В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка2/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

Придивляюсь, чи то ж не ти ?

І не вітряно, і не хмарно —

Все заповнить весняний сміх !

Цілий день я проброджу марно,

Не зустрівши очей твоїх.

Та зате серед ночі, любий,

В весняному мойому сні

Поцілуєш мої ти губи

І щось тихо шепнеш мені... ■

ТАНҐО

І знов з'єднались в одну оману



О, дивне танґо, — і сум, і пристрасть.

Пливу на хвилях твого туману,

Згубила керму, спалила пристань !

І б'ється серце, і гнеться тіло

В твоїм повільнім і п'янім вирі —

Блакитне сонце мені світило,

А буде чорне, а може й сіре...

Чекає прірва на кожнім схилі —

Та сум і пристрасть манять так п'яно.

Пливти все далі, віддавшись хвилі.

Та завтра, вранці, під перший промінь,

Зрадливе танґо, твого туману,

Мені не пристрасть туманна сниться —

Зоріє ясно в чаду і втомі,

О, світла ніжність, твоя криниця.

КОЗАЧОК


Кожний крок — сліпуча блискавиця,

А душа — польовий буйний вітер.

Розгоряються уста і лиця

Неспокійним пурпуровим квітом.

Не піймаєш ! Я — вогонь, я — вихор,

А вони спинятися не звикли !

Але раптом усміхнуся тихо

І в очах моїх заграє виклик.

А душа, розбещеністю п'яна,

Вип'є туги золоту отруту.

О, злови мене, злови, коханий,

Я так хочу біля тебе бути !

Бачиш — стіни зникли, мов примари !

Трави лізуть нам під закаблуки, —

А над нами рожевіють хмари !

Перед нами зеленіють луки !

Тільки зловиш, — радісно і в'юнко

Закручу тебе звитяжним рухом,

А з оркестри бризне поцілунків

Весняна, бурхлива завірюха !

СОНЯШНИЙ СПОГАД

Василеві Щуриленкові)

І

Мій чорний день хитнувся і розтанув



Гарячим сонцем спалений згори.

Це знову ти, ніколи не коханий

І завжди близький, спогадом гориш.

Ось я вдихнула чудодійний розчин

Ясного сміху, променястих слів,

І знов вернула на поля і площі

Своїх давно перейдених шляхів...

Де не було примар на виднокрузі,

Де на терезах вірної ваги,

Так, як тепер, моїх непевних друзів

Не відтягали — певні вороги.

II

День липневий жовточервоний,



І дзвінкий, мов веселий рій !

Чи ж не молодість наша дзвоном

Розліталась від наших мрій ?

У воді швидкі перегони, ^

Відпочинок на межах піль.

Чи ж не молодість наша дзвоном

Ударяла у срібло хвиль ?

І від сонця цілком бронзові,

Заблукавши в зелену тінь,

Ми звірялись собі в любові...

До героїв і до богинь.

Ill


Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш

З незмінним сяйвом в соняшних очах ?

Мій любий хлопче, знов нагрілись води

І спіє липень в теплих овочах !

Ніч була розбурхана і тьмяна,

Вітер грав і рвав напнуті струни.

Я пила самітно, аж до рана,

Темну розпач — найгіркіший трунок

А над ранком, зором помертвілим,

Розгорнувши спопелілий морок -

Віднайшла я непоправний вилом

На землі, на небі і в просторах.

Та в душі, як день слабий і сірий,

Прокидалась втіха блідолиця,

Щоб навчать мене нової віри :

У житті нічому не молиться.

ЧОРНА ПЛОЩА

І

Це ввижається в ніч, ледве змучена пам'ять



Божевільних думок від вогню не хоронить,

І вони закипають, іскряться снопами,

Щоб пізніше застигнути сріблом на скронях.

Тільки вранці, як вітер полоще

Звислі руки дерев і пропалені чола, —

Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,

І виходжу у світ — з синім небом довкола.

II

Сірий натовп, похмурий натовп,



І не очі, а темна муть.

Хтось зігнувся — камінь підняти,

Хтось зірвався — мене штовхнуть.

А один сковзнув по асфальті

І в лице мені засвистав.

Вчора він цілував мої пальці,

А хотів цілувати уста.

Сміх жіночий злорадо тріснув

І у горлі здушив мій клич.

Як же ж душно і як же ж тісно

В олив'яних кліщах облич !

Підгинаються, в'язнуть ноги...

Очі п'ють безпросвітну тьму...

Мить одна — і безсилий стогін

Розколише застиглу муть.

III


Мужні пальці торкнулись рук,

Хиже серце забилось поруч.

Знову тіло — напнутий лук,

Гостра радість — стрілою вгору.

Відсахнулась на мить юрба,

Покотилось по ній потоком :

Не чіпати лише раба,

А такого — цілити в око !

На чолі твоїм темний знак,

Кров червона тече струмками,

Та тепер я за двох міцна

І за двох піднімаю камінь.

Не загинеш ! За муром день

Ллється з неба вином гарячим

І життя не стоїть, а йде

З гострим сміхом і гострим плачем

Олив'яне лице юрби

Згине в сонці і блискавицях —

Тільки вітер нас буде бить,

По звитяжних, щасливих лицях !

Махнуть рукою! Розіллять вино !

Хай крикне хтось — хай буде завірюха,

Ах, як я хочу віднайти вікно

У сірім мурі одностайних рухів !

А в тім вікні нехай замерехтить

Чиєсь обличчя — вперте і сміливе,

Щоб знов життя — надовго чи на мить

Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,

Переплеснувся найсвітлішим плином,

Де очі інших, очі ворогів

Не домішали яду, чи полину.

І в душній залі буде знов рости

Така дитинна й божевільна мрія :

Що задля мене хтось зуміє йти

Крізь всі зневаги — так, як я умію!

НАПЕРЕДОДНІ

Олегові Ш.

І

Коли приходиш ніжний і шумкий, .



І дзвоном слів перетинаєш спокій,

Мені здається — весняних потоків

Пливуть бурхливі і ясні струмки.

Тоді вдаряють спінені думки

У таємничість непочатих років,

Куди пірве твої юнацькі кроки

Далекий шлях — тривожний і стрімкий. .

Так радісно тримать мої долоні

У цій кімнаті, де в низькім поклоні

Схилились айстри на овальний стіл.

Та все ж життя — це обрії далекі,

Це літаків непогамовний клекіт,

І у руках скажений скоростріл.

II

Не раз кажу : змагайся і шукай !



Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!

І знаю я : в один затихлий вечір

До інших брам сягне твоя рука.

Щось захлисне, мов повінна ріка,

Моє лице і всі знайомі речі,

Бо щастя вихром упаде на плечі

Й закрутить дні, мов крила вітряка.

Та ледве прийде кликане і ждане

Ти кинеш все, щоб на гучні майдани

Піти у слід за тисячами ніг...

І раптом пам'ять, мов надхненний майстер,

Вогнем змалює золотавість айстер,

Овальний стіл і мій веселий сміх.

Усе — лише не це ! Не ці спокійні дні,

Де всі слова у барвах однакових,

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби !

Щоб рвались душі крізь іржаві грати,

Щоб крикнув хтось : ненавидь і люби —

І варто буде жити чи вмирати !

Не бійся днів заплутаних вузлом,

Ночей безсонних, очманілих ранків.

Хай ріже час лице добром і злом !

Хай палять серце найдрібніші ранки !

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —

Лише по спеці гряне жданий грім

І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

П'ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ

Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь,

Далекий дим, чи вогник папіроси,

Чи черевики мокрі від роси —

Щось нагадало неповторну осінь.

* * *


Похмурий ліс у вересневім сні

Зідхає тяжко. Мов вогнисті птиці,

Над ним літають зорі навісні,

А він галуззям хоче відхреститься.

Тріщить багаття. Полум'ям їдким

Заслало очі. Чи мене хтось кличе ?

Не бачу. Раптом... де я ? Перед ким?

Чиє це в іскрах і вогні обличчя ?

І хто ж це, хто, що у собі з'єднав

Всю мужність світу ? І невже ж не злочин

Таємну міць, хмільнішу від вина,

Мені війнути на уста і очі ?

І чула я : мої дитячі дні

Тікають швидко, як малі ягнята.

Злітають вділ, ховаються на дні,

А я не хочу бігти й доганяти !

Немов рослина в соняшнім вікні,

Яка неждано вигнулась стрільчасто,

Я відчувала стрункість власних ніг

І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.

Незнана радість і незнаний сум,

Не розплиснувшись, — колихнули повінь.

Не буря ще — її далекий шум,

Ще не любов — передчуття любови.

Там, за лісами, неспокійно спить,

В боях ранений, мій трагічний Київ,

Та біля мене не лише блакить —

Сліпуче сяйво розхиляє вії.

Здавалось все : і ліс, і я сама,

І це багаття в заграву злилося. .

Ти мала димний і сосновий смак,

Моя п'ятнадцята прекрасна осінь !

Гострі очі розкриті в морок,

Б'є годинник: чотири, п'ять...

Моє серце в гарячих зморах,

Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,

Так, як завжди, без жодних змін,

І в життя, як в безжурний танок,

Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад.

Буду радість давати й сміх.

Тільки тим дана перемога,

Хто й у болі сміятись зміг!

1933 - 1939

Д.Д-


Наближається спогадів повінь...

В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру,

Коли життя сплітає у вінець

В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь

Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,

А зимну ніч, безсилу від тремтінь,

Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Бога в сльози перетопить

І скрутить бич безжалісних пожеж

З маленьких іскор, схованих у попіл.

* * *

Так кроки — нами зв'язані навік



У Божих меж — назавжди розминулись.

Без теплих слів, без дрогнення повік,

Ми попрощались десь на розі вулиць.

Але, буває, крізь вогонь межі

Минулі дні вертаються, як спогад.

Ми завтра знов не будемо чужі,

Цей світлий дар приймаючи від Бога.

ЗАСУДЖЕНИМ

Біласові й Данилишипові

Як ми можемо жити, сміятись і дихать ?

Як могли ми чекати — не битись, а спать

В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,

Вас покликала смерть у похмурій імлі —

А тепер наші душі і топчуть, і ранять

Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову — спаливши життя.

І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,

Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю — зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

ПРИМІТКИ


Вміщені поезії Олени Теліги — всі у свій час друковані у «Віснику», що виходив у Львові за редакцією Д. Донцова. Не вдалося установити, де були друковані дві поезії, «Сонний день» та «Пломіний день», що їх знайшов проф. Ю. Бойко у брошурі «Сучасні українські поети», що вийшла у Чернівцях 1936 р. в серії «Бібліотека «Самостійної Думки». Редаґував брошуру Читач (псев­донім, за яким крився Михайло Мухин, неповторний і невтомний покровитель молодих поетів, що зіграв велетенську ролю в розвитку української поезії між двома світовими війнами на Західніх Землях і на чужині).

З друкованих тут поезій, 32 (первісно вміщені в збірнику «Пра­пори духа», 1947.) були вибрані самою Авторкою для майбутньої збірки. Вибрані вони були 1940 р. в Кракові та в Києві з записника, в якому були й недруковані поезії (якийсь • десяток). Записник цей загинув у київському ґештапо. Була надія, що десь є копія. Та в речах, які перед виїздом до Києва залишив у Рівному, в У. Самчука, Михайло Теліга, ніяких копій не знайдено. Таким чином, не друковані поезії пропали остаточно, бо й пропали речі, зали­шені Телігами в Кракові, де була б ще остання надія щось знайти.

У Кракові й Києві загинули усі архівні матеріяли Теліг : листування, багата збірка фотографій, бібліотека. Майбутній редак­тор академічного видання творів О. Теліги може ще знайти щось, чого нам не вдалося, але хіба щось друковане.

Олена Теліга писала мало й в більшості відразу ж друкувала у «Віснику». Д. Донцов настоював на виданні збірки, але Покійна не хотіла збірки з друкованих творів, а недрукованих все «було мало». З вибухом війни, опинившись у вирі подій, писала ще менше поезій, вважаючи своїм обов'язком включитися в публіцис­тику, яку вважала більш безпосередньою зброєю, за клясичною максимою : «Музи мовчать, коли говорить зброя».

Культурна Референтура Проводу Українських Націоналістів намагалась видати збірку поезій О. Теліги в часі війни. І тому вибір її поезій (32), що був при впорядникові цього Збірника, по­мандрував на Волинь і був переданий проф. А. Баранівському, що мав його Еидати в партизанській друкарні. А. Баранівський заги­нув у бою з большевицькою бандою 1942 p., але в тому менті не було при ньому скіряної потертої течки з його паперами. Селяни її зберегли й передали Командувачеві УПА от. Т. Бульбі, який передав їх 1943 р. упорядникові Збірника. Далі цей вибір перейшов крізь німецький концтабір і після упадку Німеччини став підста­вою для збірочки «Душа на сторожі», що вийшла 1946 р. у В-ві «Культура», заходами О. Лащенка. У тодішні часи годі було знай­ти комплет «Вісника» щоб доповнити вибір.

До поодиноких поезій слід би ще сказати кілька слів.

«Пломінний день» (ст. 11). — Це чи не перший друкований вірш О. Теліги, написаний — мабуть — 1932 р. Про його «публі­цистичність» О. Теліга говорила завжди жартома, як про першу «патріотичну спробу». Де він був друкований вперше — не вда­лося установити.

«Жгіггя» (ст. 24). — Василь Куриленко, вояк Української Армії, студент Академії в Подєбрадах, якої студентом був М. Теліга, а Ректором якийсь час батько Олени, проф. Шовгенів. Був він дуже близьким приятелем О. Теліги в студентські роки. Вірш на­писаний, коли вже Теліги були у Варшаві, а В. Куриленко дуже переживав смерть нареченої.

В. Куриленко, важко хворий на легені, приїхав з Чехії до Польщі напередодні війни. Побувши коротко у Варшаві, в хаті Теліг, під час війни отримав працю в одному з лісництв Люблін-щини, де й помер 1942 р.

Цей же мотив тривкої приязні знаходимо в поезії «Соняшний спогад» (ст. 40).

«Лист» (ст. 25). — Леонід Мосендз, визначний письменник, мав великий вплив на формування О. Теліги взагалі, а зокрема на формування її національної свідомости, будучи її вчителем в часі підготови до матуральних іспитів, коли ще Олена була дівчинкою, що любила Київ, але й згадувала Петербурґ. Коли українство їй здавалося дуже кволим і вона шукала опори, яку справді знайшла щойно згодом, познайомившись з Михайлом.

Л. Мосендз. залишився назавжди приятелем Олени, але чим далі листування їхнє виказувало різницю світовідчування, що й вили­лося у цій поезії, одній із найважливіших для схоплення духової сильветки Покійної.

«Без назви» (ст. ЗО.) — Вірш присвячений Д. Донцову, який відіграв величезну ролю в рості духовости Олени Теліги. Йому ж (як казала Поетка) присвячена й поезія «Подорожній», хоч прис­вята ніколи не була позначена. Йому також присвячена поезія, одна з останніх, — «1933 — 1939» (ст. 52.) Рік 1933. це рік знайомства О. Теліги з Д. Донцовом.

«Чорна площа» (ст. 43). — Поезія вийняткова своєю епічністю та драматичністю. Вона описує драму розриву О. Теліги з дотого-часними друзями, що розійшлись з Д. Донцовом і українським на­ціоналізмом. Це тоді постав журнал «Ми», в якому виявлялись кол. співробітники «Вісника» (ред. М. Крижанівський), між ними й близька приятелька Олени — Наталя Лівицька-Холодна. Це був перший для О. Теліги «поділ таборів», який вона переживала тим болючіше, що вперше побачила, як політичні розходження можуть впливати на відносини між людьми.

«Засудженим» (ст. 53). — Поезія присвячена Біласові й Дани-лишинові, була друкована у «Віснику» без присвяти з цензурних причин.

ПРОЗА Й ПУБЛІЦИСТИКА

АБО-АБО

(Фраґмент)



В канцелярії, де була зайнята Ніна, з самого ранку був надзвичайний рух. Працівники бігали безнастанно по посвідки, бо завтра видавалися пайки й мануфактура.

Соняшний ранок, відлига, а тому на чоботях цілі фунти болота, що розкидалося мальовничими плямами по підлозі.

Біля самого входу, на лавці, сиділо декілька хлопців. Приїхали з села, щоб зробитися студентами, а сюди прий­шли розпитати, як це перевести в життя. Кліпали очима, розглядалися довкола, а час від часу флеґматично лущили зернята. Урядовці, минаючи їх, декілька разів кидали :

— Товариші, це вам не село. Або : — Товариші, це ж канцелярія.

Та на хлопців це не робило найменшого враження. Ніби не до них і зверталися.

З самого ранку Ніна була в русі. Вона була на посаді звичайного посильного, що розносить оповістки у всі кінці міста. Крім того, і оголошення виписувала, а поміж всіма роботами у канцелярії, позичали її до бібліотеки і до дека­натів політехніки, в якої мурах вона працювала.

У Ніни був чудовий настрій — завтра вона мала отри­мати пайок і мануфактуру, а сьогодні, замість того, щоб хлюпати по болоті, їй довелося працювати нагорі, в дека­наті. Там помічницею завідуючого канцелярією була На­талочка, яку за це називали «канцелярською крисою», назва яка так не личила їй, з її довгими косами.

«Канцкриса» била на машині повістки, а Ніна над­писувала їх своїм не дуже виробленим, п'ятнадцятилітнім письмом. В кімнаті було тепло, низенька груба («буржуй­ка») розпалилася на червоно. А при ній так гарно було мріяти про минуле. Про дитячі роки з пухкими котлетами й золотими пиріжками, про вередливо недопите молоко, про нез'їджені зупи і сало, відтяте від шинки. Тепер було інакше: щоденний пшоняний куліш і брудна юшка, яка чомусь зветься кавою.

— Лектор Миколай Семенович Жаба, — перервала тишу Ніна, підписуючи якусь повістку. — Уяви собі, Наташо, виходиш ти заміж за людину, яка має таке пріз­вище, хоч би вона була найгарнішою в світі ?

Наташа вложила новий аркуш паперу, задумалася на хвилину:

— Це прикро, але якби він був дійсно симпатичний, я все таки вийшла б за нього. Зрештою, можна поставити на кінці «о» замість «а» і все гаразд. Навіть гарно : пані Жабо. Е, Ніно, в наші часи прізвище взагалі нічого не значить. Не подобається одне — зміниш на друге. Раз-два й готово. Чи ти можеш бути певною, коли знайомишся з кимнебудь, що він Кухаренко, а не Кохман, або ще якось інакше ? А ти вийшла б заміж за цього Жабу ?

— Я ? Не знаю... Ні... Я взагалі ніколи не вийду заміж.

Ніна почервоніла. Невідомо чому згадала вона май­бутню вечірку, згадала, що йде весна й на душі у неї стало так радісно, що вона забула свій голод, ненависну пшоня­ну кашу і зробила велику пляму на новій адресі.

— Якраз на повістці до нашого професора. Між іншим, щодо нашого професора... Вимий руки, ти вся в атраменті. Обличчя теж, ось тут, біля носа, як ти так вимазалась ?... Щодо професора... Ти чула, що з ним вчора було ? Знаєш старшого майстра, комуніста Бабенка ? Ну, є такий. Ще молодий, амбітний, але цілком неінтелігентний, двоклясову школу скінчив. Та майстер, кажуть, дуже добрий. За те його всі цінять, але ж і бояться, бо, розумієш, комуніст, має зв'язки. А щодо сентиментів, то не дуже... Цього са­мого Бабенка ніколи не задовольняла та пошана, яку йому виявляли як здібному майстрові. Він захотів іншого. І уяви собі... ну, вгадай, чого він захотів ?

— Звідки ж я знаю ? А може освідчився тобі ?

— Ні. Цей Бабенко рішив зробитися ні більш, ні менш, як інженером-механіком. Скромне бажання, правда? Тіль­ки не думай, що він для цього хотів кінчити вісім клясів гімназії, а потім п'ять років політехнікума. Він рішив від­бути пару практичних вправ у наших професорів, а потім просити, щоб йому підписали диплом. Просити. Чи ти знаєш, що то за прохання? Коротко й ясно: «або-або». І підписали : мовляв, скінчив повний курс механічного від­ділу й надається йому назва інженера. Але слухай далі.

Сиджу я вчора ввечорі в нашого пана Олексія. Ще твоя мама була й моя теж. Сама знаєш, пані Ольга після того, як дізналася про смерть свого сина, сама ледве живе, отже ми всі силкуємося хоч трохи її розважити.

Раптом входить посильний і подає старому повістку. Прохають прийти на урочистий підпис диплому інженера Бабенка, а потім на товариську вечерю до нього додому.

Пан Олексій прочитав бідолаха це на голос, захвилю­вався, почервонів весь. А потім заходив швидко по кімнаті й як не почне викрикувати.

— Я порядна людина, мене вечерею не підкупиш. Тридцять років вже професорую, ані одного ще диплому без іспитів не підписав.

І знов забігав по кімнаті, щось репетує, руками вима­хує, а сам ледве не плаче.

— Ну і що ж, не пішов ?

— А якже ж. Тільки він трохи заспокоївся, як почала охкати й плакати пані Ольга, мовляв, що з ним буде, куди вони подінуться й що вона хвора буде робити... Аджеж інші підуть, бо вони люблять свою родину, вона у них на першому місці. Від підпису рука не відвалиться. Щож робити, коли тепер весь світ перевернувся, а з вовками жити — по-вовчому вити. Потім ще щось торохтіла про те, що вона йому все життя своє офірувала, а він для неї такої дрібниці не може зробити.

А він, уявляєш, Ніно, стоїть, старий сивий і весь час повторює :

— Зрозумій, що не можу. Я не шахрай. Що ти на старі роки примушуєш мене зробити ?

Довго вона його благала, нарешті замовкла й запла­кала. Дивимося — й він замовк. Ми всі потихеньку й ро­зійшлися по своїх кімнатах.

Аж по хвилі стою я в передпокою й бачу : виходить він в своєму парадному френчі. Знаєш, що з зеленої пор­тьєри, права кишеня вища, ліва нижча. Пройшов повз мене, ні слова не сказав, але ясно було, куди йде. А повер-*нувся мабуть пізно, бо ніхто не чув. Вже сьогодні в дека­наті дізналися, що всі до одного підписали диплом, а по­тім... А потім була чудова вечеря з вином. Бабенко був в надзвичайнім гуморі, дуже привітний, всіх частував, а на­шому старому весь час підливав. Той відмовлявся, а потім пив, як і всі...

— Я б не пішла й не пила, — сказала Ніна твердо.

—• І пішла б, і пила б, коли б іншого виходу не було. Дивись, яка героїня. Шарльотта Корде. Та чого ти посмут­ніла ? Ходім краще по квитки. Завканц вже мабуть повер­нув з обіду.

На широкому коридорі було весело й соняшно. Довго-місячний порох аж танцював від радости в веселих промін­нях. Сонце, весна й золото лилися крізь брудні вікна.

В канцелярії було порожньо. Тепер, коли в ній не було нікого, ще яскравіше кидався в очі її нечепурний вигляд. Підлога сіра від пороху, дивовижно вигаптована брунат­ним болотом, білими недокурками, якимись червоними скравками паперу й жовтим лушпинням гарбузового насін­ня. Біля дверей, під лавками, чітко вимальовувалися на темній підлозі декілька плевків майбутніх жреців науки. Але й тут, як і в коридорі, цю вбогість і бруд весело освітлювало нахабне сонце, крізь вікно, від бруду різно­кольорове, мов вітраж, з відтиском чиїхсь пальців.

— Як же ж тут гидко, — подумала Ніна, — як в помийній ямі.

Вона була сама. Наташа чекала ЇЇ в коридорі.

Раптом двері відчинилися, але до кімнати ввійшов не завідуючий канцелярією, а звичайний собі сторож з ганчір­кою, відром і щіткою.

На устах його блукала усмішка. Ні, не блукала, а сиділа міцно й певно. Ніна дала йому дорогу — мабуть прийшов робити порядок.

— А я до панночок справу маю, — звернувся він до неї. — Декілька разів сюда заходив, але вас не було.

— Я нагорі писала, в деканаті, — пояснила Ніна. ( — Що за справа у нього до мене й чому «панночка», а не «товариш» ?) —-В чому справа ?

А в тому, що ви, панночко, мусите тут сьогодні добренько змити підлогу : бачите, яка брудна, та й того... вікно теж треба змити, і двері пошурувати варто, та й коридор, до сусідніх дверей. Я вже вам і води приніс і щітку. Ось вже й поміч вам, хоч і не моє це діло.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка