Усе знесла й перемогла його любові сила



Скачати 94.78 Kb.
Дата конвертації10.03.2019
Розмір94.78 Kb.

ІСТОРИЧНА ПОДОРОЖ У ЧАСІ

"УСЕ ЗНЕСЛА Й ПЕРЕМОГЛА ЙОГО ЛЮБОВІ СИЛА. ТОГО ВЕЛИКОГО ВОГНЮ І СМЕРТЬ НЕ ПОГАСИЛА".

(присвячено 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка)


Для учнів основної та старшої школи
Мета: розкрити неповторний світ Тараса Григоровича Шевченка, поглибити та розширити знання учнів про його творчість, виховувати в учнів прекрасні людські риси, почуття любові до рідної землі.

Наочне оформлення: портрет Т. Шевченка, вишиті рушники, книжково-ілюстративна виставка творчості митця.

Музичне оформлення: українські народні мотиви, запис фонограми пісні «Заповіт» слова Т.Шевченко, музика М Лисенко, мелодія пісні "Ой, не шуми, луже".

Обладнання: музичний центр, комп’ютерна техніка.

Хід подорожі

Вчитель. Перша половина XIX століття ознаменована в європейських літературах появою великих поетів, які відкривали нову епоху в духовному житті людства. В Англії, а згодом і в усій Євро­пі володарем дум молодого покоління став буремний Д. Байрон. У Німеччині – світоосяжний Й. Гете. У Франції на повну силу лунав голос В. Гюго. У Росії це епоха Пушкіна – "сонця російської поезії" – та геніального юнака М. Лєрмонтова, який підхопив його пісню. Могут­ній А. Міцкевич, а слідом за ним Ю. Словацький здо­були широке визнання для нової польської літератури, в Угорщині таку саму роль відіграла полум'яна поезія Ш. Петефі.

Поряд із цими велетнями духу по праву сто­їть і великий український поет Тарас Шевченко, співець народної свободи, який у свій глухий час так сміливо й просто сказав у славетному "За­повіті":

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом".

Великі поети – вічні супутники свого народу і цілого людства. Таким вірним, благородним супутником на дорогах століть став для україн­ців, для всіх братніх народів Тарас Шевченко – гордість і слава української нації.

Знову йдеш по землі од високої сивої кручі,

Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі.

Одгриміло століття за ніччю, за орною млою,

Ожило твоє серце, повите людською хвалою.

Інші люди живуть, інші зорі палають, як в горні,

Ти розплющуєш очі, щоб бачити далі прозорні.

Інше поле колоситься, інші дороги і хати,

Простягаєш ти руки — народ свій великий обняти,

Той, що в давнім минулім конав кріпаком у неволі,

Той, що став як господар сьогодні на братньому полі (А. Малишко).

У 2014 році Україна відзначатиме 200-річчя від дня народження Кобзаря.

2013-2014 навчальний рік розпочнеться уроком про світоча національної культури Тараса Григоровича Шевченка.

"Він був сином мужика, і стає володарем в царстві духа.

Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком, і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним уче­ним.

Десять літ він томився під вагою росій­ської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних ар­мій.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджувати­муть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко" (Іван Франко).

На екран проектується панорама: Дніпро, Чернеча гора, пам’ятник Тарасу Шевченку. Виходять ведучі, вдягнені у вишиванки

Учень.

Над широким Дніпром у промінні блакить

І висока, і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

Що народу віддав свої сили,

Що народу віддав своє серце й пісні,

Свої мрії про зорі досвітні.

А навколо лани вдалині, вдалині

Розлетілись, як птиці блакитні.

Проектується покладання квітів біля пам’ятника

Учень.

На могилу приносять розкішні вінки.

З пишних квітів садів України

Кароокі дівчата, стрункі юнаки, –

І всміхаються гори й долини,

І щасливий Дніпро зустрічає дідів,

І жінок – Батьківщини окрасу,

І гримить "Заповіту" безсмертного спів

На високій могилі Тараса.

Звучить пісня "Заповіт"

Учень.

Підходить до портрета Т. Шевченку

Кобзарем його ми звемо,

Так від роду і до роду.

Кожен вірш свій і поему

Він присвячував народу.

Учень.

Чисту матір і дитину

Він прославив серцем чистим,

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

Вчитель. Нащадок прибалтійських баронів генерал і се­натор В. Енгельгардт володів у різних губерніях Росії п'ятдесятьма тисячами кріпосних душ. 9 бе­резня (25 лютого за тодішнім календарем) 1814 р. в нього на одну душу побільшало: в се­лянській сім'ї Григорія та Катерини Шевченків народився син, охрещений Тарасом.

Благословенна най буде година,

І тая хата, і село,

Що Україні принесло

З великих – найбільшого сина.

Сталося це в селі Моринці, розташованому кілометрів за двісті від Києва. Через два роки сім'я переїхала в сусіднє село Кирилівку, що на­лежало тому ж поміщикові.

В похилій хаті край села,

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка – мати, вбита горем.



Інсценізація "Мати й Тарасик".

До матері підходить Тарас

Мати.

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не маєм радісної днини,

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини!

Промовиш слово – і нагай.

Над головою люто свисне.

І так усюди – з краю в край.

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі, –

Згорьованій, сльозами злитій.

О, любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть утне

Мене на довгій панській ниві?

Тарас. Наша бідна, старенька біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею і чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри.

Читає напам’ять вірш "Садок вишневий коло хати"

В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають,

Там матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині…

А ми розлізлися межи людьми,

Мов мишенята…

Вчитель. У дев'ять років Тарас зазнав першого тяжкого удару: ще зовсім молодою померла його добра, лагідна мати, замучена нестатками й тяжкою працею.

Із появою в сім'ї мачухи, яка привела з собою трьох власних дітей (усього їх стало тепер у хаті восьмеро), життя для малого хлопця стало не­стерпним. Лайлива й жорстока, мачуха найбіль­ше зненавиділа Тараса — за пряму, незалежну вдачу, а може, й ще за щось, вже зовсім незро­зуміле для неї, що проблискувало в серйозних дитячих очах.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами,

Земля, яку сходив Тарас

Малими, босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами – сльозами.



Інсценізація "Мені 13 минало".

За сценою лунає мелодія "Ой, не шуми, луже"

Краєчок мальовничого села. Травневе сонце високо в небі. Під кущем терену сидить старий, але ще міцний селянин – кріпак Іван Шевченко, поруч нього – онук-підліток Тарас. Дід Іван дошиває бриля, час від часу приміряючи його на голову. Тарас малює.

Тарас побіг. Тим часом по той бік могили зашелестіли в траві чиїсь кроки. З’являється дівчинка Яринка. Вона з вузликом у руках. Придивляється стурбовано навкруги. Від сонця долонею прикривається, когось пильно шукає

Яринка. (Голосно). Тарасику – у!

Дід Іван. (Лагідно). І чого б ото зненацька горло дерти на всенький степ.

Яринка. Ой, це Ви, дідусю?

Дід Іван. Та вже ж не пень.

Яринка. А я й не помітила відразу

Біжить до діда

Дід Іван. Не помітила. Коза!

Яринка. Здрастуйте, дідусю!

Б’є дідові чолом

Дід Іван. Здорова була, онуко!

Яринка. Чи не приходив часом до Вас Тарасик?

Дід Іван. А навіщо тобі братик Тарасик отак раптом знадобився?

Яринка. Ой дідусю, мені лячно за нього. (Сідає біля діда). Мачуха казали (таємниче), що Тарасик таке наробив, таке наробив! І лають його, і клянуть, аж страх бере (удаючи репетування розлюченої мачухи). "Де це видано, де це чувано!!! Отак поглумитися над божим чоловіком! Нехай-но тільки навернеться до хати отой шибеник, я на ньому всі рогачі поб’ю!.. "

Тарасик з’являється за спиною Яринки. Тарасик ззаду затуляє їй очі руками

Яринка. Ой, хто це?

Дід Іван. А ти вгадай.

Яринка. Оксанка!

Тарас. От і не вгадала.

Яринка. (Радо). Тарасик! (Відкидає його руки з своїх очей). Хай тобі абищо, налякав. (Тарас сідає поруч). Оце з раннього рання блукаю. Усе розшукую, та дарма. Їсти ось принесла. (Подає братові вузлик).

Тарас. От за це ти, Яринко, молодчина! (Бере вузлик, розв’язує. У вузлику окрайчик житнього хліба. Тарас розламує навпіл, подає сестрі). На! Ти ж і сама вже, певно, їсти хотіла! Сонце ген високо (Яринка бере хліб. Тарас подає шматок, розламавши навпіл, дідові). Їжте, діду.

Дід Іван. Спасибі. Сам їж. Я вже поснідав. (Яринка і Тарасик починають смачно їсти черствий хліб).

Тарас. Діду, ви якось обіцяли про гайдамаків розповісти.

Дід Іван. Та якось і розповім, коли пообіцяв. Щось охоти нема сьогодні. (З’являється старий кобзар з кобзою за плечима, з поводирем).

Дід Іван (підводиться). Добрий день, кобзарю! От він вам, онуки, ліпше мене розповість. Сідай до гурту, відпочивай.

Кобзар. (Сідає). Спасибі. Що ж вам заспівати? (Починає грати і співати "Ой чого ти, дубе"). Помалу сходяться селяни, співають разом.

Вчитель. Незабутнім у житті Тараса Шевченка став день 22 квітня 1838 року. У цей день його друзі, українські та російські культурні діячі (художники К. Брюллов, І. Сошенко, поет В. Жуковський вручили Т. Шевченку відпускну, яку вибороли у пана Енгельгарда, щоб викупити талановитого кріпака з кріпацької неволі. Перед Тарасом відкривався широкий шлях у літературу і мистецтво.

Важка сирітська доля Шевченка була ніби уособленням долі його безталанної України. І 27-річний юнак, викуплений із кріпацтва, глибоко усвідомив потоптану правду свого народу. У 1840 році він створює свою геніальну книгу "Кобзар".



Учень.

У вікні любисток, на підлозі м'ята,

В золотій оправі книга серед книг.

Наче щедре сонце поселилось в хаті,

Як велике щастя стало на поріг.

Учень.

Мудра, світла книга, — то "Кобзар" Тараса,

На столі, як свято, білий коровай.

І пішло повір'я з дідівського часу,

Як "Кобзар" у хаті — буде щастя, знай.

Учень.

Ти пройди по селах рідної Вкраїни:

В кожній хаті — книга, на стіні — портрет.

В рушнику розшитім, квітчаний в калині,

Бо в святій пошані у людей поет.

Учень.

То співець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,

Знають його люди і широкий світ.

Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,

Він живе в народі, як і "Заповіт".

Вчитель. У 1843 році 29-річний Тарас Шевченко повертається на Україну. У кінці 1845 року. Перебуваючи на Переяславщині, Тарас Шевченко тяжко захворів. Його лікував поетів приятель, лікар А. Козачковський. Але стан хворого щоденно погіршувався. Адже від запалення легень тоді мало хто видужував. І тоді з’явилася потреба сказати останнє слово рідному народові. Так з’явився "Заповіт" Т. Шевченка наприкінці 1845 року.

Учень читає "Заповіт"

Вчитель. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Тараса Шевченка у 1847 році заарештовують. Попереду десятирічне заслання в степу безкраїм за Уралом. Карали, мучили, але не каявся Кобзар. Усім серцем ненавидячи царизм, він свято вірив у світле майбутнє народу. Т. Г. Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припадали на кріпацтво, 10 – на заслання, і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною, якщо не вважати чотирьох років, прожитих під невсипущим наглядом царських жандармів.

Учень.

Це хто сказав, що вже помер Тарас,

Мовляв, сто літ минуло, навіть більше,

Неправда, ні! Він завше серед нас,

По всіх світах його лунають вірші.

Учень.

Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Неправда, ні! Шевченко – це народ,

І, як народ, він буде вічно жити!

Учень.

Він зорею сіяє в прийдешнім віку,

Сходить хлібом духовним на яр – рушнику,

У розкриллі зелених і заобрійних трас

Височіє над світом Великий Тарас.

Учень.

Ми народились не в одній порі,

До тебе йдемо, як до свого дому,

Витьохкують і мертвому, й живому

Ті солов’ї на Канівській горі.

Проектується пам’ятник Т. Шевченку на у Каневі

Учень.

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце в небі сяє,

Тебе не забудуть.

Учень.

Незборимий Кобзар, образ огненний твій

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В українській сім’ї, славній, вольній, новій

Ми тебе не забули, Тарасе.

Учень.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.



Тебе своїм сучасником сучасником звемо!
Урок закінчується покладанням квітів біля пам’ятника Т. Шевченку

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка