Українська мова як генетичний код нації



Скачати 391.24 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації31.12.2017
Розмір391.24 Kb.
  1   2   3

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ МІСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО


СЕКЦІЯ: українська мова


Українська мова як генетичний код нації

Роботу виконала:

Ручинська Яніна Андріївна ,

учениця 10-А класу

навчально-виховного комплексу №10

м. Хмельницького


Науковий керівник:

Кракович Наталія Володимирівна,

вчитель української мови та літератури

навчально-виховного комплексу №10

м. Хмельницького


м. Хмельницький, 2008р.
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………….2

Розділ 1. Історія розвитку та походження української мови…………………...6

Розділ 2. Що таке мова…………………………………………………………..11

2.1. Науки про мову……………………………………………………………...11

2.2. Функції мови………………………………………………………………...12

Розділ 3.Лінгвоцид……………………………………………………………....15

3.1. Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою)…………..15

3.2. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови…………………18

3.3 Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною…………………………18

3.4. Лiнгвоцид через «зближення» i уподiбнення……………………………..19

3.5. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови………………………………..20

3.6. Лiнгвоцид через освiту……………………………………………………..20

3.7. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв…………………...21

3.8. Лiнгвоцид через «свободу вибору» мови………………………………….21

3.9. Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови……………..22

3.10. Лiнгвоцид через «розквiт» мови………………………………………….22

3.11. Інші форми лінгвоциду……………………………………………………23

Розділ 4. Мовна діяльність в державі та Товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта” …………………………………………………..24

Розділ 5. Українська мова в житті сучасної молоді …………………………..29

5.1. Молодь і культура мовлення……………………………………………….31


Висновки…………………………………………………………………………35

Список використаних джерел…………………………………………………..37


Додатки
Вступ

Єдиний скарб у тебе – рiдна мова,

Заклятий для сусiднього хижацтва.

Вона твого життя мiцна основа,

Певнiша над усi скарби й багатства.

П. Кулiш
У наш час у свiтi спостерігається масове зацікавлення мовними проблемами. Буквально вибухового характеру воно набуло в Україні, особливо у східних її регiонах. Люди свідомо чи, здебільшого, інтуїтивно вiдчувають життєву важливiсть вирiшення цих проблем для перспектив нацiонального розвою.

Останніми роками про українську мову з'явилося понад 300 пісень. Уже цей факт свідчить про те, як ставиться наш народ до своєї мови. Видається, що українці мають не тільки більше пісень, ніж будь-який інший народ у світі, але й найбільше пісень про мову. На жаль, наукових та науково-популярних праць про українську мову останніми роками майже не виходило.

А потреба в таких книжках відчувається неабияка. У масового читача зростає зацікавленість ними у зв'язку із запровадженням «Закону про мови в Україні», проблемами українізації (дерусифікації) та спротиву цьому процесові, зокрема під виглядом вимоги державної двомовності, що на практиці означає намір увіковічити російську одномовність в Україні.

Ще одна причина зацікавлення такими книжками – це нестримний процес національного самоусвідомлення українців, їхнє прагнення глибше і ширше пізнати свою історію, культуру, ментальність, ключем до яких є рідна мова.

Національне самоутвердження, бажання зайняти належне місце серед народів світу неможливе без подолання комплексу меншовартості. Не можна погодитись із упослідженим становищем рідної мови, зневажливим трактуванням її чужинцями на основі фальсифікацій та псевдонаукових теорій.

Противники ж української мови, тобто вороги української національної ідеї, часу не гають. Вони усвідомлюють, що боротьба за державність української мови – це боротьба за державність української нації.

Численнi публiкацiї на мовну тематику в пресi мають переважно полемiчний, агiтацiйно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Певнiй частинi пуб­лiкацiй властива псевдонауковiсть, нерiдко в отруйному по­єднаннi з антиукраїнським пiдтекстом.

Мовнi проблеми є актуальними в будь-якому суспiльствi. Особливо гостро вони вiдчуваються в полiетнiчних утвореннях, де переплiтаються з економiчними, соцiально-полiтичними, нацiональними, релiгiйно-конфесiйними iнтересами нацiй, народностей, племен.

Новiтня iсторiя свiдчить, що фундаментальнi, доленоснi проблеми свободи, незалежностi, суверенiтету, прав людини не можуть бути вирiшенi без уладнання мовних питань. Мало того – саме з боротьби за мову здебiльшого починається боротьба народiв за свої права.

Ось уже два столiття ведеться свiдома боротьба за мову в Українi. Чого тiльки не застосовували губителi нашої мови! І офiцiйно забороняли (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, полiтика мiжвоєнної Польщi), i оголошували неiснуючою чи придуманою нiмцями, i вважали дiалектом росiйської чи, вiдповiдно, польської мови, i тримали в мовних гетто, i оцiнювали як «хлопську», «колхозну» чи навiть «курдупельну», i пiдлаштовували її пiд iншу мову з метою прискорення їх злиття в iм'я свiтлого майбутнього всього людства, i прославляли її «небувалий розквiт» завдяки дружнiм впливам, – а вона таки живе.

Боротьба за українську мову, що останнiми роками набула масового характеру й одержала органiзацiйне оформлення у виглядi Товариства української мови iм. Т. Шевченка (ТУМ) «Просвiта», породжена не тiльки дiєю внутрiшнiх, нацiональних процесiв, а є виявом загальносвiтових тенденцiй.

Зацiкавлення в Українi нацiонально-мовними питаннями, причому не тiльки серед українцiв, не згасає, а в окремих регiонах навiть наростає.

Нажаль, нинiшнi умови в Українi ще далекi вiд нормальних. Українська мова i нинi потребує мотивацiї, бо чаша терезiв ще остаточно не перехилилась у її бiк.

“Вік науки й технології” зовсім не припинив, а, навпаки, прискорив занепад української мови і з нею всього того, що робить наш народ українським не лише за географічною ознакою.

З огляду на це i рацiонально-об'єктивний, i емоцiйно-поетичний, i прагматичний, i мiстичний i будь-який iнший пiдхiд українця до своєї мови не може не включати народозахисні компоненти. Це буде доти, доки iснуванню нашої мови, отже i нацiї, загрожуватиме небезпека.

Метою роботи є ознайомлення з основами мовного свiтогляду, з рiзно­ма­нiтними питаннями, що виникають на мовному грунтi в суспiльствi, зi значенням рiдної мови в життєдiяльностi народу й окремої людини, з діяльністю Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”.

Також маю на меті подати матерiал, необхiдний для вироблення мовознавчого свiтогляду, належного ставлення до рiдної та iнших мов.

Він допоможе кожному визначити своє мiсце в боротьбi за утвердження української мови, за нацiональне вiдродження.

Обєктом дослідження стала мова нації, її функціонування у суспільстві.

Предметом дослідження стала діяльність Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”, вживання рідної мови молоддю у різних сфарах життя.

Завдання дослідження:


  • висвiтлення мовознавчої проблематики, пов'язаної iз суттю, роллю та функцiонуванням мови в суспiльствi;

  • розкриття механiзму денацiоналiзацiї народу на мовному грунтi;

  • з’ясувати роль мови у суспільстві, сформувати мовознавчий світогляд та належне ставлення до рідної мови;

  • висвітлення ролі Товариства “Просвіта” у формуванні духовності та ментальності українця;

  • з’ясувати ставлення молоді до спілкування українською мовою.


Розділ 1. Історія розвитку та походження української мови
... Немає в світі ані одного національного імени, яке викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'янська назва території й народу: «Україна», «український». Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.
С. Шелухин.

«Русь» – це самоназва корiнного народу середньовiчної Київської держави, а також назва самої цiєї держави. Це слово i його похiднi: «руський», «русин», «русинський», «руснак» та iн. – на захiдних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днiв.

Згодом (у писемних пам'ятках вiд 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово «Україна». Протягом столiть слова Русь i Україна вживалась як синонiми. Так, i Хмельницький, i письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росiя; український-руський-росiйський.

Але звiдки на Русi взялись слова «Росiя», «росiйський»?

Слово «Росiя» – це слово «Русь» у середньогрецькому (вiзантiйському) мовному оформленнi. Кожен народ пристосовує чужi назви до своєї мови: поляки кажуть «Польска», а ми – «Польща», хорвати називають свою країну «Хрватска», а українцi iменують її «Хорватiя». Отож i середньовiчнi греки називали країну наших предкiв не «Русь», а «Росiя».

«Малою Руссю» в XIV столiттi називали в протиставленнi Великiй Русi, тобто Київськiй Русi, Галицько-Волинське князiвство, яке займало нинiшню Захiдну Україну з прилеглими територiями (до Днiпра на сходi i Чорного моря на пiвднi; значна частина захiдних територiй Галицько-Волинського князiвства згодом вiдiйшла до iнших народiв – Польщi, Румунiї, Угорщини, Словаччини). До самого кiнця XIV столiття Київ – «мати городiв руських» включався в територiю Великої Русi.

Можна було б зарахувати до росiян Б. Хмельницького, котрий казав до польського посла: «Я став уже паном усiєї Русi i не вiддам її нiколи». Або ще одного Гетьмана, який підписав «Гадяцький трактат»: «Іван Виговський, гетьман військ руських власною рукою». І Маркіяна Шашкевича з його щемливими рядками:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила.

Бо й справдi: «... Як могли себе усвiдомлювати росiянами споконвiчнi українцi, якi одвiчно жили на берегах Днiпра, бiльш як за сiм столiть до народження Москви, заснованої київським князем, i яка потiм уже стала столицею Росiйської держави?» (Б. Олiйник).

Тож хiба не ясно, якої територiї i якого народу перш за все стосувались слова з коренем рус-? І хiба не зрозумiло, чому бiдкались «малороси» у XVIII столiттi: «Вiдомо ж бо, що ранiше були ми те, що тепер Московцi: уряд, першiсть i сама назва Русi вiд нас до них перейшли» (История Русовъ или Малой Росiи, 1846, с. 204).

Окремі автори пропонують з метою виправлення становища не вживати щодо росіян етнонім, перебраний ними від українців. Так, Л. Кіпніс пише: «Певен, що корінній русі (тобто українцям) для випрямлення власної історичної свідомості слід відновити свою звичку називати велику братню націю в колишній спосіб, як називали її раніше, тільки її і нікого, крім неї. Йдеться, власне, про етнонім «москалі» (або ж «москальство», «москва», «московський» і т. ін.)».

Полтавський губернатор у 1914 році в рапорті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував «слово «Україна» пояснювати як «окраїну» Російської держави в давні часи»…

Бiльшiсть гiпотез щодо прабатькiвщини слов'ян локалiзує її цiлком або частково на територiї сучасної України, а за географiчнi орiєнтири переважно беруться Днiпро, Днiстер i Карпати.

За вiдомостями, зафiксованими в пам'ятках писемностi, iсторiя схiдних слов'ян «почалась у VI столiттi на самому краю, в самому кутку нашої рiвнини, на пiвнiчно-схiдних схилах i передгiр'ях Карпат» (В. Ключевський), де утворився вiйськовий союз слов'ян, очолюваний дулiбським князем. Подiбнi форми полiтичної органiзацiї суспiльства були властивi й iншим племенам.

На думку ж М. Грушевського: «За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV століття нашої ери, коли ми маємо вже всі домості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов'янської групи племен...».

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Унаслiдок мiграцiйної взаємодiї людностi дулiбського та iнших племiнних об'єднань, а можливо, за певної участi й неслов'янських племен, сформувався етнос, котрий на початку IX столiття створив державу, вiдому пiд назвою Київська Русь.

Чимало авторитетних учених (Ф. Мiклошич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та iн.) вважали, що українська мова виникла значно ранiше XIV столiття i бере свiй початок зi спiльнослов'янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця».

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спільнопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – «молодший брат»?

Твердження чи хоча б припущення про давнiсть української мови зразу отримували не тiльки науковий, але й полiтичний присуд.

На питання: «Як говорили в Київськiй Русi?» академiк В. Ключевський вiдповiдав: «Так, як говорять малороси». За М. Максимовичем, говiр руських князiв тотожний говоровi сучасного малоруського селянина Київщини. «У Києвi XII–XIV столiть говорили по-малоруськи, але з вiдомими вiдмiнностями вiд малоруського нарiччя Волинi i Галичини; ця вiдмiннiсть нарiччя збереглась i до нашого часу», – писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. «Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями),»– цілком слушно пише П. Кононенко, грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в «Повчанні дітям» Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям «філософія серця», що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

М. Драгоманов мав усi пiдстави сказати: «Слово» – перша українська дума, а плач Ярославни– пiсня українки». А. Павловський з приводу iншої славетної пам'ятки писемностi зауважив: «Читаючи iсторiю лiтописця Росiйського преподобного Нестора, я в багатьох мiсцях вiдчував, що потрiбно б знати мову малоросiян».

«Українiзована старослов'янщина» – давньоруська писемна мова поширювалась по всiй територiї Київської держави. Ця старослов'янська мова лягла в основу росiйської лiтературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнiшими дослiдниками росiйської мови та її iсторiї. Можна констатувати, що сучасна лiтературна мова українцiв генетично пов'язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русi, а лiтературна мова росiян – з писемною мовою Київської Русi, тобто перенесеною з Болгарiї i «давньорусифiкованою» (українiзованою) в Києвi церковнослов'янською мовою.

Останнiми роками в Українi з'являються публiкацiї, автори яких коренiв української мови дошукують в iндоєвропейськiй прамовi. Поновлюються в обiгу дослiдження учених минулого столiття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуський та iн.), за якими українська – одна з найперших iндоєвропейських мов, а наш народ – один iз найстарiших державних етносiв. Поглиблюється вивчення спорiдненостi української мови з санскритом – лiтературною мовою iндiйських арiїв, котрi декiлька тисяч рокiв тому проживали в пiвнiчному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар «Рігведи» (бл. 4500–2500 р.р. до н.е.) – книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гiпотези такого типу заохочують до пошукiв iсторичних витокiв народу, до вiдновлення iсторичної пам'ятi, стимулюють науковi дослiдження, не кажучи вже про позбавлення народу вiд комплексу меншовартостi i змiцнення нацiональної гiдностi. Цiлком природно, що вони викликають гнiв i обурення тих, хто вiдмовляє українськiй мовi та її носiєвi не лише в правi на власну iсторiю, але й у правi на iснування.


Розділ 2. Що таке мова

Мова займає одне з найвищих місць на

шкалі нацiональних вартостей.

У.Вайнрайх.

Мова iснує не сама по собi, а в людському суспiльствi, похiдним вiд якого вона є. Водночас мова – один iз факторiв самоорганiзацiї суспiльства i невiд'ємна ознака таких спiльнот, як рiд, плем'я, народнiсть, нацiя. «Мова народу – це його дух, i дух народу – це його мова» (В. фон Гумбольдт). У нiй акумулюється духовна енергiя народу. Вона є головною ознакою i символом нацiї.



Мова – найважливiший засiб спiлкування людей, тобто засiб вираження i передавання думок, почуттiв, волевиявлень.

Мова – явище суспiльне. Вона виникає, розвивається, живе i функцiонує в суспiльствi. Мiж мовою i суспiльством iснує взаємний зв'язок: не лише загибель суспiльства призводить до загибелi мови, але й загибель мови веде до зникнення суспiльства, що не вберегло свою мову.

Мова – не тiльки витвiр iсторiї суспiльства, але й активний чинник цiєї iсторiї: не тiльки об'єкт, а й суб'єкт iсторiї. Перестаючи бути засобом спiлкування, мова стає мертвою.

Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.



Мова – це генетичний код начії, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

2.1. Науки про мову

Вивченням мови займається власне лiнгвiстика, а також цiла низка iнтердисциплiнарних наук, що виникли на стику мовознавства з iншими науками.

Лiнгвiстика, тобто мовознавство, вивчає мову з погляду її походження, розвитку i функцiонування в суспiльствi.

Загальне мовознавство вивчає, що таке мова взагалi, як вона побудована, як пов'язана з позамовними явищами, якi бувають мови, як вони розвиваються, взаємодiють тощо.

Історичне мовознавство вивчає мови з погляду їх походження та розвитку.

Описове мовознавство з'ясовує будову мови та її функцiонування на певному промiжку часу.

Теоретичне мовознавство має за мету наукове осмислення мовознавчих проблем.

Прикладне мовознавство спрямоване на вирiшення практичних потреб суспiльства, пов'язаних з використанням мови.

Внутрiшньо наука про мову членується залежно вiд того, якi складовi частини мови та в якому аспектi вивчаються:

– фонетика – наука про звукову сторону мови;

– семантика – наука про значення мовних одиниць;

– лексикологiя – наука про словниковий склад мови;

– дериватологiя – наука про способи творення нових слiв;

– морфологiя – наука про будову та граматичнi форми слiв;

– синтаксис – наука про сполучуванiсть слiв, словосполучення та речення;

– стилiстика – наука про стилi мови та їх функцiонування.

Наука про мову не повинна бути наукою для науки чи, тим бiльше, тiльки для науковцiв. Її призначення – бути наукою для народу, його сьогодення i його прийдешнього.

2.2. Функції мови

Комунiкативна функцiя. Суть її в тому, що мова використовується для iнформацiйного зв'язку мiж членами суспiльства. Ця функцiя є надзвичайно важливою як для суспiльства, так i для самої мови: мова, якою не спiлкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає.

Експресивна функцiя. Вона полягає в тому, що мова є унiверсальним засобом вираження внутрiшнього свiту iндивiда. Вона дає можливiсть перетворити внутрiшнє, суб'єктивне в зовнiшнє, об'єктивне, доступне для сприйняття. «Говори – i я тебе побачу», – стверджували мудрецi античностi.

Гносеологiчна функцiя. Мова є засобом пiзнання свiту. Людина, на вiдмiну вiд тварини, користується не тiльки iндивiдуальним досвiдом, але й усiм тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспiльним досвiдом. Вона має два види пам'яті: емоційну і логічну.

Мислетворча функцiя. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) i абстрактне (понятiйне). Суто людське мислення, понятiйне, – це оперування поняттями, якi позначенi словами i якi не могли б без слiв iснувати. Крiм того, у процесi мислення цi поняття зiставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порiвнюються тощо, для чого в мовi iснують спецiальнi засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матерiалом.

Естетична функцiя. Мова є знаряддям i водночас матерiалом створення культурних цiнностей. Вона – першоелемент культури. Фольклор, художня лiтература, театр, пiсня тощо – усе це дає пiдстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її робiтня, її храм.

Культуроносна функцiя. Мова – носiй культури. Культура кожного народу зафiксована у його мовi.

Номiнативна функцiя. Це функцiя називання. Мовнi одиницi, передусiм слова, служать назвами предметiв, процесiв, якостей, кiлькостей, ознак тощо. Усе пiзнане людиною одержує свою назву i тiльки так iснує в свiдомостi. Цей процес називається лiнгвалiзацiєю, «омовленням» свiту.

Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови.



Фатична, або контактовстановлювальна, функція – звертання на себе уваги, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Магічно-містична проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж.

Демонстративна функція – підкреслене вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності.

Ми перелiчили найголовнiшi функцiї мови, усвiдомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину i повноту її вивчення, на її використання.

Мова – явище системне. Її функцiї виступають не iзольовано, вони проявляються у взаємодiї. Вiдсутнiсть чи неповнота використання якоїсь iз них згубно впливає на мову в цiлому, а це, своєю чергою, вiдбивається на долi народу.


Розділ 3. Лінгвоцид

Лiнгвоцид (мововбиство) – це свiдоме, цiлеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народностi, нацiї. Лiнгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кiнцевою метою лiнгвоциду є не геноцид, тобто фiзичне винищення певного народу, а етноцид – лiквiдацiя цього народу як окремої культурно-iсторичної спiльноти, винародовлення етносу.

Лiнгвоцид щодо української мови має довгу iсторiю, сторiнки якої ряснiють пiдступом, погордою, нахабством, лицемiрством поневолювачiв та щедро политi сльозами i кров'ю їхньої жертви – нашого народу. Торкнемось лише окремих сторiн та епiзодiв цiєї iсторiї.



3.1. Лiнгвоцид через заборону мови чужою державою (Церквою).

– 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.

– 1769 р. Заборона Синоду Росiйської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря».

– 1784 р. Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на російську мову.

– 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосомъ, свойственнымъ россійскому наречію». Те ж саме було заведено і в школах України.

– 1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкiл та усунення з усiх iнших шкiл руської мови.

– 1808 р. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському і богословському) низка предметів викладалася українською мовою.

– 1817 р. Постанова про викладання в школах Захiдної України лише польською мовою.

– 1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ П. Валуєва про заборону видавати пiдручники, лiтературу для народного читання та книжки релiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року заборонено ввiз i поширення в Росiйськiй iмперiї львiвської газети «Мета».

– 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має провадитись лише росiйською мовою.

– 1876 р. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до iмперiї будь-яких книжок i брошур «малоросiйським нарiччям», заборону друкування оригiнальних творiв i перекладiв, крiм iсторичних документiв та творiв художньої лiтератури, в яких «не допускати жодних вiдхилень вiд загальновизнаного росiйського правопису». Заборонялись також сценiчнi вистави й читання та друкування текстiв до нот українською мовою.

Москвофіли Галичини привітали указ 1876 року про заборону української мови.

– 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою.

– 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всiх губернiях Малоросiї.

– 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

–1895 р. Головне управлiння у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

– 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгром товариства «Просвiта», гонiння на Українську Церкву.

Коли Брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка – і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!

– 1938 р. Постанова «Про обов'язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР».

– 1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнiв i батькiв». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов'язково, а українську – хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської – кримінал» (Є. Сверстюк).

3.2. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови.

«Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок», – писав у минулому столiттi М. Костомаров. «Вы говорите серьезно или по-украински?» – демонструвало свою дотепнiсть «русскоязычное население» Радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка