В свому творчому рості, українська нація завжди вида­вала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє



Сторінка14/34
Дата конвертації22.12.2017
Розмір4.86 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34

Ані «Літаври», ані Спілка, як аполітична, проти німців не виступали, але цього було мало. Треба було славословити кривавих визволителів. Панегіричні речі пані Олена рішуче відкидала. Очевидно, пішли доноси. Штепа запропонував «зміну лінії». Пані Олена відмовилася, «Літаври» пере­стали виходити. Лишилась Спілка.

Цілими днями пересиджувала там, дрижачи від холоду, бо хто не знає морозів і вітрів зими 1941/42 ? Щодня збирались десятки старших і молодших письменників.

Романчик Русов попередив мене одного разу, що на поліцію ідуть доноси, що Спілка провадить націоналістичну діяльність. «Нове Українське Слово» цькувало націона­лістів, як тільки могло. Закидали їм неймовірні речі —-крадіжі (що було красти ?), саботаж і т. д. Перед Новим Роком випустили Рогача, Оршана і Олійника з тим, що вони мають виїхати з України. Завезуть їх автобусом, що відійде десь за тиждень. Але минуло два тижні, поки їх покликали на ґештапо і сказали пакувати речі. Коли речі були спако­вані, сказано всім знову прийти до ґештапо — ще щось підписати. Пішли : Рогач зі сестрою, Олійник, Оршан з дружиною. За годину на їх помешкання приїхало ґештапо по речі, «щоб не треба було носитись», бо автобус вже від'їздить. Коли й куди вони від'їхали — досі невідомо. Ніхто їх більше не бачив. Напочатку думалось, що їх дійсно повезли до Німеччини.

Приблизно в половині січня 1942 p., виїхали з Києва деякі наші здеконспіровані люди. За ними на деякий час виїхав О. Ольжич. Пані Олена ще раз заявила, що Києва не покине.

У кінці січня 1942 p., на вул. Короленка ч. 45., арешто­вано В. Кобрина й його товариша — Ігнатка. Довірочною дорогою довідались ми, що арешт переведено на наказ большевицького провокатора Боса, що займав високе ста­новище в німецькому Генералкомісаріяті. Від тих, що поїха­ли — жодних вісток.

Так прийшло 7. лютого. Того дня заарештовано понад 200 свідомих українців. В українському Києві почалася паніка.

У суботу 7. лютого, ввечорі, в нашому будинку зустріли мене ґештапівці на сходах і питали, чи я називаюсь Данило. Було ясно, що ліквідують і решту «західників». Данило був у своєму мешканні поверхом вище, але на стук до дверей не відчинив. На другий день утік, а згодом виїхав до Кременчука, де за місяць був розстріляний.

У неділю 8. лютого, рано, стукали ґештапівці до меш­кання пані Олени. Вона не відчинила. Дверей не ломили. Треба було тікати. Пані Олена відмовилась. На інше по­мешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою, була готова йти докінця своїм шляхом і глянути гнобителям в очі.

Тривожно пройшов день. Мені вона радила перейти на інше мешкання — я також відмовився. Ми всі, на випадок арешту, вдягли чисту білизну.

У понеділок 9. лютого, перед 8. годиною ранку, я пішов на засідання, що відбувалось на Великій Васильківській. Там ми обговорювали справу арештів. Всім нам було ясно, що арешти не випадкові, що це явна розправа з україн­ським національно свідомим активом. Постановлено перейти на конспірацію, змінити помешкання. Усталено, хто і що зізнає на випадок арешту.

Засідання тягнулось майже до год. 14. Вийшовши, я рішив негайно йти до Спілки й повідомити пані Олену про рішення. Але подорозі зайшов випадок, що врятував мене.

Зустрів я пана К. і пішов з ним в будинок Церковної Ради обговорити певні справи. Коли скінчилась розмова, вже було пізно йти до Спілки. І знов випадок, що вдруге врятував мене. Подорозі додому зустрічаю Бистрого*), що повідомляє мене : приїхав Ольжич, маю негайно йти до нього. Заходжу. Ольжич напружений, чую, що в нього дрижить кожен нерв, але панує над собою так, як тільки він це вмів.

Пане Олеже, що у вас ?

З цього питання чую, що припускає найгірше. Опові­даю про вчорашні арешти. Він нервово схоплюється :

— Де пані Олена ?

— Думаю, дома.

— Біжіть негайно і стягніть її та інженера (чоловіка пані Олени) хоч би сюди. Ні хвилини довше не будьте дома.

Поки я вдягаюсь, він говорить наче б до себе :

— Я це відчував, але якби я це знав на кілька годин раніше !

Прибігаю додому. Двері зачинені. Стукаю, грюкаю — жодної відповіді. На сходах темно. Палю сірника й бачу, що двері забиті цвяхами. Тихо підходить до мене один із помічників кербуда й на вухо говорить, що було ґештапо, вивезло речі, запечатало помешкання, іншому помічникові кербуда дали деякі речі й він має повідомити ґештапо, якби хтось прийшов на те помешкання, або якби я вернувся додому.

У мене все похололо. Біжу до Ольжича, оповідаю. Він схопився за голову :

— Якби я знав, якби я знав !

О. Ольжич приїхав ранком того понеділка, 9. лютого, післав післанця по мене, але не знав про вчорашні арешти й не припускав, що ситуація аж така критична. Післанець мене дома не застав. Радив пані Олені не йти до Спілки. Але пані Олена заявила :

— На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою — їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати : в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов'язок сповнила до кінця.

За годину за нею пішов її чоловік, інж. Михайло. Про

*) Ярослав Гайвас.

арешти попереднього дня знав Ірлявський. Він ранком зай­шов до місто-голови Спілки, Вінницького, і розповідав йому про це. Той до Спілки не пішов. Ірлянський пішов сам.

Ґештапо засіло в Спілці вже в неділю 8. лютого, рано. Коли в обідню пору прийшов туди д-р Володимирів, його заарештували. Але про це ми довідались аж за місяць.

Хто 9. лютого входив до Спілки (на вулиці Трьохсвя­тительській), звідти вийти не міг. Всі сходились, як зви­чайно. Коло 15. години ґештапо заявило : досить. Хто не належить до управи, або персоналу Спілки, може йти до­дому. Решту відвезли на Короленка 33. Зроблено було два вийнятки. До управи Спілки належав Юрій Музиченко і був випущений додому, не належав Михайло Теліга й був арештований.

Ті, що були того дня в Спілці, оповідали, що до 15. год. всі були фактично арештовані. У всіх був настрій похорон­ний. У всіх — але не в пані Олени. Вона, голова Спілки, і вона відповідає і за настрій. Усіх підбадьорювала, мовляв, не буде так зле. Зрештою, — я голова, я й відповідаю. Ви робити те, що я казала, або інспірувала. При тому час до часу розповідала якісь веселі безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх.

По год. 15. їх відвезли. За кілька тижнів повиходили місцеві люди, але не вийшла Олена Теліга, інж. М. Теліга, Іван Ірлявський і проф. Гупало (автор п'єси «Справа про­курора Дальського»).

Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялись арешту. Ми були добре законспіровані й приготовані на втечу. Зрештою, тієї ночі ми були так прибиті, що хотіли бути арештованими. Ситуація була ясна. Ольжич заявив :

— Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими арештованими стоїть гола смерть. Це — рішальний момент. Карти кинені раз на завжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби.

Наступного дня носили ми для арештованих їжу. їжу взяли. При цьмоу ми довідалися, що пані Олена сидить в камері ч. 34., а інж. Михайло, здається, в камері ч. 49. Про Ірлявського сказали, що йому не треба, він певно й так скоро помре, але їжу й цигарки взяли. Більше — жодних відомостей.

Ольжич все наказував мені виїздити. Я категорично відмовлялвся. Одначе за три дні показалось, що зовсім нема харчів. Крім того : швидко треба було передати звіт до

Львова. Я поїхав до Рівного. До Львова вислав кур'єра, зорганізував харчі й не маючи змоги нічого вдіяти в Рів­ному, на третій день був знову в Києві. Тут довідався, що харчів більше не приймають. Значить — почалися роз­стріли.

Коли, кого й де розстріляли — невідомо. Але розстріля­ли їх у найближчих двох тижнях по арешті. Моє внутріш­нє відчуття каже, що розстріляли пані Олену вночі, над ранком 13. лютого, в п'ятницю. Доказів — жодних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом. Я тоді був у стані напівпритомному, жив часто підсвідомістю і виключно нервами. Три місяці я майже не спав, хоч їздив, перемучувався, промерзав до шпіку костей. Тільки тому станові нервового напруження завдячую те, що не дістав запалення легенів. Інакше цього не можна пояснити : кілька разів їхав цілу добу на від­критому вантажному авті при ЗО ступнях морозу, в легкій шинелі і в подертих черевиках і — жодної перестуди.

Десь за три тижні виїхали ми з Києва, евакууючи тих, що не були там конечні. Я ще кілька разів був у Києві, з різних джерел пробував щось довідатися. Надаремно. Лише таке дійшло до нашого відома :

Однієї ночі, в половині лютого, над ранком, зчинився на в'язничних коридорах рух. В'язниця насторожилась. Рап­том чути крик :

— Хто вийде живим, скажіть, що ґештапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані !

Почулись крики катів, посипались удари, загрюкотіли двері — все стихло.

Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачили видряпаний напис:

«Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху — тризуб. Ось усі сліди трагедії.

Ще перед розстрілом один із ґештапівців казав про пані Олену :

— Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе.

Поетка Олена Теліга була не лише твердою й героїч­ною в своїх поезіях, але такою ж була й у житті, і в хвили­ни смерти. Була одним із тих винятків, що своє літературне кредо реалізують в житті. Недаром один із катів висло­вився :

Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Так Олена Теліга чином продовжила леґенду, полу­м'яну легенду героїзму й посвяти. Завжди мріяла про те, щоб Бог послав їй «гарячу смерть, не зимне умирання». її гаряча смерть викувала ще одне звено в ланцюгу змагань української революції.

(Наш Клич», Буенос Айрес. 18.2.1949.)

ПРИМІТКИ

«На зоз Києва» (ст. 159). — Цей біографічний нарис був писаний понад тридцять років тому для Збірника «Прапори духа». Писаний під свіжим враженням воєнних подій і трагедій, тодішнім стилем, вживаючи тодішніх порівнянь і понять, що сьогодні можуть бреніти «несучасно». Але від того часу ніхто не зладив докладнішого нарису, а мені, авторові його, не вдалося знайти дальших деталів. Та й — сьогодні такий нарис, коли багато чого зблідло в пам'яті чи й забулося, міг би бути більш академічним, але передавав би атмос­феру подій слабше. Тому, також на бажання Видавців, передруко­вую його тут повністю, скоротивши хіба цитати з поезій Олени Теліги, що їх повторюють всі, хто писав про О. Телігу.

Дога народження Олени Теліги (ст. 160). — Ніколи я не бачив особистих документів Олени Теліги. Подану мною дату, взяв я з оповідань її. Завжди вона казала, що народилась того ж року, що О. Ольжич, тобто — 1907. Та тут приходить суперечність зі шкільним свідоцтвом, якого фотокопію тут подаю, яке подає дату народження : (8. вересня (ст. ст.) 1906 р. Цю дату вважаю помилковою, бож годі собі уявити, щоб у її віці О.Т. бажала себе «омолоджувати» на кілька місяців. Пощо ?

Щодо до дня народження, то дуже добре пригадую, що завжди казала вона, що старша від мене «на рік без тижня». Такий рахунок дає точно — 21. липня 1907 р.

Місце народження. — Тут є аж три версії : 1. Петербурґ, 2. Есен-туки, 3. Іллінське. Годі це питання вияснити на підставі документів, хоч Іллінське має підставу в наведеному шкільному свідоцтві.

Покійна завжди подавала місцем народження Петербурґ, що по­свідчує ряд людей, які її близько знали, в тому й Євген Маланюк, який знав всю родину Шовгенових із Праги, Подєбрад та й часто зустрічався з проф. Шовгеновим у Варшаві (проф. Шовгенів, працю­ючи у відділі амеліорації варшавського міністерства сільського гос­подарства, влаштовував на деякий час на працю Євгена Маланюка, що був інженером гідротехніки).

Олена Теліга часто поверталася, сміючись, до питання місця свого народження, кажучи : «Виглядає, що батьки забули — коли і де я народилась».

Батьки вийшли на еміґрацію в різний час, але в однакових умовинах, в яких губиться все. Справу «відновлення документів» полагоджувано на підставі «свідчень свідків». У поспіху, не були перевірені ці свідчення, і нові документи виходили по-різному. По­кійна розповідала, що була плутанина між Есентуками на Кавказі й Петербурґом, доки остаточно було внесено в особисті документи місце народження — Петербурґ і дату хрещення — Есентуки. Про Іллін­ське вона ніколи, наскільки вірно пам'ятаю, не згадувала. Бувало сміялася з анахронізму : у якомусь документі було написано «Петро­град». Сміялася бож у 1907 році цієї назви не було. Була вона вве-

МАТУРАЛЬНІ КУРСИ по програмі реальних шкіл

СВІДОЦТВО

-1

мі ся ця


1

ДНЯ


(А/ л-іллЛл^........

народжен строку .. 4^o(j . <л*ь. сл*л &z>^e,cnJ\

В ^^ь*\ЛЛЛЛ/\с b<)vVW)£ . vi-л, yVVt>C^v-0^vKjVi^-lH-^ ...............................

української націоііальности, віри -vvyvcv-?>оc^cv^^t-vtf.........................

закінчили*. -wo^-vvwvC ^nj^vt' ^J^-- реальної школи на Українських Матуральних Курсах в м. Подєбрадах Чесько-Словацької Республіки

і виказа^^ такі успіхи:

ПРЕДМЕТИ

УСПІХИ


Українська мова та Історія письменства

Чеська мова

Німецька мова

Історія України

Всесвітня Історія

Географія

-О^і^іЛ^-_____

-Cys&^dl^___

I^O^Vt-__________

--

Альгебра



Геометр і я

Тригонометрія

Аналітика та доповнюючі відділи альґебри

Нарисна геометрія

Креслення

.._

-Х)^о6/і(уА,---

-С^О £\yL.--------.

Фізика

Природознавство



X е м і я

Фільософська пропедевтика



Року 1925. Mj0gjjfj$£ ІЖіЩ»

|/У/акад'емі7. у>-"~) у "Я €У "щг;.,у

Завідуючий М а т у р а лу» и м нО< У^сддц^Х/^/;^^ А .чх'1* V ^-----"V^A? І • ч



дена з вибухом війни 1914 р. Ось чому й подаю : 21. липня 1907 р. у Петербурзі.

«Останні дні Олени Теліги» (ст. 200). — Це лист до О. Лащенка, який не був датований, але з останнього уступу, що не попав до української преси, легко устійнити приблизну дату його написання.

Ось цей останній уступ :

«Ось це, Дорогий Друже, те, що можу Вам подати. Три з поло­виною років минуло від того часу. Багато інших відійшли за панею Оленою. Між ними й Ольжич. Я бачу ці дні, як сьогодні. Від мене вже не раз жадали писати на цю тему. Я сідав, пробував, починав — і не міг. І тепер ще не можу написати того так, як хотів би і мушу. Не знаю, чи доживемо дня, коли відслонять пам'ятник пані Олені з бронзи чи Граніту. Я хотів би бачити нерукотворні пам'ятники наших мистців слова. Для себе часто прошу Бога сили і вміння дати мате-ріял для цих мистців, дати сильветку її таку, як я бачу, щоб лишити образ людини, поетки, жінки, революціонерки — у всій неповторності її, як недосяжний ідеал майбутніх і сучасних поколінь».

За цим листом був писаний нарис «На зов Києва», який повто­рює дещо зі сказаного тут. Проте наводжу лист без скорочень, як документ, писаний на свіжу пам'ять.

Моєю спробою дати сильветку й був нарис «На зов Києва». Опісля я вже до цієї теми не мав змоги повернутися, поза спорадич­ними статтями в роковини смерти. Але заклик до мистців слова — залишається актуальним і маймо надію, що цей Збірник буде для них пиршим матеріялом для вичерпнішого представлення цієї по­статі. Адже живуть ще люди, що її знали, навіть знали близько, подивляли її, шанували, любили. Дай, Боже, щоб не зійшли вони з цього світу, не залишивши своїх спогадів чи оцінки !

Розсміяна й романтична, з пекучим бажанням чину, смерти за свій ідеал, — вона сьогодні тільки в буденному житті видається «несучасною». Але чи романтика В. Мороза й багатьох-багатьох інших, що так же свідомо йдуть на жертву, це не та сама «козацька кров», що кружляла в жилах Олени Теліги ? А тільки ж вони, ці нові «лицарі абсурду», можуть викресати, як казав Л. Мосендз, козацьку іскру з малоросійської вайлуватости !

До ст. 201. — Арешт І. Рогача й товаришів відбувся точно 12. грудня 1941 р.

До ст. 202. — Прізвища «Данила» не пригадую. Та це й не важливо, бож жив він напевно під псевдом.

До ст. 203. — Церковна Рада містилася в будинках Св. Софії, попри яку треба було йти до приміщення Спілки на вул. Трьохсвя­тительській.

— «Післанець» — це була незабутня Ліля, Олімпія Скорупська (померла на Фльориді). У її приміщенні часто перебував О. Ольжич, у її батьків перебували ми разом з О. Ольжичем трагічні ночі після арештів у Спілці.

Про трагічний день арешту Ліля за свіжої пам'яти писала : «В січні 1942 p., Ольжич виїздив на побачення з полк. А. Мель­ником. За час його відсутности, положення ще більше стало небез­печним. Під удар стала Спілка письменників під головуванням Олени Теліги.

«На початку лютого, Ольжич повернувся. Була 4. година ранку. Я його поінформувала про нові арешти й напруження. Він попросив негайно викликати до нього Олега Ш(туля), що мешкав разом з Оленою і Михайлом Телігами. Подорозі я зустріла Олену Телігу. Як зараз пригадую її струнку постать в темному, наче вирізьблену в соняшно-морозяному повітрі. Вона йшла до приміщення Спілки письменників. Марійка Я. і я радили їй не йти, бо була небезпека арештів. Але Олена сказала, що в хвилини небезпеки мусить бути зі своїми співробітниками. І вона пішла — пішла назавжди». (Л. Дні­прова : «Київ 1941-1942. Спогади в роковини смерти О. Ольжича. «Українське Слово», Париж, ч. 449., 18.6.1950.)

Неоднократно зустрічались ми з пані Лілею ще під час війни, коли вдалося її з малою донечкою, Зіркою, вивезти на Волинь, а й після війни. Говорили про трагічні й незабутні дні й не було в нас розходження щодо послідовности подій та приблизних дат. Тому смію твердити, що помиляється Ярослав Гайвас у розложенні дат, коли пише («В роки надій і безнадії», «Календар Альманах Нового Шляху» 1977., ст. 117-119), що О. Ольжич, прибувши до Києва в місяці лютому 1942 p., мав розмови з Оленою Телігою, намовляючи її виїздити.

Як було вже згадано вище, що потверджує в своїх спогадах У. Самчук, — О. Ольжич не хотів, щоб О. Теліга їхала «на Схід», передбачаючи небезпеки, передбачивши заздалегідь, що німці вчи­нять націоналістам криваву розправу, не мав бо жодних ілюзій щодо намірів німців по відношенні до України. Розмови про виїзд О. Теліги відбувалися в Києві неоднократно, але не могли вони відбутися в день приїзду О. Ольжича, як пригадую і я, і свідчить Л. Дніпрова (Ліля). Обидва наші спогади були писані за свіжої пам'яти й ніде не знайшов я заперечення їх.

Зраджує пам'ять Я. Гайваса, коли в тому ж спогаді він (ст. 119) пише :

«В іскристий лютневий ранок, оточені зграєю гітлерівських ка­тів, вони (Олена й Михайло Теліги) спокійно вийшли з хати. Кості їхні прийняли українська земля, а може їхній попіл розвіяний під голубим небом України».

Досі ж ніхто не заперечував, що О. і М. Теліги були арештовані не «в хаті», а в приміщенні Спілки письменників. Про обставини арешту в Спілці та умовини ув'язнення розповідав мені (та й не лише мені, а багатьом, коли повернувся до Праги) д-р Володимирів, якому вдалося вийти з тюрми ґештапо.

І О. Ольжич не виїхав «другого дня», а десь два-три тижні після арешту Олени Теліги. Перебував я тоді разом з О. Ольжичем на згаданій Я, Гайвасом кватирі Лілі, міняючи її на кватиру її бать­ків. Кількакратно приходив до О. Ольжича Я. Гайвас, що залишався у Києві. Приходив і О. Кузьмик. Разом ми обговорювали положення. Я. Гайвас, як відповідальний за Осередні й Східні Землі, устійнював з О. Ольжичем — хто залишається в підпіллі, хто має виїхати.

Два-три дні по арештах, виїхав я до Рівного, щоб передати звіт до Львова й привезти харчів. Коли я приїхав, О. Ольжич повідомив мене, що привезені харчі — зайві, передач вже не приймають. Десь за тиждень, чи 10 днів, окремим вантажником, виїхала з Києва велика група «західників» і киян (між останніми й такі, що їх краще було б залишити...) їхав і О. Ольжич, їхав і я. У Рівному були для них зроблені «ліві папери» й вони поїхали до Львова, а я залишився в Рівному та ще раз їхав до Києва. Тягнуло мене туди, як на могилу рідних і найдорожчих... Але ж і приятелів було там не мало. Домовились ми були з Ольжичем, що підвесну я подам йому до Львова «найновіші відомості». Але — на жаль — нічого нового не було. Так я і звітував йому (хоч знав він це організаційним шляхом), коли на Великдень 1942 р. прибув до Львова в товаристві М. Недзвецького.

Не во гнів нікому кажучи, ствердив я, що не було у Львові зрозуміння до пережитої трагедії. Багато хто закидав нам, що ми «не вміли повестися» у Києві. Найбільше ж закидали (в першу чергу — д-р Р. Єндик, ред. Ш.) — «як ви допустили до смерти О. Теліги». Для них, що жили в зовсім іншому світі, постава О. Теліги ніяк не була зрозуміла. Взагалі ж ми мали почуття, що прибули з розгромленого фронту й то розгромленого з нашої вини.

Ніхто бо тоді ще не думав, що розгром поширюватиметься і винними

будуть лише німці, а не ми, українці.

Це тоді О. Ольжич з гіркою посмішкою казав до мене :

— Ну що ж, друже Олеже, приймають нас тут справді мордою

об стіл...

Нічого дивного. Люди були зайняті там зовсім іншими справами. Ми ж усі, що були на «Дикому Сході», вважалися тими нерозум­ними, що робили чорну й до того ж безнадійну роботу... Так ніхто й не розумів суті жертви Олени Теліги. Тим солодше згадуються ті часи, в яких були положені жертви, що сьогодні колосяться зер­ном посіяних ідей.

СПОГАДИ I

МАТЕРІАЛИ

М. Бачгтська-Донцова

ТЕЛІГИ (Жмут спогадів)

В темряві безсонних ночей, Олена Теліга палко мріяла, щоб Бог післав їй «найбільший дар : гарячу смерть — не зимне умирання», щоб життя похитнулося і відплило, «мов корабель у заграві пожежі».

Ніхто з нас, що читали у «Вістнику» ці слова, не міг навіть подумати, що незадовго «серед співу неспокійних днів» вони стануть грізною дійсністю, що поміж «усіх ударів і дарів Господніх» призначена була Олені і Михай­лові Телігам і багатьом іншим нашим землякам найвища життєва відзнака — геройська смерть за батьківщину.

В перших місяцях 1942 року з'явився в Ковлі неспо­дівано п. Олег, поспішаючи до родини на Полісся. Прибитий і пригноблений, подав нам страшну відомість, що у Києві ґештапо арештувало і, мабуть, розстріляло Олену і Михайла Теліг. Чому ? За що ? Навіщо ? — Жахлива таємниця гні­тила нас усіх. Підгірські, Бачинські були добрі знайомі Теліг і з Варшави, і зі Львова. Пан Михайло не раз їздив до Підгірських у Ковлі, коли йому туди стелилася урядова дорога, а з моїм шваґром Самійлом вони збраталися сер­дечно. Пан Михайло мусів оповідати про визвольний рух на Кубані 1917 року, а Самійло Підгірський умів розказувати про події в Центральній Раді або на Трудовім Конгресі, членом яких був, про стан українських послів у першому сеймі. Гучний басовий регіт Самійла зливався з дзвінким сміхом п. Михайла. Весело, щедро-гостинно, по-нашому — проводили час. Романтична душа Самійла, справжнього сина волинського Полісся, втішалася кубанським степови­ком Телігою, що і в міськім, добре зшитім одязі зраджував природжену військову виправку.

Пані Олена проводила одне літо у батьків п. Олега. Це було типове поліське село над розлогим озером Тур, повне гарних краєвидів, а в селі тієї самої назви ткали чудові, з старосвітськими взорами, рушники, спідниці і запаски. Туди їздили відвідати пані Олену Підгірські, Ба-чинські і Таля Зибенко, що якраз там гостювала.

Пані Олена забажала опікуватися донею Лесі Підгір­ської, Наною Голубець, дочкою Миколи Голубця, яка від 1934 року студіювала у Варшаві, спершу в університеті, пізніше у Вищій Торговельній Школі. Пані Олена її до себе приголубила і цікавилася нею за те, що вона була талановитою ученицею відомої балерини Висоцької, себто за її дівочі мистецькі пориви. З гумором уміла пані Олена оповідати про здебільша невдалі спроби бути керівничкою і вихователькою досить самостійної та духово розгорнутої Нани. А втім, пані Олена щиро признавалася, що врешті трактувала Нану як милу, молоду, веселу гостю, що любила об'їдатися добрими тістечками, якими і пані дому, як відомо, не погорджувала. Нана оберталася в осередку студенток, головно польок, і — пещена та хухана вдома — перший раз вилетіла з родинного гнізда, стрічалася з багатьома виявами модерного життя, що були діяметрально протилеж­ні тим моральним засадам, яких навчали її в хаті. Повна розчарувань і сумнівів бігла до пані Лени виговоритися і порадитися, просто роз'яснити незрозуміле. Пані Олена на­віть скаржилася, що це не так часто буває, бо вони з п. Михайлом мають велику розвагу, коли слухають Нани-них, дещо наївних, оповідань, її журб і клопотів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   34


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка