Урок №23 Тема: Формування зовнішньої політики України. Ядерне роззброєння. Україна в міжнародних організаціях. Загострення



Скачати 316.1 Kb.
Дата конвертації23.10.2018
Розмір316.1 Kb.
ТипУрок

Урок № 23

Тема: Формування зовнішньої політики України. Ядерне роззброєння. Україна в міжнародних організаціях. Загострення відносин із Російською Федерацією. Конфронтація навколо острова Тузла. «Газові» та «торговельні» війни з Росією. Зовнішня політика та міжнародні зв'язки України.



Мета:

  • розкрити основні принципи зовнішньої політики України.

  • Схарактеризувати від­носини України із сусідніми державами і провідними країнами світу.

  • Показати участь України в діяльності міжнародних організацій.

  • Учити учнів мати власну думку з приводу конкретних історичних явищ і процесів, обґрунтовувати і від­стоювати її.

  • Виховувати учнів у дусі патріотизму, толерантності, сприяти утвер­дженню ідеалів демократії.

Тип уроку: комбінований.

Методи проведення: розповідь, «мозковий штурм», групова робота, бесіда.

Обладнання: підручник, хрестоматія, настінна карта «Україна незалежна», атлас, роздатковй матеріал

Основні поняття і терміни: діаспора, НАТО, Рада Європи, Європейський Союз, ГУУАМ,СНД, без'ядерний статус, стратегічне партнерство, позаблоковість, багатовекторність.

Основні дати:

  • 5 грудня 1991 р. Заява Верховної Ради до парламентів і народів світу;

  • ли­пень 1992 р. — схвалення Верховною Радою Основних напрямів зовнішньої по­літики України;

  • січень 1994 р. — підписання Україною угоди про ліквідацію ядерної зброї; 9 листопада 1995 р. — Україна стала 37-м членом Ради Європи;

  • 31 травня 1997 р. — Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією;

  • травень 2002 р. — заява України про бажан­ня вступити до НАТО;

  • 2010 р. — Харківські угоди; заява України про позаблоковий статус.

Хід уроку

І. ПЕРЕВІРКА ЗНАНЬ



Фронтальне опитування.

  1. Які позитивні й негативні риси в розвитку української куль­тури ви можете назвати?

  2. Схарактеризуйте реформу у сфері освіти.

  3. Назвіть основні здобутки української науки.

Заслуховування й обговорення кращих рефератів.

ІІ. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Запитання для актуалізація знань.

  1. Коли була проголошена незалежність України?

  2. У якому році Україна стала членом ООН?

  1. Міжнародне визнання незалежності України. Набуття без'ядерного статусу.

Розповідь учителя.

Після проголошення Акта про державну незалежність Укра­їна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відно­синах.

5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій на­голошувалося, що Україна, відповідно до принципів ООН, спрямо­вуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру й безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права.

Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світу. Першими, 2 грудня 1991 р., незалежність Укра­їни визнали Польща й Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Литва й Латвія, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія. До кінця місяця — Німеччина, США, Японія, Фран­ція, Італія, Іспанія, Китай, Швеція, Норвегія, Фінляндія, краї­ни Латинської Америки — загалом 57 держав. До кінця першого року незалежність України визнали 132 країни. На сьогодні — усі члени ООН (186 країн).

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою».

Нині Україна підтримує активні дипломатичні відносини із 70-ма країнами світу, має своїх постійних представників у таких міжна­родних організаціях, як ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ. Україна є чле­ном ОБСЄ, Ради Європи, тісно співпрацює з міжнародними фінан­совими організаціями.

Міжнародне визнання було пов’язане з набуттям Україною без’ядерного статусу, про який було проголошено в Декларації про державний суверенітет. У січні 1994 р. в Москві було підпи­сано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Украї­на зобов’язувалась протягом семи років вивезти до Росії для роз- комплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці того самого року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США та Великої Британії підписали Меморандум про гарантії без­пеки України. Як компенсацію за ліквідацію ядерної зброї Укра­їни було виплачено 375 млн дол. Згодом угоди про гарантії були підписані й із Францією та Китаєм.

У 2010 р. Україна погодилася позбутися запасів плутонію, придатного для створення ядерної зброї.

На завершальну стадію вийшов процес ліквідації пускових установ для ракет, здатних нести ядерну зброю.


  1. Правові засади зовнішньої політики. Визначення основних пріоритетів.

Розповідь учителя.

У концепції зовнішньої політики незалежної Української дер­жави (2 липня 1993 р. «Основні напрями зовнішньої політики Укра­їни») зафіксовано, що Україна здійснює свою зовнішню політику на основі взаємної поваги щодо інших держав і народів, взаєморозу­міння, партнерства, довіри, політичних та економічних інтересів, дотримання міжнародних правових актів, зафіксованих у міжна­родних договорах та конвенціях, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання недоторканності й непорушності її кордо­нів, поваги до гідності й честі народів, громадян країн світового співтовариства. Засади зовнішньої політики України закладені в та­ких основоположних документах, як Декларація про державний су­веренітет України та Конституція України.

У Декларації зазначалося, що Україна «проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядер­них принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядер­ної зброї». Як суб’єкт міжнародного права, Україна підтримує безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними до­говори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговель­ними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки в політичній, економічній, еко­логічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спор­тивній сферах.

Україна виступає рівноправним учасником міжнародного співробітництва, активно сприяє зміцненню загального миру й міжна­родної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейсько­му процесі та європейських структурах. Україна визнає пріоритет загальноприйнятих норм міжнародного права перед норматива­ми внутрішньодержавного права, виконує всі ці концептуальні положення, дотримується їх у питаннях зовнішніх і міждержав­них відносин та зв’язків.

У розділі 1, ст. 18 Конституції України зазначається: «Зо­внішньополітична діяльність України спрямована на забезпечен­ня мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнарод­ного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». У Конституції також записано, що Верхо­вна Рада схвалює рішення про надання військової допомоги ін­шим державам, про направлення підрозділів Збройних сил Укра­їни до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України. До повноважень Верховної Ради, зокрема, належить надання в установлений законом тер­мін згоди на обов’язкове підписання міжнародних договорів Укра­їни. У ст. 92 зазначено, що засади зовнішніх відносин, зовніш­ньоекономічної діяльності, митної справи визначаються тільки законами України.

У міжнародних відносинах державу представляє Президент.

Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держа­ви, веде переговори та укладає міжнародні договори України, при­ймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звіль­няє голів дипломатичних представництв України, в інших державах і при міжнародних організаціях, ухвалює вірчі і відкличні грамоти тощо. Кабінет Міністрів України організовує й забезпечує зовніш­ньоекономічну діяльність України, митну справу.

Зовнішню політику України здійснюють Міністерство за­кордонних справ та Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верхо­вній Раді створено спеціальний Комітет із питань міжнародних відносин та зв’язків із країнами СНД, в апараті секретаріату діє підрозділ із міжпарламентських зв’язків, у Кабінеті Міністрів, апараті Президента є працівники, які виконують консультативно-радницькі функції з питань здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами державної влади. В обласних державних ад­міністраціях України функціонують відповідні структури з пи­тань зовнішньоекономічних зв’язків.

Україна має активні політичні й економічні зв’язки з більшіс­тю країн СНД, Європи, Америки, Азії.

Добрі економічні та політичні зв’язки склалися між Україною та більшістю держав європейського континенту, передусім із сусід­ньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. Досить плідно розвиваються відносини з Канадою, на які позитивно впливає укра­їнська діаспора. Зв’язки з Росією, Польщею, Ізраїлем, ОША, ФРН та іншими державами Україна будує на принципах «стратегічного партнерства».

На сучасному етапі зовнішня політика України базується на принципах багатовекторності; прогнозованості та стабільності; збе­реження позаблокового статусу; зміцнення міжнародного миру та стабільності.

Основні напрями реалізації зовнішньополітичних пріоритетів України:



  1. Подальше співробітництво з ЄО, здобуття статусу асоційова­ного члена ЄО. На цьому шляху передбачається здійснити адаптацію українського законодавства стандартам ЄО, забез­печення прав людини, більш активний розвиток економічно­го співробітництва, адаптацію соціальної політики стандартам ЄО тощо. Президентом України В. Ющенком було представ­лено програму інтеграції до ЄО «Сім кроків».

  2. Прагнення України до вступу в НАТО (травень 2002 р.). Головним пріоритетом у відносинах із Росією є зміцнення стратегічного партнерства з одночасним зменшенням залеж­ності від російських енергоносіїв.

  3. Ключовими в зовнішньополітичній стратегії України є відно­сини зі ОША. За роки незалежності ОША надає Україні по­стійну економічну, політичну, фінансову й технічну допомогу. У цих відносинах Україна прагне до довгострокового, взаємо­вигідного та рівноправного співробітництва. також неоднора­зово зазначалося, що відносини України зі ОША не спрямова­ні проти будь-якої третьої країни.

  4. Відносини із сусідніми країнами, де головним є розв’язання всіх територіальних суперечок, налагодження нормального дво- і багатостороннього співробітництва в усіх сферах. Налагодження стабільних взаємовигідних економічних і по­літичних зв’язків із країнами Оходу, Африки та Латинської Америки.

Основні пріоритети зовнішньої політики:

  • економізація зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні зв’язки мають підкріплюватися й економічним співробітни­цтвом. Щодо України зовнішня політика повинна сприяти по­шуку нових ринків для українських товарів; розвиток зв’язків зі стратегічними партнерами; продовження руху в бік європейської та євроатлантичної ін­теграції;

  • створення позитивного іміджу України;

  • забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв;

  • реалізація власного геополітичного положення як моста між Сходом і Заходом.

У 2010 р. було внесено суттєве доповнення щодо позаблокового статусу України.

  1. Співробітництво України з провідними організаціями та краї- — нами світу.

Розповідь учителя.

Після здобуття незалежності розпочався новий етап діяльнос­ті України в ООН та інших міжнародних організаціях. Вона почи­нає діяти як самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Про під­вищення міжнародного авторитету України свідчить те, що міністр закордонних справ Г. Удовенко був обраний у 1997 р. Головою Ге­неральної Асамблеї ООН. Україна виступила ініціатором проведен­ня саміту тисячоліття. Від 1 січня 2000 р. Україна вперше як неза­лежна держава стала виконувати функцію непостійного члена Ради Безпеки ООН. Українські військові підрозділи беруть активну участь у миротворчих операціях ООН (Хорватія, Боснія і Герцего­вина). На сьогодні українські військові перебувають із почесною мі­сією в Лівані, Косово (Югославія), Сьєрра-Леоне, а також у складі місій ООН в інших гарячих точках планети.

Ще одним важливим напрямом української зовнішньої полі­тики є інтеграція в європейські та євроатлантичні структури. На цьому шляху важливим є співробітництво з НАТО, ЄС, РЄ, ОБСЄ тощо.

Проголошення Україною без’ядерного статусу сприяло нала­годженню тісних відносин із НАТО. У 1994 р. Україна стала учас­ником програми НАТО «Партнерство заради миру». У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна—НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозді­лів (Янівський полігон, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Ма­дриді між Україною й НАТО була підписана «Хартія про особливе партнерство», у якій проголошувалося, що НАТО є відкритою для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіаль­ну цілісність України, недоторканність її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами.

Указом Президента України в 1998 р. було затверджено дер­жавну програму співробітництва з альянсом. Україна розглядає НАТО як найефективнішу структуру колективної безпеки в Євро­пі, хоча не схвалила дії НАТО в Югославії. Для більш тісного співробітництва в Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. Навесні 2002 р. Україна заявила про своє бажання вступити до ці­єї організації. Для реалізації цих планів потрібно завершити воєн­ну реформу, привести свої збройні сили до стандартів НАТО. Три­ває активний переговорний процес у цьому напрямку.

9 липня 2002 р., у межах програми «Партнерство заради ми­ру», Україна й НАТО підписали меморандум про підтримку опе­рацій НАТО з боку України. У листопаді 2002 р. було схвалено План дій НАТО-Україна, на основі яких стали розроблятися річні цільові плани Україна—НАТО. А у 2004 р. було прийнято закон про вільний доступ сил НАТО на територію України. Але напере­додні президентських виборів 2004 р. Л. Кучма видав указ, у яко­му зазначалося, що вступ до НАТО не є метою країни — необхід­не лише «суттєве поглиблення відносин із НАТО і ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі».

З обранням В. Ющенка Президентом стратегична мета Укра­їни знову була визначена як «повноправне членство в НАТО і ЄС». Це зазначалося й у військовій доктрині. У квітні 2005 р. у Віль­нюсі на нараді голів МЗС країн НАТО відбулося засідання комі­сії Україна—НАТО, яка започаткувала «інтенсивний діалог», що мав стати першим кроком на шляху входження України до НАТО. Допомогу Україні надавали всі члени НАТО, але за умови під­тримки цього кроку українським суспільством і досягнення вну­трішньої стабільності в Україні. Активним противником вступу України до НАТО виступала Росія.

На початку 2008 р. стався скандал, приводом до якого стала заява генсека НАТО про те, що організація отримала лист за підпи­сом Президента України, Прем’єр-міністра та спікера з проханням приєднати Україну до Плану дій із набуття членства в НАТО.

Скандал паралізував роботу парламента України на два місяці. Опозиція блокувала трибуну з гаслами «НАТО — ні!». З обран­ням Президента України В. Януковича відносини з Альянсом вступили в новий період. Нове українське керівництво заяви­ло про позаблоковий статус України та небажання вступу до НАТО.

У квітні 2010 р. В. Янукович підписав указ, за яким ліквіду­вав комісію з питань підготовки України до вступу до НАТО та на­ціональний центр із питань євроатлантичної інтеграції.

Водночас відбувається розширення співробітництва між Росі­єю й НАТО, і в листопаді 2010 р. президент Росії Д. Медвєдєв на самміті НАТО в Ліссабоні заявив, що за певних умов Росія може стати членом НАТО.

Проголошення Україною курсу на побудову демократичного суспільства потребує врахування світового досвіду в цій справі. Це зумовило потребу у співробітництві з Радою Європи, впливовою ор­ганізацією, що виникла в 1949 р., діяльність якої спрямована на за­хист прав людини, парламентської демократії й забезпечення прин­ципу верховенства права. 14 липня 1992 р. Україна подала заяву на вступ до організації, а 9 листопада 1995 р. стала її 37-м членом. Вступивши до РЄ, України взяла на себе цілий ряд зобов’язань з ор­ганізації влади, розвитку правової сфери й самоуправління, захис­ту прав людини. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у держа­ві, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до демократичного суспільства. Контроль із боку Ради Європи є важливим чинником, який стримує певні неде­мократичні дії влади та сприяє становленню демократичного су­спільства.

Проголошення Україною стратегічної мети інтеграції в євро­пейські структури зумовило налагодження тісних відносин із Євро­пейським Союзом. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набрала чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Укра­їною та ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвести­цій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх га­лузях; підтримання зусиль України зі зміцнення демократії, розви­тку її економічного потенціалу й завершення переходу до ринкової економіки. Загальна стратегія співробітництва ЄС щодо України бу­ла затверджена в грудні 1999 р. Вона розрахована на чотири роки і є унікальним документом, який закладає основи співробітництва з державою, що не є безпосереднім претендентом на вступ до ЄС у найближчі переспективі.

У липні 2002 р. відбувся саміт Україна—ЄС, де основним по­стало питання про надання Україні статусу держави з ринковою еко­номікою та асоційованого члена ЄС. У процесі роботи саміту зазна­чалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшити не­гативні наслідки від вступу до ЄС Польщі та Словаччини, у 2003 р. із цими країнами були укладені угоди про спрощення візового режи­му. Згодом такі угоди були укладені і з іншими країнами ЄС.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керів­ництво на чолі з В. Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію.

Країни Європи та США позитивно сприйняли «Помаранчеву рево­люцію». Перед Україною відкрилися нові перспективи євроінтегра- ції. Під час проведення в Києві конкурсу «Євробачення—2005» українське керівництво виступило з ініціативою скасування укра­їнських віз для громадян країн ЄС та Швейцарії.

21 лютого 2005 р. Україна та ЄС підписали трирічний план дій із наближення України до стандартів європейських країн. Цей документ передбачав 270 невідкладних заходів. У першу чергу це вступ до СОТ, демократизація системи управління й верховенство права, покращання інвестиційного клімату.

1 грудня 2005 р. Евросоюз заявив, що визнає Україну краї­ною з ринковою економікою.

У квітні 2006 р. на сесії Європарламенту була прийнята резо­люція, у якій Європарламент закликав Єврокомісію почати перего­вори з Україною про асоційоване членство в ЄС. Ці переговори три­вають і досі.

Також між Україною та ЄС ведуться переговори про скасуван­ня візового режиму. У листопаді 2010 р. було прийнято план дій, який передбачає, що Україна запровадить біометричні паспорти, упорядкує охорону своїх східних кордонів тощо.

24 листопада 2010 р. Європарламент проголосив резолюцію, яка передбачає, що Україна може подати заявку на членство в ЄС, як і будь-яка інша європейська країна, яка дотримується принци­пів свободи, демократії, поваги до прав людини, фундаментальних свобод і верховенства права.

Подальші успіхи на цьому шляху залежать тільки від України.

Важливою складовою зовнішньої політики України є відноси­ни зі США. Сполучені Штати на початку становлення надали сут­тєву технічну і фінансову допомогу. Проте відносини між цими дво­ма країнами розвивалися нерівномірно. Керівництво США в першу чергу цікавили питання ліквідації ядерної зброї й недопущення її поширення у світі. Але воно також гостро реагувало на недемокра­тичні дії української влади. Під час другого терміну перебування при владі Президента Л. Кучми відносини зі США погіршилися. Україна була звинувачена в постачанні сучасної зброї Іраку в обхід міжнародних санкцій.

Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л. Кучмою направило у 2003 р. до Кувейту, а згодом до Іра­ку воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно сприйнята всередині країни, а перебування україн­ських військових у регіоні призвело до втягування їх у збройне про­тистояння між іракськими партизанами й окупаційними військами і, відповідно, до болючих утрат (загинуло 18 осіб). На початку 2005 р.було прийнято рішення про поступовий вивід українського контин­генту до жовтня 2005 р.

На початку квітня 2005 р. В. Ющенко відвідав США. Це був перший візит українського Президента до США від моменту прого­лошення незалежності України. Він вивів відносини між країнами на новий рівень.

Цікаво знати

Конгрес США зустрів В. Ющенка як національного героя. Президент України виступив перед повним складом двох палат Конгресу з промовою, що тривала 40 хвилин. У ній він запевняв, что нова Україна поділяє євро­атлантичні цінності, і переконував, що вступ України до ЄС і НАТО «зміц­нить стабільність у всьому стратегічно важливому для США регіоні — від Варшави до Тбілісі і Баку». Крім чеського президента В. Гавела, жодний східноєвропейський політик не мав честі виступати перед двома палатами Конгресу.

Конгрес США сприйняв майже всі озвучені В. Ющенком ініціативи з ентузіазмом. Виступ переривався аплодисментами 28 разів. При цьому ві­сім разів зал вставав і влаштовував йому овації. Президент України подя­кував Конгресу за підтримку столітньої борьби України за незалежність і нещодавньої «Помаранчевої революції».

Високі почесті прийому гостя забезпечили впливові організації української діаспори, яка до приїзду В Ющенка об’єдналася в межах спеціального оргкомітету. Тисячі людей із помаранчевою символікою зустрічали українського президента біля входу в Джорджтаунський уні­верситет, де він прочитав лекцію, і в Бостоні, біля Бібліотеки ім. Кеннеді, де дочка й молодший брат Джона Кеннеді вручили українському президенту спеціальну премію «За мужність». Масштабна українська акція була організована у Вашингтоні біля пам’ятника Т. Шевченку, відкритого в 1964 р. як символ майбутньої незалежності України. На зустрічі з В. Ющенком у Вашингтон приїхали тисячі українців зі всіх американських штатів.

17 лютого 2006 р. після дев’яти років напружених перего­ворів США надали Україні статус країни з ринковою економікою; відкрили шлях Україні до вступу в СОТ; було скасовано для Укра­їни поправки Джексона—Веніка — заборону для експорту това­рів подвійного призначення (для військового та громадянського використання). На саміті НАТО США лобіювали вступ України та Грузії до цієї організації.

Зі зміною керівництва відбулися зміни і в україно-американських відносинах. Під час візиту до США В. Януковича у 2010 р. вдалося налагодити діалог між двома країнами, хоча українська де­легація була зустрінута вкрай прохолодно, а представники україн­ської діаспори відмовилися від зустрічі.У 1992 р. Україна приєдналася до Європейського банку рекон­струкції та розвитку (ЄБРР), плідно співпрацює з Міжнародним ва­лютним фондом (МВФ), Світовим банком та іншими фінансовими структурами.

Також Україна бере участь у регіональному співробітництві (організації, що об’єднують країни окремих регіонів континенту). Як член СНД, організації Чорноморського економічного співробіт­ництва, Балто-Чорноморського співробітництва, ГУУАМу (ГУАМу), вона прагне більш тісного співробітництва із сусідами на рівноправ­них і взаємовигідних засадах.

Україна є асоційованим членом СНД. Вона не підписала Ста­туту цієї організації, оскільки деякі його положення суперечать українському законодавству. Україна ставиться до СНД як до до­радчого органу й віддає перевагу двосторонньому співробітництву, проте це не заважає їй впливати на діяльність організації. До пози­ції України з деяких питань прислуховуються інші учасники орга­нізації. На противагу Росії в 1996 р. у межах СНД утворилося об’єднання Грузії, України, Азербайджану й Молдови (ГУАМ), як офіційно було заявлено, для реалізації ідеї євразійського транспорт­ного коридору. У 1997 р. до організації увійшов й Узбекистан (ор­ганізація дістала назву ГУУАМ), але у 2002 р. він заявив про вихід із неї. Нового дихання організація отримала під час травневого саміту лідерів держав у Ялті (травень 2005 р.).

У той час як Україна прагнула вступу до ЄС, Росія вибудову­вала на пострадянському просторі власні інтеграційні схеми. Так, були встановлені тісні відносини з Білоруссю (Союзна Держава). Створено Ташкентський пакт — воєнно-політичний союз частини країн СНД.




Після невдалої спроби інтеграції на Захід українське керівни­цтво взяло курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії, Украї­ни, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного Еко­номічного Простору (ЄЕП). Проте реалізація й цієї угоди опинилася під загрозою. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що заперечує Україна; до того ж між Україною та Росією спалахує прикордонний конфлікт через острів Тузла в Керченській протоці. Хоча зрештою суперечку вдалося розв’язати, проблема розподілу акваторії Азовського моря та Керченської протоки не була остаточ­но усунена. У 2005—2009 рр. відбувається стрімке погіршення від­носин із Росією, яке блокувало будь-які інтеграційні процеси між двома державами. З обранням Президентом України В. Януковича активізувалися кроки з економічного, а можливо й політичного ін­тегрування двох держав.УЧАСТЬ УКРАЇНИ В ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Організація

рік, від якого україна бере участь у діяльності

Організація Об'єднаних Націй

1945

Всесвітній Поштовий Союз

1947

Всесвітній Союз Електрозв'язку, Міжнародний консультативний комітет із питань радіо

1947

Всесвітня організація охорони здоров'я

1948—1949, поновлено від 1992

Всесвітня метеорологічна організація

1951

ЮНЕСКО

1954

МАГАТЕ

1957

Всесвітня організація інтелектуальної власності

1970

ЮНІДО

1985

Співдружність Незалежних Держав (СНД)

1991

Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, від 1994 р. — ОБСЄ)

1992

Парламентська асамблея Чорноморського економічного співро­бітництва, Чорноморська асоціація економічного співробітництва

1992

Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку (нині — Світовий банк)

1992

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)

1992

Міжнародна морська організація (ІМО)

1994

Рада Європи

1995

ГУАМ

1996


Завдання.

Складіть розгорнутий план на тему Співробітництво України з провідними організаціями та країнами світу».



  1. Відносини із сусідніми країнами.

Розповідь учителя.

Україна має спільний кордон із Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Молдовою. На формування двосторонніх відносин істотний вплив має той факт, що на терито­рії цих держав проживає чимало українців, а в Україні — росіян (11,4 млн осіб за даними перепису 1989 р.), білорусів (440 тис. осіб), поляків (219 тис. осіб), словаків (8 тис. осіб), угорців (163 тис. осіб), румунів (135 тис. осіб), молдаван (325 тис. осіб).

Угорщина була однією з перших держав, із якою були врегу­льовані відносини за всіма статтями. Останніми роками спостеріга­ється постійне зростання обсягів українсько-угорської торгівлі. її основу складають традиційні товари: угорські ліки та спеціальне технологічне обладнання, українська продукція хімічної та мета­лургійної галузей промисловості. Товарообіг між обома країнами пе­ревищує 0,5 млрд дол. на рік. У товарообмінних операціях беруть участь близько 2 тис. організацій України й Угорщини. Обидві кра­їни не мають територіальних претензій одна до одної. Налагоджу­ється й військове співробітництво, особливо після вступу Угорщи­ни до НАТО.

Жодними негативними моментами не позначені відносини між Україною й Словаччиною, на найвищому рівні укладено близь­ко 50 угод. Відкриваються можливості для взаємних капіталовкла­день, створення спільних підприємств. Обидві країни зацікавлені в розвитку транзитних перевезень, зокрема постачанні російських енергоносіїв до Західної Європи.

Важливе значення для реалізації західного вектора зовнішньої політики України мають її відносини з Польщею. 2 грудня 1991 р. Республіка Польща першою визнала Україну як незалежну держа­ву. 18 травня 1992 р. між обома країнами був підписаний Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Перспек­тиви економічної співпраці вбачаються в галузі фармацевтичної про­мисловості, сільського господарства та переробки сільськогоспо­дарської продукції, енергетики та теплопостачання, модернізації транспорту, охорони природного довкілля. Із прикордонних терито­рій України (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Черні­вецька області), Польщі, Угорщини та Словаччини створено єврорегіон «Карпати». У його межах, а також у межах єврорегіону «Буг» Україна та Польща розвивають економічні, наукові, освітні й куль­турні зв’язки, спільно розв’язують питання екології.

Україна та Польща визнають себе стратегічними партнерами. Україна не мала заперечень проти приєднання Польщі до НАТО, а Польща, у свою чергу, підтримує Україну в її намаганні інтегру­ватися в європейські структури. У 1997 р. підписано спільну укра­їнсько-польську заяву «До порозуміння і єднання». У 1998—2009 рр. відбулася низка зустрічей керівників України та Польщі, які роз­ширили основи взаємовідносин держав і народів та засвідчили, що дво- та багатосторонні контакти відіграють стабілізуючу роль на єв­ропейському континенті.

Унаслідок вступу Угорщини й Польщі до Європейського Сою­зу й НАТО постала низка проблем, у розв’язанні яких зацікавлені всі сторони. Ніхто не хотів би руйнувати зв’язки, які формувалися багато століть. Тому істотне значення матимуть заходи з метою мі­німізації наслідків розширення ЄС і НАТО за рахунок східноєвро­пейських держав.

Певний час із великими труднощами розвивався переговор­ний процес між Україною та Румунією, яка також прагне стати по­вноправним членом ЄС і НАТО. Впливові сили в Румунії намагали­ся висунути до України серйозні територіальні претензії (Північна Буковина, Південна Бессарабія, острів Зміїний). Урешті-решт уда­лося досягти згоди, і 2 червня 1997 р. у місті Констанца був підпи­саний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, який поставив крапку у невизначеності дво­сторонніх відносин.

У базовому документі сторони підтвердили непорушність існуючого між ними кордону. У ньому немає положень, які мож­на було б трактувати як територіальні поступки чи історичні жертви. Як домовилися учасники українсько-румунських пере­говорів, протягом наступних двох років вони працюватимуть над угодою про делімітацію кордонів континентального шельфу та економічних зон у Чорному морі. Якщо цього не буде зроблено, то справу може розглянути Міжнародний суд ООН у Гаазі. Укла­дення Договору було схвалено більшістю населення обох країн.

У ньому, зокрема, чітко зафіксовано зобов’язання щодо забезпе­чення прав осіб, які належать до української меншини в Руму­нії та румунської в Україні. Найбільш вагоме значення має те, що було створено міжнародно-правові засади українсько-румун­ського співробітництва.

Дістали розвиток і мають перспективи різноманітні форми контактів представників України й Румунії в політичній, економіч­ній, військовій, гуманітарній, освітній та культурній сферах, у га­лузях транспорту, прикладних та фундаментальних наук, охорони довкілля. У прикордонних регіонах (передусім Чернівецька область) взаємовигідним може бути безпосереднє співробітництво адміністра­тивно-територіальних одиниць України й Румунії.

У 2009 р. було нарешті розв’язано в міжнародному суді пи­тання про поділ шельфу між двома державами в районі острова Зміїний.

Задовільним є стан україно-молдовських відносин. їх роз­витку сприяють зустрічі президентів, прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ. Нерозв’язаними залишаються питання завер­шення делімітації державного кордону та врегулювання ситуації в Придністров’ї. У Республіці Молдові високо цінують особливу роль України як посередника в розв’язанні розбіжностей, які іс­нують між Кишиневом і Тирасполем та є джерелом нестабільнос­ті в регіоні. Виявляючи свої добросусідські відносини, Україна передала Молдові частину своєї території для створення порту на Дунаї. У 2001 р. було підписано договір про кордони між Молдо­вою й Україною.

Відносини між Україною та Росією складаються нерівномір­но. Історичною подією у відносинах України й Росії стало підписан­ня 31 травня 1997 р. широкомасштабного політичного українсько- російського договору. Цей документ юридично закріпив зобов’язання Росії поважати незалежність України та став правовою базою, на якій ґрунтуватимуться двосторонні відносини. Відбувся перехід від невизначеності й заполітизованості до рівноправного взаємовигідно­го партнерства. З урахуванням історичних реалій укладено також угоди за Чорноморським флотом.

Позитивним у двосторонніх відносинах є пожвавлення між­парламентських зв’язків. Росія погодилася розпочати делімітацію кордону з Україною. Спільні військово-морські навчання в Криму сприяли зміцненню довіри між обома державами. Росія є головним торговельним партнером України. Однак стан економічного співро­бітництва, його ефективність не задовольняє обидві країни. Підпи­сана 1998 р. програма економічного співробітництва на період до 2007 р. виконується повільно. 2002 р. оголошений у Росії роком України. На початку 2003 р. після конфлікту в районі острова Туз- ла був укладений договір про державний кордон, який визначив йо­го сухопутну ділянку, залишивши відкритим питання кордону по Азовському морю та Керченській протоці. Окремі впливові особи Росії, представники Державної думи досі не відмовилися від пре­тензій щодо Криму й Севастополя. Робляться закиди про утиски в Україні російських співвітчизників, про наступ на російську мо­ву й освіту.

У 2005—2009 рр. відносини між двома державами були вкрай напруженими. Узимку 2005—2006, 2008—2009 рр. між двома кра­їнами спалахнули «газові» війни.

Усупереч цьому Росія й Україна розглядають одна одну як стратегічних партнерів, і для народів обох держав важливо напо­внити досягнуті домовленості конкретним змістом. Для цього ве­лике значення має розвиток співпраці в галузі економіки, науки, культури.

У 2010 р. між Росією й Україною було досягнуто домовленості про продовження перебування Чорноморського флоту Росії на тери­торії України до 2042 р.

Дружні відносини єднають Україну й Білорусь. Сторони ве­дуть систематичні консультації з питань двостороннього співробіт­ництва, виконання укладених угод, оформлення державного кордо­ну. Зовнішньоторговельний обіг між Україною й Білоруссю хоч і становить солідну суму, але ще не відповідає їхнім потенційним можливостям.

Крім кордонів суходолом Україна має морський кордон із Бол­гарією, Туреччиною, Грузією. Співробітництву з цими державами відводиться важлива роль. Так, із Болгарією та Грузією налагодже­не постійне поромне сполучення. Установлюється двостороннє спів­робітництво й у межах міжнародних регіональних об’єднань, Чор­номорського регіону, ГУАМ тощо.



  1. Україна й українська діаспора.

Розповідь учителя.

Діаспора — об’єднання людей однієї національності, які про­живають за межами країни свого походження, за межами своєї іс­торичної батьківщини. Під східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу, під захід­ною — поселення українців у Європі, Америці, Австралії.

Через різні обставини поза межами України опинилися міль­йони українців. Так, частина українців живе на етнічних україн­ських територіях, що тепер належать Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Росії та Білорусі. Але значна частина українців потрапи­ла за межі батьківщини в результаті еміграції: політичної, еконо­мічної (трудової). Початок політичної еміграції був покладений у XVII— XVIII ст., а трудової — у ХІХ ст. На сьогодні за межами Української держави проживає близько 11 млн українців. !з них у східній діаспорі — близько 8 млн осіб. Найбільша українська ді­аспора в Росії — 4,5 млн осіб. Тут вони є другою за кількістю ет­нічною групою. Значна частина українців проживає в Казахста­ні — 900 тис. осіб та Молдові — 650 тис. осіб.

Характерною рисою східної діаспори стала поступова аси­міляція. Тут відсутні українські школи та інші навчально-вихов­ні заклади. Тільки завдяки зусиллям ентузіастів робляться пер­ші спроби зі збереження української самобутності та відродження духовності.

Близько 2,5 млн українців проживають за межами колишньо­го СРСР. Умовно українців у західній діаспорі можна поділити на три групи: 1) ті, чиї предки залишили батьківщину три-чотири по­коління тому (найчастіше вони мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки); 2) ті, хто порвав зв’язки з батьківщи­ною одне-два покоління тому (вони знайомі з українською культу­рою та шанують її); 3) невелика, але найактивніша група — ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Вони становлять серце­вину українських громад.

Найорганізованіші та найактивніші громади західної діа­спори зосереджені в Канаді (понад 950 тис. осіб), США (понад 730 тис. осіб) та Польщі (понад 250 тис. осіб). Хоча українці скла­дають лише 3 % населення Канади, вони досягли значних успі­хів у соціально-економічній, політичній та культурній сферах. Визнанням цього факту є обрання українців на найвищі держав­ні посади. Центрами українства в Канаді є Едмонтон (тут, зокре­ма, працює Канадський інститут українських студій), Вінніпег, Торонто, де діють кафедри українознавства, перебуває осередок Всесвітнього конгресу вільних українців.

У Бразилії (близько 360 тис. осіб) та Аргентині українці пе­ребувають у більш складному економічному становищі, це переваж­но фермери (в Аргентині — штат Місьонас, у Бразилії — район міста Прудентополіс). Одна з найкраще організованих громад — 35-тисячна громада в Австралії, серед якої є багато відомих спе­ціалістів. Останнім часом найбільших злигоднів зазнали україн­ські громади в колишній Югославії. Під час громадянської війни багато українців були змушені залишити місця свого проживан­ня. Товариство «Україна» підтримує земляків у важку хвилину, організовуючи їм доставку гуманітарної допомоги.

У західних країнах діють українські суботні та недільні школи, культурно-освітні установи, хори, ансамблі, танцювальні колективи. Функціонують політичні партії, громадські та молодіжні організації й об’єднання, створюється видавнича діяльність. Діють спеціальні до­слідні установи (Мюнхен, Гарвард та ін.), ряд факультетів із викла­дання української мови та історії при вищих навчальних закладах.

Характер зв’язків зарубіжних українців із батьківською зем­лею залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників, на­самперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення та в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Та незва­жаючи на перипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули зріднення із землею, яку за­лишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це бажання відбилося в рухах солідарності й допомоги українсько­му народу. Вони були започатковані ще в перші десятиліття пере­бування в діаспорі.

Проголошення Акта про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побудови самостійної демократичної Української держави буде доведена до кінця. У всіх країнах, де прожива­ють українці та їх нащадки, цей акт відзначався як найбіль­ше свято.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспо­ри з Україною, які практично не припинялися ніколи. Від 1980-х рр. ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспо­ри на українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю за­свідчує, як можна не лише зберігати національну пісню, танець да­леко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й розвивати їх.

Зв’язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство «Україна», різноманітні громад­ські й культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв’язків відіграє часопис «Українська діаспора», що видається Інститутом соціології Національної академії наук України та Редакцією Ен­циклопедії Української Діаспори (ОША). Важливого значення для взаємодії різних частин українського етносу набули І Форум укра­їнської діаспори (серпень 1990 р., Польща), І Форум представни­ків східної діаспори (січень 1992 р., Київ) та Всесвітній форум (серпень 1992 р., Київ).

Із метою координації зв’язків різних гілок українського ет­носу в червні 1993 р. було створено Міністерство України у спра­вах національностей та міграції (нині — Державний комітет). У розробленій цим відомством спільно з товариством «Україна» програмі «Українська діаспора до 2000 року» (прийнята в січні 1996 р.) значне місце відведено заходам, що мали сприяти учас­ті української діаспори в суспільно-політичному житті України. Для зміцнення зв’язків між Україною та діаспорою у 2001 р. бу­ла розроблена Національна програма «Закордонне українство на період до 2005 року». У серпні 2001 р. відбувся ІІІ Всесвітній фо­рум українців. Сьогодні готується й обговорюється проект зако­ну «Про статус закордонних українців».

ііі. закріплення нових знань

Фронтальне опитування.


  1. Коли ВРУ були схвалені «Основні напрями зовнішньої полі­тики України»?

  2. У якому році Україна підписала домовленості, за якими вона відмовлялася від ядерної зброї?

  3. Мету вступу до якої організації проголошували всі президен­ти України?

  4. Війська якої країни згідно з двостороннім договором перебу­вають на території України?

  5. Коли Україна стала членом Ради Європи та СОТ?

  6. У яких країнах українські підрозділи здійснювали миротвор­чі місії ООН?

  7. Чим було викликане швидке визнання незалежності України іншими державами?

  8. На яких принципах і засадах базується зовнішня політика України?

  9. Коли Україна реально набула без’ядерного статусу?

  10. Яку позицію займає Україна щодо СНД?

  11. Як розвивається співробітництво України з провідними між­народними організаціями?

  12. Чим зумовлені неодноразові зміни приорітетів зовнішньопо­літичного курсу України?

  13. підсумки уроку

Заключне слово вчителя.

Україна після проголошення незалежності впевнено заяви­ла про себе на міжнародній арені. Головними принципами її зовніш­ньої політики є демократизм, миролюбність, ядерне роззброєння, розширення економічного співробітництва. У другій половині 1990-х рр. Україна намагалася реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще ціла низка держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилося досить складно, хоча було досягнуто зна­чних успіхів у двосторонніх відносинах. Так, було укладено Ве­ликий договір із Росією й угоду про розподіл Чорноморського флоту (1997 р.); в основному врегульовано відносини із сусідні­ми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою. Добрі економічні та політичні зв’язки склалися між Україною й більшістю держав європейського континенту, переду­сім із сусідньою Польщею, а також Німеччиною, Італією, Угорщи­ною. Водночас відносини зі США характеризуються нестабільніс­тю. Є проблеми у відносинах із ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням Україною взятих на себе зобов’язань.



ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

  1. Опрацювати відповідний параграф підручника.

  2. Визначити відмінності зовнішньої політики президентів України (від­повідь оформити у вигляді таблиці).


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка