В обіймах твоїх розквітала я цвітом любові



Скачати 393.02 Kb.
Дата конвертації26.06.2019
Розмір393.02 Kb.



http://cs407721.vk.me/v407721684/7c80/6mrsozlmmww.jpg


В ОБІЙМАХ ТВОЇХ РОЗКВІТАЛА Я ЦВІТОМ ЛЮБОВІ
Тільки сон. Наче ми на якомусь великому лузі.

Сходить вечір на щось неймовірно сумне.

І раптом - пливу з тобою у ніжному блюзі.

Як давно, як недавно любив ти, мій рідний, мене.


Які ці трави лагідні і шовкові,

А у повітрі вчувається подих грози.

В обіймах твоїх розквітала я цвітом любові,

Чому ж на очах тоді в мене пелюстка сльози?


Тільки сон. Як омана. І не докричатись

До тебе. Лиш сон. А реально - в такій самоті

І сьогодні, і завтра прощатись, прощатись,

Непереквітло - вінчально ти присутній в моєму житті.

***
День догорів, засвітився зорями вечір.

І ти раптом руки ніжно поклав на плечі.

А я завмерла, - о Боже,- з місця не зрушу,

Бо місяцем ти подивився мені у душу.


Та невидима птиця раптом розправила крила,

Все в одну мить, у секунду одну змінила.

Місяць хмарами сивими заволокло.

А душа?

Це душа, чи холодне скло?

***
Імла. Туман. Високе небо

Насупилось: дощить, дощить.

Порожнє літо це без тебе,

Така холодна кожна мить.

О, як мені самотньо нині,

Душа сивіє від плачу.

Думки сотаються вдовині,

В минуле спогадом лечу.
На вишню всілися синички,

Уже й півонія цвіте.

Твоє обличчя,очі, звички-

Все незабутнє, все святеє




***

Упала сльоза на білий папір

І залишилась. Пляма не висихає.

Не можу змиритися до цих пір,

Що тебе вже немає.
Скипала печаль. Просилася з серця на волю,

А я не знала, що робити з собою.

Душа щеміла, душа завмирала від болю,

Коли я навік прощалась з тобою.


Блиснуло сонце. Така непостійна погода.

Сталий лиш біль. І пекучі тривоги.

Минають літа, мов дощі. Як шкода –

Розмиті до тебе усі дороги.




http://www.chitalnya.ru/upload3/970/cd8b39f26b665f9aa6318c6d68fb8d34.gif

***


Пані Осене, я вітаю Вас знову,

Сміливіше ступайте на мій поріг.

Ви прийшли з таких далеких доріг –

Запрошую Вас на щиру розмову.


Будьте приятелькою мені, Осене,

Не пробуджуйте в серці жалі.

Ваші вірні Листоноші - журавлі

Нехай їх розсіють в небесній просині.


Пані Осене, царице барвиста,

Модельєрко уборів для лісів і садів.

Наче з крапельок крові - з цілющих плодів

На шипшині Ваше намисто.


Пані Осене. Якщо Ви прийшли,

Володарюйте в душі і на подвір'ї

І стеліть постелю в моїм саду.

А я у щемливім своїм надвечір'ї

Зважуся - і в гості прийду.


***

Золото осінь без жалю розвіяла

Що ж ти у серці моєму посіяла?

Летіли листочки, наче банкноти.

Чому ж не втішають мене ці щедроти?
Ось чорнобривців розкішна заграва, Берізонько люба - тендітна постава.

Різьблені віти - прозоре мереживо.

Що ж мене так у дворі збентежило?
Де ви, з дитинства улюблені ружі?

Ох, не печалься так, серденько,дуже.

Не зустрічають батьки на ґанку,

Випрати б вже посірілу фіранку.


Золото осінь без жалю розвіяла,

Вицвілу сукню хата приміряла.

Як же тут сумно, як же печально.

Вітер співає пісню прощальну.




***


У своїх володіннях осінь слала

Холодні ночі і теплі дні.

В серці моєму запанувала,

Візерунки снувала сумні.


То хмари низькі, то високі зорі,

То туман, як у ковдру, закутає сад.

А роси? О, роси такі прозорі.

І щедрий такий листопад.


Це листя танцює, чи я з тобою?

Сон чи дійсність? Не можу сказати.

Десь узявся двірник за спиною.

Що він буде тут замітати?


Може самотність мою? Чи спомини

Про нашу молодість і кохання?

Над чужою хатою в'ється дим з комина.

Осінь печальна. Осінь рання...


***

Вишиваю білі рушники

Ніби долю свою вишиваю.

Не тільки чорні й червоні нитки –

Всю душу у них вкладаю.
Мама з портрета водить за мною

Яка ж була в нас, рідненька,спорідненість душ.

Чую Ваше дихання за плечима.

Ви з нами, мамо, в цвітінні яблуні груш.


В осінній негоді, у непривітному грудні.

В любові, у щасті. Ви з нами, мамо,в журбі,

В свята найсвітліші і в найсіріші будні,

Коли в самоті ми, чи у строкатій юрбі.


Вишиваю білі рушники –

То наука Ваша і спонука.

Чую ніжність теплої руки,

А не холод вічної розлуки.


***


Кажуть люди, що я мала щастя доволі...

Самотньо стою серед білих ромашок у полі.

Це не обійми твої, це тільки вітер

Торкнувся плечей і сльозу мою тиху витер.


Як же далеко той наш незабутній травень.

Котиком лащаться до ніг моїх трави.

Вже відійшов із душі пекучий відчай,

Як ти - у холодну і незбагненну вічність.


А, може, тобі там добре?

Скажи, чи сяє там сонце?

Стань дощем і постукай в моє віконце,

Ти так любив цілувати моє волосся.


Це голос твій? Ні.

Це шепочеться з вітром колосся,

Як ми колись...

Не плачу.

Волошки, ромашки, жито.

Господи, як же багато передумано і пережито.

Стою серед літньої розкоші самотою

І болить моє серце, і рветься душа за тобою.



http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/9/107/902/107902433_4f5f832335872.jpg

http://www.chitalnya.ru/upload2/629/93434113916009.jpg

***


Тільки кущі глоду, луг, просякнутий молочаєм.

Та незвично високі, нетоптані спориші.

Ніхто не чекає, ніхто мене вже не стрічає.

Бо не лишилось тут рідної, чи бодай близької душі.


І раптом здалеку хтось махнув білою хусткою.

Немов на серці непрохані сльози витер.

Батьківська хато, стоїш болючою пусткою,

У шибці вибитій скиглить вітер.


Струхлі від часу жердки, стіни, дощами биті.

Печально-щемливі ноти... Висне в дворі засмута

Наче на іншій планеті сміються сусідські діти.

Батьківська рідна хато... Казко моя незабута...

***

І все-таки я Вас так віддано, щиро любила.



Те кохання не зникло, хіба що осіло на дно.

П'янкою любов'ю я душу свою отруїла.

Вустами спиваю тепер полинове вино.
Хіба захлинутися серцю у морі розпуки?

Ви прийдете в сон. Не чужий, не чужий. Та не мій.

Нам вітер зіграє мелодію смутку й розлуки...

Немає в ній^місця для віри, надії і мрій.


***


Забуду біль, що душу розпина,

Позбудусь суєти і протиріч.

Я келих повний випила до дна,

Коли поріг переступила ніч.


Ах, Боже мій, чия у тім вина?

Не Ваша, знаю. Й не моя, напевно.

Незвичний присмак: чарів чи вина?

Яка ж ця ніч налякана і темна.


Налякана. Бо я також боюсь,

Що щось таке відкриється таємне.

Заплачу, може. Може/помолюсь.

Подумайте хоча в цю мить про мене.


А ніч до ранку ні, не поспіша,

Байдужі зорі зверхні і холодні.

В гіркий полин закуталась душа

За крок один до завтра від сьогодні



http://book-ua.net/data/files/arts/14539978324633.jpg

** *


Літо стоїть у зажурі, бо на порозі осінь

Із пеленою сірих і непривітних дощів.

Клаптями в небі ще проглядається

просинь


І залишається в літа кілька веселих днів.

А осінь сміється безжурно: чого

там лякатися?

Ще сад стоїть у багрянцях, ще

ліс в золотій парчі.

Коли там ще ранки інеєм будуть братися,

Коли там наллється холодом небо вночі?

І вітер такий ще лагідний, не скиглить,а ледь зітхає,

Бабине літо над стежкою срібло

снує й снує.

Та осінь собі на думці - уже вороного

сідлає,


Останні гостинці з поля щедрого роздає.

** *


Це лиш у казці можна все, -

Щоб йшла і їхала і у чоботях котик.

Гостинців зайчик принесе

І вовчик лагідний на дотик.


Це лиш у казці... Хай ще мить

Вона в житті моїм побуде.

А потім серце защемить –

Як сіро, Господи, усюди!

Опало листя. Гілка кожна

В чеканні холоду тремтить.

Іде буденщина вельможна,

Скінчилась феєрична мить.

Це все лише у казці можна...

***


Дощ шумів за вікном, а, здавалось, співав,

Мов перлини, краплинки мені дарував.

Шепотів: «Буду тебе кохати одну,

Поведу за собою у квітучу весну».

А потім у вирій, мов птах, полетів,

Тільки сльози і сум по собі залишив.

Бо була я наївна і така молода...

Все минуло, спливло, як у річці вода.


** *


Видивляюсь у вись...

Ще не розписали журавлі

Своїми автографами небо.

Бабиного літа жалі

Не вплелися іще у вуаль вересневу.

Як колись...


Видивляюсь у вись...

Шматують вітри

Сірого неба скатертину.

Падають яблука по два, по три

У садку моїм без упину,

Як колись...


Видивляюсь у вись...

Тільки мокре безлисте гілля

Чорно-білі візерунки малює.

Снігу чекає лискуча рілля,

В серці моєму печаль панує,

Як колись...

***

У цім калейдоскопі літ,



Де все звичайне і буденне,

З небес поглянь мені услід,

Приходь частіш у сни до мене.
Безсоння знов. Не сплю всю ніч,

Ну як же ти мені приснишся?

Із хаосу, із протиріч

Хай випливе твоє обличчя.


Не бути більше разом нам,

Без тебе вже мені не розцвісти.

Та я зі спогадів своїх збудую храм.

В якім святинею для мене - ти.


***


Задумавшись, садом проходжу зрання,

Де роси срібляться на травах густих.

Ті квіти, що ти посадив, розцвіли,коханий,

Як шкода: тобі не судилось дивитись на них.


Бо постало холодне безмежжя між нами,

За яке відійшов ти в печалі без каплі зла.

А кущ вишневих троянд палає так само,

Як колись наша юна любов цвіла.


Та серце моє, наче квітка осінньої ружі,

Тремтливо непевне. І навіть віконне скло

Його не сховає від холодної білої стужі,

В якій розчинилось, мій рідний,твоє тепло.




НІЖНОСТІ СОЛОДКА НОТА
Сади цвітуть. Весна в буянні,

А ми у вечоровому тумані

Чи у раю? Фата прозора вишень...

Невже, невже холодний прийде січень

і весну нашу вистудить до тла?

Нехай, та я сьогодні зацвіла.

Лунає ніжності солодка нота,

і день розлив таке спекотне злото,

Що ми від нього відчайдушно п'яні.

А чи тверезі є у закоханні?

ЧИ ЦЕ ВЕСНА В ДУШІ МОЇЙ СУРМИТЬ?
Земля прокинулась. Несмілий первоцвіт
Тонесеньким струмком тече у світ,
А голоси веселої пташні .


Складають гімн здивованій весні.
На вільхах срібні світяться сережки,

Спориш віночком в'юниться край стежки.

Вітрець вербичці чеше пишні коси,

На перші трави перші впали роси.
А там, де розпросторились поля,

Під сонцем грає молода рілля

І пахне так розкішно, аж п'янить.

Чи це весна в душі моїй сурмить?

А ЛЮБОВ НЕ ЗНИКАЄ
Цей світ не замалий — без берега і меж,

Мінливо-таємничий, його не встережеш.

А за вікном дощі і шибка у сльозах.

Ховається у темряві ледь-ледь помітний шлях.
Тим шляхом ти пішов. І вже не повернуть

Того, що в нас було. І як усе забуть?

Чи вечір, а чи ніч, чи ранок сонцем сяє,

У світі невловимому любов лиш не зникає.


КОХАНА МОЯ ЯВОРОНЬКО...
Як символ священний родини,

Що серце моє окриля,

Росте у дворі яворина

І кличе додому здаля.

Щораз заглядає в зіниці –

Чи пломінь добра не зачах?

А поруч - батьківська криниця,

Вода у ній не висиха.

Кохана моя яворонько,

Горить твоя вічна свіча.

Приходжу до тебе, мов донька,

Тулюсь до міцного плеча.



А КОНІ МЧАТЬ…
Роки летять, мов буйногриві коні,

Що не кажи, вже півжиття позаду.

Це б озирнутись, стати на припоні.

Кого ж мені покликать на пораду?


У тім колись, що почалось з учора,

Розкішний сад, чи, може, попелище?

Життя нуртує. О, воно суворе.

І вітер цей. Про що мені він свище?


А коні мчать. Тікають від погоні?

Крізь ночі, дні їх неймовірний мерехт.

Притиште біг, спочиньте трохи, коні,

Хай почекає той далекий берег.


Він за туманом, за дощем, снігами.

Ох коні, коні... Що ж так серце точить?

Якби знаття, що буде завтра з нами,

Що нам цей біг шалений напророчить?



http://cikavo-znaty.com/upload/images/1432394409_3.jpg

***

Якщо ти віриш у весну, я стану весною.

Повіриш у літо, я стану гарячим сонцем.

Покличеш осінь, впаду до ніг твоїх листям,

Якщо тобі затишно взимку, землю покрию снігом.
Коли ж небо засмутиться і затягнеться хмарами,

Я прилечу вітром і віджену їх у безвість.

Навіть коли серце твоє зневіриться,

Я освячу і зцілю його своєю любов'ю.


Якщо ж душа твоя закутається у морок розпачу,

Я вдихну в неї все світло власної душі.

Може, ти подумав, що доля тебе обійшла?

Я давно вже розтопила її лід сонцем мого серця.


А що ж я? Мені не потрібно майже нічого.

Тільки віри! Тільки стійкості духу. Тільки любові.

І тоді я зрушу для тебе землю, нахилю небо,

Прокладу над прірвою міст. Ти тільки повір мені!



***

Був ти для мене, як море, як спів,

Я дивилась на тебе - не надивилась.

Промовляла душа моя тихо, без слів.

Це насправді було, а чи, може, наснилось?
Якщо так, я тобою марила й в снах –

За тобою у казку пішла охоче.

І не знала, що в казці уже причаївся страх...

Як поглянути хочеться в твої очі.


Та злетів із небес непрозорий серпанок,

Холодним шовком на серце ліг.

Ми удвох були, наче сонячний ранок,

А тепер на слідах "наших тільки сніг.



***

Забуду я свою печаль,

Як лелеки, нехай відлітає.

Поведе мене осінь у даль

Ту, де смутку ніколи немає.
Там чекає на мене завжди

Твоє слово, і погляд, і дотик.

І кохання палкого сліди -

Найсолодший у світі наркотик.



ДЕНЬ І НІЧ
День сріблиться в росі ранковій

Білий кінь летить, наче птах казковий,

Несучи нас удалеч на крилах любові,

Аж дзвенять золотаві його підкови.

Ну а ніч уже вороного сідлає

І на крилах любові навстріч рушає.

Приховають сутінки їх єднання.

Білий кінь. Вороний. Таємниця кохання.



***
Звідкіль оця імла на небі

І замість сонця дощ і хмари?

Літо таке порожнє без тебе,

Ночі і дні, наче сірі примари.


Захлинаюсь від болю. Учора і нині.

Думками у щастя колишнє лечу.

Тече життя безутішне вдовине,

Мов струмок, що розбух від плачу.

***

Літа промайнули, мов клин журавлиний,



Зникають за обрій ген вдалині.

О час невблаганний, о час безупинний.

Чому так тривожно і сумно мені?

А здавалось, життя - то незміряна нива,

Ідеш та ідеш і кінця їй немає,

Чи море спокійне, чи хвиля бурхлива,

Що берег руйнує, а то обнімає.

О друзі мої, де тепер ви, що з вами,

Де молодість наша, спокусливі мрії?

Якими ви йдете сьогодні стежками?

Нехай вони всі вам дарують надії.

Бо дивний цей світ із відлунням невдач

І стільки у ньому всього затаїлось –

З любов'ю сусідують біль і плач.

Не нарікаймо - просто помолімось.

***


Наче учора ще був наш день.

І мрії про зустріч, і світле чекання.

І море радості, і пісень.

А сьогодні життя - чуже вишивання.

Гарні узори, але не мої.

Усе промайнуло: весна і літо.

Осінь встеляє дороги свої

Сірим смутком і жовтим листом.

Та сонце блисне, нехай хоч як,

Крізь туманів холодний серпанок.

І Стрілець - мого шляху земного знак

Ще засвітить у долі ясний світанок.




http://www.poetryclub.com.ua/upload/poem_all/00288714.jpg



ЩОБ ЛЮБОВ ГОСПОДНЯ ПАНУВАЛА В СВІТІ
Стану на коліна я під образами.

Помолюся щиро за свій рідний край.

Плачу за чужими-рідними синами.

Дай нам. Боже, сили, витримки нам дай.


Запалімо свічку на столі і в серці.

Будемо благати Бога повсякчас.

Щоб перемогли ми ворога в цім герці.

Щоб надії й віри пломінь не погас.


Щоб любов Господня панувала в світі.

Щоби з душ одурених впала пелена.

Хай брехнею зшиті обірвуться сіті

І тоді припиниться назавжди війна.




* * *

Мамина півонія зацвіла край хати

І красою тихою душу зігріва.

Мушу зупинитися, маю постояти,

Може, знов почую мамині слова.
Пахне все довкола молодою свіжістю,

А мене півонія в юність поверта.

У душі сплітається сум з палкою ніжністю.

Де ви мої сонячні, золоті літа?


Де Ви, мамо-зіронько? Чи з небес Ви бачите.

Як до серця квіти Ваші я тулю?

Ой чого ж Ви, очі неслухняні, плачете?

Я ж усе в дворі цім щиро так люблю.







***

Літа ступають з ноги на ногу.

Шепочуть часом, що я вже не та.

Падає листя з дерев на дорогу.

Стерня, де колись половіли жита.
Не буду спиняти їх на перехресті.

Де літо осені сплачує дань.

Пройти цю дорогу - то справа честі,

Пройти спокійно, без нарікань.


В рядки віршовані біль переплавити,

Стежку прокласти через сніги.

Не зупинитись, кроків не збавити –

Серцю жіночому стане снаги.



* * *

Торкнулись пальці клавіш на роялі –

Мелодія пресвітлої печалі

У небо вечорове попливла

І серце за собою повела.

Обпік його думок пекучий плин

Із пам'яті незміряних глибин.
Снується згадок чисте полотно.

Воно зі мною нині заодно:

Голубить і легенько пригорта,

Веде в щасливі молоді літа,

Де ще усі живі. Сміється мати

І з косовиці йде додому тато.


Пливе мелодія у піднебесну даль.

Чи музикант зітхає, чи рояль?

Хвилюють серце спогади гарячі.

То не біда, якщо воно заплаче.

Омиє душу молода гроза

І стане вона чиста, мов сльоза.




* * *

Весна моя пішла у заметіль.

Душа в снігах вишневих заблукала.

А пелюстки летіли звідусіль

І я була щаслива, бо кохала.
Давно. Колись. Земля пливла з-під ніг.

Ти на руках мене тримав, немов на крилах.

Тебе нема. Ну як ти тільки міг Отак піти.

Це ніч тебе накрила


Чи нас обох? Мені присниться, може,

Та заметіль. Нема шляху назад.

Я стану на молитву. Милий Боже,

Візьми його у Свій вишневий сад.




САМОТНІСТЬ
Знову на думці: чому не судилось?

Чому коротка пора кохання?

Срібним інеєм коси вкрились.

Ніч безсонна. Світанку зітхання.


Струна любові нежданно рветься,

Серцю самотньому болю доволі.

Вітер озвався. Може, сміється –

З мене, а чи з вдовиної долі?


Вітер жорстокий жалю не знає.

Дощу краплинка впала сльозою.

Дні мого щастя, дні мого раю

Не згасли - навіки спливли за водою.


Буяло літо - настала осінь.

Дощі, тумани. Сталеве небо.

Тебе, мій рідний, кохаю досі,

Не знаю, як я живу без тебе?






http://www.poetryclub.com.ua/upload/poem_all/00451049.jpg

РІКА ЖИТТЯ, НЕНАЧЕ СЛУЧ, ТЕЧЕ
Усе минає... Буйноцвіття днів

І шовк вечірній, й оксамит ночей.

Чи наяву, чи в міражах зі снів

Ріка життя, неначе Случ, тече.

Ці тихі води, ця ясна блакить,

А часом - буря і сталеві барви.

Ріка життя, неначе Случ, біжить.

Нехай.


От тільки б, Боже, тільки б не намарно.


***
Ой ліси поліські, схожі ви на мене,

Нависає смуток над гіллям зеленим.

В шелесті несмілім стільки болю й суму-

Із печалі тчете ви щоденну думу.

Падає з вас глиця в темінь на морозі –

То народні й ваші віковічні сльози.

Загребущі руки вас повирізали.

Гинете приречено, гинете помалу.

А були ж-стіною, а були ж, як море

Без кінця і краю. Ой поліське горе,

Втрата незворотня. Втрата для держави,

То чому ж немає суду і розправи

Над таким безчинством,над таким глумлінням,

Що залишим в спадок новим поколінням?



http://cheboksary.doski.ru/i/27/80/278074.pnghttp://ekladata.com/7lif-aochrv0amhkop_vvcoawia.gif

http://ekladata.com/7lif-aochrv0amhkop_vvcoawia.gif

Ти - ніч моя лагідна

Це ти? Це ти... Проходь. Сідай ось тут, біля вікна, щоб проміння призахідного сонця крізь шибку огорнуло твій силует золотавим німбом. Подивлюся на тебе, на мої сьогоднішні дні і ночі вчорашніми очима. Чим ти збентежений? Так, ось тут я живу уже стільки літ без тебе. І щодня вигадую нас обох. Для себе.

Знаєш, у моєму житті завжди було так багато неба. Я й серце своє виняньчила для польоту в ньому, ще навіть не здогадуючись тоді, що небом назву тебе.

А тепер послухай... З мого жалю залишилися ледь чутні щемливі напівзвуки. Я відводжу погляд від обличчя нашої любові, бо це обличчя страждання. У цьому провітреному сні лише дві пісні білих рук твоїх зі мною. Втім, і це не так... Бо ти - мій ранок, мій полудень, мій вечір. Ти - ніч моя лагідна.

А поза цим усе на світі - втеча.
Ловімо втіхи мить
В гарячих вітрах серпня вчувається подих осені. Одурманююче пахнуть отави, викупані у вечірніх туманах і ранкових росах. Поля- в стернях. Тут ходить самотність і коле босі ноги. Зате в світлиці на покуті сонцем золотиться паляниця на вишиваному убрусі. Тут, як і в моїм серці, завжди присутня Україна.

А у притихлому саду - чуєте? - видзвонюють налиті серпневою снагою яблука. Над ворітьми схилився клен. Про що він думає? Що ось-ось спалахне у жертовному вогні і кине до ніг калини жовтогарячий килим? А золото листя і небесна синь зіллються в мовчазному акорді вересневого натюрморту?

Боже, як упокорено радісно і неймовірно щемко на душі! Пиймо ж це сонячне серпневе сяйво, поки воно щедрими потоками ллється з небес. Ловімо мить щастя і набираймо його у серце, у все своє єство по вінця. Бо все інше у таку мить - зайве.
Невблаганна королева
Горять червоні грона горобини. їх полум'я дає ілюзію тепла і світла, хоч похмурий день супиться і от-от заплаче. Але поки прижухла брунатна трава ще суха і шовкова, стомлена земля лащиться ло неї, мов той великий сірий кіт, який жив колись у нашій з тобою оселі. Ох, у нашій з тобою...

Бабине літо... Тонка срібляста нитка зачепилася за рубінове гроно, впала невагомим мереживом мені на плече. О ні, ні! Лети собі, павутинко, у безвісті, я не дозволю тобі обвитися довкола мого серця

- келих кохання ще не випито сповна!

Прошу тебе, осене, не знімай своїх золототканних уборів, побудь королевою у рубінах і діамантах. Збережи хоч трохи інтриги. Для чого тобі сіре полотно дощів і туманів?

Та ба... Безбарвна мжичка мокрим покривалом таки упала з небес. Притоптала заплакану траву до землі. Які вже тут пестощі?

Ну що ж, королеви завжди невблаганні.




Оживу у сльозі
Такі думки приходять часом на безсонні, аж чудно. Приміром, про те, як доля роздає щастя. Може, наливає його у білу полив'яну миску - неси, людино. От і несемо: хто обережно, щоб не розхлюпати на життєвих вибоїнах, а хто бігом, спотикаючись на горбочках, перестрибуючи через рівчаки, намагаючись всюди встигнути, все захопити. Дивись, а миска вже порожня.

Ох, як непросто відбутися у цьому світі! А я відбулась? Було, було! Так пломенисто цвіла у розкішному буянні весни, так щедро наливалась яблуком під осінь. Ще належить перейти через дощі, сніги і заметілі? А що-потім? Розтану у безмежжі і ніхто не стане на заваді, бо сили такої на землі нема. Тихо полечу за хмари, у безмежжя, непідвладне людському розумінню. Залишається сподіватись, що сльоза омиє очі дітей внуків, (а, може, і правнуків?) і в тій сльозі я оживу...



Дорога до храму
Іти до храму! Боже, як це непросто. Зрідка пожертвувати принадами життя, Іноді подолати терни. Так, це трапляється, на це ми, буває, здатні. А от сум'яття власної душі! А от здатність на щирість. Та на таку, щоб Христові у тій душі було тепло й погідно, щоб не кололи Його тернові колючки нашого лукавства і неправди.

І все ж, прокинувшись, кожного ранку ступаймо на дорогу до храму. Поки вона відкрита для нас. І хай Господь почує нас!



Сіль землі
Іноді придивишся до цього світу - Господи, хоч не придивляйся, - таке все ненадійне. Нема впевненості ні в дощах, ні в снігах. Непевна і буйноцвітна весна, бо може обпекти відкриту до тепла душу жорстокими холодами. То що ж говорити про людей? Боже, які вони різні. Я придивляюсь до тих, що вже кілька місяців стоять у вогні, у димах на Майдані наших сердець. За сотні кілометрів той дим доходить ідо мене і випікає очі. Невже мій народ замерза на морозі? О ні! Бо ті, що на Майдані, то сіль майбутнього хліба, який стане порятунком всього того великого і святого, що зветься
Відпахла медами гроза
Відцвіла, віддухмянила липа. Одна за одною прогуркотіли пропахлі медом грози, а потім накотилася хвиля ароматів сіна та яблук. А попрощатися нам ніяк. Наш серпень не відпускає нас. Ще не підпихають у спину осінні літа і до зимового срібного передзвону ще так далеко. Правда, весняних дзвонів теж уже не чути.

Так, відцвіла, віддухмянила липа, відпахла медами гроза. І довела до плачу. Бо ти виглядаєш іншого літа. А я мовчу і не мовчу у цьому смутку. Щось згоряє в душі.

Огорнута хвилею ароматів свіжоскошеного сіна та перших яблук, я щовечора спостерігаю, як на небі спалахує несміла зоря. Яка ніколи не зігріється біля місяця.
До нових радощів
Задощило, занегодило... Дощ немилосердно б'є у шибки мого вікна, а мені здається, що у його потоках захлинається серце. Прошу саму себе: не сумуй, що на зміну одній негоді прийде інша - сніги і заметілі. Ти не владна над силами природи, але владна над тим, щоб не допустити зимову негоду в душу. І тоді обов'язково прийде весна, і обов'язково озветься дзвониками конвалій у кожній клітиночці єства, і пробудить тебе до нових радощів, до любові.

Надія
На столі вечеря. За столом зі мною хіба що моя самотність. А десь там, за порогом, відгортаючи оксамитові гардини нічної темряви, у моє освітлене вікно несміливо заглядає надія. Надія на те, що ти колись таки прийдеш. Постукаєш у двері і зігрієш прохолоду ночі теплим подихом кохання і ніжності.

В передчутті щастя
Вечоріє... Вітерець, який було задрімав, прокинувся і взявся вистеляти улоговину понад річкою простирадлом білого туману. Місяць пробився крізь легкий серпанок і глянув на землю примруженим оком. А зір ще не видно, напевне, чепуряться перед дзеркалом неба, щоб з'явитися місяцю на очі у всій красі. Ну ж бо, яка перша, яка найсміливіша?

Наче підганяючи небесних суперниць, спалахують вікна вздовж сільської вулиці. Пахне матіола, виповнюючи серце передчуттям щастя.


Авжеж допоможу!
В літню спеку, осінню хвищу, в зимову заметіль щоденно поспішаю туди, де чекають моєї допомоги. Відчиняю двері палати і зустрічаю погляди: в одному застиг біль і відчай, в іншому світиться надія, а той он проміниться радістю - хворобу подолано.

Ну що зробити укол, дати пігулки? Маю знайти такі слова, щоб стали дієвішими за ліки, помножили сили в боротьбі з недугою, принесли заспокоєння в душу. І коли погляд, у якому бився безсильними крилами крижаний відчай, поступово тепліє від усвідомлення перемоги над бідою, моє серце теж розцвітає квіткою радості.

А назавтра вже інші очі без слів кричать назустріч: «Сестричко! Як же боляче! Чи допоможеш?»

Авжеж, допоможу. Для того і живу.


Сіно
Ще вчора була запашна трава. Світилися у ній ромашки, горів бузьків вогонь. А сьогодні скосили, висушили, згребли - сіно! Прийшли з вилами, склали в стоги, прицмокували: добрий буде корм для худоби.

Все, як слід, все, як годиться. А на серці щемно. Де ж ви, пропахлі весняною вільгістю, молоді літа? Як же ви квітували, яким хмелем виповнювали душу, на яких крилах підносили її у безмежну височінь!

... Заходжу в повітку. Сіно ще пахне чебрецем, але вже стало ламким, брунатно-невиразним. Лиска їсть його з великим задоволенням. А мені чомусь хочеться плакати.

Старий млин
Давним давно замовк скрип твоїх коліс. Ні дороги, ні стежки - все заросло лободою. Лиш три берези зійшлися неподалік, шепочуться про щось між собою, не звертаючи на тебе жодної уваги. Хіба що вітер осінньої пори зірве з них жмуток золотого листя і сипне на старі, уже перетрухлі дошки, нагадавши хоч таким чином про той золотий пшеничний потік, який у не такі вже й давні роки ніколи не мілів у цих стінах.

Зчорнілий від дощів, темним привидом стоїш над водою. Може, в купальські ночі збираються тут русалки, може, навідується сюди погрітися під місяцем Водяник? Ті ж, кого ти щедро забезпечував борошном, давно забули про тебе. Бо ж як воно, власне, поміж людьми - поки служба?..



Публікації творів Л. Вишневської

на шпальтах періодичних видань
1. Вишневська Л.

А коні мчать... / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько політична газета. - 2015. - N 31/30 квіт./. - С. 3


2. Вишневська Л.

В гіркий полин закуталась душа / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2015. - N 57/11 серп./. - С. 5


3. Вишневська Л.

В обіймах твоїх розквітала я цвітом любові : [вірші] : Пам’яті чоловіка / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2014. - N 68/23 верес./. - С. 3


4. Вишневська Л.

Вітаю Вас, пані Осене : [вірші] / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2016. - N 8/29 січ./. - С. 3


5. Вишневська Л.

День і ніч : [вірш] / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2014. - N 86/25 листоп./. - С. 5


6. Вишневська Л.

Етюди / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2014. - N 34/16 трав./. -6. - Зміст: Дорога до храму ; Сіль землі ; Відпахла медами гроза ; До нових радощів


7. Вишневська Л.

Ніжності солодка нота / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2015. - N 37/26 трав./. -5. - Зміст : "Чи це весна в душі моїй сурмить?" ; "А любов зникає "


8. Вишневська Л.

Під знаком Стрільця : [вірш] / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2014. - N 86/25 листоп./. - С. 5


9. Вишневська Л.

Ріка життя, неначе Случ, тече : [вірші] / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2014. - N 41/13 черв./. - С. 3

Про поетичну творчість медсестри травматологічного відділення Березнівськкої ЦРЛ Л. Вишневської
10. Вишневська Л.

Сіно пахне чебрецем / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2014. - N 11/11 лют./. - С. 4


11. Вишневська Л.

Ти - ніч моя лагідна / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2015. - N 25/7 квіт./. -3. - Зміст : "Ловімо втіхи мить" ; "Невблаганна королева" ; "Оживу у сльозі"


12. Вишневська Л.

Це лиш у казці все можливе : [вірші] / Л. Вишневська // Надслучанський вісник : Громадсько-політична газета. - 2015. - N 74/13 жовт./. - С. 7



ЗМІСТ


В ОБІЙМАХ ТВОЇХ РОЗКВІТАЛА Я ЦВІТОМ ЛЮБОВІ

1

В обіймах твоїх розквітала я цвітом любові

2

День догорів, засвітився зорями вечір.

2

Імла. Туман. Високе небо

3

Упала сльоза на білий папір

3

ПАНІ ОСЕНЕ,Я ВІТАЮ ВАС!

4

Пані Осене, я вітаю Вас знову,

5

Золото осінь без жалю розвіяла

5

У своїх володіннях осінь слала

6

Вишиваю білі рушники

6

Кажуть люди, що я мала щастя доволі...

7

В ГІРКИЙ ПОЛИН ЗАКУТАЛАСЬ ДУША

8

Тільки кущі глоду, луг, просякнутий молочаєм

9

І все-таки я Вас так віддано, щиро любила

9

Забуду біль, що душу розпина,

10

ЦЕ ЛИШ У КАЗЦІ МОЖНА ВСЕ

11

Літо стоїть у зажурі, бо на порозі осінь

12

Це лиш у казці можна все

12

Дощ шумів за вікном, а, здавалось, співав

13

Видивляюсь у вись...

13

У цім калейдоскопі літ

14

Задумавшись, садом проходжу зрання,

14

Ніжності солодка нота

15

Чи це весна в душі моїй сурмить?

15

А любов не зникає

15

Кохана моя яворонько

16

А коні мчать

16

Під знаком Стрільця

17

Якщо ти віриш у весну, я стану весною

18

Був ти для мене, як море, як спів

18

Забуду я свою печаль

19

День і ніч

19

Звідкіль оця імла на небі

19

Літа промайнули, мов клин журавлиний

20

Наче учора ще був наш день

20

ЗАПАЛІМО СВІЧКУ НА СТОЛІ І В СЕРЦІ

21

Шоб любов Господня панувала в світі

22

Мамина півонія зацвіла край хати

22

Літа ступають з ноги на ногу

23




























Каталог: files

Скачати 393.02 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка