Українська сім'я



Скачати 267.15 Kb.
Дата конвертації10.01.2018
Розмір267.15 Kb.

Щоб досягти недосяжного, їм доводилося долати нездоланне
«Певну частину біографії великих людей мають написати їхні лікарі».

Стендаль
За моїми власними спостереженнями, однією з відмітних ознак ХХІ століття від усіх попередніх століть є особливий інтерес громадськості не стільки до професійного, як до приватного життя тієї чи іншої знаменитості. І це дуже відчувається… Особливо в сучасному медіа-просторі, але початком цьому, зокрема для України, послужила інформаційна революція, що спалахнула з часу прийняття Акта про незалежність нашої країни. У глобальному ж масштабі цьому посприяв науково-технічний поступ людства.

Тому не дивно, що для декого з нас недостатньо тих традиційних уявлень про геніальних історичних та наукових діячів, митців і т.д., які він отримує зі шкільних підручників. Адже, якщо наблизитись до особистого життя людини-генія, що власне я й спробую зробити у своїй статті, то можна відкрити багато чого несподіваного та дивовижного для себе. Чесно зізнатися, підготовка цього матеріалу на таку досить незвичну тему мені вже давно не давала спокою. Цей задум у мене виник ще тоді, коли я захищав дипломну роботу в Університеті «Україна», тема якої була присвячена дітям із церебральним паралічем. Там я звернув увагу на таке поняття, як «дефектологія». Особливо мене зацікавила компенсаційна складова цієї проблеми. Адже, як відомо, центральне положення сучасної дефектології таке: всякий дефект створює стимули для вироблення компенсації. Але у цей двоскладовий процес «дефект-компенсація» вноситься третя, проміжна ланка — «дефект — відчуття безпорадності — компенсація». Тобто, дефект викликає компенсацію не прямим шляхом, а лише через створене ним відчуття безпорадності.

Ще на початку ХХ ст. дана проблема привернула увагу німецького психіатра Альфреда Адлера. Так, 1905 року, Адлер, працюючи в той час на посаді лікаря однієї з німецьких клінік і маючи справу із захворюваннями внутрішніх органів, помітив, що при захворюванні одного з парних органів (легені, нирки чи руки) функцію його бере на себе інший орган. Згодом був установлений факт, що таке «заміщення» може мати місце і стосовно мозкових півкуль. При ураженні мовних центрів лівої півкулі їх функція може відновлюватися за рахунок даної функції у правій півкулі. Подібного роду «заміщення» можна спостерігати навіть сьогодні. Із самого народження американка Мішель Мак мала значні проблеми з орієнтацією у просторі: легко могла загубитися в незнайомому місці, не контролювала своїх емоцій. І лише у 2000 році, після проведеної медичної експертизи, 27-річна дівчина дізналася, що 95% кори лівої півкулі у неї відсутні. Однак, права півкуля кори головного мозку пацієнтки «перепрограмувала» на себе функції, що традиційно властиві лівій півкулі: мову, читання, поведінку та пізнання.

Але повернімося до німецького психіатра. Зрештою, Адлер дійшов висновку, що деякі люди не лише долають свої дефекти, компенсуючи вроджені недоліки, але часто навіть «гіперкомпенсують» їх. Так, люди зі слабким від природи слухом стають музикантами, люди з дефектами зору — художниками, а люди з дефектами мови — ораторами.

Історії відомо не один десяток геніїв, яким довелося пройти цим тернистим шляхом. І якби я взявся аналізувати фізичну чи психологічну неповносправність кожного з них, то, мабуть, доцільніше було б написати книгу, а то й не одну. Проте, літератури на запропоновану тему й без цього вистачає. До того ж, більшість із джерел, які мені вдалося зібрати, вказують на психоемоційні захворювання великих корифеїв. Мене ж цікавили їхні тілесні недуги. Загалом, якщо провести діагностичний розподіл захворювань визначних особистостей різного творчого спрямування (художники, державні діячі, вчені), що й було зроблено в Рязанському державному медичному університеті ім. акад. Павлова, то можна відмітити, що, приміром, шизофренія і різноманітні психологічні розлади частіше зустрічаються серед художників, афективні розлади – серед композиторів, а у письменників надзвичайно поширені алкоголізм та наркоманія.

Багато таких титанів можна віднайти за кордоном, не менше їх жило й у нас на Україні. Одні з них добре знані навіть у малоосвічених прошарках суспільства, інші — менш відомі. Але їх усіх об’єднує той факт, що майже кожен із них страждав на якесь захворювання, іноді, навіть сам про це не підозрюючи. Яскравим прикладом такої «незримої» хвороби була неймовірна одержимість власною працею, яка несла в собі як позитивні, так і негативні наслідки. Багато класиків літератури та живопису розповідали про свою творчість, як про «нездоланне прагнення до ідеалу». До того ж, саме така якість творчості вважалася ознакою таланту. І лише нещодавно психіатри охарактеризували це «нездоланне прагнення» неврозом нав’язливих ідей та вчинків, які допомагають розрядити болісний афект і перетворюються на своєрідний механізм психологічного захисту. Ось чому Л.М. Толстой радив писати «лише тоді, коли думка, яку хочеться висловити, така нав’язлива, що вона до тих пір, доки, як умієш, її не висловиш, не відчепиться від тебе». Це правило часто використовувала класик української літератури Ольга Кобилянська, яка, у свій час, була надто песимістичною людиною. 10 листопада 1884 р. двадцятирічна письменниця занотувала у своєму «Щоденнику»: «Мамця кличе вже вечеряти, а мені саме спала на думку одна поетична фантазія, боюся тільки, що поки я її вхоплю, вона розвіється. Зося (Окуневська — Ю.К.) попрощалася, а я сіла, щоб записати нашу смішну балачку… Раптом мені щось спало на думку, це фантазія, і я її записую…» («Щоденник» — ст.71.). Насправді, то був період депресії в житті «гірської орлиці», як її називали сучасники. Тому що 17 листопада 1884 р. Ольга Юліанівна запише наступне: «Життя бридке, але що ж, добре сказав Гете: «В душі своїй не длубайсь без упину, життя — обов’язок, хоч вік йому — хвилина…» («Щоденник» — ст.74.). Подібного роду висловлювання можна віднайти у багатьох письменників, що вказує на рятівну роль творчості як джерела відради.

Але, як я вже писав, окрім реабілітаційної функції, хвороблива одержимість власною творчістю несе в собі небезпечну руйнівну функцію. Американський письменник Джек Лондон назвав її володінням силою магнітного компасу: за будь-яких обставин дивитися лише в один бік. Іноді для цього доводиться бути жорстоким, негідним для оточення та не сприйнятим, як належить. Ця дволикість одержимості змусила переважну більшість геніїв стати пасинками свого часу і навіть поплатитися за це власним життям. Навіть Ісус Христос переймався тим, що «нема пророка у своїй Вітчизні» (Лк. 4, 24.). На жаль, такою є ціна геніальності, перед якою доводиться часто приносити в жертву оточення, в тому числі й найближче. Найкраще це аргументує доля одеситки за народженням поетеси Анни Горенко (Ахматової) та її першого чоловіка Миколи Гумільова. Одержима поезією та абсолютно непридатна до побуту, вона розлучилася з чоловіком, а Гумільов від безвиході записався добровольцем на фронт. Незабаром Гумільова оголошують зрадником партійних ідеалів та розстрілюють на війні. Залишається лише єдиний її син — Лев Гумільов. Муза російської поезії стає дружиною мистецтвознавця Миколи Пуніна. Далі країною прокочуються чергові репресії, і під арешт потрапляє творча інтелігенція. Особливу увагу НКВС звертало на дітей уже розстріляних батьків. У результаті 18-річний Лев Гумільов не допускається до вступних іспитів до Ленінградського державного університету через «сумнівну репутацію». Через 3 роки син Ахматової вступає до університету, але, не закінчивши навіть першого курсу, разом із вітчимом Пуніним потрапляє до в’язниці. Михайло Булгаков допомагає зневіреній поетесі написати вірш-клопотання Сталіну. Сина та чоловіка звільняють. 1938 року Лев Гумільов знову опиняється у в’язниці на п’ятирічний термін через ту ж таки «сумнівну репутацію». Цього разу Ахматова не змогла врятувати сина. 1946 року газети друкують постанову ЦК: Ахматова — поет мертвих ідеалів, блудна буржуазна писака, блудниця, яка тужить за царизмом і не несе просвітництва в народ. За помилку матері розплачується знову син. Кандидата історичних наук та перспективного науковця Лева Гумільова засилають на 10 років таборів, а саму поетесу саджають на місяць під домашній арешт. Вважається, що причиною усім цим нещастям послужили фатально пророчі вірші поетеси, проте писати їх вона не припиняла. І лише смерть Сталіна дарувала їй та її сину свободу. Після неї Ахматова стає знову шанованою і визначною поетесою, а її син — видатним істориком. Її номінують на Нобелівську премію, вручать Диплом Оксфордського університету та інші літературні премії. Вона поверне собі все, крім пробачення сина. Коли ж їй виповниться за п’ятдесят, поетеса, неначе поминаючи усіх, хто став жертвою її таланту, напише: «Эта женщина больна, // Эта женщина одна. // Муж в могиле, сын в тюрьме, // Помолитесь обо мне». Але Анна Андріївна – не єдина людина, якій довелося через свою одержимість викласти на вівтар визнання та слави особисте родинне щастя.

Сподіваюся, читач мені вибачить за мій відступ від головної теми. Далі я вибірково опишу нозологію захворювання кожної окремо взятої особистості, яка залишила свій слід в історії. Розпочавши із «сивої давнини», я зосереджусь, головним чином, на XVIII, ХІХ та ХХ ст., які виявилися дуже плідними на визначних діячів. Першою кандидатурою на генія-інваліда мені хотілося висунути старця Гомера, прізвисько якого, залежно від діалекту, означає «сліпець», «заручник», «пророк». Але дослідники його творчості, аналізуючи багатство зорових образів «Іліади» та «Одісеї», скептизували авторство сліпого Гомера. Адже поеми буквально насичені різними барвами: Зевс — чорнобровий, Афіна — світлоока, цар Менелай — світловолосий… Вчені дійшли висновку, що близько 90% гомерівської інформації передано на основі зорових образів, що характерно для зрячої людини. Як з’ясувалося, до початку IV ст. до н.е. Гомера зображували… зрячим. Але, за свідченнями давньогрецького історика Плутарха, якось Олександру Македонському — великому прихильнику творчості Гомера — наснилося, що автор «Іліади» та «Одісеї» вказав йому місце для будівництва Олександрії. 331 р. до н.е. місто було збудоване на острові Фарос — батьківщині знаменитого Фароського маяка, одного з семи див стародавнього світу. І Македонський, на знак подяки античному мислителю, звів храм Гомера. Але філософи Олександрії вирішили, що поет від Бога не повинен мати вигляд фізично зрячого як простий смертний. Аби підкреслити обраність Гомера та його духовну зрячість, поет у Храмі був зображений сліпим.

Ірраціональне, часом забобонно-містичне ставлення до сліпого як до Месії та віра в його духовну зрячість, було непоодиноким явищем у культурі взаємовідносин деяких стародавніх народів. Сліпий там ставав віщуном, суддею, мудрецем, тобто внаслідок свого дефекту займав вищу соціальну позицію. Звісно, в таких умовах не можна вести мову про відчуття меншовартості та дефективності. Зрештою вирішує долю людини не дефект сам по собі, а його соціальний наслідок, соціально-психологічна реалізація. Тому не дивно, що Гомер мав посмертно позбутися власних очей, аби увійти в історію як найвидатніший поет Античності. Й по сьогодні в деяких релігіях, зокрема у християнстві, люди з ураженням зору привертають до себе увагу з огляду на своєю духовну чистоту. Нині навіть створені ікони для сліпих, які допомагають на дотик відчути зображення святого, і якого саме. Духовну чистоту незрячих я особисто відніс би до всіх людей із особливими потребами, які є більш емпативні (здатні співпереживати) у ставленні до своїх співвітчизників.

Як північний вітер створив вікінгів, так геніїв створили згустки проблем, що здавалися фатально нездоланними. Для досягнення найменшого, а часом для того, аби хоча б вижити, їм доводилося відчайдушно боротися. Більшості — з раннього дитинства, до того ж усвідомлення неминучості жорстокої боротьби ставало для більшості з них частиною підсвідомого, здійснюючи феноменальний вплив на всі майбутні вчинки і формуючи бійцівський характер. Це гартувало їх, робило самостійними та сильними, готовими на все, щоб вижити і перемогти. Поволі з немічних щенят на узбіччі життя незримо виростали бульдоги, щодо смертельного укусу яких уже ніхто не мав сумнівів.

Такі «монстри» зустрічалися ще за княжої доби, коли син у боротьбі за владу був готовий піти проти батька, а брат бивсь із братом за територію. Саме тоді, у розпал цієї страшної вакханалії, на історичній арені з’явився один із найвеличніших реформаторів Київської Русі — князь Ярослав Мудрий. Нині його прах спочиває в мармуровому саркофазі у Софійському соборі і не перестає привертати до себе увагу науковців. Зокрема, 1939 року мармуровий саркофаг був відкритий удруге, а знайдені в ньому рештки відправлені до Ленінградського науково-дослідного інституту етнографії та антропології, де з розрізнених кістяків склали цілі скелети чоловічої та жіночої статі. Фахівці дійшли висновку, що чоловічий скелет належав людині віком до 70 років, яка при житті мала зріст 172-175 см, вроджену кульгавість і була поранена у голову та праве коліно. Це підтвердило припущення, що рештки скелета належать Ярославу Мудрому, оскільки, згідно із літописом, князь кульгав від народження і був поранений у битві з печенігами. Принаймні у «Повісті минулих літ» записано: «Він був кульгавий, але розум у нього був гострий, і на раті він був хоробрий». Кому належить жіночий скелет, поки що достеменно невідомо.

Майбутній правитель Русі народився 978 року і хрестився під ім’ям Юрій (Георгій). Прізвисько Мудрий він одержав від російського придворного історика Миколая Михайловича Карамзіна, через цілих п’ятсот літ після своєї кончини. А до того, унаслідок вродженого дефекту, прозивався Кульгавим. За це йому доводилося часто страждати від нарікань. Якщо, приміром, прізвисько одного з найжорстокіших тиранів історії — Тамерлана (пер. — «Тимур кульгавий») — промовляли з повагою, то київського воєводу за подібний недолік зневажали. Зокрема, таку зневагу демонструє нам військовий похід новгородського князя Ярослава Мудрого на Київ, де засідав його зведений брат Святополк І Окаянний, про якого «Повість» згадує, що «від гріховного коріння лихим плід буває». У главі 1 «Истории государства российского» М. М. Карамзіна ця подія описується так: «Святополк, дізнавшись про те, зібрав також численне військо, закликав печенігів, і на берегах Дніпра, у Любича, зійшовся з Ярославом. Довго стояли вони один навпроти одного без усякої дії, не сміючи через імператора (Болеслава. — Ю.К.) переправлятися великою річкою. Вже наступила осінь… Нарешті воєвода Святополків зневажливим та грубим глузуванням вивів новгородців з терпіння. Він їздив узбережжям і кричав їм: «Навіщо ви прийшли сюди з кульгавим князем своїм? Ваше діло теслювати, а не воювати!».

Та, незважаючи на свою фізичну неповноцінність, Ярослав Мудрий зумів стати одним із найталановитіших правителів княжої доби, піднісши Київську Русь на найвищий щабель свого соціально-політичного та духовного зростання. Бо, на відміну від багатьох інших своїх попередників, він займався не лише військовою справою, але і просвітництвом: відкрив бібліотеки та школи для дітей священників і бояр, побудував Софійський собор та інші численні храми, видав збірник законів «Руська правда» і т.д.

Сучасні психологи та психіатри, які займаються вивченням патографії геніальних діячів, давно помітили дивовижну двосторонність причини психологічного чи фізіологічного захворювання людини-генія. Річ у тім, що психологічне, а особливо фізіологічне, захворювання може бути наслідком напруженої творчої діяльності, життєвих складностей та невизнання, але й може бути мотивом для такої діяльності, здійснюючи ферментативний (каталізуючий) вплив на процес пошуку досконалості. Аналізуючи біографію свого наступного претендента, я дійшов висновку, що цій людині довелося стати жертвою одночасно двох сторін цієї «медалі». Це — австрійський композитор-вундеркінд Вольфганг Амадей Моцарт. Майбутній маестро народився сьомою дитиною у родині зальцбурзького скрипаля Леопольда Моцарта. П’ятеро померли немовлятами, Вольфганг зі своєю старшою сестрою Наннерль вижили. Народження майбутнього генія мало не коштувало матері життя, і лише згодом вона оговталася від хвороби, що настала через тяжкі пологи. Дослідник Т. Мейснер у своїй праці «Вундеркинды. Реализованные и нереализованные способности» так описує зовнішність «бога музики», як його називали сучасники: «Моцарт завжди відрізнявся маленьким зростом і помітно некрасивим обличчям. У нього була велика голова, погризене віспою обличчя, дуже великий, грушоподібний ніс. Він помітно відставав у фізичному розвитку і на все життя так і залишився великою дитиною». Усі ці недоліки Моцарт намагався компенсувати музикою.

Неначе щось фатальне постійно переслідувало прогресивного австрійського музиканта. Кожного разу, як тільки слава підносила його до небес, невидимо звідки з’являлася хвороба і надовго приковувала композитора до ліжка. Так сталося у 1767 році, коли у Відні намічалося вінчання юної ерц-герцогині Марії-Йозефи з неаполітанським королем. Аби скористатися нагодою в черговий раз продемонструвати знаті музичні обдарування свого сина, батько композитора Леопольд Моцарт разом із родиною від’їжджає туди. Але страшна епідемія віспи, що лютувала у столиці Австрії, змусила сім'ю повернутися: 11-річний Вольфганг і 15-річна Наннерль отримали гостру форму захворювання. Вольфганг мало не осліпнув, лише через 10 днів зір став відновлюватись. Концертних запрошень на його адресу все меншало.

Далі — гірше. Геніальний автор 600 музичних творів, що охоплюють усі жанри музичного мистецтва, став заручником власного таланту. Безперервна концертна робота виснажувала і без того нездорового Моцарта. В листі до батька 30–літній музикант скаржитиметься: «Я завалений роботою і дуже втомлююсь…» Далі, виклавши на папері ущільнений графік роботи, напише: «Лягаю спати о 12-ій годині ночі, прокидаюся о 5-ій ранку». 1782 року, коли відбулася прем'єра його опери «Викрадення із сералю» та шлюб із Констанцією Вебер, у Моцарта розвинулась базедова хвороба — захворювання щитовидної залози (характерна опуклість очей на портретах Моцарта). Ця хвороба викликає порушення обміну речовин та розвиток патологічних змін у різних органах, у тому числі психологічні розлади. Та, незважаючи на цей, можливо неповний, перелік недуг австрійського композитора, він все ж устиг за 35-річний термін свого життя воскресити себе у 20 операх, півсотнях симфоній, десятках концертів, сонат, мес…

Протягом тривалого часу дефектологи не могли знайти єдиного правильного пояснення тим непоодиноким випадкам, коли, маючи ураження певного органу, людина досягає небачених результатів за допомогою саме цього органу. Як виявилося, іноді природний дефект може аранжувати психіку таким чином, щоб була можлива максимальна компенсація і, що найважливіше, виховувати величезну наполегливість у тренуванні та розвитку всього, що може компенсувати даний дефект. Так, скажімо, людина зі слабким зором, що робить її неповноцінною, зосередившись на цьому дефекті, спрямовує на нього свою нервово-психічну діяльність, розвиває виняткове вміння користуватися тими «часточками» зору, які вона отримує і стає людиною, для якої зір має вирішальне значення в її творчості — художником, скульптором, графіком. Ми знаємо в історії багато таких сліпих художників, глухих музикантів, акторів зі слабким голосом та поганою дикцією. Усі ці люди зуміли здолати свої дефекти, аранжували психіку так, що стали великими людьми саме в тій галузі, на шляху до якої лежало найбільше перешкод. Виявляється, що дефект, який передусім знижував самооцінку, може слугувати стимулом для її підвищення та розвитку самоактуалізації.

Доказом цього є життя видатного німецького композитора та відданого учня Моцарта Людвіга Бетховена, про якого письменник Ромен Ролан згадував: «Він найбільший і найкращий друг усіх, хто страждає та бореться». Людвіг ван Бетховен народився в Бонні і прийняв хрещення 17 грудня 1770 р.; точний день народження його невідомий. Він був найстаршим сином у родині тенора придворної капели Йоганна ван Бетховена. Із семи дітей підлітками стали лише він та двоє братів — Каспар і Йоганн. 1789-го, через рік після поховання матері Марії Магдалени, Людвіг переніс тиф та віспу, що неодмінно відбилося на його знесиленому тілі. Але Бетховен не опускає рук і того ж таки року юний піаніст відвідує лекції в університеті у Боні. За спогадами сучасників, Бетховен був невисоким на зріст із негарним, поритим віспою, обличчям. Його темне волосся кучерями спадало на чоло, одяг носив неохайно. Композитор говорив на місцевому діалекті, іноді застосовував простонародні вислови. Загалом він не мав зовнішніх проявів ласки і, швидше, був грубійкуватим у своїй поведінці. Перш, ніж увійти до кімнати, Людвіг зазвичай спершу вдивлявся в ледь відчинені двері, аби переконатися, що там немає того, хто йому не до душі. Але в історію він увійшов як глухий музикант.

1795–го року Бетховен відчув перші ознаки глухоти. Ромен Ролан у ІІ томі свого фундаментального дослідження «Життя Бетховена» так відгукується про цей драматичний період у житті німецького композитора: «Між 1796 і 1800 рр. глухота розпочала свою страшну, руйнівну роботу. Навіть уночі у вухах у нього стояв безперервний шум… Слух постійно слабшав». 1798 року Бетховен скаржиться на шум у вухах, йому складно розрізняти високі та тихі звуки, сприймати розмову, що ведеться пошепки. Та все ж Бетховен не припиняв перебувати в колі своїх віденських товаришів, відвідував музичні вечори, багато працював. Йому так майстерно вдавалося приховувати глухоту, що до 1812 року навіть ті, хто часто зустрічався з ним, не підозрювали про його хворобу. Те, що під час розмови він часто відповідав недоречно, пояснювалося його поганим настроєм або неувагою. Він до хвороби був наполовину відлюдником, а з настанням нової проблеми маестро повністю дистанціювався від оточення. З того часу він існував лише своєю роботою: «Я живу тільки в моїх нотах, і ледь закінчивши одне, відразу берусь за наступне». У тридцятилітньому віці Бетховен повідомив, що «тільки заздрісний демон — моє погане здоров’я — вставляє мені палки в колеса, а саме: ось уже три роки я все гірше і гірше чую».

Влітку 1802 р. Людвіг перебрався до тихого передмістя Відня — Хайлігенштадта. Там з’явився його меланхолічний документ — «Хайлігенштадтський заповіт», — адресований братам Бетховена. У ньому він писав про свої душевні страждання: болісно, коли «людина, яка стоїть поряд зі мною, чує долинаючу здалеку гру флейти, не чутну для мене; або коли хтось чує спів пастуха, а я не можу розрізнити ні звуку». Фактично, з часу написання «Заповіту», майстер періодично думав про смерть, але силою примушував себе жити, створюючи нові музичні твори: «Мистецтво! Лише воно одне утримало мене. Мені здавалося немислимим покинути цей світ перш, ніж я виконаю те, до чого відчував себе покликаним». Загроза втратити слух стимулювала Бетховена до затятої творчої діяльності. Адже саме на період появи ознак страшної для музиканта хвороби створюються такі безсмертні речі, як «Місячна соната», «Крейцерова соната», «Героїчна симфонія» і ще безліч інших фундаментальних за значенням і силою творів, які миттєво підкорили світ.

До 1819 року наступило чергове погіршення слуху, і Бетховену довелося цілком перейти на спілкування зі співрозмовником за допомогою записничка (збереглися так звані «розмовні зошити» композитора). Створені в той час «Святкова меса ре мажор» та «Дев’ята симфонія» — грандіозні за масштабом і незвичайні за формою та стилем — здавалися багатьом сучасникам творами божевільної людини. Та все ж віденські слухачі визнавали велич бетховенської музики, вони відчували, що мають справу з генієм. Якось 1824 року під час виконання Дев’ятої симфонії Бетховен стояв із диригентом, не чуючи оплесків за своєю спиною, доки один із музикантів не взяв його за рукав і не повернув до слухачів.

У грудні 1826 року Бетховен тяжко захворів на запалення легень, ускладнене жовтяницею та водянкою. Три місяці його організм боровся зі смертю, але 26 березня 1827 р. о 17 годині великий композитор помер. Коли він лежав у передсмертній агонії, на вулиці йшов сніг, а потім зненацька прогуркотів сильний удар грому. Очевидець так розповідав про цю подію: « …Блискавиця зі страшним громом яскраво освітила кімнату померлого. Бетховен розплющив очі, підняв праву руку і, витягнувши догори стиснутий кулак, подивився із суворим, грізним обличчям. Більше він не дихав і серце його не билося». Проведений розтин виявив у музиканта різко виражений цироз печінки.

Як я уже писав, Україна теж має чималу плеяду неповносправних геніїв. Декого з них такими зробило життя: безперервні арешти, заслання і т.д. Яскравим прикладом може послужити тяжка доля Тараса Шевченка, лікуванню якого М.С. Коломійченко та В.З. Горленко присвятили цілу книгу «В боротьбі за життя генія». Але є й такі, кому доводилося боротися зі своїм недугом мало не з народження. Такою є видатна українська поетеса Леся Українка, яка зуміла прославитися не лише в Україні, але й в усьому світі. Інформацію про перебіг тяжких захворювань геніальної українки я отримав зі спогадів її молодшої сестри Ольги Косач-Кривонюк. У цих спогадах було виявлено непоодинокі песимістичні висловлювання щодо здоров’я Лесі Українки: «Леся — нещасна дівчинка» (з листа батька Лесі до Драгоманових); «…А сказати щось гарне не можу, бо я дуже збентежена — все біда з Лесею!» (з листа матері Лесі до її бабусі). Підставою для подібних висловлювань послужило воістину нелегке життя класика української літератури.

При народженні цієї дитини її мати заслабла на тяжку анемію і мусила серйозно лікуватися. Через хворобу мати не могла годувати своє немовля грудним молоком. «Спробували знайти мамку Лесі, але невдало, бо змінилося їх 3 чи 4, та все були то хворі, то не мали молока. Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати».

Дівчинку вдалося врятувати. Невдовзі вона видужала і почала із захопленням пізнавати світ прекрасного, що далі неодмінно відіб’ється в її творчості. Про хворобу тоді вже ніхто не говорив. Але так тривало недовго. У майбутньому вона хворітиме постійно, проводитиме «тридцятилітню війну з туберкульозом», не раз побуває за кордоном. Спочатку Леся Українка, як і її ровесниця О. Кобилянська, захоплюватиметься музикою. Вона братиме лекції гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка — Ольги Деконор. Але саме хвороба зробить з доньки сільського юриста Лариси Косач-Кривонюк Лесю Українку. Тому що у своєму листі за 6 грудня 1890 року до дядька М.П. Драгоманова вона зізнається, що коли б не каліцтво її руки, то можливо, вона б переключилася головним чином на музику: «…Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт…».

Наступного разу хвороба підкралася непомітно. Це сталося під час Водохреща на р. Стир, і саме тоді 10–річна поетеса зрозуміла, що цього разу страшна недуга стала початком її кінця. Ось як згадує цю драматичну подію її сестра Ольга: «6 січня (за старим стилем. — Ю.К.) 1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду і в неї дуже померзли ноги. Скоро потому і від того, як тоді думали, вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що тоді вже була дуже терпляча, аж плакала від болю. Вважали, що то в Лесі гострий ревматизм. Лікували її ваннами й мастями, і нога через якийсь час перестала боліти й не боліла кілька років. Однак од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала (мала настільки сильну волю, що могла жартувати і з таких речей), «тридцятилітньої війни» з туберкульозом, бо то був не гострий ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову. В проміжок часу, коли не боліла нога, почався туберкульоз кісточок у китиці лівої руки, вилікуваний операцією восени 1883 року».

11 жовтня 1883 року об 11-ій годині ранку Лесю Українку оперував проф. Рінек у Київській університетській клініці. Операція проводилася на лівій руці пацієнтки під хлороформом. 14 жовтня, на четвертий день після операції, у продиктованому листі до матері Леся писала, що «першу добу рука дуже боліла, тепер уже ні, перев’язки болючі». З того часу поетесі доводилося постійно носити шкіряну рукавичку на лівій руці, яку вона, що помітно на деяких її фотокартках, прикривала правою. А у віршах писала: «Бо й такі бувають рани, // Що нема на них бальзаму, // Що нема на них завоїв, // Окрім панцира твердого».

Із приходом весни 1885 року 14-річній дівчинці знову далася взнаки застуджена на січневій крижаній воді права нога. У результаті Леся навіть не могла ходити по кімнаті без сторонньої допомоги. «29 жовтня папа писав із Колодяжного бабусі в Гадяч, що всі здорові, «крім Лесечки, у неї нога знову гірше, і вона не ходить». Але цього разу операцію робити не довелося. Зі спогадів сестри Ольги ми дізнаємося: «В кінці лютого 1886 року папа провіз Лесю до Києва з великими труднощами. Та Рінек відмовився робити операцію, бо дуже кволий організм. На консиліумі вирішили покласти Лесю до клініки та робити «вытяжение». Це було дуже боляче. Леся мовчки терпіла і пробувала потішати батьків, а як ніхто не бачив, не витримувала і тихенько плакала. Пролежала вона з тим «вытяжением» сім тижнів. Потім поклали гіпсову пов’язку. З нею пролежала п’ять тижнів. Нога перестала боліти. В кінці травня забрали Лесю додому. Нога так задерев’яніла, що Леся зовсім не могла ходити: до вагона і з вагона виносили на руках. Вдома лежала. Почала ходити тільки в кінці липня з милицями. А в листопаді пробувала вже ходити без милиць. Нога тоді вже не боліла».

Але назавжди розпрощатися з туберкульозом ноги письменниця не змогла. Хвороба й надалі не давала їй спокою. Зрештою, 1899 року Леся Українка вирішила виїхати до Берліну на операцію ноги. Це була дуже ризикована операція: лікар гарантував успіх лише на 50%, отже, було очевидним, що по операції можна і не встати. На початку лютого 1899 року в берлінській клініці професора Бергмана Лесі Українці зробили операцію ноги, після чого вона ще довго вимушена була лежати в гіпсі. Операція пройшла успішно, хвора поступово видужала. Про подальші недужні страждання славетної українки згадує сестра поетеси: «Як по операції 1899 року загоїлася нога, туберкульоз прокинувся в легенях, а після залікованих у Карпатах та Італії легень, на туберкульоз заслабли в Лесі нирки. Тоді-то вона й казала, що вже 30 років проводить війну з туберкульозом. Хоч як хоробро й витривало проводила війну Леся, однак туберкульоз, знівечивши їй життя, таки звів її у передчасну могилу, бо померла вона від туберкульозу нирок».

Як на мене, патографія Лесі Українки — ще один приклад тієї невгамовної одержимості своїм покликанням, яка, власне, й формує людину-генія. Бо, навіть будучи тяжкохворою жінкою, вона постійно брала участь у громадському та політичному житті суспільства. Коли рідні та друзі закликали її «відкинути будь-яку політику», Леся говорила: «Я ніяк не можу, тому що не тільки переконання, але й мій темперамент мені цього не дозволяє… Тоді мені потрібно відмовитися від моїх віршів, моїх найщиріших слів…» Поетеса брала участь у виданні українських газет та журналів, була активним членом письменницьких гуртків «Плеяда» та «Освіта», вела курси української мови в Києві.

Поряд із цим видатна українська поетеса мала ще одну ознаку, характерну для багатьох людей із вадами фізичного чи психічного розвитку. Вона була дуже емпативною людиною. Відчувши на собі усі ті нещастя, які приносили їй нескінченні хвороби, Лариса Петрівна з неймовірним співчуттям та лагідністю ставилася до своїх хворих співвітчизників. І це яскраво помітно не лише у шестимісячному догляді за її першим коханням Сергієм Мержинським у Мінську, який теж «згасав» від туберкульозу. Вважається, що після смерті Мержинського, 1901 року у Лесі Українки стався нервовий зрив: загострення істерії та анемії. На межі божевілля та відчаю вона за одну ніч написала драматичну поему «Одержима». Коли в червні 1895 року у Болгарії помирав Михайло Драгоманов, саме Леся Українка, яка на той час проживала в Софії, залишалася поруч зі своїм рідним дядьком.

Останні п’ять років життя Леся Українка буквально відвойовувала у смерті. Вона жила далеко від рідних їй місць, маючи потребу в теплому кліматі. Зиму вона, за порадою лікарів, проводила в Італії або Єгипті, літо — у Грузії. «Видно, мені судилося бути такою princesse lointaine (далекою царівною — Ю.К.), пожила в Азії, поживу в Африці, а там… От так буду рухатись усе далі й далі — і зникну, перетворюся на легенду… Хіба не добре?». Смерть застала видатну українку у грузинському місті Сурамі в липні 1913 року. Її мати Олена Пчілка, котрій довелося самій поховати сина Михайла, дочку Лесю та чоловіка Петра Антоновича, в листі до О. Кобилянської писала: «Яка була та остання ніч, ніч, коли моя менша дочка пішла стрівати старшу сестру на двірці в Сурамі, а я зосталася з мужем Лесиним (Климентом Квіткою. — Ю.К.) при тому смертельному ложі, я не буду говорити… Вона спала якимсь тяжким сном, потім прокинулась, усе-таки майже свідома ждала сестру, аж ось їй забракло повітря, і так, раптово хапаючи його, охолола вона в наших руках. Сестри застали її вже не живою».

За свій 42–річний вік Леся Українка встигла проявити себе не лише як видатна поетеса, але й як драматург, перекладач, громадський та культурний діяч. Зокрема, відомо, що головним джерелом доходу для неї були переклади. Вільно володіючи 10 мовами та знаючи світову літературу, Українка з тринадцятирічного віку працювала в цій галузі. Завдяки їй побачили світ українською мовою вірші та проза Г.Гейне, В.Гюго, В.Шекспіра, Дж. Г. Байрона, А.Негрі, М.Метерлінка, Г.Гауптмана, М.Гоголя, І.Тургенєва, а також давньоіндійська «Ригведа», поеми Гомера Данте, давньоєгипетська лірика. 2001 рік ЮНЕСКО оголосило роком Лесі Українки.

Геніальні особистості: поетеса Анна Ахматова та письменниця Ольга Кобилянська, яких я мимохіть згадував у цій статті, теж не могли похвалитися міцним здоров’ям. Зокрема, відомо, що 1940 року в Ахматової від розпачу через чергове заслання сина загострилася хвороба дитинства — хронічний туберкульоз. 1941 року лікар Володимир Гарше ледь встиг урятувати її від дистрофії, яка розвинулася в поетеси через тривале голодування у Ленінграді (у місті на той час лютував голод).

Щодо письменниці Ольги Кобилянської, то відомо, що вона теж була не досить здоровою. Тривалий час хворіла на запалення легень. Проте, вона набагато пережила свою ровесницю Лесю Українку і померла, як згадує її сучасниця Олена Панчук, від мозкового удару на 79-му році життя.

Справжнім світочем української духовності, якому часто докучали проблеми зі здоров’ям, виступає славіст Осип Максимович Бодянський. Незважаючи на страшну хворобу, він на шістнадцять років пережив свого геніального сучасника Тараса Шевченка, хоча й був на шість років старшим за нього. Бодянський залишив по собі менш чіткий слід в історії української культури, ніж це зумів зробити автор «Кобзаря». Навіть мені, у процесі підготовки цього матеріалу, було складно відшукати хоча б якусь інформацію про цю геніальну постать. Тим паче, коли це стосується такої сентиментальної теми, як здоров’я. Проте, малознана серед загалу, ця людина добре відома в колі українських науковців, які займаються питаннями народознавства.

12 листопада 1808 року у місті Ворва Чернігівської губернії в родині священика Максима Бодянського народився синок-первісток. Батькам захотілося назвати новонародженого малюка Йосифом, тому що за старим стилем день його народження збігався з останнім днем жовтня — днем народження преподобного Йосифа Прекрасного. Та на смуток батьків їхній син виявився зовсім не прекрасним, а з непривабливим обличчям, косуватими очима, непропорційною щодо тулуба головою. Цей дефект компенсувався глибинним розумом хлопчика та його блискучою пам’яттю, з якої дивувалися всі, хто мав нагоду спілкуватися з Осипом.

1831 року, закінчивши Полтавське духовне училище, Бодянський їде до Росії і після невдалої спроби вступити до Петербурзького педагогічного інституту успішно складає іспити до Московського університету на відділення словесних наук. До речі, у цьому престижному університеті навчалося багато класиків сучасної літератури: Гоголь, Бєлінський, Лєрмонтов… Студентський період для Осипа був сутужний — перебивався репетиторством, економно витрачав гроші, одяг та провізію, які надсилав батько. Ще скрутніше доводилося тоді, коли потрібно було підліковувати завжди хворі ноги та послаблювати ревматизм, що епізодично загострювався і не полишав молодого студента.

Та, незважаючи на скрутні умови життя, вже 1835 року, після чотирьох років навчання, Осип Максимович успішно захищає дисертацію про походження Русі. Згодом, 1837 року, Бодянський вирушив до Чехії, на початку грудня того ж року прибув до Праги. Відвідав Чорногорію, Далмацію, побував у Брно, Хорватії, Штирії, Пешті, Прейсбурзі, Каринтії тощо. Після нелегкого п’ятирічного подорожування Європою перед поверненням до Москви Осип Максимович знову заслаб на хворі ноги, до того ж загострився ревматизм. Лікування у Карлсбаді не допомогло. Із труднощами потрапив на лікування до грефенберзького лікаря Присніца, якому вдалося водяними сеансами підправити Осипове здоров’я.

Нарешті, 1842 року Бодянський повернувся до Москви і від вражень, подарованих п’ятирічною мандрівкою, 1855 року видає фундаментальну працю «Про народну поезію слов’янських племен». Незважаючи на те, що він більшу частину життя прожив у Росії, Бодянський у цій та інших працях важливе місце відводив Малоросії, себто Україні. Для того, аби осягнути вагомий внесок в історію та культуру слов’янських народів, який зробив неповносправний від народження геній Бодянський, я наведу уривок із роману «Бода Дивак», що увійшов до книги Олександра Волкова «Михайлова Гора» (Львів, 1989р.): «Бодянського будуть вічно знати покоління фахівців усіх країн. Бо для них сто томів «Чтений» в «Императорском обществе истории и древностей российских» — основа і програма праці на довгі часи. Вони добре знають професора Бодянського, багаторічного «неодмінного» секретаря цього товариства, з передмов, приміток, коментарів. Бо всі сто томів підготувала одна людина: хвора й безсила, з відрізаними ступнями ніг. Чи можна в це повірити? У теперішні часи подібні праці готують цілі академії, наукові заклади з десятками або сотнями спеціалістів… Тоді, в добу найчорнішої реакції, все це робив він…» (Волков О. «Бода Дивак» — ст. 496).

Помер Осип Максимович Бодянський у Москві 18 вересня 1877 року. Похованим був неподалік від московського Новодівичого кладовища.

Так завершився тернистий шлях ще однієї постаті, яка мала певні обмеження у фізичному розвитку. Однієї з десятка сотень тих, кому була видана особлива місія — освітити свій вік, розчинивши себе у цьому світі. Усі вісім кандидатур, патографії яких я проаналізував у даній статті, стали заручниками своєї геніальності: виснажлива праця, стимульована нездоланим бажанням, згубно позначилася на їхньому фізичному здоров’ї і, поряд із цим, вона підтримувала його, постійно спонукаючи до творчості. Тому я щоразу переконую себе, що для всіх цих геніальних особистостей можна віднайти єдиного прототипу — міфічного Прометея, — який був приречений Зевсом на жахливі страждання лише за те, що викрав у Гефеста вогонь і навчив людей ним користуватися. Він ознайомив їх із мистецтвом, арифметикою, читанням, писемністю… За це, як відомо із грецької міфології, щодня прилітав до нього посланий Громовержцем гірський орел і шматував печінку прикутого до скелі титана, яка відразу гоїлася для нової поживи. Можливо, читачеві це може здатися нісенітницею. Проте, це не моя особиста аналогія. Як ми знаємо, подібних нескорених прометеїв Тарас Шевченко звеличував у своєму «Кавказі».

Один із таких прометеїв живе серед нас і продовжує дивувати наукову спільноту своїми астрофізичними відкриттями. Історія Стівена Хокінга — англійського фізика, котрий присвятив своє життя загальній теорії відносності, теорії тяжіння, теоретичній астрофізиці (гравітаційний колапс, чорні діри) — ще один доказ того, яких колосальних результатів зможе досягти людина з особливостями розвитку, скориставшись повною мірою тим, що в неї найбільш розвинуте. Тому що цей учений, про якого піде мова, мало не з пелюшок покладав на себе великі надії.

Стівен Вільям Хокінг народився у 1941 році в Англії. Ще у школі майбутній науковець виділявся серед ровесників своїми фізичними та математичними обдаруваннями. Склавши вступні іспити до Оксфордського університету, він продовжував дивувати викладачів своєю ерудицією та здібностями. Наприклад, Хокінг міг за 20 хв. розв’язати задачу, яка в інших студентів відбирала не одну добу. В іншому юнак вів звичайне студентське життя, не уникав молодіжних вечірок, розваг, спілкування.

В 1962 році, коли Стівену Хокінгу виповнився 21 рік, у нього з’явилися перші симптоми страшної хвороби — амітотрофічного летарального склерозу, що поступово вів до прогресуючого паралічу. Хокінгу було все складніше пересуватися, аж доки не став прикутим до інвалідного візка. До того ж, захворювання супроводжувалося спалахами пневмонії. Після проведеної лікарями трахеотомії Хокінг онімів і змушений був спілкуватися через комп’ютер із синтезатором мови. Три пальці на його лівій руці все ж залишалися рухомими, що дозволяло набирати на дисплеї тексти, які озвучував комп’ютер. Та, незважаючи на свій безпорадний стан, фізик все ж продовжував займатися науковими дослідженнями в галузі теоретичної космології. На лекціях та конференціях учений з’являвся у візку і доносив до слухачів свої ідеї за допомогою монотонного комп’ютерного голосу. Електроніка дозволяла відповідати на запитання слухачів зі швидкістю приблизно 10 слів за хвилину.

Вже будучи інвалідом, Стівен Хокінг завів сім'ю, згодом з’явилися діти. Однак, після 25-річного подружнього життя подав на розлучення через розбіжність у релігійних поглядах. Дружина була глибоко віруючою людиною, а астрофізик скептизував існування Бога.

Проте, ці драматичні обставини не відбилися на науковій діяльності Хокінга. Працюючи вже в Кембриджі, він займається проблемами «великого вибуху» і чорних дір, теорією відносності, єдиною теорією поля та ін., здійснюючи в цьому немало відкриттів. У 1988 році публікує книгу «Коротка історія часу», де в популярній формі викладає свої погляди на еволюцію Всесвіту та упорядкування світобудови.

На Заході Хокінга порівнюють із Альбертом Ейнштейном. Нині, будь-яку з його праць допитливий студент може легко придбати на «Петрівці». Багато хто вважає, що у Хокінга найвищий у світі показник інтелекту, запроторений у немічному тілі, що функціонує лише завдяки допоміжним засобам.

Дивно, але, незважаючи на безліч існуючих нині гіпотез щодо дивовижного таланту генія-інваліда, жодна з них, поки що, не є переконливою. Патологічна складова геніальності й надалі залишається таємницею ХХІ століття, дивовижною та недосяжною, продовжуючи вражати світ своєю винятковістю. Готуючи цей матеріал, я ставив собі за мету ще раз наблизитися до розгадки феномена геніальності. Але одним лише цим не обійшлося. Першочерговим завданням для даної статті я обрав спробу переконати сучасного українця, особливо студентів із особливими потребами, що кожна людина – неповторна, іноді навіть усупереч своїй недузі. «Отрута, від якої гине слабка натура, є для сильного зусиллям — і він навіть не називає його отрутою», — заспокоював Фрідріх Ніцше. Хто ж є сильним? Лише той, хто себе таким вважає. Звісно, це не означає, що кожна людина з особливостями розвитку — потенційний геній. Проте, не слід розчаровувати себе своєю неповноцінністю, залишаючись осторонь соціальних процесів. Усі вищенаведені мною знаменитості ставали такими тому, що чітко відчували своє покликання і присвячували йому все своє життя. Аби досягти недосяжного, їм доводилося долати нездоланне. Тому нині на місці «неповноцінності» має з’явитися «особливість», «неповторність». Перші кроки на цьому шляху вже зроблені. У деяких країнах, зокрема у Польщі, слово «інвалід» набуло дискримінованого характеру. На зміну йому: «людина з особливими потребами», «людина з особливостями розвитку», «неповносправна людина». На Заході, взагалі, назвати таку людину «інвалідом» - це все одно, що звернутися до чорношкірого африканця: «Ей ти, негре!». Україна лише почала рухатися в напрямку усвідомлення даної проблеми.

Наостанок, для оптимізму, наведу слова одного іноземного біографа У.С. Моема: «Я не згоден із думкою, що потрібно заплющувати очі на недоліки знаменитих людей; як на мене, краще, щоб ми про них знали: тоді, пам’ятаючи, що ми не менш за них порочні, ми все ж можемо вірити, що й чесноти їхні для нас досяжні». Тож, тримаймося!


Юрій Коляда,

випускник Університету «Україна»

(спеціальність «Соціальна робота») ,

газета «Університет «Україна», № 334, 6.04.2010 р.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка