Українська академія банківської справи Національного банку України



Сторінка3/4
Дата конвертації23.10.2017
Розмір0.78 Mb.
1   2   3   4

Видатні культурологи, історики
і теоретики мистецтва, діячі культури


Антонович Дмитро Володимирович (1877–1945) – український історик мистецтва і театру, музеєзнавець, політичний діяч. Один із фундаторів Українського історично-філологічного товариства в Празі (1923). Автор багатьох праць з історії української культури, церковного будівництва, життєписів діячів історії України.

Барт Ролан (1915–1980) – французький літературознавець і семіолог. Використовував методологію структуралізму як засіб для аналізу творів мистецтва цієї культури. Надавав великого значення методології лінгвістики як гуманітарної науки.

Баткін Леонід Михайлович (1932 р.н.) – російський теоретик та історик культури. Основні праці присвячені аналізу процесів творчості, зв’язкам творчої особистості з ренесансним типом культури.

Бахтін Михайло Михайлович (1895–1975)російський філософ, літературознавець, культуролог, естетик. Його культурологічна концепція заснована на ідеї діалогу, який розумівся як засіб взаємодії особи з об’єктами культури і мистецтва та різних культур в історичній перспективі.

Бєлий Андрій (Бугаєв Борис Миколайович) (1880–1934) – російський поет, письменник, філософ, теоретик російського символізму. Сутність культури вбачав у творчому переосмисленні навколишньої дійсності, у перетворенні людства. У своїй праці “Символ как миропонимание” визначив значення символу.

Біблер Володимир Соломонович (1918–2000) – російський вчений, дослідник творчості М. Бахтіна. Прийшов до висновку, що в ХХ ст. сформувався новий людський розум – діалогічний, який визначався вченим як розум культури. Він вважав, що кожна культура має свій тип загадковості (енігматичності) і свій специфічний спосіб розгадування (свій тип розуму).

Білецький Платон Олександрович (1922–1998) – український мистецтвознавець, художник. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка. Дослідник творчості Г. Нарбута, Т. Шевченка, української народної картини та портретного живопису ХVІІ–ХVІІІ ст.

Білокінь Сергій Іванович (1948 р.н.)український історик, джерелознавець, доктор історичних наук, керівник Центру культурологічних студій Інституту історії НАН. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка. Досліджує історію української аристократії, культури, церкви. Автор багатьох праць про українських митців і мистецтвознавців. Голова Київського наукового товариства ім. Петра Могили (1990).

Боас Франц (1858–1942) – американський етнограф, теоретик історії культури, лінгвіст. Створив у 20-ті рр. ХХ ст. школу культурантропології. Розробив теорію культурного детермінізму, згідно з якою культура розглядається як відносно автономне утворення, незалежне від інших сфер суспільного життя. Увів до наукового обігу поняття “культурний шок”.

Бурлюк Давид Давидович (1882–1967) – український художник, поет, теоретик мистецтва. Один з лідерів російського футуризму. Навчався в Сумській Олександрівській гімназії. У 2007 р. на Сумщині відбулася мистецька акція “Будетлянин Давид Бурлюк”, присвячена 125-річчю від дня народження Д. Бурлюка, у якій активну участь взяла Українська академія банківської справи НБУ.

Вернадський Володимир Іванович (1863–1945) – український організатор науки, природознавець, філософ. Автор вчення про біосферу та ноосферу (сферу розуму). За Вернадським, ноосфера є останнім із багатьох станів біосфери. Людство і людина нерозривно зв’язані з біосферою Землі, її енергетичною структурою.

Гердер Йоганн Готфрід (1744–1803) – німецький філософ, педагог. Висунув ідею про те, що між загальнолюдськими досягненнями культури та народною культурою немає і не може бути протиріч. Всі культури існують в єдності, яке веде до створення людської цивілізації. Відстоював ідею узагальненості соціально-культурного процесу. Як педагог необхідним елементом виховання вважав повагу до історії та культури інших народів.

Горбачов Дмитро Омелянович (1937 р.н.) – український мистецтвознавець, дослідник і популяризатор українського мистецького авангарду. Консультант світових аукціонів “Крісті” та “Сотбіс”. У 2007 р. брав активну участь у мистецькому проекті “Будетлянин Давид Бурлюк” на Сумщині.

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – український історик, організатор української науки, Голова Центральної Ради УНР (1917–1918), Голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1897–1913). У своїх працях з історії України приділяв значну увагу питанням культури.

Гумільов Лев Миколайович (1921–1992) – російський історик, філософ, представник російського космізму. Його головна ідея концепції – всесвітня історія нерозривно пов’язана з впливом на неї різних сил Космосу. Етноси мають єдині стереотипи поведінки і свою внутрішню структуру. Нові етноси виникають у результаті космічного енергетичного поштовху, які породжують ряд осіб – пасіонаріїв.

Данилевський Микола Якович (1822–1885) – російський вчений, етнограф, соціолог, культуролог, ідеолог слов’янофільства. У книзі “Росія та Європа” (1869) висунув теорію окремих “культурно-історичних типів” людства, які знаходяться в безперервній боротьбі один з одним. Хід історії виявляється в зміні культурно-історичних типів, які витісняють одне одного. Значення його вчення полягає в тому, що кожен з цих типів виражає ідею людини по-своєму, але разом ці ідеї становлять загальнолюдське. Історично перспективним Данилевський вважав молодий “слов’янський” тип, що входить у стадію розквіту і протистоїть культурам Заходу.

Дзюба Іван Михайлович (1931 р.н.) – український діяч культури, літературний критик, публіцист, має звання героя України. У 1970-х зазнав переслідувань за погляди, висловлені у публікаціях. Автор праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.

Дерріда Жак (1930–2004) – французький філософ, який у своїх працях заперечував пошуки кінцевої метафізичної істини або джерел змісту. Запропонував особливий спосіб прочитання філософських текстів, який назвав “деконструкцією”. Слід уникати однієї філософської доктрини, але аналізувати мову потрібно так, щоб основний зміст філософської тези звучав як питання.

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) – український громадський і політичний діяч, філософ, історик. Суспільний процес розумів як поступальний розвиток політичних і моральних ідей, підпорядкованих законам прогресу. Висвітлив здобутки українського письменства, його значення та місце в європейському літературному процесі.

Ернст Федір (Теодор) Людвігович (1891–1942) – український історик мистецтва, дослідник українського портрета ХVІІ–ХVІІІ ст., творчості Г. Нарбута. Працював у галузі охорони пам’яток культури і мистецтва. Репресований у 1933 р.

Зіммель Георг (1858–1918) – німецький філософ культури. Важливими аспектами у філософії культури Зіммеля є розрізнення поняття “культура” та “культурність”. На його думку, трагедія культури полягає в постійному виникненні культурних форм, породжених людиною, та запереченні цих форм, прагненні їх подолати заради створення нового. Головне призначення культури вбачав у вдосконаленні особистості.

Кассірер Ернст (1874–1945) – німецький філософ, представник марбурзької школи неокантіанства. Стверджував, що існує єдиний “світ культури”. Згідно з його концепцією, здібність створювати символічні образи робить людину людиною. Вищим ступенем символізму є мистецтво. Різноманітні сфери культури (міфологія, мистецтво, наука, релігія) розглядалися ним як самостійні утворення. Автор праці “Філософія символічних форм” (1923–1929).

Кримський Агатангел (1871–1942) – український сходознавець, лінгвіст, письменник кримськотатарського походження. Досліджував українську літературну мову, фольклор, арабську та перську літератури. Брав активну участь в українському національному житті в кінці XIX ст.

Крьобер Альфред Луїс (1876–1960) – американський етнограф, теоретик історії культури, автор праць з етнографії. Висунув гіпотезу про те, що кордони між культурами в часі та просторі (і за змістом) розмиті та невизначені. Водночас відмічав чіткі кордони між писемними та безписемними (цивілізованими та нецивілізованими) культурами.

Леві-Строс Клод (1908–1990) – французький етнограф, філософ культури, соціолог. Ключове місце у творчості вченого займали дослідження міфології та фольклору. Створив теорію первісного мислення, емпіричну типологію культур: “гарячі” (ними займається історія) і “холодні” (ними займається антропологія). Особливого значення надавав історичному чиннику при дослідження явищ культури. Завершив перехід від символічної теорії міфу до структурної, використовуючи методи теорії інформації та структурної лінгвістики.

Леві Брюль Люсьєн (1857–1939) – французький філософ і психолог, засновник теорії первісного “дологічного мислення”. На його думку, у “нижчих суспільствах” переважають “колективні уявлення”, які незалежні від людського досвіду та позбавлені логічних протиріч. Увів до наукового обігу поняття “ментальності”.

Лосєв Олексій Федорович (1893–1988) – російський філософ, філолог, культуролог. Автор 8-томної “Історії античної естетики”. У праці “Діалектика міфу” розглядав міф як “саме життя”, “життєву реальність і тілесність”. Його культурологічні ідеї мали значний вплив на гуманістичну думку ХХ ст.

Лотман Юрій Михайлович (1922–1993) – філолог, семіолог, літературознавець. Представник тартусько-московської школи семіотики. Розробив структурально-семіотичний підхід до вивчення художніх творів. Дослідження Лотмана спиралися на досягнення сучасного наукового знання, теорію інформатики, кібернетики, теорію систем. Його культурологічні ідеї знайшли відбиток у працях “Структура художественного текста” (1970) та ін.

Макаров Анатолій Миколайович (1939 р.н.) – український культуролог, письменник, літературний критик. Дослідник української старовини, українського народного образотворчого мистецтва. Автор книги “Світло українського бароко” (1994).

Малевич Казимир Северинович (1879–1935) – український художник, теоретик мистецтва. Засновник нової течії авангардного мистецтва “супрематизму”, програмним твором якого є “Чорний квадрат” (1915). У кінці 1920 – поч. 1930-х рр. викладав у Київському художньому інституті.

Маліновський Броніслав Каспер (1884–1942) – англійський етнограф і соціолог. Засновник функціональної школи в етнографії. Прагнув створити логічну й емпірично обґрунтовану теорію культури. Відомий як “польовий” дослідник туземної культури. Розумів культуру як своєрідний продукт процесів задоволення людством своїх потреб, що призвело до появи сукупності взаємопов’язаних інститутів.

Маркузе Герберт (1898–1979) – німецько-американський філософ, соціолог. Розробив поняття “аффірмативної культури” та “аффірмативного мистецтва”. Вважав, що культура амбівалентна, яка має як позитивне, так і негативне значення. Критикував буржуазну культуру як знаряддя для шаблонної орієнтації розвитку. Висунув ідею просвітительської культурної революції, яка в кожному індивіді виявила художника.

Міляєва Людмила Семенівна (1925 р.н.) – український мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства. Основні напрямки наукових досліджень: історія українського мистецтва та іконопису (“Стінопис Потелича”, 1969).

Ніцше Фрідріх (1844–1900) – німецький філософ, який виділив два початки буття культури – “аполлонійське” та “діонісійське”. Вбачав ідеал у досягненні цих двох початків. Його культурологічні ідеї мали вплив на О. Шпенглера, а також на становлення і розвиток сучасної культурології.

Овсійчук Володимир Антонович (1924 р.н.) – український мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства, педагог, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка. Дослідник українського мистецтва, епохи бароко, творчості Т. Шевченка. Автор праці “Майстри українського бароко” (1991).

Онацький Никанор Харитонович (1875–1937) – український мистецтвознавець, художник, музейний діяч, археолог. Організатор і перший директор Сумського художньо-історичного музею. Засновник і викладач художньої студії в Сумах. Автор досліджень про Т. Шевченка як художника. Репресований у 1937 р.

Огієнко Іван Іванович (1882–1972) – український, громадський, політичний і церковний діяч, мовознавець, історик культури і церкви. Ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету (1918). У період еміграції брав активну участь у просвітництві та видавничій справі. Автор праць “Українська культура”, “Історія церковнослов’янської мови” та повного канонічного перекладу українською мовою Біблії.

Огборн Уільям Філдінг (1886–1959) – американський соціолог, представник емпіричної соціології 20–30-х рр. ХХ ст. Поділяв культуру на матеріальну й адаптивну. Основна ідея концепції Огборна – адаптивна культура (система цінностей, політичні інститути) змінюється повільніше, ніж матеріальна культура. Увів до наукового обігу поняття “культурного лага”.

Оліва Акілле Боніто (1939 р.н.) – італійський художній критик і теоретик сучасного мистецтва. Художній керівник Венеціанської бієнале (1993). Автор терміну “трансавангард”. Поняттям трансавангарду вперше було визначено творчість італійських художників, які працювали в неоекспресіоністській манері. За словами Оліва, “трансавангард” – це “культурна атмосфера, у якій існує мистецтво останнього художнього покоління”.

Ортега-і-Гассет Хосе (1883–1955) – іспанський філософ, суспільний діяч. У книзі “Повстання мас” (1930) протиставив духовну еліту масі людей, які задовольняються примітивними, стандартними поняттями й уявою. Вважав, що в ХХ ст. виникло “масове суспільство”, яке пригнічує розвиток особистості, яскравої індивідуальності, у результаті чого в культурі, мистецтві починає панувати опосередкований стандарт і примітивізм мислення. У книзі “Місія університетів” (1930) розглядав питання культурного відродження людини.

Паліцин Олександр Олександрович (1749–1816) – український просвітитель, архітектор, громадський діяч. Засновник просвітницького гуртка, що згодом дістав назву “Попівська академія”. За ініціативою Паліцина відкриті перші на Сумщині публічні бібліотеки, організована братська школа.

Попович Мирослав Володимирович (1930 р.н.) – український громадський діяч, філософ, культуролог, академік НАН України. Автор праці “Нариси історії української культури” (1999), у якій зображено процес розвитку української культури від найдавніших часів до сьогодення на тлі індоєвропейської та слов’янської міфології. За цю працю був удостоєний Національної премії ім. Т. Шевченка.

Потебня Олександр Опанасович (1835–1891) – український мовознавець, філолог, етнограф, педагог. Народився на Сумщині. Автор концепції щодо наукового підґрунтя східнослов’янської діалектології як самостійної дисципліни. Автор праць з мовознавства, фольклористики та етнографії.

Пуфендорф Семюель (1632–1694) – німецький юрист, історик, який вперше вжив у своїх працях слово “культура” в сучасному розумінні слова. На його думку, культура – це досягнення людини, які вона отримала в результаті оволодіння природою, а також внутрішнім самовдосконаленням людини через освіту та виховання.

Реріх Микола Костянтинович (1874–1947) – художник, мислитель, дослідник культури Індії та Тибету. Автор міжнародного юридичного документа (“Пакт Реріха”), який забезпечував захист культурної спадщини під час військових конфліктів. Виступав за укріплення міжкультурних контактів народів світу.

Рєдін Єгор Кузьмич (1863–1908) – український історик мистецтва, педагог. Автор праць з історії візантійського мистецтва, археології періоду раннього християнства, мистецтва епохи Відродження, культури Київської Русі. Брав активну участь в організації та проведенні ХІІ археологічного з’їзду в Харкові. Викладав у Харківському університеті.

Скуратівський Вадим Леонтійович (1941 р.н.) – український культуролог, мистецтвознавець, літературознавець. Автор книг: “Історія та культура” (1996), “Екранні мистецтва в соціокультурних процесах ХХ століття: Генеза. Структура. Функція” (1997).

Сорокін Пітірім Олександрович (1889–1968) – російсько-американський соціолог. З 1923 р. жив у США. Історичний процес розглядав як певний різновид типів культури: чуттєвий, ідеаціональний, ідеалістичний. На його думку, сучасна культура переживає глибоку кризу, яка повинна закінчитися створенням нової ідеаціональної культури.

Сумцов Микола Федорович (1854–1922) – український етнограф, фольклорист, мистецтвознавець, історик літератури. Викладав у Харківському університеті. Автор праць “Хліб в обрядах і піснях” (1885), “Культурні переживання” та ін.

Тайлор Едуард Барнет (1832–1917) – англійський етнограф, дослідник первісної культури, основоположник еволюціонізму, засновник анімістичної теорії. Розвиток культури уявляв як біологічний розвиток, розглядаючи процес з природно-наукової точки зору. Автор праці “Первісна культура” (1871), у якій дав перше визначення культурі.

Таранушенко Степан Андрійович (1889–1976) український мистецтвознавець, історик архітектури, музеєзнавець. Дослідник монументальної дерев’яної архітектури Лівобережної України, іконопису Слобожанщини. Репресований у 1933 р.

Тойнбі Арнольд Джозеф (1889–1975) – англійський історик, філософ і соціолог. Вважав, що культурний підйом притаманний всім народам, але форми цього підйому є різними. На думку вченого, історичний розвиток людства складається із саморозвинених дискретних одиниць – цивілізацій. Кожна з них проходить у своєму розвитку декілька стадій: виникнення, ріст, надлом і розпад. Таке уявлення про цивілізації склалося в нього під впливом ідей О. Шпенглера. Головна праця Тойнбі – “Осягнення історії”, над якою вчений працював 30 років.

Уайт Леслі Елвін (1900–1973) – американський культурантрополог і культуролог. У книзі “Наука про культуру” (1949) увів до наукового обігу термін “культурологія”. Предметом культурології визначав зміст суспільного життя. Він перший застосував системний аналіз для пояснення культури, розглядаючи її як особливий клас явищ, об’єднаних символічним значенням.

Федорук Олександр Касьянович (1939 р.н.) – український мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства, дійсний член Національної академії мистецтв України, головний редактор часопису “Образотворче мистецтво”. Дослідник сучасного українського та зарубіжного мистецтв.

Фейблман Джеймс Керн (1904 р.н.) – американський філософ культури. Розглядав культуру як систему цінностей і прикладну онтологію. Виділяв сім типів культури: допервісний, первісний, військовий, релігійний, цивілізаційний, науковий, постнауковий. Основою для виділення цих типів вбачав у наявності елементів культури в індивіда, логічні системи певних цінностей, що призводить до формування певного типу особистості. Зміна типів культури обумовлюється змінами у світосприйнятті особистості.

Фрейд Зігмунд (1856–1939) – австрійський лікар-психіатр, філософ, психолог, засновник психоаналізу. Культура, за Фрейдом, з одного боку є забороною на підсвідомий потяг людини та створює механізми охорони цих заборон; з іншого – засобами мистецтва, релігії пом’якшує тяжкість цих заборон, породжуючи певні компенсаторні ілюзії.

Франко Іван Якович (1856–1916) – український письменник, вчений, публіцист, громадський і політичний діяч. Досліджував питання української літератури, мовознавства, театру, етнології, психології творчості. При дослідженні літературних пам’яток Франко користувався порівняльним, психологічним та історико-культурним методами.

Фробеніус Леон (1873–1938) – німецький етнолог, дослідник культури народів Африки. Увів до наукового обігу поняття “культурного кола”, згідно з яким культурні форми характерні для певних життєвих просторів і ними обмежені. Кожна культура, на його думку, створюється природою в певних географічних умовах під впливом видів господарської діяльності, але незалежно від волі людини.

Фуко Мішель (1926–1984) – французький філософ, культуролог, історик. Звертався до аналізу конкретних історичних ситуацій, у яких розігрується певна “гра істини”. Він передбачав проникнення в менталітет минулих епох і форм культури.

Хвойка Вікентій В’ячеславович (1850–1914) – український археолог чеського походження, який здійснив низку розкопок у Києві та Наддніпрянщині. Першовідкривач трипільської, черняхівської та зарубинецької культур. Відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку.

Хейзінга Йоганн (1872–1945) – нідерландський філософ та історик. Характеризуючи поняття культури, висунув три основні принципи: рівновагу духовних і матеріальних цінностей; наявність загального ідеалу; певне ставлення до природи (панування над природою). Автор праці “Homo ludens” (1938), у якій розвивав думку про те, що в основі культури знаходиться гра.

Хоркхаймер Макс (1895–1973) – німецький філософ, соціолог. Один із засновників франкфуртської школи. Головним завданням соціологічних теорій вважав попередження тоталітаризму шляхом сприяння до збереження всіх культурних елементів, які запропонувало ліберально-демократичне суспільство.

Цицерон Марк Туллій (106–43 рр. до н.е.) – римський політичний діяч, оратор і письменник. У праці “Тускуланські бесіди” (45 р. до н.е.) вперше в літературі зустрічається термін “культура”.

Чайлд Гордон Вір (1892–1957) – англійський історик, археолог. Прагнув створити загальну концепцію історичного розвитку людства, виходячи з матеріалістичного пояснення історичного процесу. Відстоював теорію діффузіонізму, згідно з якою культура розповсюджується з єдиних центрів її виникнення. Запропонував десять ознак цивілізації.

Шило Олександр Всеволодович (1960 р.н.) – український мистецтвознавець, культуролог, доктор мистецтвознавства, художник. Автор праць з історії та теорії мистецтва, архітектури, дизайну. Досліджує співвідношення канонічної та неканонічної художніх систем в їх конкретно-історичних формах мистецтва Середніх віків і Нового часу.

Шміт Федір Іванович (1877–1937) – український мистецтвознавець, який викладав у Харківському університеті. Досліджував питання історії та теорії мистецтва, музейної справи, дитячої творчості. Автор теорії циклічного розвитку мистецтва. Репресований у 1933 р.

Шпенглер Освальд (1880–1936) – німецький філософ і культуролог. Автор праці “Захід Європи” (1918), яка мала значний вплив на подальший розвиток філософської та культурологічної думки. Вважав, що в основі морфологічної структури кожної культури знаходиться “душа культури” і що кожна культура має свій строк розвитку. Умираючи, культура перероджується в цивілізацію.

Юнг Карл Густав (1875–1961) – швейцарський психолог і філософ. Засновник так званих “архетипів”. Стверджував, що в психіці людини, окрім індивідуального несвідомого, є більш глибокий шар – колективне несвідоме, яке постає відображенням досвіду попередніх поколінь, закарбованих у структурах мозку. Їхня динаміка знаходиться в основі світів, символіки художньої творчості тощо.

Ясперс Карл (1883–1969) – німецький філософ, який у праці “Зміст і призначення історії” розробив такі важливі категорії, як “осьовий час”, “осьові народи” та ін. У світовій історії виділив чотири гетерогенні періоди: Прометеївська епоха; великі стародавні культури (V–ІІІ тис. до н.е.); “осьовий час” – час духовного становлення людства (800–200 рр. до н.е.); науково-технічна епоха з ХVІІ ст. до нашого часу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка