Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка41/50
Дата конвертації11.05.2018
Розмір12.11 Mb.
ТипУрок
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   50

Робота з понттями теорії літератури

Сфрагіта — уживання імені чи прізвища певного автора в написаному ним творі.

Алюзія — це натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події, розраховане на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст.

Перифраз (гр.— описовий вираз) — описовий зворот мови, у поезії — стилістичний прийом, коли власне ім’я, предмет чи явище називають не прямо, а через їхні характерні риси та ознаки.

  1. Систематизація та узагальнення вивченого

Бесіда з учнями

  • Чому Б.-І. Антонича називають «лемківським метеоритом»?

  • Які фактори вплинули на формування його характеру?

  • На основі почутого доведіть, що Б.-І. Антонич був дійсно талановитою людиною.

  • Назвіть збірки поезій письменника.

  • Чим поезії Б.-І. Антонича вражали слухачів?

  • У чому полягає незвичайність світосприймання Б.-І. Антонича і як це відбилося в поезії «Вишні»?

  1. Домашнє завдання

  1. Повторити матеріал уроку.

  2. Вивчити напам’ять вірш Б.-І. Антонича «Автопортрет», «Різдво», «Зелена Євангелія» (на вибір).

  3. Порівняти, чим подібні лірика Б.-І. Антонича та П. Тичини.

  4. Підготувати усне повідомлення «Над якими філософськими питаннями змусив мене замислитися вірш «Вишні».

  1. Підсумок. Рефлексія

  • Мене зацікавило питання...

  • Мені вдалося...

  • Сьогодні я побачив по-новому...

УРОК № 57

ВІРШ «АВТОПОРТРЕТ» ЯК ПОЕТИЧНЕ КРЕДО МИТЦЯ, ЙОГО МІФОПОЕТИЧНЕ СПРИЙНЯТТЯ СВІТУ, МЕДИТАЦІЯ- РОЗДУМ НАД СВОЇМ РОДОВИМ КОРІННЯМ.

ВІРШ «РІЗДВО», МАЙСТЕРНЕ ПОЄДНАННЯ В НЬОМУ ЯЗИЧНИЦЬКИХ ТА ХРИСТИЯНСЬКИХ УЯВЛЕНЬ НАШИХ ПРЕДКІВ. ВІРШ «ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ», ЗАХОПЛЕННЯ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ВІЧНОЮ КРАСОЮ СВІТУ

Мета: визначити поетичне кредо митця та його міфопое-

тичне сприйняття світу на основі змісту вірша «Автопортрет», проаналізувати майстерність поєднання язичницьких та християнських уявлень наших предків у вірші «Різдво», проаналізувати вірш «Зелена Євангелія»; розвивати навички аналізу поетичного тексту, збагачувати словниковий запас учнів та їх знання про своє коріння, зв’язне усне мовлення, навички виразного читання та групової роботи. Обладнання: тексти творів Б.-І. Антонича, інформаційні картки «Символіка давніх слов’ян».

Теорія літератури: міфологізм, архетипні образи.

Тип уроку: комбінований.

ХІД УРОКУ

  1. Організаційний момент

  2. Актуалізація опорних знань

Заслуховування варіантів виконання творчого завдання (Усне повідомлення «Над якими філософськими питаннями змусив мене замислитися вірш «Вишні».)

Заслуховування коротких повідомлень про світогляд Б.-І. Антонича (на прикладі вивчених творів).

  1. Оголошення теми й мети уроку. Мотивація навчальної діяльності школярів

Слово вчителя

Поезія Б.-І. Антонича вражає своїм первісним, міфопоетич- ним поглядом на світ. Мабуть, його вірші ще довго будуть викликати бажання дослідників зрозуміти все, що автор хотів донести до свого читача, дійти до самої суті його творчого задуму. Ми ж спробуємо дати власне тлумачення його ліричних мініатюр.

  1. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

Аналіз вірша «Автопортрет»

  1. Вступне слово вчителя

Вірш «Автопортрет» дослідники називають поетичним кредо митця, адже в ньому відбилося міфопоетичне сприйняття світу поетом, його медитації-роздуми над своїм пракорінням. Автопортрет за жанром — медитація. За епіграф у вірші «Автопортрет» Б.-І. Антонич узяв рядки зі своєї першої збірки поезій «Привітання життя».

  1. Словникова робота

Автопортрет — портрет художника, виконаний ним самим. У літературі — твір, у якому митець змальовує свій внутрішній світ, світовідчуття, портретні характеристики за допомогою слова.

Поганин — той, хто визнає язичество; ідоловірець. Слов’яни до X ст. були язичниками.

Теорія літератури

Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури, відображення в літературному творі давніх міфологічних уявлень через трансформовані форми поетичного осмислення, наприклад символ.

Архетип — первісний образ, оригінал, загальнолюдські символи, покладені в основу міфів, фольклору та самої культури в цілому, які переходять з покоління в покоління (дурний король, зла мачуха, вірний слуга, шляхетний розбійник тощо).

  1. Виразне читання вірша підготовленим заздалегідь учнем

АВТОПОРТРЕТ

«Я все — п’яний дітвак із сонцем у кишені.»

«Я — закоханий в житті поганин.»

«Привітання життя.»

З першої книжки «Привітання життя»

Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля.



  1. Заслуховування повідомлення учня

«Дохристиянські вірування слов’ян»

Багату духовність українського народу складає релігійний світогляд. Без перебільшення можна сказати, що населення України в усі часи особливу увагу приділяло релігійним питанням і наділене було духовними прагненнями пошуку істини.

Разом з віруванням у різних богів давні слов’яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін.

Культ Сонця у давніх слов’ян.

Культ сонця поширений у слов’ян з давніх-давен. Є думка, що навіть назва народу походить від Сонця, тобто вказує на давній міф про походження слов’ян від Сонця.

Даждьбог — головний бог язичницької Русі. Під цим іменем обожнювалося сонце. Назва Даждьбог походить від давнього — дождь — дати, тобто дай-бог, бог, який дає життя.

Давні слов’яни уявляли сонце небесним вогнем, колесом, від якого залежить життя. Про сонце говорили як про живу істоту. Жреці (волхви) та інші служителі культу виступали від його імені. Йому присвячувались свята Івана Купала, Коляди, проводів зими. Різні племена Сонце називали по-своєму — Даждьбог, Ярило, Купало, Коляда, Троян.

Свято на честь Купали святкувалося на початку жнив.

Свято на честь Коляди святкували 24 грудня у вигляді забав з піснями, у яких оспівувався Коляда. Після прийняття християнства свято Коляди поєднали з Різдвом Христовим.

Святкування Нового року нашими предками припадало на початкові дні весни — березень. Це було свято весни, Сонця, воскресіння природи. Саме тоді після тривалої зими пробуджується природа, і це здавна святкували з веснянками-гаївками, веселкою народних містерій, різноманітними забавами.

Культ вогню. Сварог. У давні часи, ще до формування Київської Русі, у часи Кия, богом світла, неба і всього світу був Сварог. Він уособлював Небо й був богом, який запалював вогонь і давав життя сонцю. Таким чином, це був батько Даждьбога — бога Сонця і Сварожича (бога вогню).

У часи Київської Русі головним богом східних слов’ян, який повністю замінив Сварога, був Перун — бог грому і блискавки. Перун уособлював грізні сили природи, викликав почуття страху й поклоніння. Люди вважали, що грім — це гуркіт його коліснці, а блискавки — його стріли. Перун — також покровитель землеробів, врожаю. Усі раділи першому грому й поспішали вмитися дощовою водою. Прикмети Перуна згодом були перенесені на святого Іллю.

Стрибог. Уважався богом вітру, родоначальником усіх вітрів. Дуже часто зустрічалося поклоніння Лодо — богу весілля, добробуту шлюбу. Йому приносили жертви молоді, його ім’я зустрічається у весільних піснях. Водночас він — бог весни й любові. Його дружиною була Лада, яка оспівувалась як богиня материнства. Богиню уявляли у вигляді прекрасної жінки, прикрашеної квітами, колоссям, у променях сонця. Згодом її замінили поклонінням Діві Марії.

Особливу шану стародавні слов’яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні посідав дуб, особливо старий,— символ міцності. Ясень — символ Перуна; клен і липа — подружжя; береза — чистої матері- природи.

  1. Евристична бесіда з учнями

  • Як називав себе поет? (Поганин, поет «весняного похмілля».)

  • Прокоментуйте ці визначення. (Вінз лемків, у світосприйнятті яких відчувається синтез язичництва та християнства. Поет успадкував від свого народу радісне сприйняття світу, чуттєве ставлення до природи, притаманне язичникам. Ознакою язичницького світовідчуття у світосприйманні поета є й поклоніння сонцю, вітру, весні, природі, використання у вірші традиційних слов’янських символів (клен).

  • Назвіть образи вірша «Автопортрет». (Сам поет, сонце, природа, весна.)

  • Який образ є центральним? (Образ сонця, яке пов’язувалося у слов’ян із початком нового року, весною, воскресінням природи, світлом, зустріччю весни і святковим хмельним настроєм.)

  • Назвіть образи-архетипи. (Клен, рідна земля.)

  • До якого різновиду лірики можна віднести вірш? (Філософсько- медитативна лірика.)

  • Визначте ознаки Антоничевого ідеалу світообудови. (Гармонія буття, первісне, язичницьке бачення світу: злиття людини з природою, захоплення нею.)

  • На думку вчених, у світогляді стародавніх слов’ян, так само як і послідовників християнства, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Чи можна сказати те ж саме про поезію Б.-І. Антонича? (Так, символіка вірша демонструє прагнення осягнути закони всесвіту, центром якого є сонце (початок життя), злитися з природою, осягнути таємниці її гармонійного устрою, а не руйнувати, знищувати все навколо. У роки, коли вийшла збірка поета з цим твором (1934) вірш був актуальним.)

Аналіз вірша «Різдво»

  1. Довідка. Різдво

Різдво Христове належить до важливих християнських, так званих Дванадесятих свят, які церква відзначає особливо урочисто. За біблійними свідченнями, цього дня народився Син Божий — Ісус Христос, якому люди поклоняються вже два тисячоліття.

Історична наука вважає, що Різдво запозичене християнами з язичеських культів. У стародавніх релігіях відзначалося народження богів: давньоєгипетського Осіріса, давньогрецького Діо- ніса, давньоіранського Мітри та ін. Дати цих свят припадали на кінець грудня — початок січня, дні зимового сонцестояння, «повороту до весни».

У процесі свого становлення християнська церква поступово витісняла давні свята. Спочатку 6 січня було потрійним святом народження, хрещення й богоявления Христа. У IV столітті 25 грудня, почали відзначати народження, а 6 січня — хрещення та богоявления. І лише наступного століття Різдво Христове міцно ввійшло в життя християн. Розбіжність у святкуванні Різдва західними і східними церквами викликана тим, що вони користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7 січня (25 грудня за старим стилем), а католицька церква — 25 грудня за новим стилем.

У X столітті християнство було запроваджено на Русі, й відтоді свято Різдва Христового стало невід’ємною частиною нашої культури. Разом із вірою Христовою в Україні та за її межами набули поширення такі народні традиції, як колядування та щедрування. Коляда — це гімн Христу, оспівування його народження. У щедрівках славлять природу, закликають весну.

  1. Вступне слово вчителя

Часто у Б.-І. Антонича в одному творі можна помітити мотиви двох релігій. У вірші «Різдво» майстерно поєднуються язичницькі та християнські уявлення наших предків. Біблійний сюжет розгортається в українському середовищі, сповненому язичницьких обрядів.

Доля Ісуса Христа загальновідома. За біблійними оповіданнями, він був страчений на Голгофі. Натяк на це поет зробив за допомогою згадки про язичницький обряд: у вірші Бог народився на санях, на яких у давнину ховали небіжчиків.

Чому вірш називається «Різдво»?

Різдво дає надію на відрождення, адже починає одвічний цикл: народження — життя — смерть. Цей цикл дає надію на незни- щенність, вічність життя.

Поет не випадково називає місцем народження Бога Лемків- щину. Цікавий факт: Лемківщина як герографічна одиниця проіснувала лише десять років після смерті Б.-І. Антонича. Мабуть, тривожні думки поета щодо долі своєї батьківщини змусили його згадати про необхідність жертовності заради життя народу, країни, самозречення Ісуса Христа заради людства. Саме таким шляхом ішли ті, хто боровся за Україну. І лише надія на відродження, нове життя підтримувала їх на цьому шляху. Поета не лякає трагічність людської долі («народитися, щоб вмерти»): він оптимістично сприймає світ, бо в ньому панує народження, як і тоді, коли на світ прийшов Ісус.

Одну з версій перенесення біблійної історії на українську землю подає С. Росовецький: «Однією із світоглядних передумов ідеї перенесення біографії Ісуса Христа в Україну було загальноєвропейське середньовічне сприйняття історії. Відомо, що середньовічна людина не помічала повільних змін у суспільстві та природному середовищі, а в сучасності бачила лише повторення того, що вже було раніше. Тож не дивно, що вже візантійські іконописці переодягли персонажів Біблії у свої хітони, туніки, гіматії та мафорії, а на берегах середньовічних західних рукописів вони з’явились у строях «варварських» королів, лицарів і селян».

Саме через це волхви уподібнювалися до лемків: «Прийшли лемки у крисанях / І принесли місяць круглий», тобто хліб. Згаданий тут символ місяця пов’язувався з дохристиянським святом Різдва. Ще одним язичницьким символом є місячний знак — «золотий горіх».

Довідка

Місяць — символ Матері-Богині, Цариці Небесної; циклічного ритму часу; вічності; постійного оновлення; духовного аспекту світла у пітьмі; козака; батька.

Місяць скрізь є символом циклічного ритму часу. Його фази (зародження, зникнення, поява) символізують безсмертя, веселість, а також постійне оновлення.

Місяць — розповсюджений образ в українському фольклорі. Старовинний язичницький культ місяця в епоху християнства природно ввійшов у святкування Різдва — Щедрого вечора.

У християнській традиції місяць порівнюють із Церквою Божою на землі, оскільки вона запозичує своє сяйво від сонця правди, Христа.

  1. Словникова робота

Крисаня, і, ж., діал. Капелюх, бриль.

  1. Виразне читання вірша учнем

РІЗДВО

Народився бог на санях в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх.



У долоні у Марії місяць — золотий горіх

  1. Евристична бесіда з учнями

  • Хто виступає у вірші замість біблійних волхвів? (Лемки: «Прийшли лемки у крисанях / і принесли місяць круглий»хліб.)

  • Про який язичницький обряд лемків йде мова? (На Різдво лемки освічували обійстя, обходячи його з хлібом і свяченою водою.)

  • Які язичницькі символи використано у вірші? (Місяцьзолотий горіх, хліб (місяць круглий).

  • Кого з біблійних оповідань (окрім Бога) згадано у вірші? (Марію — матір Христа.)

  • Чому завія «світова»? (Ідеться про подію світового значеннянародження Бога.)

  • Назвіть образи-архетипи. (Різдво та його обряди, Бог, діва Марія, місяць.)

  1. Робота з узагальнювальною таблицею


Язичницькі та християнські уявлення наших предків у вірші «Різдво» Б.-І. Антонича

Язичницькі уявлення

Християнські уявлення

Язичницький обряд освячування обійстя

Народження Бога на Різдво

Обряд поховання на санях

Прихід волхвів — лемків до новонародженого Бога

Використання язичницького символу — місяця

Марія (матір Ісуса) персонаж вірша


Аналіз вірша «Зелена Євангелія»



  1. Вступне слово вчителя

У вірші «Зелена Євангелія» поет розкрив про особисте світосприйняття, яке сформувалося під впливом міфологічних уявлень давніх слов’ян. Зрозуміти його можливо тільки за умови ознайомлення з символікою давньослов’янської міфології.

Релігійні вірування стародавніх слов’ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали в міфологічній формі прагнення поєднатися з природою, навколишнім середовищем, охороняти їх. Слов’яни вірили, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.

  1. Групова дослідницька робота

Методичний коментар

Учні об’єднуються в групи (по три-чотири), отримують картки з інформацією про символічне значення виділених образів-символів поезії. Кожна група пропонує своє тлумачення змісту вірша й доцільність використання художніх засобів. Після презентації створюється узагальнення матеріалів дослідження.

Проблемне питання: аналіз змісту поезії за допомогою інформації про семантику визначених образів-символів.

Виразне читання вірша учнем

«ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ»

Весна — неначе карусель, на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель, і місяць, мов тюльпан, червоний.

Стіл ясеновий, на столі

Слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній, наче сон цей!



Визначення образів-символів вірша

(Земля, сонце, вода, дзбан (глечик), місяць, кінь, ясень, білий та зелений кольори.)

Ознайомлення з міфологічною символікою

давніх слов’ян. Символіка кольорів

Білий (колір) — символ світла, сонця, життя, вічності, святості, божества; місяця; смерті; радості, святковості; сакрального для українців кольору житла, одягу та ін.; сходу, добра; краси; чогось блискучого, прозорого, невидимого; зими, снігу.

Поширеними образами фольклору, міфів є білі боги, білі коні.

Мовознавці стверджують, що в Україні-Русі слово «білий» первісно означало «блискучий, прозорий, невидимий», а пізніше — «чистий та світлий».

Для українців білий колір — споконвіку священний. Про це свідчить ім’я давнього Білобога, колір хат-білянок, вбрання, рушників, ритуальних предметів. У свідомості українців «біле» пов’язувалося з божественним, чистим, світом у цілому, красою, душевністю та ін. Зверніть увагу: «білий світ», «білозір» (красень), «білий день», «біле полотно», «біле личко», «білі хати», «білі вишні», топонімічні назви: Білгород, Біла Церква, Біла Русь та ін. Практично всі святкові народні обряди проводили саме в білому одязі.

У фольклорі, літературі білий колір символізував аналогічні поняття.

Г. Потапенко



Зелений колір — символ природи, молодості, плодючості полів, краси і радості, ствердження життя; з іншого боку — символ депресії, інертності, байдужості і смерті.

Його полярна символіка пояснюється місцем зеленого в системі кольорів. Зелений колір домінує у християнському мистецтві, оскільки є мостом між двома групами кольорів — теплими та холодними, отже, перебуває на межі, а тому належить до обох груп.

О. Потебня стверджував, що слово «зелений» пов’язане зі світлом і вогнем, і тому символізує молодість, красу й радість:

«Не хилися, явороньку, ще ти зелененький;

Не журися, козаченьку, ще ти молоденький».

Аналогічна символіка у Я. Музиченка: «Широко знана весільна пісня «Зеленеє жито, зелене» символізує молодість, добробут, кохання, надію на продовження роду:

«Зеленеє жито, зелене,

Хорошії гості у мене.

Зеленеє жито за селом,

Хорошії гості за столом...».

(Я. Музиченко. Жито / Дмитренко М. та ін. Українські символи,— С. 125.)

Зелений колір є також символом поступального руху без перешкод (дати зелену дорогу).

У негативному плані зелений колір найчастіше символізує хворобу, байдужість і смерть.

JI. Довбня.



Земля — символ астральний і космічний; символ матері- годувальниці, Вітчизни, духовності, життя, багатства, щедрості, родючості, плодючості, позитивного й негативного начала, світла і темряви, гріхопадіння, місця вигнання людини із раю.

До землі український народ почуває глибоку повагу, яка часом межує з обожненням. Землю називають святою і матір’ю, бо з неї створено першу людину, земля годує всіх людей і тварин. Нею клянуться, при цьому цілують її або з’їдають жменьку землі — і ця клятва уважається найстрашнішою. Бити без потреби по землі палицею або чимось іншим вважається таким же великим гріхом, як бити рідну матір. (Булашев Г. Український народ.— С. 268.)

Наші предки вважали, що земля жива, бо «тілько живе може живому життє дати». А земля давала життя й житу, і пшениці, й усякій пашниці. «Земля наша мати, всіх годує», «Земля дає все і забирає все»,— стверджують прислів’я. Ці народні афоризми відображають взаємини людини з природою від найдавніших часів.

Образ землі-матері є поетичним символом у фольклорі українського та інших слов’янських народів. (Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології.— С. 28.)

Для українців земля завжди була засобом існування, годувальницею, більше того, вона — «це й материнське лоно, в якому формується не лише фізичний, а й духовний генотип людини». Окрім того, духовний генотип суспільства й культур, націй і все- людства. Україну (етнос, мову, націю, державу, культуру, ментальність) не можна зрозуміти поза рідною їм землею-природою. Ще в «Літописі Руському» зазначено, що руська земля є великою і багатою, щедрою і красивою. (Кононенко П.П. Українознавство.— К., 1994.— С. 105.)

Вода — символ першоматерії, плодючості; початку і кінця всього сущого на Землі; Праматері Світу; інтуїтивної мудрості;

у християнстві — символ очищення від гріхів (в обряді хрещення); смерті й поховання; життя й воскресіння з мертвих; чистоти і здоров’я; чесності й правдивості; кохання; сили; дівчини й жінки.

Символіка води надзвичайно багата і глибока. У Русі-Україні вода вважалася посередником між життям та смертю (див. човен), потоком творення й водночас знищення.

Слов’яни-язичники мали подібні уявлення про воду. Про це свідчать прадавні закляття та колядки. Наприклад, в одному із заклять мовиться: «Водичко, найстарша царинко». А космогонічна українська колядка стверджує:

Що ж нам було з світа початку?

Не було нічого,— одна водонька.

Як плодюча та родюча стихія, вода обожнювалася. За космо- гінічними поглядами давніх слов’ян, вода, поєднавшись із первісною матерією чоловічої статі, утворила струмки, ріки, озера, загалом усе на Землі. Воду вважали святою, очищувальною силою, здатною принести щастя (див. купальська символіка). Поширеними у стародавньому світі були обряди обмивання — «очищення водою», окропления, обливання.

На думку авторів книги «Українські символи» (С. 57-58), «водице один з найдавніших символів українського фольклору, який навіть увійшов у підсвідомість людей образом Праматері всього живого, яка пронизана золотим стовпом (світовим деревом), зродила світ і є кров’ю землі, усеплодющою силою. Вода і є рубежем між життям і смертю, між двома станами людини: до шлюбу і після.

І, що найголовніше, вода символізує силу дівчини й жінкиземних відображень Води-Праматері, господині Всесвіту».

О. Потапенко



Дзбан — глечик; символ води.

Кінь — символ сонця й водночас потойбічного світу; циклічного розвитку світу; нестримних пристрастей та інстинктів; чоловічого начала; інтуїтивного пізнання; у слов’ян-язичників — символ смерті й воскресіння сонячного божества; багатства, могутності; степу, швидкості; волі; символ вірності, відданості.

У давніх слов’ян (Рибаков Б. А. Язычество древних славян.М., 1982.— С. 287) з конем пов’язували смерть чи народження сонця. Археологічна знахідка оберіг-качка з головою коня свідчить про уявлення слов’ян, що сонце вдень їде на небесній колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підземними ріками за допомогою качок.

Ясен — символ Перуна.

Символіку Сонця й місяця проаналізовано під час роботи з віршем «Різдво».

Орієнтовний варіант узагальненого

результату дослідження

Вірш «Зелена Євангелія» — це спроба створити власний світ, у якому все гармонійно поєднується: життя і смерть, два начала — жіноче і чоловіче, вічне і швидкоплинне, одвічні природні цикли: доба, пори року, циклічність людського життя. У цій картині переплітаються національні та загальнолюдські архетипи (земля, вода, кінь, ясень, дзбан, сонце, кольори — зелений та білий) з історією людства (Євангелія), природними процесами та створеним поетом світом.

Для того щоб створити цей світ, кожен повинен очиститися, спробувати подивитися навколо очима первісної людини, яка жила у злитті з природою й залежала від неї. Тому і звучить у поезії гімн природі, весні, землі.

Пейзаж характеризує внутрішній світ герой, його поганське світосприйняття навколишнього. Стародавні слов’яни вірили у безсмертя душі. Вони вважали, що після смерті небіжчика його душа могла стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалася добром на поклик людини. Тому білий колір у вірші — не випадковий.

Картина, створена поетом у вірші «Зелена Євангелія», існує у трьох світах — реальному, алегоричному та філософському. У реальному — це пелюстки морелі, дзбан на столі тощо, алегоричний зміст цих картин сягає української міфології та відтворює первісне сприйняття світу автором, філософський світ розкриває головну думку вірша: мірилом людського життя є духовність, гармонія, добро та інші одвічні людські цінності.

  1. Систематизація та узагальнення вивченого


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   50


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка