Укладачі: вчителі української мови та літератури Вишнівської зош І-ІІІ ст.№3 Зеленова Л. В., Янішевська О.І. м. Вишневе 2016 р. Л. В. Зеленова, О.І. Янішевська. «Гуртуймося, єднаймося, Братове-Українці! Лиш через терни шлях веде до зір!»



Скачати 167.12 Kb.
Дата конвертації29.12.2017
Розмір167.12 Kb.





«Гуртуймося, єднаймося, Братове-Українці! Лиш через терни

шлях веде до зір!»

Збірка учнівських творів
Укладачі:

вчителі української мови та літератури

Вишнівської ЗОШ І-ІІІ ст.№ 3

Зеленова Л.В., Янішевська О.І.
м. Вишневе

2016 р.

Л.В.Зеленова, О.І.Янішевська. «Гуртуймося, єднаймося, Братове-Українці! Лиш через терни шлях веде до зір!». Збірка учнівських творів.

Вишнівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3, 2016 р.

Рецензенти:

1. Зеленова Л.В., учитель української мови та літератури, старший учитель, спеціаліст вищої категорії.

2. Янішевська О.І., учитель української мови та літератури, старший учитель, спеціаліст вищої категорії.


Збірка містить роботи учнів школи, які стали переможцями та лауреатами районного конкурсу «Дивослово», присвяченого героям Небесної Сотні, учасникам АТО, волонтерам.

Матеріали можна використовувати у різних класах на уроках розвитку мовлення учням, учителям української мови та літератури, студентам-філологам.

Погоджено на засіданні науково-методичної ради Вишнівької ЗОШ І-ІІІ ступенів №3, протокол № ____ від________________2016 р.

Рекомендовано до друку ПМК учителів української мови та літератури Вишнівської ЗОШ І-ІІІ ст..№3

Зміст
Передмова………………………………………............................................... … 4

«Гуртуймося, єднаймося, Братове-Українці! Лиш через терни шлях веде до зір!»…………………………………………………………………………… 5

Колоситься пшениця у полі……………………………………………………..7

«Дорогий воїне!». Оповідання ……………………………. ………………….... 8

«Герої не вмирають». Новела…………………………………………………….9

«Загартовані у пеклі». Репортаж……………………….. ……………………... 11

« Остання зустріч ». Новела……………………………………………………..13

«Смирення». Новела……………………….. …………………………………... 15

«Дорога в майбутнє». Оповідання………………………………………………19

ПЕРЕДМОВА

Найкращі поезії, проза та дитячі малюнки, представлені на конкурс «Дивослово», увійшли до збірки дитячої творчості під назвою «Гуртуймося, єднаймося, Братове-Українці! Лиш через терни шлях веде до зір!». У своїх творах діти відобразили і гордість за свою Батьківщину та її воїнів – захисників, і тугу за тими, хто ніколи не повернеться до рідної домівки, віру в щасливе майбутнє своєї країни. Ця збірка присвячується тим, хто захищав, захищає і буде захищати й оберігати Україну. Учнівські твори передають усю любов до рідної землі, надію і віру в те, що скоро настане мир, у ясному небі не буде чути «градів», додому повернуться наші захисники, і все стане на свої місця. Дорослі інколи думають, що проблеми суспільства не хвилюють дітей. І дуже часто помиляються. Діти неабияк тонко відчувають усе, що відбувається зараз у нашій країні. Усі переживання школярки виклали у своїх роботах. Зараз доволі непрості часи для України. І кожен по-своєму її підтримує. Коли дорослі воюють, дітлахи підтримують їх добрим словом та віршами.

Твори у збірці - різні, написані дітьми різних вікових груп, проте об'єднує їх любов до своєї Батьківщини і бажання жити під мирним небом. Самі автори визнають, що їх тексти не зовсім професійні і може не ідеальні в плані техніки, але вони щирі, і це обов'язково відчує кожен, хто їх читатиме, а особливо воїни-захисники, яким власне ці рядки адресовані.



«Гуртуймося, єднаймося, Братове-Українці! Лиш через терни шлях веде до зір!»
Гуртуймося, єднаймося, Братове-Українці!

Лиш через терни довгий шлях до ясних зір нас доведе.

Героїв кров збираємо в жовто-блакитну скриньку,

Ми віримо, що наша рідна ненька на коліна не впаде!

Тримайся, Україно, знай, що зараз ми з тобою,

Ти піднялась, і рана твоя швидко зажива,

Ми вистоїмо в цім страшнім кровавому двобої,

Ти нам потрібна, нене. Знай – потрібна нам жива…

На Сході хлопці йдуть в вогонь та воду,

Хоч сльози капають з обличчя на нескошені жнива.

Не зупиняються і вірять у омріяну свободу,

А по ногах плететься, ріже їх смертельна кропива.

Не знаєм ми, що сталося із нашими братами,

Не розуміємо, чому ж їм зовсім не шкода людей.

Тоді не знав ніхто, що будем називать катами,

Всіх тих, із ким колись у злагоді ростили ми дітей.

Тоді не знав ніхто, що будем ми безжалісно вбивати,

Всі думали, що разом з ними ми назавжди, поруч на віки,

Тепер не треба думать, треба нам лиш кров із рук змивати,

А потім брати зброю й знов летіти до кривавої ріки.

Не боїмося куль, а боїмось, що не дождеться свого сина мати,

Не так нам страшно від вогню, як боїмося ми гірких дитячих сліз,

Ну хіба можна ось так душі наскрізь вивертати?!

Чи треба зливи з крові нам..? Ми потребуємо лише хвилин без гріз…

Ми будемо відстоювать свободу нашому куточку,

Ми будем разом, рідна, що б не сталося, повір.

Ще будуть солов’ї співати у вишневому садочку…

Ще приведе тернистий шлях нас до яскравих зір.

Щедринська Арина, 15 років,

учениця 9 класу.

***

Колоситься пшениця у полі,



А солдати ідуть у бій,

Тихо-тихо шумлять тополі,

Стукіт серця лине твій.

Ти не бійся, мужньо борися,

Вся Вкраїна разом з тобою,

Ворогові не скорися,

Будь готовий завжди до двобою.

Страшний кат нас хотів розіп’яти,

Ти йому не дозволив того,

Україну прийшов захищати

Із любов’ю до краю свого.

І пролетять літа, залишивши ту пам'ять ,

Що береже Ваш подвиг у віках,

Ніколи не ввійдете у безпам’ять,

Бо слава й дух незламний линуть, мов ріка.

Мозолевська Софія, 14 років,

учениця 8 класу.

«Дорогий воїне!»

(оповідання)

Дорогий воїне! Ти любиш нашу Україну так, як і я, а , може, навіть і більше… Я знаю, що саме ти здатен захистити Батьківщину і запалити ліхтарі правди.

Ти поставив на карту усі свої надбання, домівку, родину, країну, але віриш - твої надії не потонуть в морі суму та нещасть. Іде запекла боротьба, але ти бережеш залізний спокій, і всупереч жорстокості та підступності ти не перестанеш вірити собі. Іноді, коли триматися вже немає сил, ледве долаючи втому, ти згадуєш тиху колискову мамину пісню, щирі оченята сестрички , і твоя воля владно каже: «Стій!». Ти, як ніхто, цінуєш кожну хвилину і береш від неї геть усе. Ні лютий кат, ні любий друг нічим не зможуть тобі дорікнути, бо ти – Людина. Всупереч усьому ти не загубив своєї шляхетності, своєї простоти.

Ти зробив все що міг. І навіть більше…

Лугова Єлизавета, 11 років,

учениця 6 класу.

«Герої не вмирають»

(новела)


Ніч. Навколо тиша. Бійці сплять, потомившись від війни.

І тільки Олекса не може заснути у своєму наметі. Він думає, яким же був нерозумним, що не цінував життя. Тільки тепер він зрозумів, яким воно може бути коротким. Але Олекса знав, що буде воювати до кінця за неньку-Україну, свою сім'ю та кохану Надію. Насправді він був сиротою, а сім'єю називав хлопців, з якими разом вів бій. З Надією він познайомився тут же. Їй було всього дев'ятнадцять, але вона знала, що народ потребує захисту, тому і пішла в АТО. Була єдиною дівчиною в їх батальйоні. З цими думками боєць і заснув.

Донбас спить. За останні півтора року він не чув ще такої тиші. Навколо поле, на якому від війни не залишилось живого місця. Навкруги відпочивають бійці. І тільки зорі та місяць освітлюють їх.

Через декілька годин почулися постріли. Почався бій. Олекса воював сміливо і мужньо. Лунали вибухи, постріли, інколи чулися крики. Було моторошно і страшно. Навіть хлопці, які були на Донбасі і відстоювали цю землю з самого початку, ніяк не могли звикнути до того, що відбувалося перед їхніми очима.

Світало. Небо було в рожевих та червоних кольорах. Але ніхто цього не помічав. Земля була не менш червоною від крові. Українці відстояли бій, але ніхто не радів, бо втрата була надто великою.

Надія сиділа біля Олекси, по її щоках текли гарячі сльози. Він був тяжко поранений і ледве дихав. Навкруги стояли ті, що вижили, і всі розуміли, що їх друг помирав. А його душа вже стояла позаду їх. Він усміхався, адже бачив щасливе майбутнє України.

Надія поцілувала коханого в чоло і подивилась кудись вдалечінь.

- Невже помер? - запитав Павло.

Надія глянула на Олексу, встала і сказала так, щоб її почув увесь світ: "Герої не вмирають!"

Грибченко Анна, 15 років,

учениця 10 класу.

«Загартовані у пеклі»

(репортаж)

Це не просто розповідь чи твір, це щось набагато більше. Назвемо це невеличким репортажем. Героїв якого довго шукати не довелось.

Того дня усе було як завжди. Я й гадки не мала з ким мені доведеться познайомитись. Звичайнісінький день, довга черга до магазину. Переді мною стояла жінка з сумкою продуктів та маленькою донечкою. Потім з’ясувалось, що її звали Олеся. Дівчинка просила в мами:


  • Давай купимо листівку й відправимо татові.

Я не надала значення цим словам, та дівчинка запам’яталась мені.

Якось я зустріла її біля школи , познайомилась з нею та її мамою. Дорогою додому навіть поспілкуватись вдалось.

Ми довгий час розмовляли, йшли та розмовляли . Олеся розповідала мені про свого тата, до речі, їй було лише 6 років. Я наважилась і спитала:


  • Хто твій тато?

  • Мій тато - герой , - промовила дівчинка й глянула на маму. Я відразу не зрозуміла, про якого героя йшла мова. Олесина мама сказала:

  • Звичайно, герой! – та провела доньку на майданчик.

Наодинці розповіла мені, що її чоловік солдат. Він вже рік захищає країну під Іловайськом. Вона пише йому листи і боїться не отримати відповіді. Щоразу плаче, коли донька запитує, де тато. Живе надією, що колись її чоловік буде не лише захисником, а й батьком для доньки. Все, що далі вона розповідала було справжнім жахом: багатьох солдатів там було розстріляно, її чоловік дивом залишися живим. Він навіть деякий час перебував у полоні. Про бійців вона каже :

  • Вони загартовані у пеклі, ті, котрі проходять пекельний вогонь кожен день.

На її очах з’явилися сльози. Розпитувати далі не було сенсу…

Щодня ми чуємо новини про те, скільки бійців загинуло. Багато з них залишилось інвалідами на завжди. Назвати їх героями – не назвати ніяк. Я не можу підібрати слів, щоб написати про них. Це ті люди, що живуть під девізом: «А хто як не ми?». Вони пройшли пекельний вогонь, щоб відродитись з новою силою.

Сірик Валерія, 16 років,

учениця 10 класу.



« Остання зустріч »

(новела)
Кінець січня. Вечір. Сніг білими пластівцями падає на землю. Тихо і спокійно. М'яке світло ллється з вікна дитячої кімнати в будинку сім'ї Савенків.
Білява блакитноока дівчинка, років тринадцяти, лежить на своєму ліжку, думаючи про різне і намагаючись заснути. Двері кімнати тихо відчиняються - і сюди заходить такий же білявий високий хлопець у формі, він сідає навпочіпки біля ліжка і дивиться на дівчинку. Очі її іскряться, і вона тихо шепоче:

- Братику ... Ти повернувся?

Хлопець гірко посміхається, нічого не відповідаючи на питання молодшої сестри.
- Як ти тут? Як мама і тато? Я дуже сумував за вами, - шепоче він.
- Складно без тебе, братику. Мама сама не своя, не посміхається зовсім, а тато намагається втішити її, хоча самому йому теж дуже важко. Я дуже сумувала за тобою, - вона заплющує на секунду очі .- А ти вже повернувся? Назавжди? Більше не поїдеш ?

- Поїду, Варю, мені потрібно.

Хлопець тяжко зітхає, проводячи долонею по волоссю сестри, дівчинка уважно дивиться на нього.

- Залишися.

- Я не можу.

- Чому? Не їдь більше, будь ласка.

- Не можу, потрібно захищати кордони рідного краю.

Не буду тобі брехати, страшно на війні. Я щовечора дякую Богові за прожитий день, за те, що я здоровий, за те, що я живий .Але знаєш, що страшніше за війну, Варю? Найстрашніше думати про те, що може бути з твоєю сім'єю, якщо ти не відстоїш свободу. Я воюю там за те, щоб ми жили вільно, зрозумій.
Хлопець акуратно витирає сльозу зі щоки дівчинки.

- Повертайся скоріше, я хочу, щоб все було так, як раніше. Вертайся, Ваню.
- Обіцяю, що повернусь. Але зараз я мушу йти, - шепоче хлопець. Іван цілує сестру в чоло і акуратно встає на ноги. Він дивиться на дівчинку, стримуючи сльози, а потім виходить із кімнати, зачиняючи за собою двері.

Сонце світить вже давно, і дівчинка, яка лежить, закутавшись у ковдру, поволі розплющує очі. Згадує все. І важко стає їй у той момент, коли розуміє, що брата бачила вона лише уві сні. Не приходив Іван в не гладкі її волосся, все їй наснилося.

Виходить Варя з кімнати і тихою ходою йде на кухню. За великим білим столом сидить мати, а поруч, нахиливши голову і втупившись поглядом у підлогу, стоїть батько. Очі жінки червоні і опухлі, дівчинка підходить до неї, і мати обіймає її, не встаючи зі стільця. Не розуміє Варя, що відбувається. Але відчуває вона щось недобре і боїться навіть думати про найстрашніше. Жінка раптом починає плакати, гірко і безнадійно. Нічого не говорить, а тільки плаче, сильніше обіймаючи дочку. Дивиться Варя на стіл - і серце завмирає, і дихати стає складно. На столі лежить лист, закапаний сльозами, а на самому початку видніється: "Іван Павлович Савенко загинув при обстрілі шахти... під Донецьком... "


Ткаченко Ганна, 15 років,

учениця 10 класу.

«Смирення»

(новела)
Смысл жизни только в одном - борьбе.

Антон Павлович Чехов

Колись була гарною. Та й зараз. Про жіночий вік не говорять – нечемно це, та їй немов не вадили ані срібні проліски на густім волоссі, ані різкі штрихи зморшок на широкому обличчі. Ходила прямо й поважно, як ходять горді княжні, а не прості селянки. За ходою її відразу пізнавали, як би далеко вона не йшла.

Та найвиразнішою її рисою було смирення – так вважала вона сама. Смиренна перед лицем долі, вона палко вірила в безглуздість спроб змінити своє або чиєсь життя. «Якщо щось відбувається, значить, так треба», - не раз казала мені.

Галина Семенівна була нашою сусідкою. Мала звичку вставати з першими півнями, і я, збираючись до школи, нерідко спостерігала, як вона порається по господарству. А після уроків, закинувши до хати портфель й наспіх пообідавши, бігла до неї. Тоді вона сідала на лаву під старою калиною й розповідала щось зі свого життя. А розповісти мала що, бо до виходу на пенсію працювала вчителькою в початковій школі й знала багато кумедних історій. Та улюбленою темою для розповідей залишалося дитинство її синів.


Мала двох хлопчиків. Різниця між ними зовсім маленька, та, як любила казати тітка Галя, характери у них видалися різні, немов небо й земля. Особливо вона виділяла старшого, Остапа, хлопця доброї вдачі і легкої руки, розумного й працьовитого. Називала своєю надією. Зараз він десь у місті – має сімю й роботу. Та ось молодший, Олесь, - повна протилежність брата. Він ніби постійно шукав свого місця в житті: з ентузіазмом брався за всіляке діло, але швидко перегорав і кидав незавершеним. Блукав десь у своїх думках, ігнорував правила й обов’язки. «Аби тільки не вскочив у халепу», - зітхала мати. Аби тільки не вскочив…

То було в липні, на хрестини Остапової дочки. Святкували як належить, усім селом. Тому свято було у всіх… Крім Олеся. Дивний він був: ходив похмурий, нічого не їв, ні з ким не розмовляв. «Закохався, мабуть», - шуткували ми. А він мовчав.

Та ось свято скінчилося, й Олесь відводить матір вбік.

- Мамо, - починає казати, та щось не дає. Материнське чуття підказує: хлопець боїться. Не за себе боїться – за неї, за матір. Боїться, що серце її не витримає новини.

Але шляху назад немає, і Олесь розповідає. Розповідає, що не бачить сенсу залишатися в селі. Що події в країні вже давно не дають йому спати. Що вони з Микитою, другом дитинства, вирішили, твердо й остаточно, що…

- Мамо, я йду на війну.

Галина Семенівна мала б пишатися сином, та в ту мить їй було не до гордості. Відчувало материне серце, що до добра це не доведе. Та чи могла щось вдіяти? Чи могла завадити горю, яке повільно наближалося? Ні. Бо знала впертий синів характер, знала, що ніщо й ніхто не в змозі змусити його змінити рішення. Та взагалі… може, так і треба?

Тітка Галя нічого не відповіла. Лише зітхнула. Що їй лишалося? Молитися й сподіватися, що горе обійде їх стороною.


Та горе наближалося.

«Аби тільки не вскочив…».



***

Три місяці вони підтримували зв’язок.



Дзвонив на мобільний чи надсилав листа, коли мав змогу. Конкретно нічого не говорив – боявся, що інформацію може перехопити ворог. Ворог… Як дивно було чути від легковажного, жартівливого Олеся таке грубе, сповнене надлюдського жаху слово. «Війна міняє людей» - так ти, дорослий хлопчику, писав у своєму листі?

А вона й тому була рада. Повсякдень, коли отримувала повідомлення від нього, ходила щаслива й весела. Переказувала кожне слово, кожну крапку й кому сусідам, і в такі моменти зморшки на широкому обличчі розгладжувалися, а в очах спалахували небачені раніше вогники. Раділа вона, і разом з нею раділо все село.

Вночі вона молилася, забуваючи про сон і втому. «Аби тільки не вскочив у халепу» - наче мантру повторювала раз за разом.

«Аби тільки…»

Три місяці вони підтримували зв’язок. А потім настала тиша.
Тиша прийшла зненацька, наче якийсь мандрівник, заблукавши, натрапив на наше село. А потім, замилувавшись місцевими краєвидами, вирішив лишитися й прожив у нас з місяць, коли на зміну йому прибуло горе.
Прибуло рано-вранці з телефонним дзвінком, що пролунав у хаті Галини Семенівни. Вона вже знала, що почує, як знала тоді, на хрестинах. Але трубку все одно зняла й, наче у тумані, слухала слова, чужі слова, промовлені чужим, холодним голосом. Маємо повідомити… великий сум… користь Батьківщині… син… нема…


- Коли… Коли зможу його побачити? – ще один далекий голос. Уже її власний.
Туманна відповідь. Та щось... Щось на якусь крихітну мить блискавкою пролунало в її душі. Щось заставило біль, шалену біль, супутницю її серця впродовж останніх місяців, потускніти й відійти на другий план. Щось невловиме, примарне й божевільне. Ні, ні, не можна! Не сподівайся, не утримуй марну надію. Хіба що…


Руки затряслися, голос здригнувся.

- Якщо тіла немає… може бути, що мій син живий?
Галина Семенівна не пам’ятала вже, що їй відповіли. Для неї то не мало ніякого значення. Надія, яку так старанно ховала, яку намагалася придушити тупим смиренням, охопила її, вибралася з найпотаємніших закутків душі й тепер горіла в її свідомості, наче маленький вогник в холодну темну ніч. Тепер жінка робила все, щоб це полум’я не згасло. Вона шукала сина всюди, усіма можливими способами й вірила, вірила, що знайде. Готова була їхати хоч на край світу, робити все, що завгодно, аби тільки знати, де її Олесь. Готова була змінити весь світ - і, захопившись цими думками, не помітила, як змінилася сама.


Так пройшло півроку. Півроку боротьби й надії.
Деякий час Глина Семенівна жила в Остапа в місті. Але шум автомобілів і висоти хмарочосів швидко набридли жінці та вселили сум за рідним селом. Повертаючись додому, вона задрімала і побачила уві сні калину, – квітучу й пишну, яку бачила колись у дитинстві. До чого б це? Невже вісточка від Олеся? Та думки про сон покинули її, коли на подвір’ї Галина Семенівна побачила… Побачила молодшого сина, дуже схудлого, у синяках і подряпинах, але живого!


Виявилося, що, відслуживши три місяці, Олесь потрапив у полон. Він уже був зневірився вибратися, та раптом йому на очі потрапила зім'ята газета. У ній було оголошення про розшук, який давала Галина Семенівна. «Синку, – писала мати – де б ти не був, знай, що я чекаю тебе». Це дало йому сил на боротьбу за власне життя.

Так, про війну не говорять з радістю. Війна не виносить усмішок. Та бодай хоч одна історія закінчиться щасливо.


Федюкіна Анастасія, 15 років,

учениця 10 класу.

«Дорога в майбутнє»

(оповідання)

Новорічний вечір. Ялинка припорошена снігом. Свято. Радощі. Але в сім’ї Бульбаків не до веселощів.

Уся сім’я сідає за стіл, щоб зустріти Новий рік разом, але свято проходить не як завжди. Кожен розуміє, що ось-ось піде відлік часу, та не до Нового року, а до нової зустрічі.

Так, у країні війна. Бульбаки не можуть залишитися осторонь всього. Це найжахливіше свято, яке коли-небудь було в родині.

Одарочка років п’ятнадцяти ледь стримує сльози, аби не засмутити свого батька. Ольга – дружина, яка гідно тримає удар долі. Надія – мати, котра днями і ночами читає молитви за майбутнього воїна. Максимко із залізною силою волі намагається контролювати емоції. Усі тримають мужність. Вони розуміють, що майбутнє держави залежить від таких сімей із великими серцями.

Богдан – голова сім’ї, піднімаючи келих догори, говорить:« Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Ми у повному складі, живі, здорові, сильні духом люди. Випиймо за наше щасливе майбутнє!»

Після тосту в Бульбаків піднявся настрій, але думки не покидали їх.

Настав день рушати. Склавши рюкзак, родина присіла «на дорогу», щоб помолитись. Першим підвівся батько, промовивши: «Пора!»

Вечір. Вокзал. Воїни зібралися разом зі своїми сім’ями.

За день жодна сльоза не впала з очей Бульбаків, але, перехрестивши воїна та почувши рух коліс, щось всередині обірвалося, вони не втримались…

День за днем вони рахували години, чекали на повернення старшого Бульбака. То вони втрачали надію, то вона знову з’являлася. Кожного дня Одарка приносила листи, але нічого нового з них сім’я не дізнавалася. Уже пройшло два місяці, а з листів вони знають лише: «Усе добре. Я живий».

Прийшла весна. Ще місяць хвилювання. Він має бути вдома, але ж… Ніч. Усі роблять вигляд, що сплять, але ніхто не показує душевної паніки. Усі ніби відчували: щось має статися. Та як це сприймати: як погану звістку чи навпаки.

Відмикаються двері. « Бульбаки у зборі! » – промовив Богдан. Родина обіймає, цілує героя. Рідні довго розмовляли один з одним. Доня із заплаканими очима підходить до батька і питає: « Батьку, ти більше не поїдеш? » Кинувши погляд на підлогу, а потім подивившись глибоко у вічі, сказав:« Я тебе ніколи не покину, але Батьківщину потрібно захищати… »

Троян Дар’я, 15 років,



учениця 10 класу.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка