Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури



Сторінка1/5
Дата конвертації29.12.2017
Розмір0.68 Mb.
  1   2   3   4   5

Усна народна творчiсть як основа розвитку української лiтератури

   Наша дума, наша пiсня


   Не вмре, не загине...
   От де, люде, наша слава
   Слава України!
   /Т. Шевченко/

Усна народна творчiсть — це основа нашої безмежно багатої культури. Це наш дух, наша душа, наша пiсня, якiй свiт дав найвищу оцiнку. Використання вiкового досвiду народу завжди допомагало нашим письменникам. Починаючи вiд Котляревського, ми можемо побачити в їхнiх творах яскравi зразки народної мудростi, цього невичерпного й справдi цiлющого для художника джерела.

Фольклор бере свiй початок ще з тих часiв, коли не було нi писемної лiтератури, нi письма взагалi. Усна народна творчiсть слугувала народу для власних потреб, як-то: колисковi, казки, загадки, примовки. Вони мали прищепити дитинi любов до народної творчостi, надати їм зразки моральної норми поведiнки, сформувати естетичнi смаки.

Протягом столiть напруженої боротьби за нацiональне i соцiальне визволення український народ творив сувору, мужню й водночас лiричну поезiю — думи та пiснi. Цi перлини народної творчостi не втратили i нiколи не втратять свого наукового та культурного значення, адже в них вiдбито свiтогляд народу на кожному етапi його iсторичного розвитку, його морально-етичнi погляди, естетичнi смаки.

Основний пафос дум — оспiвування ратних подвигiв українського народу, проповiдування здорової суспiльної та сiмейної моралi. Герої таких дум, як "Втеча трьох братiв iз города Озова", "Отаман Максим Старий", "Iван Богун", "Хмельницький та Барабаш", "Олекса Попович", стали вже загальновiдомими символами боротьби за краще майбутнє українського народу. Кобзарi спiвали цi думи в українських мiстах та селах, несучи людям звiстку про подвиги, вiщуючи про новi битви та подiї визвольної боротьби.

Iсторична пiсня, як i дума, збагачувалась кращими надбаннями близьких їй жанрiв народнопоетичної творчостi, хоч завжди була цiлком самостiйним жанром. Iсторичнi пiснi були покликанi зобразити страждання людей, коли палали мiста та села України, коли молодих людей забирали в полон, а старих — нищили. Про це йдеться у таких вiдомих iсторичних пiснях, як "Зажурилась Україна, бо нiчим прожити", "За рiчкою вогнi горять", "В Цариградi на риночку".

Сюжети нашої минувшини, оспiванi в народних пiснях та думах, невмирущi, вони — вiчнi. Саме тому українськi письменники намагалися використати їх для створення не тiльки iсторичних, але й художнiх творiв. Завдяки їм вiковий досвiд народу й досi передається з уст в уста наступним поколiнням.

Вiдображення героїчної боротьби запорозького козацтва за волю в народних пiснях та думах

Святими лицарями в боротьбi за священну волю свого народу стали запорозькi козаки. Їхнi подвиги оспiванi в народних пiснях та думах.

У XV—XVII ст. турецько-татарськi орди нападали на українськi землi, забирали молодих людей в рабство, старих та малих знищували. У пiснях та думах того часу зображена та жахлива доба. В них високо звучала iдея патрiотизму.

Яскравим пiсенним образом є козак Байда — мужнiй, смiливий захисник народу, який не погоджується стати зятем турецького царя:

   Твоя дочка поганая,
   Твоя вiра проклятая!

Навiть зносячи тяжкi муки, Байда бореться з ворогом. У пiснях та думах змальовано козацькi походи в Крим i Туреччину, вiрне побратимство, яке допомагало долати i бурю на Чорному морi, i турецьку сторожу на кораблях, i степовi тернистi шляхи. У поезiї нiжно i лiрично оспiвано, як проводжають козака у бiй. Журбою та жалем сповненi слова пiснi "В чистiм полi возик бiжить":

   В чистiм полi возик бiжить мальований,
   На возику козак лежить зарубаний.
   В правiй руцi шабля стремить,
   А по шаблi рiчка бiжить Кровавая.

Через окремi деталi: возик, козак, його руки, шабля, кров, вимальовується мужнiй воїн, що не випустив iз рук зброї. Але герой не може залишатися самотнiм умирати в степу — бiля нього з'являється постать матерi.

Природа в народнiй пiснi жива, чутлива до людського горя i радощiв. Українськi пiснi та думи захоплюють своїм реалiзмом, правдивiстю почуттiв.

Протистояння добра i зла, честi й безчестя у повiстi Iвана Франка "Захар Беркут"

Славна iсторiя України завжди хвилювала письменникiв. Їхнi твори викликали гордiсть українцiв за своє минуле, вчили народнiй мудростi. Одним iз таких творiв є iсторична повiсть Iвана Франка "Захар Беркут", в якiй змальована боротьба українського народу проти монголо-татарських загарбникiв.

Герої повiстi нiби подiленi на два табори: в однiм — мирнi жителi села Тухля, а в другому — ворожi загарбники, туркомани. Захищати рiдну землю тухольськiй громадi допомагала правда, любов, Бог, навiть природа. А чужинцiв-воякiв несла на цю землю жорстока сила i бажання володiти Україною.

Головний герой цiєї повiстi — найстарiший i найдосвiдченiший чоловiк Тухлi Захар Беркут. Навiть його прiзвище — це назва гордого, сильного, волелюбного i мудрого птаха. Таким є i характер цього героя. Вiн

гаряче любить свою землю, свiй народ. I оскiльки вiн старiший вiд усiх односельцiв, то вiдчуває власну вiдповiдальнiсть за їх долю i за долю сусiдiв. Його мудрiсть допомогла врятуватися тухольцям. А коли йому запропонували подарувати життя синовi за рахунок життя ворогiв, то Захар вiдповiв: "Беркути нiколи не сплямують нi своїх рук, нi свого серця!"

У повiстi Франко змальовує ще одного українця, що був, напротивагу Захаров i Беркуту, не гiдним своєї землi. Це — боярин Тугар Вовк. Пiдступний зрадник має одне бажання: володiти землями Тухольщини i поневолити її людей. Вiн продав свою совiсть туркоманам, об'єднався з ними, аби досягти своєї мети. Навiть рiдна дочка вiдмовляється вiд нього, а рiдна земля стала йому могилою. I якщо Захар Беркут викликає у мене захоплення i повагу, то Тугар Вовк — тiльки гнiв i презирство.

Поряд iз Тугаром Вовком можна поставити монгольського воєначаль ника Бурунду. Вiн такий же жорстокий та лютий. Менi здається, що
в ньому немає нiчого людського; його не хвилює нi життя мирних селян, нi життя своїх воїнiв. Вiн керується однiєю метою — володарюва ти! А просуватися до цiєї мети вiн може i по трупах. Так, вiн розумний, хоробрий, сильний. Але все це нацiлене проти людей, i тому Бог йому цього не вибачає. Нi йому, нi iншим загарбникам — тiй злiй силi, що пiшла супроти миру i злагоди, краси й любовi.

Не дивно, що ця руйнiвна сила, це зло були знищенi силою любовi до рiдної землi, мудрiстю i народною єднiстю. Все це — тi риси характеру української нацiї, що допомогли їй вистояти у найстрашнiшi часи випробувань i лихолiть. Цi моральнi святинi пронесли українцi до сьогоднiшнього дня. I менi здається, що саме до нас промовляє Захар Беркут: "Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас".



"На правдi й честi земля держиться" (моя оцiнка головних героїв повiстi Iвана Франка "Захар Беркут")

Iван Франко у своїй iсторичнiй повiстi "Захар Беркут" змалював життя руського суспiльства ХIII столiття. Жителi карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землi Тухольщини бояриновi Тугару Вовку. З такою ж вiдвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовникiв. У цiй повiстi Франко показав, що саме простий народ був рушiйною силою iсторiї.

На фонi боротьби громади села Тухлi з боярином Тугаром Вовком i монгольською ордою змальованi головнi герої повiстi. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава надiленi iдеальними, найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, вiдданими iнтересам рiдного краю. I тому вони протиставленi зарозумiлому бояриновi Тугару Вовку — експлуататору i зраднику, жорстокiй монгольськiй ордi на чолi з ватажком Бурундою.

Головний герой повiстi — Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрiсть, висока моральнiсть, велич, сила. Вiн справжнiй патрiот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвiдом, для якої громадськi iнтереси над усе. Його люблять i шанують люди, та й доля до нього прихильна.

Зовсiм протилежним йому I. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дiйсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник — дуже хижа й пихата людина. Саме цi риси характеру призвели його до вiдступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кiнець. Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольськiй долинi.

Жорстокою руйнiвною силою виступає в повiстi монгольська орда, а на її чолi — Бурунда. Вiн, як i Вовк, прагне володiти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю i заплямований кров'ю, його не можна сприймати без жаху i здригання. I якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда — це звiр. З особливою виразнiстю цей звiрячий характер вия-вився пiд час загибелi його воякiв.

Повiсть "Захар Беркут" вiдкрила менi захоплюючу сторiнку iсторiї мого народу. А ще — познайомила з мудрою i прекрасною людиною — Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усi його дiї були спрямованi на добро в громадi, а його мудрiсть ще довго буде слугувати багатьом поколiнням: "Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас".

Засудження крiпаччини i безправ'я у повiстi Iвана Нечуя-Левицького "Микола Джеря"

Україна за всю свою iсторiю зазнала немало тяжких часiв i випробувань. Одним iз таких перiодiв був для неї скрутний час крiпацтва, коли пiдневiльний народ, увiнчаний своїм славним минулим, страждав вiд нестерпного крiпосницького гноблення i знущань. Важка праця на панщинi, жорстокi покарання, обкладання численними непомiрними податками виснажували життя крiпакiв, примушували або миритися з таким злиденним iснуванням, або шукати якогось виходу.

Кращi письменники того часу у своїх творах, змальовуючи страждання спiввiтчизникiв, гаряче вболiвали за них i спiвчували. Наприкiнцi ХIХ сторiччя почали друкуватися видатнi твори, де поряд iз засуджен ням крiпацтва стверджувався тип нової людини, здатної до боротьби проти нього. Одним iз таких творiв є повiсть I. С. Нечуя-Левицького "Микола Джеря", що була написана 1876 року.

Автор розкриває перед нами образ головного героя — Миколи Джерi, що як бунтар, протестант висловлює настрої селянства. Змальовуючи його життя вiд юнацьких лiт до сивої старостi, письменник не лише засуджує крiпаччину i безправ'я, але й замислюється над можливiстю змiн та шляхами їх здiйснення.

Iз перших сторiнок повiстi ми переймаємося любов'ю до Миколи Джерi, що постає перед нами як правдива, порядна i горда людина. Це вiн у своїй першiй сутичцi з осавулою вiдстоює справедливiсть i захищає крiпакiв. Джеря усвiдомлює нерiвнiсть сил, проте вступає у вiдкритий конфлiкт iз паном i осавулою: "Як же його не зачiпать, коли вiн нiби знущається над нами", — вiдповiдає вiн на застереження матерi. Навiть церковна проповiдь рабської покори, всетерпiння не можуть зупинити Миколу.

Пан Бжозовський погрожує Миколi i його спiльникам за їх непокору солдатчиною, що було майже рiвноцiнно смертi. Разом зi своїми односельчанами Микола тiкає з села, але не дарує пановi своїх кривд: йдучи шукати бурлацької долi, вiн iз товаришами мстить пановi.

Та не краща доля чекає втiкачiв i на сахарнях. Безправ'я i злиденне становище заробiтчан посилюють бунтарський опiр Миколи. Ми бачимо його таким же непримиренним у конфлiктi з посесором: "Хiба ми не знаємо, як ви недодаєте грошей, годуєте нас собачим м'ясом або ж дохлятиною та пацюками?" Вiн закликає бурлакiв протестувати проти нелюдських умов життя.

Лихо знов жене Джерю з товаришами у вiльнi степи, потiм до Бессарабiї. I скрiзь, стикаючись iз безправ'ям, вiн нiкому не дає себе кривдити: у конфлiктi з Iваном Ковбаненком у риболовецькiй ватазi, в сутичках iз полiцiєю, судом, церквою.

...Тiльки через 20 рокiв повертається Джеря у село, яке пiсля скасування крiпацтва опинилося пiд новою панщиною. Громада, хоч i мала права, але головою був обраний заможний селянин, який разом iз писарем обкрадав її. I Микола пiдмовляє громаду обрати головою чередника, не платити за "лисi гори" "скаженi грошi", не брати того поля, не сiяти на ньому хлiб. Таким залишається Микола до кiнця свого життя: чесним i непримиренним.

Його образ глибоко западає в душу, примушує замислитись над його долею, бо в ньому втiленi великi духовнi сили українського народу, його незламнiсть у найтяжчi часи, прагнення до волi, гiднiсть i самоповага.



Iдеал лiричного героя поезiї Павла Грабовського

Творчiсть Павла Арсеновича Грабовського є яскравою сторiнкою українського лiтературного процесу кiнця XIX столiття. Коли знайомишся з його творчою спадщиною, перед нами постає поет великої громадянської наснаги, поет-борець, поет-громадянин, тонкий i проникливий лiрик iз вразливим серцем, яке невимовно страждало на чужинi вiд вимушеної розлуки з рiдним краєм. Мабуть, саме це страждання i надавало яскравої виразностi поетичним шедеврам Грабовського: вони вражають красою українських краєвидiв, глибоким проникненням у свiт народного життя, силою емоцiйних переживань автора.

Доля вiдмiряла Павлу Арсеновичу тридцять вiсiм рокiв, якi вiн присвятив вiрному служiнню народу, наслiдуючи революцiйнi iдеали. Тому в iсторiю України Грабовський увiйшов як революцiонер-професiонал, пропаган дист революцiйних iдей. Його зброєю було полум'яне слово, в яке вiн вкладав весь запал щирого серця i чистих iдеалiв; пристрасна поезiя Грабовського стала складовою частиною його революцiйного подвигу.

Уперше по-справжньому поет вiдчув себе українським лiтератором в Iркутськiй тюрмi, коли разом з тяжким сумом за Україною зрозумiв, що єдиним i влучним засобом його боротьби за iдеали є слово. Вiн усвiдомив, що тiльки так з далекого краю неволi вiн зможе допомагати рiднiй землi. Важкi випробування не знесилили голосу митця, його слово нiколи не ридало, не стогнало, а навпаки, своїм оптимiзмом i мужнiстю надавало сил iншим однодумцям, спiввiтчизникам:

   Уперед, хто не хоче конати,
   Статись трупом гнилим живучи!
   Смiле слово — то нашi гармати,
   Свiтлi вчинки — то нашi мечi.
   Уперед до завзятого бою
   За громадськi та власнi права,
   Коли бути бажаєм собою,
   Коли серце позор вiдчува!

Такою ж пристрастю сповненi його поезiї "Не раз ми ходили в дорогу", "Мало нас, та це дарма". За їх рядками ми вiдчуваємо пристрасть революцiонера-поета, тому рiшучий тон, вiдшлiфована досконалiсть думки, енергiйний ритм нагадують собою пристраснi гасла:

   Гей, до купи, певнi дiти!
   Всiх веде мета одна:
   Шлях любовi та освiти
   Нас навiки поєдна!
   ("До українцiв")

У Грабовського слова нiколи не розходилися з дiлом: вiн був щирий у закликах i такий же щирий у революцiйних справах, був "справжнiм героєм", як i лiричнi персонажi його вiршiв ("До Б. С-го", "Справжнi герої", "Трудiвниця").

У багатьох поезiях лiричний герой Грабовського по-фiлософськи осмислює категорiї добра i зла, по-апостольськи закликає людство подолати в собi черствiсть i жорстокiсть ("Кругом недоля, гаснуть очi", "Виклик"). Цi вiршi, написанi майже сто рокiв тому, не втратили своєї актуальностi й сьогоднi, коли Україна, виборовши сувереннiсть, стала на шлях незалежностi. I ми прислуховуємося до поетового слова знову i знову.

Лiричний герой Грабовського постає перед нами не лише як поет-патрiот, полум'яний революцiонер. Їх мало, цих сповнених iнтимної лiрики вiршiв, але в них так зримо i зворушливо змальовано трепетне почуття поета, який молився до образу жiнки-борця, що була йому i коханою, i подругою, i супутницею на важких невiльничих шляхах (нею стала Надiя Сигеда, яка стрiлась поетовi у пересильнiй московськiй тюрмi). Смерть тiєї, що була для поета "сестронька кохана", перелила ся у рядки, сповненi ненавистi до катiв ("Тужба", "Над могилою", "Тяжкий звiт", "В далечiнь", "Квiтка (До Н. К. С.)" та iн.)

На мою думку, кожен вiрш Грабовського знайде своє мiсце i свiй вiдгук у серцi сучасного читача, бо не може жива й пристрасна мова не зворушити свiдомостi мого небайдужого спiввiтчизника.

Розумiння Павлом Грабовським ролi поета i поезiї в суспiльствi

Iм'я Павла Арсеновича Грабовського посiдає почесне мiсце серед таких велетнiв української культури, як Iван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Доля поета, який став символом совiстi i страдницької долi української iнтелi´енцiї, пiдтверджує трагiчну закономiрнiсть, що тривала вiками: митець i подвижник в Українi був приречений на муку, жертовну працю i посмертну славу. Йому було вiдмiряно 38 рокiв життя, двадцять з яких митець провiв у в'язницях та засланнях i до кiнця життя перебував за межами своєї улюбленої України, з її iм'ям вiн i помер на чужинi:

   Сиджу я в неволi та марю тихенько:
   Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
   Чи знов рiдну землю в сльозах поцiлую,
   Чи вiк протиняюсь отут по Вiллюю?

Царський уряд не мiг пробачити Грабовському людської гiдностi, бажання визволити Україну з-пiд нацiонального та соцiального гнiту i тому, урiвнявши його iз злочинцями, першого з українських письменникiв заслав у край неволi — Сибiр. Скiльки наруги i приниження за своє переконання, за те, що не мирився з неправдою i соцiальним злом, довелося вiдчути поету iз шляхетною натурою!

Та й у немилосердних умовах життя Грабовський не втратив духу борця, своїм щирим i полум'яним словом очищав душi вiд байдужостi й духовного занепаду, закликав до синовнього служiння Українi та її народовi:

   Мiцно, браття, стисним руки,


   Обiймiмось гаряче:
   Вкупi рушмо проти муки,
   Що вражає боляче!

Щирим, самозреченим i непоступливим був Грабовський у своїй творчостi. Найвищою метою мистецтва є для нього служiння справi народу, бути, як сказав сам поет, "засобом боротьби зi свiтовою неправдою, смiливим голосом за всiх пригноблених i окривджених". На той час, коли творив Павло Арсенович, була досить модною i поширеною теорiя "мистецтва для мистецтва". "Де плачуть — там немає вже краси", — заперечував поет, не погоджуючись iз думкою, що справжнє мистецтво має бути незалежним вiд суспiльного життя, вiльним вiд полiтики i служiння народовi, позбавле ним будь-якого практичного iнтересу. Вiн висуває свої погляди на завдання поета й поезiї у вiршах "Я не спiвець чудовної природи", "До парнасцiв", "З думок сучасних", "Поетам-українцям", якi переконують нас, читачiв, у безпомилковостi непохитного кредо Грабовського-поета:

   ... З ума не йдуть знедоленi народи, —
   Їм я вiддав усi чуття мої.
   Серед ясних, золочених просторiв
   Я бачу люд без житнього шматка...
   Блакить ... пташки ... з-пiд соловйових хорiв,
   Мов нiж, вража скрiзь стогiн мужика.

Взiрцем поета-громадянина, поета-борця Грабовський вважає Тараса Шевченка, поезiя якого, за словами Павла Арсеновича, "перейнята свiтлими iдеалами правди i братерства". На пiдтвердження своєї митецької позицiї Грабовський пише у статтi "Дещо про творчiсть поетичну": спiвець мусить бути "свiдомий своєї високої задачi не триндикати без пуття — а робити гуртову суспiльну роботу, вживаючи своєї кебети та знання, бо в противнiм разi на якого гаспiда вiн потрiбний?"

... Лiтературне сьогодення пропонує нам, сучасним читачам, позна-йомитися з новими поетами — модернiстами, що випробовують себе у словесному штукарствi та вiдстоюють принцип вiдокремлення поезiї вiд народних iнтересiв, полiтики, вiд суспiльних потреб. На мою думку, їм просто бракує усвiдомлення того, що в серцi лише справжнього письменника "озветься свiт з турботами всiма".

Лiрика Павла Грабовського - це щось особливе

Небагато прожив вiдомий український поет-борець, але став широко знаний у письменницьких колах i в народi. Вiдiрваний вiд рiдної землi, в якутськiй тундрi вiн зберiг свою любов до милої України. Протягом життя, незважаючи на дiйсно страдницький земний шлях, П.  Грабовсь кий створив багато громадянських, iнтимних поезiй. Розглядаючи вiршi цього поета, розумiєш, що вiн мав велике серце, в яке намагався вмiстити горе iнших людей i разом з ними пережити скрутнi для них часи.

Саме таким нещасним, знедоленим людям присвячено поезiю "Швачка". Хоч вiрш невеликий, але вiн має потужний антигнобительський пафос.

У центрi твору швачка — жiнка, яка неймовiрно важкою працею день i нiч заробляє копiйки для себе. Цiй наймичцi

   Кров висисає оте остогиджене,
   Прокляте нишком шиття…,

бо розумiє, що нiчого не заробить на цiй рабськiй роботi, i до того ж нiхто з панiв не оцiнить її працю. А скорiше за все

   …паненя, вередливе, зманiжене,
   Вишвирне геть на смiття.

Сидить швачка день i нiч за роботою, вiддаючи свої сили i саме життя неробам. Може, у швачки своя сiм'я, свої дiти, але чи цi помiщики-нероби розумiють усi думи i переживання приниженої жiнки?

Бiльшiсть свiдомого життя П.  Грабовський провiв у тюрмах Росiй-ської iмперiї як полiтичний в'язень. Багато рокiв просидiв поет у в'язницях Схiдного Сибiру. Житель благодатної України, П.  Грабовський тяжко потерпав вiд суворого клiмату Сибiру та вiдiрваностi вiд рiдних йому людей. Залишилися тiльки сни, в яких поет мiг полинути до улюбленого краю i знайомих. Цьому i присвячена поезiя П.  Грабовського "Сон". Однiєї ночi поету наснився рiдний край:

   Зелений гай, пахуче поле


   В тюрмi приснилися менi,
   I луг широкий, наче море,
   I тихий сум по кружинi.

Вiн любовно обдивляється мiсця, де жив довгi роки. Бачить свою оселю, — аж там матiр i сестра, якi вже мiсяцями чекають на повернення поета. Вони наче двоє сирiт, якi втратили захисника. Вiд цього емоцiйного сплеску лiричний герой прокидається. I знову треба день i нiч, дорогоцiннi години свого життя марнувати в цьому суворому непривiтному краї.

Там же, в Сибiру, П.  Грабовський i помирає. Ховають його в Тобольську поруч з могилами росiйських декабристiв.

За те, що П.  Грабовський активно вiдстоював служiння мистецтва благороднiй справi визволення людини, поет залишився в серцях рiдних йому людей, в спогадах сучасникiв i нащадкiв символом незламностi людського духу i боротьби за кращу долю народу.



Син України Богдан Лепкий

Широкому загалу України вiдома пiсня "Чуєш, брате мiй". Написана вона на слова поета Богдана Лепкого. У цьому вiршi лише кiлька строф. Та яка гама переживань мiститься у такому маленькому творi! Вiдлiт журавлiв на зимiвлю в чужi краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневiряння сотень тисяч захiдних українцiв, якi вiк тому змушенi були полишити рiдну землю в пошуках кращої долi за океаном. Вiдлiт птахiв осiнньої пори може також сприйма тися як прощання з теплою порою року, кращим перiодом життя.

Елегiйний настрiй у поезiї Б. Лепкого не мiстить трагiчних нот. Вiн просвiтлений. Це своєрiдна гонитва за незнаною чи навiть недосяжною красою життя. В одному з вiршiв поет заклинає:

   Неси в душi своїй найкращу думу.


   Богдан Лепкий прославив землю, де народився:
   Колисав мою колиску
   Вiтер рiдного Подiлля.

Поряд iз тим цiла низка творiв поета за своїм змiстом набув всеукраї нського i свiтового звучання. Вiн роздумує над постаттю великого Тараса Шевченка, запевняє, що того не забудуть не лише реальнi люди, але й безсмертнi герої творiв. Богдан Лепкий присвячує цикл поезiй видатним дiячам української лiтератури та культури: Iвану Франку, Павлу Грабовському, Миколi Лисенку, Соломiї Крушельницькiй та iншим. У вiршi "На Голгофу" аналiзується поведiнка натовпу при розп'яттi Iсуса Христа. Поет iз жалем констатує той сумний факт, що людська слiпота й обмеженiсть виднокругу не дають можливостi зрозумiти суть великих божих заповiдей, пройнятися глибокою вiрою в Христове вчення.

Основнi поетичнi твори Б. Лепкий написав на початку ХХ столiття. Водночас вiн виступає й у жанрi прози. Бiльшiсть оповiдань стосується селянського життя. Його герої живуть патрiархальним укладом. Правда, трапляються й сильнi натури. Вони здатнi сприйняти новi погляди, вiдстоювати свою гiднiсть, жертвувати своїми уподобаннями задля блага рiдних чи близьких. Цi твори, як правило, оповитi сумовитим лiричним серпанком.

Серед повiстей i романiв вирiзняється трилогiя, пов'язана з образом такої протирiчної iсторичної фiгури, як гетьман Мазепа. Письменник змальо-вує цього керiвника України з повною симпатiєю. Детально i переконливо пояснює, чому гетьман вимушений був вийти з-пiд влади росiйського царя i стати на бiк шведiв. Петро I повiв наступ на козацькi привiлеї, а росiйськi можновладцi й солдати поводили себе в Українi, як окупанти.

Розвiнчує Б. Лепкий i мiф про добровiльну страту Мазепою свого сподвижника i батька його хрещеної Кочубея. Як повiдомляє письмен ник, спираючись на видатних українських iсторикiв, Кочубей написав донос на українського гетьмана, пiдбурюваний заздрiстю i жадiбною дружиною...

Багато зробив Б. Лепкий i для ознайомлення зарубiжного читача з кращими творами давньоруської та української лiтератури. Зокрема, вiн перекладав польською мово "Слово о полку Iгоревiм".

Пiсля довгого i несправедливого замовчування Богдан Лепкий повертається в Україну...



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка