова, декляративна сторона сучасного мужеського пог­ляду, вимушена данина добі; в дійсності ж їхній інстинкт мужчин захоплюється зовсім іншими жінками.

І тоді, коли наша література, зокрема поезія, за останні десятиліття пішла наперед велетенським кроком, жіночі типи в ній залишилися незмінні, лише трішечки підмальо­вані на більш модні кольори. Є це — 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп. Обидва, не дивлячись на свою нібито проти­лежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що з'являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигід-нення життя в найпримітивнішому розумінні того слова. І рабиня, і «вамп» виключають пошану до жінки.

Є, щоправда, і третя відміна : різка, енергійна, позбав­лена сентименту, «жінка-товариш». Але ця відміна має переважно так мало жіночости, що — викликаючи пошану — ніколи не викликає любови й адорації.

Жінка-рабиня... її повно в творах наших письменни­ків і попередніх, і сучасних. Це тип сабінки, підвладної своєму панові й окруженню, якої все життя віддається лише мужчині і дітям, і яку цілий прекрасний Божий світ, що лежить з усіма своїми принадами й небезпеками за межею її кохання, пристрасти або вузько-родинних обо­в'язків, -— не лише не манить, а просто лякає.

Такі жінки визирають із творів Гоголя, в постаті жін­ки Тараса Бульби й ій подібних, із оповідань Стефаника. В романах Винниченка втілюються вони в пишних красунь «з округлими коров'ячими очима». Виглядає вона і з «Марії» Самчука, і з повістей Дудка, і з гуцульських новель Єндика.

В нашій поезії — те саме.

Жінка-українка є там завжди в постаті рабині, що віддає тіло і душу першому зустрічному.

Українські візантійські очі Як я знаю ваш нещирий зір ! В сонних рухах, роблено-дівочих, Ще прадавнє, вроджене — ясир.

Так каже найвизначніший поет нашої доби *) в своїх, блискучих формою і глибоких думкою, віршах. І ці рядки невипадкові. Жінка-українка в його творах — завжди са­миця, для якої поза її тілом не існує нічого іншого.

Це рабиня.

Кожному, хто схоче, Дике тіло, що кохає гніт.

Бо в неї : «в кожнім зламі звірина, жагою тварною регоче». Правда, ця самиця в поета має різні відміни. Ча­сом втілюється в спокійну жінку-дружину, але й тоді її образ викликає жах своєю мертвотою і бездушністю.

А поруч, як весталка сонна, Вартує жертовник вона Проста, земна моя мадонна, Проста, земна моя жона.

*) Авторка цитує Євгена Маланюка.

Або:


Хай не Джоконда ти й не Клеопатра —

Проста жінка землі, —

Під історичним вітром ватра

Не загаса у млі.

Цій простій жінці землі не зрозуміти нічого, що вихо­дить за межі її кімнати :

Що ж тобі ? лиш співати і плакать, Колисати дитину бурлаки.

Коли доводиться читати ці рядки, то робиться моторош­но від того образу родинного вогнища. Здається, що опиня­єшся в якійсь старій Обломовці, де жінки вешталися з одного кута до іншого, мляві, невдягнені і запухлі від сну.

Часом така жінка-рабиня хоче стати «вампом». Але це лише для того, щоб свою безсилість віддати вибраному мужчині.

У м'язах тих співала творча сила, Тремтіла тьма. Ще ніч лежала ниць, Як ворогом підіслана Даліла Ввійшла в намет — мою підтяти міць.

Та найчастіше вона лише рабиня : «безсила, безвлад­на, п'яна і німа», що прагне лише «сонних пестощів», байдуже чиїх, плодить дітей, «мов дурних курчат» — теж байдуже чиїх, і сонно підтримує — байдуже чию — ватру.

Є в нашого поета й інша жінка : вільна, горда, вірна. Але хто ж тоді вона ? Невже ж теж українка ?

Але ж ні !

Вона — скандинавка. В ході її вітер фіорду Вона від варягів, що ними збудилася Русь. І крок її криця. І рух її вірний і гордий, І в погляді синім пізнав я відвічну сестру.

В українській жінці поет чомусь не знайшов ні сестри, •-ні надхнення, нічого, що варте пошани.

Отсей зелений зір змії

Вже зрадив відьму і повію. Це — очі українки.

Уста, що їх забарвив яд,

Це не окраса, а образа. Це — її уста.

... Нечисте тіло

Отруєне мертвотою душі.

Це ціла вона. Українська жінка. Анти-Марія поета. Невже ж дійсно, лише в Скандинавії, в коханій під прис­трастю ясно сяє сестра ? А коли це дійсно так, як каже поет, то чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінґів ? Бо, бачимо ще в поета такі рядки :

Витай же, витай, синєока, варязькая Ладо ! Дніпровська Еллада чекає вже тисячу літ. Осяй, опануй і надхни її древнюю владу Над білим безмежжям одітої снігом землі.

Що це ? Це ж запрошення чужинки на той трон, що належить лише українці ? Може українська жінка ще не зуміла зайняти належне їй місце, але панувати на своїй землі і в українській родині повинна лише вона.

Чи це шукання ідеалу жінки серед чужих не є цілко­витою зневірою в українці ? Чи не нагадує воно аналогіч­них шукань Турґєнєва, Ґончарова за активним мужчиною в чужинців (Інсаров, Штольц) ? Чи не нагадує це захоп­лення російською жінкою в деяких західньоевропейських авторів (Th. Mann, Claudet Anet).

Але коли мужчина зневірився в українській жінці за її вдачу «рабині», коли він з такою погордою, зрештою — заслуженою, ставиться до жінок, що дозволяють себе брати в ясир першому-ліпшому наїздникові, то яке ж оправдання має мужчина для себе, коли маніфестує своє бажання бути рабом чужинки («Осяй ! Опануй !») ?

Чи не міститься в такім відношенні погорда до україн­ської жінки і чи не це відношення часом штовхає її шукати чогось більш вартіснішого в чужинця ?

Та Маланюк, не давши позитивного образу української жінки, принаймні геніяльно відтворив всю огиду україн­ської жінки типу рабині, Анти-Марії і, зжахнувшися сам, зумів викликати і в інших жах перед тим образом.

Те саме можна сказати і про Мосендза. Менш нагально, в більш стриманих і лицарських виразах, але так само переконуюче, змальовує він усю зайвість і безпросвітну сірість такої жінки, що лише валиться тяжкою колодою на дорозі мужчини до його мети. Що вміє лише затриму­вати свого пана, переповідати йому свої «безбарвні, пласкі жалі» («Уста неціловані»), або мріяти біля нього про такі ж «безбарвні, пласкі» радощі («Анти-Марія»).

І в Мосендза жінка є лише Анти-Марією, яка не вміє кинути всіх своїх поривів в один рвучкий потік з поривами вибраного мужчини і пливти біля нього, вперто й сміливо, не вішаючися тяжким каменем йому на шию в небезпечних місцях того потоку.

Отже, нема нічого дивного, що той мужчина воліє бути сам зі своєю тяжкою дорогою і прекрасною метою, без сонної рабині при своєму боці.

На жаль, в той час, коли Маланюк і Мосендз обурю­ються і борються з таким типом жінки, інші наші поети захоплюються власне ним.

Не сто літ тому, а в 1933 році, видає В. Пачовський свої «Перли», (які, зазначено в передмові, мають «постійну вартість для національної культури»), де сам подивляє і хоче, щоб інші подивляли Галю

«В білім ліжку, у неґліжку, у неґліжку, гей !»

або Дзюню, що готова його надхнути на вбивство, бо...

«Пускає з чаром любки, з груди-білосніжки, дві голуб­ки, спняті в грудний бюст»(!).

Поза Галями і Дзюнями, що танцюють на балях, хо­дять в «неґліжку» і прагнуть «добре» вийти заміж (молод­ша Генерація), є ще там і тип жінки-матері. Всі ці шляхетні «мамці» в перлах, мріють лише про одне : видати «добре» заміж, але вже не себе, а своїх Галь і Дзюнь. І наші наймолодші, часом і талановиті поети, мабуть не бачать інших жінок. Тому від їхньої еротики не віє глибокою, сильною пристрастю, лише сальоновим фліртом, або «хви­левим шалом» — здрібнілими почуваннями, вартими тих дрібних героїнь, до яких вони скеровуються (Дригинич, Чернява).

Та все ж в нашій поезії останній час лунають хоч окремі голоси, що відштовхують від себе бездушну жінку-рабиню. Натомість в прозі бачимо дійсну вакханалію з сабінками і вампами третьорядної якости (Винниченко, Крижанівський, Чернява). Рабиня є там модною, як ніколи.

Щось подібного бачимо ми і в нашій пресі. Загальна думка дуже часто плутає погляди фашистів на ролю жінки зі старопруським поглядом славнозвісних 4 К: Kleider, Kuche, Kinder, Kirche. І дійсно, не один з тих, що зі сно­бізму чіпляє собі фашистівську відзнаку, без глибшого розуміння того руху, впадає в ту плутанину : переносить погляд фашистів на ролю жінки з того ґрунту, на якім він зріс, на зовсім відмінний — наш.

«Перемога» (ч. 16, 1934 р.) ніби зазначує, що жінка повинна дбати про «збереження і поширення ґатунку, отже родів, племен, націй», але це говориться лише між іншим, цей постулят нерозвинений. Натомість підкреслюється, що найбільшим завданням жінки є «придбання дітей, синів». Яких дітей, яких синів — про це нема ні слова...

Виразно підкреслюється, що жінка не повинна бути товаришкою життя, лише матір'ю, але знов без відповіді на питання : матір'ю кого? Далі зазначується, що жінка має дбати про «фізичне збереження раси». Лише фізичне. Чи ж не замала така роля для жінки ? І як тут не згадати славнозвісні 4 К !

Завдяки фемінізмові «жінка перестає думати про ін­терес родини». Цілком слушно. Але навіть не феміністка, а якраз така жінка, що думає про інтерес родини — коли його хибно розуміє, може стати матір'ю яничар, тим скор­ше, чим більше вона про той інтерес родини дбає.

«Одним з неминучих результатів розвитку фемінізму є смерть — фізичне вимирання нації». Безперечно. Але одним з результатів постуляту «жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси», також може бути смерть, коли не фізична, то не менш від неї страшна — духова, денаціоналізація. Загальні вирази про жінку, як «приятеля-друга», не прецизують погляду на таку важну справу. Треба ще більш рішуче відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К, що відго­моном грають навіть серед тих, які того зрікаються.

Та оскільки «Перемога», хоч не зовсім ясно, то принаймні цілком поважно, старається розв'язати ці питан­ня, то, на жаль, цього не можна сказати про інші органи нашої преси. «Назустріч», наприклад, в спеціяльному числі, присвяченому жінці (ч. 12, 1934 р.) надзвичайно легковажним, кокетерійно-фрівольним тоном, повторює під маскою модернізму, передпотопові погляди на жінку-кухо-варку («мати») і «любку», що має мужчин для своїх «щоденних примх» (чи себе лише для примх мужчини ?). «Єва чи еманципантка — між цими двома типами мусите вибирати» ! Так нібито й один, і другий вже не перестарів-ся смертельно...

Чи славнозвісні 4 К є дійсно правдивим поглядом фа­шизму на ролю жінки — про це нижче. А наразі поставимо питання : чи справді, найшляхетніше завдання з тих чо­тирьох К виховання дітей — може бути в нас, на нашому ґрунті, єдиним завданням жінки ? Чи вона до того пригото­вана ?

Чи в стані вона виховати свідомих дітей нації, а не «дурних курчат», коли на загально прийняту думку, буча вона до цього часу лише «байстрюча мати яничар» ? Чи може вона від одних фашистівських гасел, як від дотику чудодійної палиці, перетворюватися з матері яничар і «дурних курчат» в героїчну матір відважних Ґракхів ?

Ні, в нас ще замало матеріялу на матерей Ґракхів. До цього часу, на жаль, ще велика частина наших матерей, бодай, як твердять наші поети, постала з цілком іншого матеріялу.

Мати в «Науці» Руданського вчить свого сина стели­тися, гнутися, коли того вимагає вигода. В «Синах» Сте-фаника бачимо матір, що з німим докором дивиться на синів, які тікають з-під рідної стріхи боронити рідну землю.

Безперечно, не одна з українських матерей показалася в останні переломові роки — на висоті свого завдання. З їх домових вогнищ вийшла молода Генерація, повна само­посвяти. Але теж не одна з цієї Генерації знає скільки труду її коштує вирватися зі свого Андромахівського ро­динного вогнища.

Та, на жаль, якраз жіночий тип цього окруження став типом нашої літератури. Значить, і досі існує він масово, не перевівся цілковито, оскільки його образ і дотепер страшить в нашім письменстві.

Доручати такій Андромасі, як ударне завдання, родину і формування будучих поколінь, криє небезпеку і для те­перішніх поколінь. Оскільки жінка типу матері Ґракхів, або Жанни д'Арк робить, як казав Б. Шов — з овець муж­чин, то тип Андромахи навпаки, робить з мужчин те, що робила з ними Цирцея...

Коли ж від такої жінки вимагається бути лише матір'ю і жінкою, то для неї буде далеко важнішою рідна стріха від рідної землі. А дітей своїх (а часом і чоловіка) виховас вона «по своєму образу і подобію» на героїв боротьби за життєві вигоди і за всякі, для того потрібні, компроміси. Тоді її прив'язання до свого тіснішого колективу — родини, не раз штовхне її до зради ширшого колективу — нації.

Так буде завжди, доки кожна українка не навчиться дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілости, щастя і могутности більшої родини — нації. Ось тому фашистівські погляди неможливо жив­цем переносити на наш ґрунт. Бо українська жінка не сміє замкнутися в своєму теремі і відірватися від цілого много-барвного світу, що лежить поза ним, доки вона цілком не збагне' всіх суворих і жорстоких вимог, які той світ ставить до неї і до її родини.

Інакше вона буде зі свого терему входити до намету мужчини тільки на те, щоб «підтяти його міць», замість того, щоб її сталити; щоб відірвати його від сповнення свого обов'язку, затримати його при собі, а не пригадувати завжди ту годину, коли треба звивати намет і сідлати коня. Інакше буде вона завжди, як та мати козака Гоголя, лише припадати йому до стремен і заливатися гарячими сльозами — замість самій йому те стрем'я тримати.

Байдуже, що саме буде тим наметом : шатро вояка, чи пророка нової віри, плятформа трибуна, або просто кабінет лікаря чи вченого. А конем — хоч би трамвай, що має його везти до тих, що на нього чекають. В усіх випадках, роля жінки — величезна. Але це роля Хадіджі при Ма-гометі, яка носила в собі «щось вічне» (Леся Українка). Це роля королеви Пруської, що гартувала ролю свого му­жа в боротьбі з Наполеоном за визволення нації. Ані сабінка, ані «проста» жінка-мати тієї ролі не заграють.

Погірдливе, позбавлене пошани і чомусь, зненавидженої нашими авторами, ніжности, відношення до жінки, як до «сонної весталки», або до тієї, що дає лише «хвилевий шал», понижує, розслаблює і ломить порив до справді ве­ликого і справді мужеського в самого мужчини. Найліпшим доказом того є факт, що якраз в тих країнах, де мужчина є найбільшим мужчиною — в англо-саксонців — розвинена найбільша пошана до жінки і в суспільнім житті, і в лі­тературі.

Помиляється той, хто бачить мужність в цинізмі і брутальності супроти жінок. Найбільш мужні і брутальні в боротьбі мужчини — герої Лондона, Кіплінґа, Моґама, Ґол-сворти не соромляться виявити найглибшу любов і ніжність до жінки і самі прагнуть мати від неї правдиве, сильне почуття. Бо лише чергове захоплення, або «хвилевий шал» — для них є чимось тим, що понижує їхню мужеську гідність.

Коли ж зрозуміють, нарешті, наші автори, що лише велика любов і погорджена ними ніжність є правдивими сестрами крицевости, непохитности і сили ?

Брутальне ж і цинічне відношення до жінки, як ос­новна прикмета мужности і крицевости, це є спеціяльністю нашої літератури, взорованої на Арцибашеві (Винниченко, Крижанівський, Чернява). Чи афектація брутальности су­проти «слабого полу» в героїв тих авторів не викликана бажанням самооправдання з браку тієї мужеської бруталь-ности там, де її дійсно треба виявляти ?

Мужчини в англо-саксонській і скандинавській літера­турі знають, де така брутальність на місці. Син мельника з «Вікторії», акий приймає всі удари з рук коханої дівчини без одного слова зневаги, не вагаючися, дає різку відправу сильнішим, від яких він залежить, мужчинам, коли вони на те заслужили. Героїзм, на який самозакохані «бруталі» нашої літератури абсолютно не здібні!

Такі «бруталі», річ природна, не можуть створити ніякого позитивного типу в літературі, а через неї і в жит­ті. Бо ані в літературі, ані в житті, задля таких типів жінка не має найменшого бажання стати ліпшою. Та й однаково той тип мужчини волітиме завжди — гіршу.

Англо-саксонці ж і скандинавці створили позитивний тип. Це жінки Лондона, Кіплінґа, Льока, Ґолсворти. Це деякі жінки Гамсуна й Ібсена. Головна прикмета тієї ґале-рії прекрасних жіночих образів — це їх з'єднання жіно-чости з мужністю, а коханки з товаришем, що робить з них правдиву людину і прив'язує до них мужчину

Так, наприклад, блискуче представлений той тип жінки в новелі Кіплінґа «Вілліям Завойовник», де молода дівчина почуває, що розчарується в мужчині, якого кохає, оскільки він відірветься хоч на один день від свого тяжкого обо­в'язку боротьби з голодом в Індії, і поверне до затишного намету, хоч би повернути туди і тягло його лише бажання побачити саме її.

Але минає небезпека — і вона кохає, сміється і плаче. Любить затишний дім, музику, танці і квіти. Таких жінок повно в англійській літературі і в житті. Кожна з них не раз супроводжає свого чоловіка в найнебезпечніших його підприємствах, але ніколи не стає амазонкою, позбавленою жіночого чару. Ледве минає небезпека — вона знов з тим­часової амазонки обертається в стопроцентову жінку, ство­рюючи своєму чоловікові так потрібний йому «home».

Вона вміє з'єднувати собі любов мужа, приязнь і від­даність інших. Вміє окрашувати безпросвітний не раз трагізм життя жіночою ґрацією і безжурним гумором. Вона вміє любити своїх дітей, але й виховати їх так, щоб вони любили свою батьківщину ще більше, як своїх батьків.

Наше далеке минуле мало не лише «безвладних» жінок, які покірно віддавали себе в ясир. Ще недавно, в своїй статті «Українська жінка в козацьку добу» І. Лось­кий пригадав нам цілий ряд героїчних постатей, що воліли смерть від неволі і сміливо йшли на ту смерть.

І тепер, в нашім житті, все частіше і частіше стріча­ються жінки, що пірвали зі старим шабльоном «жінки-рабині» і більш новочасним «вампом». Сотні, тисячі моло­дих дівчат віддають всі свої думки, всю свою працю, і хотіли б віддати своє життя рідному краю. Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу «сонної весталки», «прос­тої земної мадонни». Та, на жаль, часом задалеко.

Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночости. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільности, але той викривлений, хоч часом і корисний, тип жінки ніколи не стане джерелом надхнення мужчини, який пот­ребує поважности в чині й при праці, але ніжности й гумору — в перерві.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка