Українська література 1920-1930 pp. Урок №1 -2 українська література XX ст. Як новий етап в історії національної культури, її періодизація. Модерністські та авангардистські течії. Українська література й духовне відродження нації в першу третину xx



Скачати 12.11 Mb.
Сторінка36/50
Дата конвертації11.05.2018
Розмір12.11 Mb.
ТипУрок
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   50







  1. Тематична й жанрова різноманітність драматичних творів І. Кочерги

Орієнтовний зміст виконання роботи


Назва твору

Рік

напи

сання

Жанр

Тема

«Пісня в келиху» (рос. мовою, «Песня в бокале»)

1910

драма

тична

казка

Дія відбувається в XIX ст., місце дії — немецьке місто Рот- штейн. Це розповідь про те, як мандрівний годинникар Нор- берт Вестеніус-Одерменнінг, романтично-піднесена натура, намагається відшукати пергамент із текстом пісні, з допомогою якої надіється відродити духовне життя міста. А пергамент, за переказами, знаходиться у кришталевому келиху, замурованному в стіні міської ратуші

«Вигнанець

Вагнер»

1919




Події, про які йдеться, пов’язані з історичною датою — 19 травня 1847 року, коли Вагнер змушений був переховуватися в Ієні через можливий арешт, причина якого — його участь у революційних безладах у Дрездені

«Дівчина з мишкою» (рос. мовою)

1913

комедія,

водевіль

Гонитва за примарною мрією. Опис пошуків персонажем родимки у вигляді мишки в дівчат

«Фея гіркого мигдалю»

1925

п’єса-

казка

Розповідь про життя дрібного панства Ніжина XIX ст.

«Алмазне

жорно»

1927

істо

рична

мело

драма

Йдеться про часи Коліївщини — повстання гайдамаків на Правобережній Україні в 1768-1769 роках

«Натура і культура»

1928

комедія

Про життя села

«Марко в пеклі»

1928

феєрія

У творі зображено «активного будівника нового суспільства у нещадній боротьбі з ворогами»








Назва твору

Рік

напи

сання

Жанр

Тема

«Свіччине

весілля»

1930

істо

рична

драма

тична

поема

Дія відбувається наприкінці XV — на початку XVI ст. Не менш як 15 років не мав права київський народ палити вночі бодай свічечку, це заборонено литовськими князями. У творі йдеться про боротьбу за право на світло

«Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка»)

1933

комедія

У цій п’єсі І. Кочерга змалював навколишню дійсність, розкрив національний характер представників різних верств українського народу й показав їх духовну еволюцію

«Чаша»

1942

драма

тична

поема

Роздуми про наповненість миті, тема трудового подвигу народу в тилу.

Дія розгортається навколо золотої чаші князя Ярослава, захопленої фашистами

«Ярослав

Мудрий»

1944, друга редакція — 1946

істо

рична

драма

тична

поема

Звернувся до відтворення образу реального історичного діяча — Ярослава Мудрого, який постає хоч і суворим, але далекоглядним політиком. Розповідь про нього обмежено 1030-1036 роками, коли великому князеві вдалося приборкати міжусобні чвари на київських землях та відбити навалу печенігів

« Пророк »

1948

драма

У драмі змальовано змученого важкою долею вже немолодого чоловіка, який прагне звичайнісінького людського щастя — люблячої дружини, рідної хати і клаптика землі над Дніпром.

Та трагедія в тому, що талант Генія й місія Пророка незрозумілі дівчатам з народу, а сам поет відчуває себе чужим навіть для щиро закоханих у нього панянок







  1. Коментар і доповнення вчителя (див. матеріал для вчителя)

  2. Підготовка до сприйняття змісту

драматичної поеми «Свіччине весілля»

Рольова гра. Діалог з письменником.

(Одинадцятикласники ставлять питання заздалегідь підготовленому учневі, який грає роль письменника, про задум створити драматичну поему «Свіччине весілля».)



  • Що було поштовхом для написання драматичної поеми?

Письменник. Я випадково натрапив на мотив «заборони

світла», що й послужив темою для цієї драми. У двох грамотах литовських князів (1494; 1506), які правили тоді Києвом, є коротенька звістка про те, як київські воєводи заборонили, немовби з протипожежних міркувань, засвічувати світло «в домєх» київських городян і ремісників, стягаючи в разі непослуху чималі для того часу штрафи. Тяжка ця заборона тривала, очевидно, не менш як 15 років, бо в грамоті 1494 року вона згадується як факт, що вже існував, і минуло ще 12 років, як нарешті 1506 року цю заборону остаточно скасував уже новий король Сігізмунд. Інших відомостей про історію «заказаного світла» я не знайшов.



Письменник.Мене захопила можливість змалювати барвисту

картину суто міського життя й соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю й самобутню культуру.



  • Де й коли відбувається дія твору?

Письменник. Дія твору відбувається в Старому Києві 1506 р.

  • 3 якою метою Ви вводите в драму опис звичаю «женити

свічку»?

Письменник. Цей звичай тісно пов’язаний у творі з мотивом заборони світла. Я спробував відтворити коріння такого весілля в самій боротьбі за світло київських ремісників. Для цього я поставив у центрі поеми вигадану постать ремісника- зброяра Свічки, з весіллям якого і зв’язав перипетії драми й самої боротьби ремісників за світло.



  • Що Ви можете ще розповісти про звичай «женити свічку»?

Чому він так називається?

П исьменник. Цей народний обряд сягає в сиву давнину. Побутував він не лише в Києві, а також і в інших містах України, Росії і навіть Західної Європи. Пов’язаний він з різними річними й сімейними святами. Напевне звичай походить від того, що люди здавна віддавали почесті дереву та вогню. Пізніше обряд дещо змінився і в ремісницькому побуті десь із XVI аж до XX ст. його справляли так: щороку першого вересня ремісники в домовлений час закінчували роботу, збиралися окремими цехами, запалювали «свічку яру», обвиту строкатими стрічками, і веселилися.

Відомий український фольклорист й етнограф, академік АН України М.Ф. Сумцов так пояснював походження самої назви: «Що стосується самого терміну «женити свічку», виник він, очевидно, від звичаю обв’язувати свічку червоними стрічками (подібно до обрядових уборів молодої на весіллі) і може бути віднесений на рахунок малоросійського народного гумору».


  • Чи є у цій драматичній поемі образ, який вам найбільше подобається?

Письменник. Звичайно, це образ Меланки, дівчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крізь бурю і терни своєї весільної ночі. Цей образ, на мою думку, є поетичним символом України, що «з тьми віків та через стільки бур» пронесла незгаслим живий вогник своєї волі й культури. Його створення я вважаю найкращою справою свого літературного життя.

  1. Ознайомлення зі змістом драматичної поеми. Читання в ролях

епізодів твору (за вибором учителя)

  1. Систематизація й узагальнення вивченого

Прокоментуйте висловлювання М. Рильського про творчість І. Кочерги: «Драматург-мислитель, драматург-новатор, він дивився на життя своїми очима».

  1. Домашнє завдання

  1. Повторити матеріал уроку. Вивчити біографію письменника.

  2. Прочитати драматичну поему І. Кочерги «Свіччине весілля».

  3. Творче завдання. Скласти тематичний словниковий диктант

«Риси вдачі І. Кочерги».

  1. Підсумок. Рефлексія

Закінчить речення

  • Ознайомлення з біографією І. Кочерги допомогло мені...

  • Я мрію...

  • Якби я був письменником, то...

Матеріал для вчителя

Характер людини формується головним чином у молоді роки під впливом батьків, школи, друзів, улюблених книг. Біографія І. А. Кочерги слугує зразком цьому.

Під час турецької війни (1877-1878), коли голодні російські солдати замерзали на Шипці, далеко від фронту зібралися в теплій кімнаті кілька високих військових чиновників: інтенданти, тиловики. Вони стурбовані. Гарно нажилися вони за рахунок війни. Аякже! Скільки солдатів воює, скільки їм провіанту, одягу, зброї потрібно! Ану, вкрадь у кожного по карбованцю — це ж сила грошей. Та ба, якийсь там штабс-капітан докопався, викрив шахрайство. Було вирішено купити штабс-капітана, заплатити йому за мовчанку. Йому запропонували величезну суму: сорок тисяч карбованців! І не могли повірити: штабс-капітан відмовився! І подав рапорт начальству. Кара не забарилася. Тільки покарали... самого штабс-капітана. Вигнали його з армії. І це добре, що не судили за наклеп на вищих чином.

Цим штабс-капітан був Антон Петрович Кочерга — батько майбутнього драматурга. Незвичайною людиною була й мати Івана Антоновича. Вона мала дар імпровізувати, і часто малий син при світлі гасової лампи цілими вечорами слухав її розповіді. Це розвинуло в хлопця фантазію й невтримну уяву, що переносила його і в чужі країни, і в сиву давнину.

Принциповість і чесність були причиною частих змін місця роботи батька. Урешті Антон Петрович стає залізничним службовцем. Сім’я постійно переїжджає з місця на місце. Гуркіт вагонних коліс був малому за колискову пісню, а картини за вікнами сприймалися як дивна казка. Іван змалечку звик до потягів та їхніх гудків, до блиску залізничних колій і семафорів, полюбив чесних і працьовитих людей, які водили поїзди. Гозклади руху потягів привчали хлопця до думки, що за часом потрібно стежити, бо спізнишся — і потяг вирушить без тебе. До речі, дія в багатьох його п’єсах відбувається на вокзалах, різні персонажі згадуватимуть станційні перони, метушню, зустрічі і прощання.

Бачив малий Іван Кавказ і Середню Азію, і Польщу, і Україну. Побував у багатьох містах. Та найближчим і найдорожчим був для нього рідний край. Особливо невелике зелене містечко Носівка, де він народився 6 жовтня 1881 року.

Часті переїзди перешкоджали міцно, по-хлоп’ячому з кимось потоваришувати. Життя Іван більше бачив з вагона, дізнавався про нього переважно з книжок і розповідей батьків. Та ще й хворів він часто. Тому мати оточила сина особливим піклуванням. Так непрохана прийшла до нього самотність. Може, тому й зріс він таким замкненим, сухуватим, навіть відлюдькуватим.

Але росла дитина не по літах розумною, допитливою. Друзі сім’ї були впевнені, що Івась обов’язково стане відомим художником, адже прекрасно малює, а хлопчик усе більше захоплювався грою в театр. Він клеїв дерев’яних чоловічків, малював декорації — мав перед собою кожного дня цілу іграшкову країну. У всіх провінційних містах і містечках, не кажучи вже про столицю, хлопчик просив батька відвідати театр. Звичайно, не завжди щастило побачити дійсно серйозну постановку, тим більше після 1905 року, коли почалася реакція й цензура дозволяла ставити виключно розважальні твори, примітивні водевільчики. Уже тоді Іван запитував батька, чому йдеться про такі нудні справи на сцені, невже не можна показати щось цікавіше? А ще багато читав. Як і всі діти із заможних сімей, спочатку освіту одержав удома. У Чернігівську чоловічу гімназію (одну з найдавніших в Україні, започатковану ще 1805 року) пішов майже десятирічним. Учився дуже добре. Під час навчання вже не було жодних мандрів, адже ще на початку 1891 року батько дослужився до статусу колезького радника, за станом здоров’я вийшов у відставку з підвищеною пенсією — 1200 карбованців на рік — й назавжди поселився в Чернігові.

Хто знає, чи влаштовувало особливо це місто батька. Є лише свідчення, що з усіх населених пунктів старий Кочерга найбільше любив Київ. Одного разу з сином проходив повз Житній базар і показав малому Самсона, який роздирає пащу страшному левові, а з тієї пащі бризкає цівка води. Батько запропонував синові, щоб той напився цієї води, щоб ніколи Київ не забути й повертатися в це місто ще й ще. Така романтична подія назавжди закарбувалася у свідомості Івана. Значно пізніше у драмі «Ярослав Мудрий» митець проголосив таку чудову думку:

Хто вип’є раз дніпровської води,

Тому ніколи Київ не забути.

5 червня 1899 року сімнадцятирічний, наймолодший у своєму класі, Іван Кочерга отримав атестат зрілості. Випускники гімназій мали право на вступ до вищих навчальних закладів без екзаменів. Разом із друзями Іван подав документи в Київський університет святого Володимира. У ті часи цей вуз мав тільки чотири факультети: історико-філологічний, медичний, фізико-математичний, юридичний. Кочерга вирішив вивчати юриспруденцію і був відмінником. Тому, починаючи з другого курсу, його звільнили від оплати за навчання.

1903-го року після закінчення Київського університету повернувся до Чернігова. Місцем його роботи стала Контрольна палата — аналог сучасних контрольно-ревізійних управлінь. Причому нагородження молодого чиновника 1913 року орденом

Станіслава 3-го ступеня та присвоєння звання колезького асесора (за військовою ієрархією — майора) свідчить про цілком успішну службову кар’єру.

У Чернігові його давно вже чекала кохана дівчина, Аделаїда Соколовська, яка полюбила Івана ще в ті часи, коли він закінчував гімназію. Ця дівчина виховувалася в сім’ї старшої сестри, адже матері не пам’ятала, бо та померла зовсім молодою, а батько — талановитий піаніст — постійно гастролював країною й не міг з собою брати дочку. Узагалі, Степан Соколовський був людиною- легендою. Колишній кріпак, він ще в неволі вивчився на музиканта, назбирав концертами грошей і викупився. Недаром дочки називали старого музикою з панщизняного ярма.

Коли молодята побралися, їм було вже по 24 роки, але виглядали вони зовсім юними. Молода дружина була нижча за Івана десь на дві голови. Вони відчували взаємну ніжність, і коли люди бачили їх разом, то й собі ставали добрішими.

1906-го року в подружжя народився первісток Михайло, а через два роки — Роман.

Фактично відразу після повернення до Чернігова Іван Кочерга регулярно виступає на сторінках місцевої газети із театральними рецензіями, а через кілька років береться за написання першої п’єси «Песня в бокале». Отож недаремно в анкетах радянських часів драматург з гордістю вказує: «Письменник з 1911 року». Утім, дозволений до постановки царською цензурою твір побачив світло рампи аж... 1926 року.

Із 1914 року І. Кочерга працює старшим ревізором Волинської контрольної палати, живе в Житомирі. Отож удень — служба, а ввечері — літературна творчість. Писав він тоді російською мовою, хоча добре знав українську. Перший твір «Песня в бокале», драматична казка, у якій з’являється майстер-годинникар Кар- функель з його містичним визначенням часу. Ця філософська категорія впродовж життя буде цікавити І. Кочергу, але він через певні політичні обставини по-різному тлумачитиме її.

Ще з Чернігова драматург одна за одною розсилатиме свої п’єси до столичних театрів, однак звідти не одержить жодної вісточки. І ось уже одружений, батько двох дітей, І. Кочерга наважується поїхати до Петербурга, хоча пам’ятає пересторогу М. Гоголя: «Не вірте цьому Невському проспекту». Він розносить по театрах і журналах свої п’єси, для благозвучності вже підписані «Кочергин», однак його сценічні казки нікого не зацікавлюють. Так і не завоювавши Північної Пальміри, він повертається до Житомира.

Наближається холодна, сльотава осінь. З найманого кутка за борги письменника виселено. Хтось порадив йому написати п’єси для такого собі театрика «Фарс», репертуар якого був на межі пристойності...

І. Кочерга пише водевіль «Дівчина з мишкою» (1913). П’єсу впродовж року тричі (!) друкували в петербурзькому видавництві «Театральні новинки», а її постановки здійснили як численні провінційні художні колективи, так і театри обох російських столиць — Петербурга і Москви. Більше того, твір навіть екранізували! За п’єсу автор отримав якусь копійчину, однак згодом із соромом згадуватиме свої тодішні опуси.

Бо сюжет «Дівчини з мишкою» досить фривольно-пікантний, що зробило славу твору скандальною. Водночас значно глибша й цікавіша п’єса про життя чернігівського чиновництва не лише ігнорується театрами, а... сварить автора з місцевою «елітою». Як наслідок, 1914 року Іван Кочерга переїздить до Житомира, у якому написав багато нових творів.

Прийшла лютнева революція 1917 року, яка насторожила й налякала І. Кочергу, людину, далеку від політики. І. Кочерга влаштовується працювати в робітничо-селянську інспекцію й не покидає літературної праці. Тогочасний Житомир не був глухою провінцією: тут відбувалися літературні вечори (навіть приїжджав Маяковський), театральні вистави. Популярним було інструментальне тріо, у якому грав чудовий піаніст і композитор Віктор Косенко, з яким І. Кочерга товаришував: його музика звучатиме в деяких п’єсах драматурга.

1925-1926 роки стали для письменника переломними. Виходить п’єса-казка І. Кочерги «Фея гіркого мигдалю», у якій розповідається про життя дрібного панства Ніжина XIX століття. Його побут, дотепно охарактеризовані персонажі, комедійна плутанина ситуацій — усе це написано талановитою рукою, цікаво, оригінально. П’єсу поставили в Одеській держдрамі за участю відомих акторів К. Осмяловської та Ю. Шумського. Однак згодом стримана оцінка твору («ідеологічна вартість невелика») змінилася на ледь не прямі політичні звинувачення.

15 років пролежала в столі драматична п’єса «Песня в бокале». Нарешті її поставили в Народному театрі Харкова. Переклад зробив П. Тичина. Музику написав П. Козицький. Саме він відчув цікавий «нерв» творчості І. Кочерги: «У вас є велика культурність чуття до романтичних фарб, а головне — творча фантазія».



  1. го року І. Кочерга закінчує мелодраму «Алмазне жорно»: «Тут історичні ідеї,— пояснив він,— правлять тільки за грізний фон, а вся фабула належить авторові». Йдеться про часи Коліївщини — повстання гайдамаків на Правобережній Україні в 1768- 1769 роках. У листі І. Кочерги до режисера В. Василька драматург так пояснив обрану тему: «Рух своїм часом був дуже коротким, але грізні гуркоти цього грому ще було де-не-де чути. І ось цей віддалений гуркіт і поряд його хмура тінь Кодні, де вже щербилися сокири на гайдамацьких шиях, повинні утворити грізний фон для всієї драми».

«Алмазне жорно» — п’єса цікава й талановита, але керівники театрів полохливо відверталися від неї і не хотіли її ставити. Написана на історичному матеріалі, п’єса здавалася їм неактуальною, несучасною. Нарешті «Алмазне жорно» поставили 1929 року в Запорізькому театрі імені М. Заньковецької, а згодом — у Житомирі.

Оці закиди щодо неактуальності боляче дошкуляли Івану Антоновичу, і він узявся за нову п’єсу «Натура і культура», але її заборонили, бо автор «прославляв землю, а не індустріалізацію». У наступній п’єсі «Марко в пеклі» (1928) митець показує «активного будівника нового суспільства у нещадній боротьбі з ворогами». Драматург обирає жанр феєрії, де поєднуються фантастика, жарт і гостра алегорія.

У старовинній українській думі співається про козака-яригу, що «Марком прозивався, та ще й пекельним звеличався». Персонаж І. Кочерги теж потрапляє до пекла, але Марко не той, і пекло інше. Як і І. Котляревський, І. Кочерга оригінально та дотепно виводить на сцену різні типи хабарника, ґвалтівника, розтратника, прогульника. Але головний персонаж командир Марко, позитивний на ті зловісні часи, що звик погрожувати наганом і розстрілом, і сьогодні сприймається як предтеча кривавого енка- ведиста сталінських часів.

Зажадавши певних змін і викреслення деяких дійових осіб (зокрема Петлюри), репертком дозволив п’єсу. Режисер В. Василько попросив І. Кочергу поступитися гостротою сцен у змалюванні негативних типів: «Але хіба краще, коли поховають і Вашу, і мою роботу, як поховали «Народного Малахія». Це було нагадування про долю блискучої вистави М. Куліша і режисера JI. Курбаса в «Березолі». І І. Кочерга був змушений погодитися на ці зауваження.



  1. го року в ході чергової «раціоналізації» штатів колишнього дворянина позбавили ревізорської роботи, єдиним постійним джерелом його доходів стало «літературне доопрацювання» листів сількорів до редакцій житомирських газет.

Пізніше про цей час письменник напише так: «Дев’ятигодинна праця в редакції висмоктує й ту невелику творчу енергію, що в мене є. І я з жахом бачу, що нерви відмовляють служити». Нестатки змушують його взятися за «соціальні» замовлення — п’єси для кооперації. Однак це не його стихія, тож цикл таких п’єс нагадує театральні агітки 1920-1922 років, де всіх персонажів поділено на дві групи: бездоганних незаможників і злочинних куркулів. Тим часом найкращі п’єси драматурга не проходять «чистилища» реперткому (репертуарної комісії). Серед претензій — «низька ідеологічна вартість», «відірваність від потреб життя», «пропаганда надкласового гуманізму», «невідповідність соціальному замовленню».

Навіть над тими творами, що якимсь дивом «пробились» на сцену, нависла загроза. Хтось розпустив чутки, що їх автор — колишній віце-губернатор, який саме тому віддає перевагу історичній тематиці й боїться «показувати носа» зі свого провінційного Житомира. Тим часом, як сам «високопосадовець» з гіркотою пише в листах, що нікуди не може поїхати через «свої вічні злидні».

Та попри всі негаразди, письменник продовжує шукати, добирати матеріали для нового твору. Він перечитує історичні хроніки, літописи. Так з’являється задум «Свіччиного весілля». Як слушно зауважив літературознавець Наталя Кузякіна, «ця драматична поема була виходом із Міносового лабіринти, спогадом про те, що в світі існує краса».

І. Кочерга покладав надії на сценічне втілення «Свіччиного весілля», але, як писав йому один критик: «Все шарахаются о 1506 год. От писания требуется 1930! Требуются пьесы на современные темы — о колхозе, артели, рабочем движении». Жоден театр так і не взявся тоді за її постановку. I. Кочерга чекав п’ять років, поки ця драматична поема була вперше поставлена в театрі імені М. Заньковецької, відтак у Дніпропетровську, Донецьку. Уже після смерті Івана Антоновича Київський театр імені І. Франка поставив «Свіччине весілля» — автор майже чверть століття чекав цього (режисер вистави Г. Юра, актори О. Кусенко, Д. Мілютенко, В. Добровольський). Однак текст поеми зазнав невиправданих скорочень, а надмірне збільшення етнографічних деталей і введення хору надали спектаклеві оперного видовища.



  1. 1932 роки — це часи відчайдушних спроб І. Кочерги написати п’єсу, у якій були б утілені його оригінальні мистецькі ідеї в нові образи й сценічні форми. Наполегливість цієї замкнутої людини, якій уже минуло піввіку, вражає: не загубити оптимізму і не визнавати себе переможеним обставинами можна було тільки за умови фанатичної віри в своє покликання. І ось трапляється така нагода: оголошено всесоюзний конкурс на найкращу п’єсу. І. Кочерга пише «Годинникаря і курку», згодом перейменовану в «Майстри часу», і відсилає її до харківського реперт- кому. У відповідь одержує заборону. Однак він не розгубився: перекладає її терміново російською мовою й пересилає своєму знайомому до Ленінграда. Той відправляє її листом із ленінградським штампом до Москви.

Конкурс викликав ажіотаж, до журі надіслано 1200 п’єс з усього Радянського Союзу.

Талант Івана Кочерги не загубився навіть серед 1200 претендентів. І ось результати: першу премію ніхто не одержав, другу і третю — Корнійчук та Кочерга. Нарешті! — визнання, здобуте такою важкою працею, довгими роками очікувань. Це стало справжнім тріумфом драматурга і... шоком для «мистецького чиновництва» України. «Провінціала» терміново прийняли до Спілки письменників і навіть увели до членів її президії, а наприкінці 1934 року митець став киянином, отримавши окрему квартиру в престижному будинку Роліту, збудованому для спілчанської еліти. І. Кочерга покладав чималі надії на дружні стосунки з колегами, сусідами в будинку письменників на вулиці Леніна, 68. Однак його стримана, замкнута особистість збільшувала цю відстань. Отруїла йому життя й родинна трагедія: два сини-п’яниці (один ще й з нападами божевілля) багато років тероризували батьків. Діти стали ворогами, які з ненавистю стежили за кожним кроком Івана Антоновича, вимагаючи грошей.

П’єсу «Майстри часу» прийняли до друку й до постановки. Вистава на сцені МХАТ-2 була театрально гострою, оригінальною. Згодом вона з’явилася в Київському театрі імені І. Франка, у Харкові та багатьох інших містах Радянського Союзу, а також у Німеччині, Болгарії, Чехословаччині. Це був успіх, якого так довго добивався Кочерга, це було визнання.

Нарешті для Івана Антоновича закінчується провінційне побутування в Житомирі й виснажлива праця в редакції газети.

Війна застала І. Кочергу, коли йому минуло 60 років. Разом з іншими талановитими людьми його евакуюють в Уфу, доручають портфель редактора газети письменників України «Література і мистецтво». Одночасно Іван Антонович стає науковим співробітником Академії Наук УРСР, яка теж переїхала в столицю Башкирії. Жилося в цей час І. Кочерзі дуже тяжко. І не тільки тому, що сім’ю розмістили в маленькій кімнатці готелю,— тоді всі проживали в тісноті,— а ще й тому, що всенародна трагедія ставала його особистою катастрофою. Уразливий, нездатний на ілюзії чи просто оптимістичне бачення майбутнього України, митець надзвичайно тяжко переживав її окупацію. На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера, не мало такої сили, як твори, народжені в рідному краю.

1943-го року І. Кочерга переїхав до Москви, Але як тільки звільнили Київ, почав рватися на Україну. Саме тут 1944 року митець і закінчив свою лебедину пісню — історичну драму з часів Київської Русі «Ярослав Мудрий». І. Кочерзі закидали ідеалізацію правління князя Ярослава, недостовірність деяких історичних подій. Але ж це драматична поема романтичного плану, а не історична реалістична драма чи трагедія, пояснював він.

Прем’єра «Ярослава Мудрого» відбулася 1946 року на сцені Харківського театру імені Т. Шевченка. Вона була чи не найкращою виставою І. Кочерги.

Іван Антонович дуже хотів побачити цю п’єсу й на сцені театру імені І. Франка, але так і не дочекався за свого життя, хоч як скаржився й обурювався цим. Харківська вистава була відзначена Державною премією, її удостоїлись режисер і актори, крім драматурга. Отакі бувають парадокси! Щоправда, за свого життя ще раніше митець одержав двічі орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого діяча мистецтв.

Після митарств з цим твором та переживань за власну долю (а драматург очікував навіть арешту й розстрілу — такою ситуація через «Ярослава Мудрого», ускладнена жовто-синіми афішами, які без жодної задньої думки намалював художник) літній

І. Кочерга зламався як митець.

Письменник з гірким сарказмом називав себе «диким драматургом», далеким від «загальнописьменницького літературного життя». Демонстративна безпартійність і віддаленість від вузь- когрупових зіткнень робила «майстра часу» однаково підозрілим як для комуністичних функціонерів від мистецтва, так і для не чужої обивательських інтересів «мистецької братії».

Ця трагічна обставина знову далася взнаки, коли І. Кочерга взявся за написання присвяченої останнім рокам життя

Т. Шевченка драми «Пророк». Як наголошував сам драматург: «Мені хотілося по-новому подати образ великого Кобзаря. П’єси, в яких діє поет, здавались мені риторичними хроніками, а сам Шевченко — декларативним героєм. Як би поламати стандартне уявлення про Шевченка! — подумав я».

У драмі І. Кочерга змальовує змученого важкою долею вже немолодого чоловіка, який прагне звичайнісінького людського щастя — люблячої дружини, рідної хати і клаптика землі над Дніпром. Та трагедія в тому, що талант Генія і місія Пророка не зрозумілі дівчатам з народу, а сам поет відчуває себе чужим навіть для щиро закоханих у нього панянок.

Як засвідчує збережений архівами протокол обговорення рукопису п’єси на художній раді Київського театру ім.І. Франка, дехто з артистів навіть плакав над «Пророком», а, за словами Гната Юри, «ми не часто плачемо».

Та ні такий Т. Шевченко, ні зображення його душевних мук у страшну мить вагань і відчаю аж ніяк не відповідало канонічним уявленням про образ «незламного революціонера». Закономірно, що вже добряче вишколений партією П. Тичина, якому «довірили» рецензувати рукопис, прямо заявив, що в п’єсі «пророк дуже пізно прозрів».

Як наслідок, назва однієї із дій драми «Чаша сія» стала пророчою для самого драматурга, якого на схилі літ знову позбавили засобів до існування. П’єси І. Кочерги зняли з репертуару театрів, твори його не видавались, через що письменник знову вимушено заробляв на хліб «літературними переказами». Щоправда, уже не листів сількорів, а... світової театральної класики, адже досконало знав французьку та німецьку мови. Саме завдяки «дикому драматургу» персонажі відомих усім п’єс уперше заговорили українською — від ліричної оперети «Солом’яний капелюшок» до шекспірівської «Приборкання непокірної».

У виданому 1960 року фундаментальному двотомнику «Літературні портрети», присвяченому письменникам радянської України, драматичну поему «Пророк» названо «найзначнішим з творів Кочерги післявоєнних років». Та вже невдовзі п’єса про «живого» Т. Шевченка знову потрапила під негласну заборону.

Планував письменник також написати драму про українського чудового музиканта М. Березовського, але тяжкі часи гонінь на все національне й патріотичне, смерть сина й хвороби не дозволили І. Кочерзі втілити в життя свій задум.

Помер письменник 29 грудня 1952 року, проживши досить довге життя. Похований на Байковому кладовищі в Києві.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   50


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка