У пошуках життя… Qui quaerit, reperit



Сторінка1/21
Дата конвертації20.01.2018
Розмір4.02 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

У пошуках життя…

Qui quaerit, reperit

Відчуваю за собою не порох, дещо більше, наче відокремлений подих від живого. Хтось дихає поряд і творить мене. Я творюсь. Тепер є я. Я має очі, і тому я маю очі, я бачить і я бачу. Ось там на горизонті виринає щось до болю рідне. Ні, не болю, воно ближче до серця. це моя споріднена кровинка. Це любов…


Ще один вечір, відомого дня, відомої години, до секунди передбачаю схід сонця, як і захід його. Моє серце живе за календарем сонця, йому й вклоняється. Ба слова призначаються Іншому.

«О, Єдине, що даєш мені життя, Єдине, що даруєш нам молодість, не знаємо свого творця, а що людині потрібно більше, аніж побачити той лик, на образ якого вона є створена? Пізнаємо сонце, пізнаємо його душу, а торкнутися не можемо. Коли дозволиш, я торкнуся його, і нехай здійсниться в мені життя вічне. Амінь.»

Знаємо рабів Єдиного, ще більші від нас — знаємо землю та сонце, — а тоді що вже говорити про наше становище: раби рабів тягнуть на собі усі дари своїх величних господарів та їх мільйонних слуг, і служачи, не забувають дякувати за себе. Вважаючи себе чудом, ми дякуємо за наше рабство щодень. Щодень крокуємо і до нового життя.

Нині земля інша, аніж вчора, бо нині — це теперішнє, а вчора — це минуле: вчорашнє проковтнула полум’яна темрява, позбавивши утіх останніх рабів похітливого існування. виживання. А що нині — існування перетворюється у виживання, тим і дихаємо. А дихається-то тепер вільно!

Із втратою даху над головою, світ стає рідною домівкою. Як ніколи чуюся самотньою та вільною. Якби не моя сестра, вчорашнє б приєдналося до попелу, що по обіді навіть не тліє під босими стопами. Виношуємо у собі скарби та ділимось ними щогодини, аби вчорашні правила аніколи не забулися. Забувати сьогодні — сповзати у яму завтра. Закони сьогоднішньої доби тотожні з законами мільярдів інших, все що забувається, з часом пригадується. Закони наші смислові вказівники у дорогі. Дурно хоронити скарби у днину, аби уночі знову до них докопуватись. Окрім того закон притягує закон, як і життя несеться за життям. Життя — життя варте.

Мандруємо на захід у пошуках нового життя. Нас двоє — я та моя сестра Ера: босі, безмаль голі, із молитвою на вустах. Після подій вчорашнього, у кожного є близнюк — без спорідненої душі сьогодні не вижити, — кому говорити, що твоє серце рветься, хто підтвердить, що воно досі б’ється і не спочило, як спочило воно у тих, що завмирають під ногами або ж носяться за вітром. Нині вітер — багач сердець. Сьогодні ж йому моїм не смакувати, а серця Ери йому й узагалі ніколи не дістати — воно тільки моє.

За два роки після вчорашнього ми із Ерою поріднилися, серця наші уповають одне за одним, подекуди здається, що вони — одне ціле — і якщо одне спиниться коли-небудь раніше часу, інше навряд чи продовжить свою ходьбу. Чи ж відрізняється у одинокості мовчання та балаган, незворушність та порух, біль та задоволення — ні в тому ні в іншому ніхто не полікує, — життя і смерть — щонайкращі подруги.

Ми з Ерою живі, без слів знаємо про наше єдиноціле сестринське кохання, а втім не забуваємо лишній раз розтулити вуст і зізнаватися-промовити серцем: ба нічого зайвого у теперішньому немає.

Сонце сходить високо, ми з Ерою також не пасемо задніх. Закони серця тривожить схід та зазиває на захід, тому-то стрімко рухаємось вперед. Суцільне пустище не враховуючи нас двох, решта живих та мертвих душ ховаються; молоді дерева не ховають нас від сонця, як і не ховаємось від тварин, що вряди-годи виникають на горизонті: більш розважливі коряться власній долі та виконують своє призначення, сміло підступаючи до нас, людей, інші, що не відмовляються від призначення, але бояться його несподіваного здійснення, тікають геть. Поблукавши із самим собою, вони завжди повертаються до нас, часто несміливо, але згодившись віддають себе у наші руки. Одна і друга сторони розуміють свої жертви, перша не стає харчем, утопаючи у наших вустах, але як засіб виживання — ми приймаємо його. Все заради завтрашнього.

А що таке, оте завтрашнє, як не мрія сьогодення.

Я кричу: є час дарувати життя, а є — віднімати, ми ніколи не будемо готові, але час та простір є для того, щоб їх заповнювати; без пожертви обоє б стерлись на порох так само, як і наші батьки.

Вони порох і ми їх не знаємо їх в лице.

Сонце — мій баж, чого мені від свого упователя ховатися: він наяві стверджує, що я є! Через нього, нещадного, на піску розпинаються двоє тіней — ворушаться крок-в-крок з нами. Живі! Якби не було поруч іншого, не було б і його тіні — тоді б була пустота. Пустоти немає. Із плином сонця обидві черноти ховаються за нашими спинами. Вартує повернути назад голову, як ознаки життя потверджують ім’я — для спокою серця ради.

Хліб щоденний перетворюється на боротьбу за виживання, а коли припинити битися — хліб перетвориться на попіл. Припинивши битися, роса не стікатиме з наших тіл, не скроплюватиме чесну землю, земля не знатиме, що ми живі, не спочує відданості наших сердець, коли припадатимемо до неї, і якщо вона не знатиме нас, то може статися, що забере мене і сестру у свій осередок так само, як забрала тих, що були довкола нас — зовсім недавно, щойно вчора.

Зима. Холодний вітер підриває піски пустелі, розтріпує рукави сорочок, набиває кишені піщинками, як і чоботи. Вітер — ще один баж вічності, до якого не належить жодна з нашого роду: він сонцю брат, земля йому — сестра, та у кожного своє призначення, ось вітер відтворює волю — прообраз того, ким мріємо бути, але ким не є. Години рахуємо по ходу сонця. Що не година, то вітер стає лютіший. Ера передбачає зливу. Так і є: у зеніті-славі сонця, його раптом огортає чорна пилина і витискує з нього сльози. Світ меркне і ми хутко забираємось під скелі. «Спасіння» — раптом говорить Ера, що сприймаю, як жарт, нехай Ера і не сміється.

Моя сестра не вміє сміятись, принаймні жодного разу не бачила усмішки на її лиці. Так само, як не зустрічала каменя на камені із минулого. Все будується на новий лад. Баж, баж, тримаюся за живіт: що за новий лад — це невгасима мрія, що десь таки життя є. Залишилось. Мусіло залишитись, бо так підказує наше із Ерою серце — в нас одне серце на двох: того часу як наші ноги роблять крок, воно долає мільйони миль, і сповіщає, що життя є. десь там життя таки є. Зараз же нам трапляється чергова балабуда.

Балабудок не видно здалека, вони розміщені під землею; хоча я проти цього, та кричи не кричи — мене все одно не почують. От і тепер тупаємо в двері і до нас червом вилазить господар.

Звикнувши до розчарувань, різко відсторонюємось, аби не заразитись найжахливішою хворобою, яка тільки переслідує теперішній люд — себто, його залишки: старість полонила тіло старої і годі їй помогти. Прихиливши перед нашою молодістю, як надією на спасіння людства, голову, стара мовчазно вітає нас. Дозволяю їй бати слово, і вона оживає. Я та Ера сторонимося її.

— Ти диви, живці, давно їх не зустрічала. Вульгадо, у нас молоді гості, дивно, чи не так? — кричить беззуба, перекривлена стара до своєї близнючки, що лишається в наметі. Остання нам на очі так і не з’являється — стара вибачається за немочі своєї сестри й кладе уклін до наших ніг замість неї. Я та сестра називаємо свої імена.

Імена — це наші законні печаті на земній обителі. Дуже важливо не втратити їх — яку іншу ознаку свого існування можна знайти у пустці, окрім як пам’яті-знання власного імені. Не знаючи свого справжнього імені, називає себе сестрою Вульгади і ми приймаємо її назву. Пошуки життя даній особі не загрожують — вона скорена старістю, а тому дочікується смерті. Натомість наша із сестрою молодість не здасться, допоки не здійснить мрію світу: ми знайдемо життя хоч би під сподом землі, і таки продовжимо днину людству.

Обходить нас по колу, аби не торкнути-заразити, перевіряє чи бува не привиди ми. Переконавшись у нашій платності через тіні, які кидаємо на землю, запрошує нас стати її гостями. Клянеться, що скоріше віддасть своє життя, аніж зазіхне на нашу молодість. Ми, сестри спільні серцем, віримо їй і погоджуємось стати її гостями на один вечір. Раденька, жінка береться розпалювати вогонь.

Зустрічі в нашій подорожі відбуваються нечасто, живців зустрічаємо періодично, людей зустрічаємо раз на місяць, а буває що і по півроку нікого не бачимо, окрім себе самих, більшість із них, як і сьогоднішня жінка — знедолені: сидять-чекають напереділ двох новин — хорошу і погану; перші стосується зачаття дитини і продовження роду людського, друга — що смерть завітає нині у гості. Щодо мертвяки — то взагалі небачена штука — єдиний раз за три роки я помітила воно краєм ока, як Ера порятувала мене: тут же закрила мені очі і так, у темряві, ми марширували дві доби; Ера вважає, що наразитися на смерть простіше простого, це вона знає з нашого минулого та розмов зі своїм бажем. Справді, від гріха подалі.

Жінка — наша перша зустрічна за три останні місяці — часто замикається у собі, її турбує, що вона не можу пригадати своє ім’я, деякі думки обпікають їй душу, однак дух у ній витримує петлю старості, що так очевидно повисає на її зморхлій шиї.

Сідає по іншу сторону вогню, лицем до сходу, який в цей час оковує темрява. Одяг у неї достойний, непотрібний їй, як і не потрібен він землі, що невдовзі прийме її до свого лона, однак на ньому знак старості, тому доведеться нам з Ерою й надалі насолоджуватись нашою голизною.

У неї мало часу, тому віддає нам все важливе, що винесла з минувшини і протримала у собі тягарем, аби знання її не сточила разом з нею черва. Жінка говорить нам прислів’я та приказки і ми з Ерою занотовуємо кожне слово у своїх душі (ми з сестрою не тільки серце ділимо на двох!).

— Марнота марнот, — каже сестра Вульгади, — не здобути мудрості у своєму житті, і мудрістю є страх перед Богом.

Ми з сестрою перезиркуємось, не розуміємо її.

— Хе-хе, і я не розуміла, доки старість не скувала моє тіло. Бог, дочки мої, це наше життя і навіть більше того. Чи боїтеся ви життя?

— За ним уповаємо.

— Тому й не знаєте ви, як смакує людині життя.

— Більш за все боїмося не продовжити людського роду, — зізнаюся.

— Ось твій страх. Життя — це Бог і мудрість в страху перед лицем його.

Коли прості і складні речі змішуються, істина забарвлюється на горизонт і у нові кольори. Тепер ми знаємо із Ерою, що таке мудрість — це страх не явити у світ нове життя.

Жінка не говорить нам жодного лишнього слова, а коли покінчує знайомити нас зі своїм минулим, то черга приходить і до теперішнього. Ніхто насправді не знає, як людство наблизилось до цієї катастрофічної межі — ще вчора землю полонили натовпи людей, сьогодні ж над нею чигає одинокість, — як знаємо з переспівів тих, що нам стрічалися, кожен куточок світу відзначився своєю ласкою: людей поглинала земля, що розходилась під ногами, лавини покривали з головою сусідські держави, моря-океани пройшлися долом, доки не наповнили черева суходільними творами, буревії підривали цивілізації у повітря, зближаючи їх із царством небесним, блискавиці були найоригінальніші та найвправніші — швидше, аніж осмислення смерті виникає в людській голові, жовтими язиками вони захвачували частку землі та стискали її на порох — а ще був град з каміння, дощ із щурів та інші хвороби, що відкритими ранами забралися на люд і вмить ока перетворили їх на добриво для рослин; останні місцями розбуяли та квочками осіли на посівних полях, перетворивши їх на тернину; тварини діяли схоже до морів — дикі, вони забігали у міста і… хто велів відплачували їм тією ж монетою, що їм платили до того їхні повелителі; якщо на одному континенті річки висохли, то на другому перелились через край, утворивши болото, а середульший континент тим часом заливали ріки крові, як гадають очевидці — отруйні; не бувало такого лісу, який би не яскравів на обрії ватрою — у той час пісень-гаївок люди не співали, не водив аніхто й веселого хороводу: крики про поміч до того, хто міг спинити увесь безлад, звучали в унісон, доки на клаптях планети не залишилось по декілька собі осіб. І я відчула себе останнім у полі воїном, безнадії на подальше життя поза собою та в собі — якщо немає першого, другого не дано. Води не стало, їжі не стало, а серце все твердило, що життя — не сновидіння. Ще половина, що вижила, вирвала його. А я нічого собі не думала, допоки не прийшла Ера і сказала, що треба йти…

Й ось, за спільним вогнем, сестра Вульгади розповідає кончину своєї цивілізації. Вона говорить, що їм забракло повітря: в один момент добра рука позбавила людей землі кисню, а наступної — повернула. Ми з Ерою так само вважаємо, що тамта рука, яка всім заправляла, зовсім не зла, але занадто чесна, аби належати людині — це Вона після трагедії людини усмирила тварин та очистила ріки.

Ера запитувала у мене, і не раз, чи гніваюсь я на зачинателя трагічного промислу, і я чесне-чеснішого відповідала — аніскільки. І хто зна, чому серце моє таке внадне до прощення…

Жінка розповідає, що на початках їх було вдвічі більше: ще тоді вона пам’ятала своє ім’я і вони з Вульгадою мали по дитині. Сьогодні її сестра немічна, а діти — їхні бідолашні діти — навічно змішались з порохом землі. По тому сонце припало до землі шістсот п’ятдесят разів. Сумно. Приношу співчуття істоті, що належить до мого роду.

— А яка вона, мертва людина? — питається Ера. Вона завжди прагне знати досконало те, чого боїться.

Жінка помічає її боязкість, говорить, якщо розділити свій страх на частинки і досконало пізнати його, то його легко перемогти. А я їй не вірю: старості не варт довіряти, тим паче, якщо вона безіменна.

Сестра Вульгади висновує: пізнавши як слід свої страхи, вони перетворюється на мару, і не більше того. Затим береться знайомити нас із смертю, яка стане невдовзі її теперішнім, тому добирає кожне слово, яке може стати її останнім:

— Біла. Холодна. Мовчазна. Зовсім мовчазна. Нерухома. Як ніколи уперта. Скільки не благай, ані пари з вуст — глуха, ніби й справді не чує. Неприємна на дотик, дуже холодна, але все та сама. Спершу думаєш, що він дурить тебе, але ні, жодного удару серця. Його серце мовчазне так само, як і білі вуста. Так-так, і вуста білі, а очі закриті навіть вітер не охочий ворушити її волосся, часто здається, що вона ворушиться. Розумієш, що це не сон, але не приймаєш. Після благань, сам засинаєш. Сплячою, легко плутаю завтрашнє із сьогоднішнім, чи вчорашнім, забуваю майбутнє, вважаю, що він живий, з упевненістю тою просипаюсь і… Знову розчарування. Вдруге воно разить гарно у самісіньке серце. Подовгу не відвожу очі і здається, що ворушиться, таки спить, але ні, серце таки не б’ється, онде знову порух, ні, таки привиджується, чи ні? Може він справді ворушиться? Та ж я тут сама, нікому довести яви мої. Я все чекала, а він не ставав, поховала його, не змирившись, хто докаже, що він насправді умер? Замолоду я мріяла бути самотньою, тепер та мрія ненависна мені. Яка дурниця, та хто скаже, що я мертва, як впізнаю, що не стало мене, хто поговорить, заспокоїть серце моє, шану віддасть, у путь проведе… Чи ж б’ється ще моє серце?

— Б’ється, сестро Вульгади, й не сумнівайся, — запевняю.

Жінка сумнівається, тому розкриваю їй свій секрет: прихиляюсь грудьми до землі, прикладаю вухо і слухаю. Воно так живо б’ється, все пульсує, пульсує, то швидше, то поволі, вільне собі таке, а здавалось би, загратоване. Ба, неволя — це вигадка. Люди вільні битися на землі так само, як і їхні серця.

— Чуєш? — питаю немічну, що лягає поряд. Спершу не відповідає. Її серце надто сильно пульсує, аж перебиває ритми мого власного — мені такий стан речей не подобається: звикаю до ритму серця своєї сестри — у неї він інший, рідний, — а цей страхає мене. Вскакую з землі на рівні. Здається, сестра Вульгади плаче.

— Стверджувати власне життя можеш тільки ти, ніхто не знає свого серця краще, ніж його володар. Земля розумна, вона мій баж.

— Баж?


Господи, прости старій її немочі.

— Мій радник. Питайся у землі те, чого не знаєш, і вона дасть відповіді на всі питання. Вона бо єдина знає життя смертних. Від першого кроку ми прив’язані до неї, а вона знає наше ім’я, коли його забуваю, вартує глянути під ноги і пригадую, ким є.

— Ким є чи ким народилася?

Я не боюся питань. Знаю, що земля мені поможе. Смеркає. В чорно-карміновому затінку шукаю відповіді на піску.

— Я є та, ким народилася.

— Дуже добре, що ти пам’ятаєш своє ім’я. А я своє давно забула. — Відрікає безіменна і розпалює в честь своїх гостей яскраве багаття.

Дивуюсь, чому друга половинка Вульгади не пригадує сестрі її справжнього ім’я? Хто його знає, може це половинка у неї несправжня, або ж без’язика — втрачає дар мови зі спопелінням їхніх дітей? Я вдячна Ері, що вона виношує у собі всі ті незчисленні скарби, які довірила їй, і ні дня не шкодую про це: якби не моя сестра, вуста мої б давно скам’яніли.

Наступної миті Ера грається близько вогню. П’ю гарячу воду і засинаю.

Сестра Вульгади не знала, що вогонь — її баж, доки не віддалася у його руки.

2

Земля всякчас гребує собі жертви. Нібито їй мало було людства, яке вона поглинула з дозволу верховного творця. Й думати не хочу, що вони змовились — Земля та Сонце: два божа, що існували, існують, існуватимуть. Принаймні для мене. Бо ж скоріше я спинюсь, аніж ті, що мене сотворили. Звідки така впевненість — погляньте довкола, мої ангели: сам пісок, що є прах, а земля — суцільна пустка. Знаходжу божа свого лик тільки у тому, що насправді незаперечне — Сонце та Земля. Серце мені підказує, що не гоже, аби створене дитя помирало швидше, ніж батько-творець. Невже-то батьки бунтують, проти власних дітей — чи проти власної смерті? Чи проти власної глупоти?.. Як не як, а я проказувати щоніч молитву своєму бажові, що вічніший за людину, і не спинить мене жодна клітка; засинаючи, вірю, що на ранок знову побачу лице свого золотого бажа, який спить разом зі мною, зі мною просипається, перепочиває о півдні, блукає мирним теплом по тілу у нашій мандрівці. Най Ера не згодна, таж не вбивати мені її за поклоніння іншому бажу. Ера поклоняється Землі, я прихиляю голову перед Сонцем, так стаємо часткою спільного вікування із бажами.

У кожного свій баж, і тільки молитвою ми єднаємось в єдине, дякуючи кожен за собі дароване, однак подяка спрямована Єдиному.

Кайра єдина, чий лик приховує від мене пустку землі — вона виглядає неповторною на лику мого бажа, Сонця, особливо на розгніваному, призахідному, кармінному, як оцієї секунди. Знаюся з цією секундою і ніколи не пропускаю її. За нею починаю молитву.

Ми молимось з Кайрою по черзі — день молитва лине до Землі, день — до Сонця — й цими пожертвами божі продовжують нам життя. Ще на день. А там знову молитва.

Але без Ери, я — ніщо, і жоден баж мені не поможе. Який тоді в них, великих, сенс, якщо довкіл стане суцільна пустка. Те, що навколо, є відображенням моєї поруші — мого невидимого світу, що шукає матерію, з якою витворить нове життя. Я та Ера розуміємо, що маємо єдиний початок, який не розв’язати, бо зав’язаний він руками Єдиного. Ми із Ерою сестри, і це сумно, що єдина кров, яка точиться в нас з тією самою швидкістю, не здатна дати початок новому життю.

Відтак, шукаємо матерію, шукаємо пракриті.

Кайро, добрі новини, я бачила життя на північному сході, — сповіщає мене Ера.

Дякую їй. Завтра туди й навідуюсь.

— На добру ніч.

— І тобі на добру, Еро.

Щойно мій баж та я просинаємось, як несу на північний схід злощасну новину. Моя сестра бачила там життя. Там, де є життя, ми приносимо смерть. Роздивляюсь на піску сліди зайців і обходжу гору за ходом сонця. Приходжу в тупик, до плити скелі, та притуляюсь до холодного погруддя. Так є, Ера не помиляється, маленьке бунтівне життя засідає неглибоко в печерах.

Дихаю разом зі скелею, зливаємось у єдине ціле. Зовсім не відчуваю холоду: ранок — мій час. Тоді мене населяють думки, що все можливо, і з нічого можна витворити щось: що можна зодягтись у шати серед пустелі — сонце буде мені шати, можна дістатись до мрій острівця — тверда земля під ногами вкушає довіру, що можна заповнити пустку, увірувавши в душу, й неміч тоді не страшна твоєму тілу, що можна прогнати надокучливу спрагу вухом — за кам’яною плитою серце ганяє гарячу кров, що можна злетіти до хмар висот — птахи свідки очей моїх, що можна перетнути пустелю антилопою — людина надалі цар землі, урвати собі левову частки — хіба мені боронить зодягтись у левову шкуру, що можна намалювати на ранковому небі зорю — передвісниця життя, уночі вона погибає серед інших, й голод убити живильним образом — попоїсти сліди на піску, стираючи їх язиком, та ж Еру образ моїх очей не нагодує.

Якщо полювання не вдасться — Ера залишиться голодна. Голод приносить зі собою смерть. Смерть нагороджує пусткою. Ми не можемо втратити одне одного, тому у нашому племені немає місця голоду. Я мушу вполювати життя звіра, щоб продовжити існування плідної землі.

Моє серце б’ється разом зі скельним, за кожним ударом все більше внидряюсь у її глибини, між кожним наступними ударами урвище збільшується. Ще хвилина і завмираю. Тільки вітер. Тільки сонце. Тільки пісок мліє тінню життя по цю сторону.

Час.


Масивне зайча ковтає сліз земельку, коли це скеля виплоджує смерть, що накидається на пухнасте створіння і вмить скручує йому голову. Є!

Підношу тварину до обличчя. «Пожива, не більше того» — запевняю себе уголос. Часто слова правди допомагають змиритися з тим, що ти є самою смертю. Рідкісно мрію, що колись таки вдасться позбутися цієї привілегії, зрізати зі себе штамп темряви… Вдасться, тільки б Смерть матір’ю чи батьком-божем мені не була.

Повертаюсь до місця нічного спочинку. Ера морочиться над вогнищем — б’є каміння одне до одного, але іскра ніяк не видобувається. Знаючи, що все дарма, ніколи не зупиняється добувати іскру. Все дарма: сонце — моя стихія, тож і вогонь добувати у нашому сімействі належить мені.

Але Ера ніколи не здається.

Доки обчищаю здобич і ставлю на вогонь, Ера приносить нам по листі води, ще й набирає у бутлі зі собою: земля дарує їй свої джерела, натомість від мене приховує. Разом ми не пропадемо, а один без одного не прожили б і тижня. Недарма ж ми сестри різних стихій.

І знову в дорогу.



(написати, що зустрічаються тільки жінки)
3

Нині шукаю людину. Хоч одну її побачити, але й душі самотньої подих не відчувається — хіба ж то мені не розпізнати подуву вітру від подиху душі: обидва холодні, та мова їхня різна, як і ласки поцілунків. Анікого. Жодної ідеї. Одинокі спогади через крок забивають дихання, ніхто не скаже мені про їх реальність, та вірю в них усім щиро-вільним серцем: минуле є, бо є теперішнє, якщо я є в теперішньому, то була й в минулому. І якщо є минуле, мусять бути і спогади. Мабуть, мені не так вже важливо на їх реальності, просто у мені животіє віра, сили якої тримають мене на ногах, ведуть і не дають впасти на роздоріжжі долі, бо шляхів давно уже нема — уся Земля стає єдиним шляхом, і якби не сонце, зорі, місяць та інші божі — божі, бо вони не люди, але знаки, що на нас світ не тримається, що не все стискає у руках людина, і вони післані нам на поміч, — нас давно розплющила б пустота. Орієнтація на далекий-далекий схід-сам Всевишній, що створив божів, людей та звірів знає, що спочиває у сховку сходу.

Давно би станули наші мрії, якби не знаки божів.

Декілька людців третій рік поспіль. Ні сімей, ні натовпу, через те у спогадах вони перетворюються на сіру, невизначену масу, лиця змиваються і вони перетворюються на далекі обриси зимових дерев, які раптово спалює сонце, відтак розсипаються на попіл від маківки до ніг, як суджу, хоча не бачу, натомість розглядаю мільйони піщинок, що розлітаються по землі — більшість подається на захід, малість на північ, одиниці потопають у водах півдня, а схід, що за моєю спиною, залишається для тлінності закритим. От чому туди прямуємо: по мріях, ймовірно що вигаданих, по вірі, що тримає на ногах, по знаках від божів, що посилає нам Всевишній. У світі ще є життя і колись таки торкнемося його.

А на день сьогоднішній призначено милуватись пустищем: споглядати кілометри, засніжені піском, омиті променями сонця, збунтовані мовою вітру. Дорога вимальовується в наших очах, інакше їй взятись нізвідки — життя ніби продовжується, але водночас й починається з нуля; лінії нікому викреслити, ніхто ж не мандрує перед нами в пошуках життя — життя, якщо воно є, сидить-чекає нас, знаючи собі ціну та місце; я не огризаюсь до поодиноких випадків життя, які трапляються нам по дорозі, але брехати моєму серцю так яро годі: мало хто із тих випадків заслуговує хоч би зватись людиною. Позаяк для мене людина — осердя життя, для них — шлях до смерті. На брехнях засіли, там же й помруть. А нам дорога, вималювана сонцем, підказує нести життя на захід.

Пустище. Якби не шурхіт босих ніг опріч, збожеволіла б іще до заходу сонцю. Натрапляємо на сухе дерево, радіючи, вигукуємо і тут же точимо кілки. Тепер декілька наступних миль не минають у мріях чи розмовах. Декілька миль підряд забиваємо у неплідну землю дерев’яні цвяхи, як споминок про те, що тут були люди, для тих, хто прийде слідом за нами. Якщо прийде. А як ні — прапор їм в руки, ми не можемо бути водночас скрізь і всюди, і листа в нас немає на руках, сам порох, послання на землі теж дармові — вольному бажеві-вітру наше бажання не указ, він і сам колись нас розвіє… З поміж сотень варіантів ми обрали один, більш-менш надійний, його й дотримуємось.



Лишаючи за нашими спинами шеренгу кілків, знаходимо кров та мозолі — вони всюди: на руках, на ліктях, на стопах; Ера говорить — воно й більшого варте. Якщо ми не останні тривожимось за майбутнє Землі та людства, то наше послання буде «прочитано». А інакше дармо людина відслужила тутечки мільйони років.

По полудні горизонт хвилюється марними надіями, нас, одначе, ті не зачіпають: наїлись ми того міражу за роки блукань від пуза, тепер не вірю анічому, окрім власних надій-мрій. А далечінь най топиться, най спокушає видовищем: найвищу позицію займають балерини в біло-голубих пачках, що вистрибують високо у небо, чухраючи діадемами йому пузо — колись-таки той пузань спустить своїх собачат з ланцюга і тоді буде дівчаткам не до сміху, — під ними ганяють актори мандрівного театру — не знають куди податися, немає сьогодні у залі глядачів, тому грають самі для себе своє улюблене — кожен своє улюблене: вистава затягується на кілька днів; у центрі відбувається казкове дійство — малюються картини, пишуться твори, коливається струна музики, поеми розлітаються з-під руки свого творця, інші їх не торкають, але з іншої сторони пишуть власну історію душі, ярмарок доходить до відпускної точки та ніяк не підривається, й змовкнути йому годі — люди там живуть спільною душею, останню, власне, обопільно і творять, один одного надихають, одне другому жити не дають, розвінчуючи казку, що шедеври творяться у самотності — ось я, самота з самотності, мандруємо із сестрою аби втілити людську мрію… А он-де шеренгами вистроюються німі люди — ага, розумію, виношують у собі важливі думки: кожному своя душу гріє, тому й мовчать, боячись втратити теплоту мудрості, але насправді мудрість полягає в іншому, відтак вони грандіозні дурні; десь там нишпорять і лялькарі: ховають в рундуках свою челядь, переносять на своїх горбах і час від часу атракціонують, однак правиця їх аніколи не стуляє вуст; краєм ока видко, як з перепалу шурхотить не життя, але іронічний підступ його відзначається — то вчорашнього ума справа: там гальмують машини, розпадаються роботи, йдучи на непотріб, збоку дивишся, начебто бунтують — хлопають дверцятами, стукаються баками, зачіпаються гаками — та ж головами побиваються марно, бо останніх у них немає і то все омана: хто їх туди поставив, яка з них користь, щоб вони маячіли отам, на горизонті, мозолячи око своїм марним побутом — це всього лиш прикраса, яку створила людина, коли помилково вирішила, що їй краще буде на самоті — на одинці із фиркаючою річчю без душі, без серця, без ума-розуму, гидкою штукою, що вибухнула у північному-північному заході, розметавши на клапті дійсне життя, — й хто по всьому спростує тему, що Єдине керує-володіє кожним живим та неживим світу цього — так і порох колись постане; над водою на якорях пральки виловлюють одіж, що рине з верхніх ярусів, ніхто їм не дякує за їхню працю, але вони кохаються у своїй справі: перескакуючи з бруса на брус, підловлюють виполоскану шматину на ніжку і викидають сушитися на берег, по останньому сновигають шукачі скарбів: пересипають пісок у веретенцях, а як не знаходять скарбу, перемелюють піщинки зубами, вдовольняючись вірою у щире золото, нехай і не годні побачити його; у лівій частині яви, щаслива сім’я з кошами своєї праці переходить поле — вдовольняються тим, що в нас немає, тому й щасливі, можливо і нам колись серед них бути, можливо вся ця ява, креслена переданням, яке виношуємо, вирветься з пут минулого, перетне пустку теперішнього і займе достойне місце в майбутньому; он-де у правому куті пригрілася й сварка — марнота, зізнатися: було колись таке у моєму житті, лишень теперішнє дало зрозуміти, яка-то марнота — діти ж від неї не родяться!; над чупринами хвиль злітають і атлети — бігають-ганяють, ет, самі не знають чого шукають та чим розщедриться їм фінішна лінія; на задвірках старі люди сидять собі в тиші і щось майструють: з дерева, глини, каміння, льоду, води, землі, пари, повітря — не знає людина, коли створить собі амулет на невдачу та стане на шиї тягати; попід ними мученики та мудреці побиваються головами до піни, що вертається на хвилях з берега до моря — цього разу ніхто не перебиває їхніх молитов, бо ж кожен займає свою нішу в картині світу, а тому скучно їм живеться без сварок, закидів та переслідувань; купальниці діви — куди ж без них — що проживають в білих наметах, а по полудню кружляють довкола із білими стягами, розвінчуючи марні надії грізних хмар, зачаровують красою і терпимістю: стяги — єдина їхня зброя, і вони ніколи не спиняться, хоч би найшла хвиля і потопила їхні смисли — вони селять у яві простоту, сіють натхнення та сміливість, тому нагадують мені мою сестру; око прикипає до самого низу, як здається — це тартар — там жадібність у купіль лізе, закликаючи собі компаньйонів — срамоту, скорбота, чванькуватість, лихослів’я та іншу братію лихого язика, і тільки гордість стоїть збоку, сподіваючись на персональне запрошення; окрай яви вистроюється військо — несе панщину короля, однак зброї у них не більше, аніж в царя у склепах — бобів: там золото, коштовне каміння, перли, пекторалі, корони, перстені, булави, мантії, цінні тканини, та інші знаково-символічні образи вічної краси, яка не виконала заповітної обіцянки врятувати світ; окрему планку відвойовують собі і циркачі — одразу над тартарними воротами: гусінню бігають по канатах, у смертельних номерах розв’язують собі пупці, трюкачі висипають із закутків та романсують з танцівницями їхньої трупи, а акробати тим часом будуть стіну слави, от тільки до повної слави їм не вистарчає персони, яка б ославила їхній хиткий чубчик, чародії рублять голови всім, хто виникає на їх дорозі — потому відпалі голови виглядають аще краще, ніж на плечах, як гадають чаклуни, — бісові клоуни ганяють поміж союзників, заробляючи собі на ворогів, крайнощі видовища цієї ланки — геркулеси, що міряються силами: тягнуть канат в свою сторону, нібито не знають, що без повозки в руках й легше дихається; а приборкувачі звірів шукають своїх звірів — давно вони не бачили їх — тим часом добра місіс повариха зазиває глупоту на обід; а поза явою, вартує лиш кліпнути оком і затримати повіки на мить заплющеними, як з самого висока, на хихочучих хмарках сидять матері і вишивають історію…

— Кайро! — штурхає в плече мене сестриця і верхні яруси яви летять до тартару, — ти бачиш це, он там? — вказує туди, де мені являлись царські палаци.

— І що там? — ще нічого не бачу, або не хочу бачити — очі сестри сяють переді мною двома діамантами.

Незадоволено глипає на мене, через плече кидає: «Придивись!» — і звично пускається вперед — вона завжди попереду, моя Ера, що би не трапилялося, і це не так її вибір, як похітлива натура. Володарська натура!

Не бачу анічого, окрім пустотливої землі та сонця. Останнє торкається зеніту слави і ми туди ж: нараз падаємо ниць й нумо дякувати бажеві за те, що підкоряється Єдиному, що вказує нам вірний шлях, що дає нам право не зраджувати його законам та енергію не відступатися від них. Їхнє величне існування запевняє у силі, яка тримає при життя всесвіт та все, що його наповнює, амінь.

Час наших молитов незмінний. Полудень належить мені. Підіймаємось з колін і знов в дорогу.

Перейшовши пустелю, я так і лишаюсь сліпотою, кажу, що нічого нового попереду — все той самий шлях. Ера насміхається з мене через плече та нічого не пояснює, аж доки не виходимо на пагорб. А тут і яснити нічого не потрібно, — завмираємо, не вірячи власним очам. Відриваю сухий язик від піднебіння і окликаю сестру:

— Еро, це… море?

— Кайро, повтори!

— Це море, ми… нам…

— Тільки не кажи, що не можеш повірити.

— Це так прекрасно!

Кидаємось вниз, хто швидше. Ганяємо та обпиваємось соленої води. Забігаємо від берега на декілька миль і вода заледве сягає нам по кісточки. Розпластавшись у теплій воді, перепочиваємо. Справжня розкіш.

— Колись це було морем, — відзивається захекана Ера.

— Принаймні, це вже не пустеля, — наставляю руку крихітній рибці — щипається.

— Гадаю, зміна клімату піде нам на користь.

Ера права. В повітрі вихриться сіль, а це означає, що за умови, якщо земля подарує нам поживу, то замість того, аби посипати попелом, ми скропимо її сіллю.

Скільки б старців ми не зустрічали, якими б словесами вони нас не обдаровували, а до нашої радості їм не дібрати вартих слів. До сьогодні ми з Ерою натрапляли на поодинокі, вузькі ріки, а тут тобі ціле море. Нехай воно і було інакшим у минулому, та я не жалуюсь: настане час і джерела перетворяться на ріки, ріки сплетуться у озера, озера розіллються у моря, сягнуть законної межі і океани, та жодне не перейде закону свого права.

Найстрашніше, що досі бачили мої очі, окрім старості, так це коли моя сестра переходила одним кроком озеро. Більше б не бачили того мої очі…

Намагаюсь обійняти широку красу моря одним поглядом, але де там, сьогодні краса не дає себе осягнути. Я і не жалуюсь, чесно віддаю себе у її чисті-прозорі руки.

Ера подає хороший приклад і, незламна, снує метрів сто переді мною. Зграйки риб не завжди розбігаються перед нами, несподіваними гостями, декотрі прикипають до нашої ходи і проводять крок за кроком — чи то з цікавості, чи з наказу морського бажа вивести непрошених геть.

Перші милі незмінні — вода ледве доходить до кісточок, до полудні дістається гомілок, а вже при заході сягає колін — це його максимум і на більше воно не здатне. Три дні і ми його подолаємо. Вода витискає з нас остання соки. Сестра Вульгади переказувала нам спадщину приказок, й ось, що не крок, зациклююсь на одній з них: «Голодний як вовк, голодний як вовк…» — кожному кроку своє слово. Але зараз не час займати думки дурницями. Саме захід. І щойно мій баж торкається землі, як Ера припадає зі мною на коліна. Доки вона мовить, так собі думаю, що людина має коліна саме для молитви — а як інакше знакувати Єдиному про свою молитву — кричи, не почує, біжи — не доженеш, плигай — не доплигнеш, говори — не наговоришся, плач — не виплачешся, сварись — не насваришся, дивись — не надивишся, смійся — не насмієшся: доки не станеш на землю коліньми, Єдине не побачить тебе, бо ж творець воліє взирати на своїх рабів, які знають чому й для чого час є, але й око Його не кліпне на сліпця, який вважає, що тримає світ у своїй долоні. Пак, такий тримає у долоні хіба що своє одиноке життя, на яке й покірна піщинка може зазіхнути.

—… амінь.

— Якщо зараз не попоїм, то мені також прийде кінець, — іронізую.

Риба, що торує нашій ході, за час молитви також спиняється, як здається — засинає. Стоїмо по крижі у воді під червоним-червоним небом. Море й собі багровіє — страшно і прекрасно водночас. Розпускаємо молитвенні долоні і пірнаємо руками під воду. Затим ховаємо і голову. На прощання сестра кліпає мені.

Здається, що душа моя ніколи не перестає молитись…

Наступної миті вискакуємо з Ерою із води: виловивши кожна собі по величезній рибині, нумо втішатися. Решта живності розлітається по сторонам, але вони ще повернуться і кров їхньої матері не перешкода їхній цікавості.

— Якщо засмажене — то несолене, якщо солене — то сире, ніяк людині не вгодиш, чи не так?

— Так, людина вчорашнього надто доскіплива, — відказую, промиваючи жертві шлунок. Ера вправніша, вже жує, говорить, що смакота. Вірю її слову — у минулому вона була вегетаріанкою і у рибі — гурман.

До того часу, як ми кріпимось, море чорніє і світ приховує від нас багрові потьоки на воді. Довкіл тиша, у цей край і вітер не забігає — здається, залишається гуляти берегом, та мені однаково, він мені не баж — вітер невидимий. Живність попід ногами відмирає, тут анічого живого, окрім як моря, що дихає. Єдине живе, воно заколисує нас у своїм серці. Якщо прихилити вухо до його поверхні, чути, як сильно стукоче остання. Прихиляємось з Ерою одна до одної і засинаємо.

Море не наш баж, та ж кориться Єдиному. Хай останній порятує нас!

Просинаюсь перед світанком. Ера складає мені руки на плечі, я ж зав’язую руку за її спиною. Не відчуваю тіла й не ворушусь, бо знаю, що рана не пече, доки її не розворошити. Над нами невисоко кружляє птиця, здається це орел — дивуюсь йому: що робить гірська птаха посеред моря? У Ери раптово змінюється серцебиття — вітаю її.

— Кайро, що це? — тривожиться, не відпускаючи моїй шиї.

— Це орел? — запитую Еру і саму себе.

— Куди поділася вода?

Опускаю очі — моря як і не було. Від риби — ні слуху, ні духу. Розпускаємо обійми і валимось врізнобіч.

Не відчуваю колін, як і плечей, і рук, шия й собі німіє, а скоро схід і моя черга проказувати молитву. Дивимось з сестрою одна одній у вічі і регочемо: єдині очі ворушаться та серце б’ється у наший грудях, решта — ніби помирає. Незабаром голки штрикаю під кожен міліметр плоті і тоді вже не до сміху. Ера сильніша за мене, її тіло живиться земною енергією і вона стає на коліна замість мене, зі своєї сторони — від мене вимагається молитва.

Саме схід й мій баж додасть мені сили.

Порепана земля не турбує нас, більше клопочемось над втечею моря. Досі нам з сестрою ніхто не повідав, що воно вдатне кочувати.

— А що, як воно тікає крізь землю, — вказую на дрібні ущелини.

— Якби так, куди ж в такому разі поділася риба?

Справді, риба в ці крихітні щілинки не проскочить. Зникають навіть хребці-рештки від нашого харчу — немає ані серця, ані молока, ані печінки. Єдиний варіант, на якому застановляємось — море змінює своє місце проживання, тим паче, жодної гарантії, що саме тут його рідний дім.

— Можливо воно так само як і ми, блукає в пошуках продовжити своїй сутності віку?

— Може, — озирається довкола Ера, ніби ще намагається побачити його, текучого, на горизонті. — Хоч би візитівку залишило, а тут — ні добридень, ні до побачення! — жартує. Веселі, в незмінному напрямі пускаємось в дорогу.

Сокіл супроводить нас деякий час, вже припускаю, що він посланий нам на пожертву, аж однієї миті він виривається уперед. Певний час набридливою цяткою точить далечінь, потім і зовсім зникає. Натомість у його стороні виникає щось нове — ніби маленьке сонце поселяється на землі, кліпаючи до нас і зазиваючи до себе. Ера кидається до землі, якщо небезпека попереду ходить по землі, тамта напевне дасть їй знати. Вона закриває очі і ніби засинає. Мій баж тим часом й собі мовчить, тепло повисаючи на просвітленому небі.

Як і риба не здолала цікавості і стала нам за харч, так і нашому серцю не спинитись перед новою якістю: старість і смерть страшні, втім знайти життя — понад всяку ціну.

Сяйво, що того часу розливається на горизонті, виливається у центр нашої подорожі, сліпить очі, однак надії лишаються недоторканими: цивілізації зі скарбу не створити, як і не створити її двом дівчатам, хоч би їм було по вісімнадцять, хоч по двадцять п’ять. Те що подає знаки, міг залишити на спогад про себе минулий світ, наслідком якого ми тепер потішаємось — можна сказати, ділимо на двох, та навіщо зайвий раз тривожити серце: ми таки проживаємо на землі, тому вчорашні події не можна назвати армегедоном (він настане, коли на Землі залишиться остання-самотня людина). А раз є ми, є інші дівчата-жінки, то десь там мають бути представники і чоловічого роду.

Блиск кочує з лівого плеча Ери на праве — це вона так дражниться: в нас до отаких оптичних трюків за три роки витворився талант. На відстані однієї милі добачаємо, що сяйво видають руки людини. Долаємо останній відрізок на бігу.

Перед нами розкішне живе дерево затуляє гору, яка пірнає під землю — певно горі, як і тамтому морю, ніхто не сказав, де його місце. З дерева до нас регоче крихітне-прикрихітне дитинча, брязкальцем в руках ловить крізь листя проміння сонця і пускає їх нам у очі.

Ані найменшого сумніву у нас не було, що ми натрапимо на скарб. На що надіємось, те й отримуємо.

— Привіт, принцесо! — вітаємось єдиними вустами.

Світловолосе дитинченя віє до нас худою, білою ручкою — таке враження, що воно й сонця аніколи не бачило: голеньке, бліденьке, та не так щоб вже аж голодуюче. І віє від неї чимось незнаючим — цього запаху ми з сестрою до сьогодні не зустрічали.

Мала насміхається з нас, доки не називаємось. Дитина представляється, як Малаї — гарне ім’я. Тепер ключ до її вуст у наших руках.

— Ти тут звідки? — намагається підловити на гарячому малу дикунку.

— А ви звідкіль? — говорить на французькій.

Манірним помахом руки Ера вказує в сторону, з якої ми вийшли, тоді киває говорити малій. Дитина ловить наші погляди своїми гігантськими зеленими очима та провадить гори поза собою.

— Крихітко, ти тут одна? — питаюсь, коли це мала голосно заходиться сміхом. Її пивний тельбух кидається врізнобіч, шкода гілка її міцна й втримує гидке каченя. Ера докоряє мені за мої нехороші помисли. Вертаю думки до сокола, що зникає в цій стороні — а чи мале бісеня не бачило десь тут нашого птаха?

Ера, оповита цікавістю, підходить під дерево, щоб побачити своє зображення у дитячому дзеркальці і щойно її очі торкаються його поверхні, як вона відсапується назад: нехай Ера не бачить себе уже три роки, та точно не своє віддзеркалення споглядає. Я також вловлюю чужу постать у дитячих руках. За нашими спинами виникають дві жінки, як і дитинча — світлолиці, пишніші за нас, обоє прикривають стегна сірими плахтами, десятки білих дрібних кісок оперізують їх груди навхрест, зв’язуючись вузликами. Від жодної не віє старістю. Оцінивши їх вигляд, без остраху вітаємось.

У мене з Ерою на думці одне й теж: якщо є жінки, є дитина, то дуже ймовірно, що поряд має бути і…

— Давно нас не вітали кочовики. Яким вітром вас сюди занесло? — їхня мова така ж розкішна, як і їхні тіла.

Ми з сестрою застановляємось — здається, тут на нас ніхто не чекає.

— Я — Ера, а це моя сестра Кара, і наша місія на землі — знайти рідний дім.

— Тоді наша місія — прийняти подорожуючих, як своїх гостей, — відказує друга жінка, мовою ще прекраснішою, аніж у її супутниці.

Полишивши дитину надалі на дереві, ведуть нас до свого житла. Ера у постійних запитаннях: скільки їх, чи є серед них ще діти, де вони беруть воду і… На лицях незнайомок легкі усмішки, але й ті стають невидимими, коли ми увіходимо у гору в землі. Жінки беруть нас за руки і проводять у темряві. Мені вельми неспокійно стає на душі: холодні, грубі стіни ховають яву мого бажа, жодного знаку його теплого вікування. Ера надалі не припинає свого питального діалогу, нехай не отримує жодного слова у відповідь, я й собі підкашлюю — так даємо знати одна одній, що причин для тривоги немає: допоки обидві живі. Помічаю зі своєї сторони жовтий просвіт, мій поводир говорить: «Прийшли».

Обіруч заходимо із сестрою у склеп округлої форми, радіус приблизно в тридцять метрів, висока стеля приховує небо і всю його красу. У дальньому куті видніється чорніший чорного прохід, з ситуацією якого нас не знайомлять так, як з тутешнім склепом.

По колу палають смолоскипи. Шумно та тепло. Мешканці-жінки вбрані аналогічно як наші провідниці — розсідаються по печері, кожен займається своєю справою: точать каміння до каміння, різьблять дерево, ліплять фігурки та посуд із глини, обробляють шкури, готують їжу, сплять — дивне видовище для теперішнього часу. У центрі вогонь обсідають три хвороби — одна старша зі іншу — туди нас і запрошують.

Вовтузня припиняється, хороші французькі слова летять у нашу сторону. Провідниці представляють нас старим тіткам і йдуть геть займатись своїми справами. Інші жінки й собі повертаються до роботи.

Наймолодші дівчата — наші однолітки: вони точать шкури каменями і таким способом отримують рамтя, яким убирають стегна. Інші — середніх років: сам час аби їх лона розкрилися, даруючи світові нове життя… Жодної у надії. Всі білі, світловолосі, клопітливі і надто старанні у своїй роботі — думка людини зі світу зовні: печерна людина не знає неба-сонця, знає лиш свою тінь через хмільне світло полум’я, а тому й несправжню. Та ж недосконала людина сама вільна обирати собі життя.

Старість біля тліючого вогню лякає: білісна шкіра рясної хворості заточується за кольоровими косами — сива старість та біла молодість перемішуються у мисах; соски вростають у волосся, груди стають частиною коси: частиною болісного плану вроди, що перетворюється з плином часу на спогад заздрості.

Сам по собі час — жорстока зброя вічності проти людей: ніяк нам з сестрою його не перехитрити.

Сідаємо перед вогнем, який заледве тліє. Хворобливі жінки точать одна одній на вухо неголосну бесіду, з-під лоба поглядаючи на нас, у руках кожної — розпечена вуглина: як тільки вона холоне, вони повертають її до вогню, прибираючи до рук розжарену; це єдине, що підтримує у них тепло життя — вогонь, ось їхній баж, а інакше всі троє давно не живці.

Роззираючись, Ера тишком-нишком жартує:

— Сперечаються, як нас краще засмажити.

— Твій гумор тут не доречний, — киваю на розписану французькими жінками стіну.

— А хто казав, що я жартую, — показує на напис стелі.

Не впізнаю мови над своєю потилицею — досі нам не зустрічалася людина, яка б познайомила нас із цією мовою.

— І все таки допускаю, що я смачніша, — штурхаю сестру.

— Ну і прапор тобі в руки!

Нам, сестрам, добре разом — ще б оцих пишногрудих краль, що снують довкола, замінити чоловічими персонажами, отоді б узагалі — пісня!

— Ми розкажемо вам те, що говорили іншим, а тоді ви підете своєю дорогою — відговорюється скрутним голосом старості та, що сидить ліворуч.

— Ми і не надіялись засиджуватись на вашому бенкеті, — підхльостує хворобу Ера. Вона сама на себе не подібна — надмірна близькість зі своїм бажем п’янить їй голову. Вона точно лякає людей у віках, а то ж наші єдині ключі до знання Вічних Ідей. Переполохані, підкликають до себе одну з наших провідниць — прибігає до них, не перейшовши лінії каміння, яка означує небезпечний простір їхньої хвороби.

Так гірко дивитись на них: повні мудрості, близькі друзі смерті…

Шум-гам зростає, мовби щоб ми з Ерою не почули лишнього, та дарма — Ера тут як риба у воді: все чує, все бачить, наче стає на голову від мене вища — вона ще не бувала у таких тісних стосунках зі своїм бажем. Мої кволі думки-сили звернені до Єдиного.

— Звідки вам відомо про бенкет? — обзивається до нас все та сама жінка, інші — як води в рот набрали.

— Мені мій баж повів, — схиляється над недопалком вогню Ера — у нього щедре на слово серце.

Троє жінок схиляються одна до одної, страхаючись Ери — зізнатись, я і сама не впізнаю її голосу, — беруться за руки і ліва надалі говорить:

— Я Омалія, а це мої сестри — Габо і Креса, — коси на грудях впиваються намертво у її шкіру, зміями випивають з неї останню кров, але Омалія не здається, — моя старша сестра, Габо, — вказує на жінку поряд, — завтра святкує своє народження — своє останнє народження, а знаєте що це означає?

— Що смерть як ніколи близька до неї.

— Не просто близька, — із запинкою подивляється з моєї сестри жінка, — завтра смерть стане їй сестрою.

— Навіщо ви так кажете? — видавлюю з себе питання, і одразу жалкую — третина кисню полишає тіло.

— Тому що смерть — це свято, а хто святкує її — того з почестями зустрічають на небі. Світ підступний, має волю як і кожна людська душа; людина, яка воювала з ним, втрачала душу у землі, бо тремтливих світ не вітає у горішньому царстві — віддає їх на поживу землі. Та якщо людина мудра і волею своєю чинить мудро, то життя її не викрасти світу цьому: вона ж бо першою прийде до нього, і він прийме її, невісту, дивуючись з її сміливості, і місце відведе їй у світлих проверстках буття; вона ніколи не знатиме спраги і голоду: її мудрість буде їй за воду, а сміливість — за їжу, коли ж до неї прибудемо і ми, то подаруємо любов у повні і відсвяткуємо у вічності наше свято.

— Тому завтрашній день — то день смерті Габо, — перепитує без знаку питання у реченні Ера. Середульша стара коливає головою, обмінює холодну вуглину на свіжоспечену і бає:

— Я хочу щоб ви із сестрою були присутні на моєму святі. — Її чорні зуби — це порох, кожне слово трухлить з вуст. А ж у мені третина кисню!

Очікую, що Ера нас відмовить. Вона мовчить, раз киває — мовчазна згода є пактом миру, й не обов’язково поклоніння послуху. Мої надії на ухід жевріють разом з полум’ям.

Старі засипають одна одні ступні вуглинами, переплітаються руками і оповідають нам мудрості, яких завтра стане як і тепер мого дихання — на третину менше. Як довго протягнуть двоє інших сестер у своїй неповноцінній любові на землі?

Бають одну й тут саму історію, про одну й ту саму людину різними стилями, з відмінними незначними деталями; коли вони розповідають земля тікає мені з-під ніг і переношусь у часи події — це початки колишньої нової ери, коли жила людина-пророк, якій мало хто вірив, яку вбили за правду, бо світ більше волів брехню, який спас людину від гріха віддаючи своє життя, нехай та продовжила в ньому потопати: потопала два з половиною тисячоліття, аж доки не перетворилась на купку спопелілої історії, яку тепер з сестрою збираємо по світу.

Живемо в столітті перед новою ерою — простуємо туди, звідки все починалось: до народження людини, яку всі-всі зрадили — і якою ж була та людина! Його пережиття близьке мені, нехай знаходимось від тієї події у найвіддаленішій точці, до якої лиш наважилась дійти історія нової ери. Нині лікуємо час в зворотному порядку — назад до початків.

Аж тут виявляється, і на нашу превелику радість, що Єдине не є одне у собі, а має у собі три особи, і щойно тепер розумію любов, яку не скупиться дарувати: Він не єдиний самозакоханий, не самозамкнений у любові двох, але щедрий у своїй тріаді.

Я завжди знала, що поговірка про третього лишнього є брехливою.

Нас попереджують, що сказане в голові не вкладається: слова пророків слід берегти навіть не розуміючи достоту, але слід зібрати воєдино і берегти у серці, і може колись таки зустрінеться мудрець, який роз’яснить в чому ж є істина. Допоки серцю моєму неважко прийняти парадоксальні слова — це мрія кожної людини, щоб її Творець стався твореним, ходив біч неї, говорив великі правди слів серцю твоєму…

Плачучи у серці, як і я, Ера дякую за новотвори. Плачемо за те, що давно знали, та ж коли правди слова мовляться у голос — то добрячим ляпасом відбиваються на щоках, що аж душа вивільнюється на правди поклик.

Вугілля побіля старостин холоне, вони виявляються обкладені холодним камінням, лишень самотня вуглина мліє посеред холодного полум’я — один на три не поділиться. Помишляю, ну ось настав їхній час: зараз усі втрьох віддадуть Єдиному душу. Стара, що праворуч, задирає голову і горлає у замкнену над нами стелю. Стеля не валиться від громового вереску, мої останні надії побачити сонце розповзаються по стінах разом з рядками стихів. Нас із сестрою обдає холодним жаром, коли раптом перед нами падає смолоскип і ватра спалахує синім вогнем; на купи каміння хвилями налітають іскри і воно оживає.

Наступним за смолоскипом над полум’ям появляється знайоме пернате чудо. Невидюче око сокола зациклюється на мені.

Ера, яку живить сила світу цього, не видає ані звуку, моє ж серце вельми боляче турготить у грудах — стримую його, переполоханого, руками зовні. Ефектно спалахують вогненні язики і гієнами пожирають птицю.

В повітрі пахне смаженим.

— Мені бракує сонця, — шепочу до сестри, беручи її за руку.

Її тіло напружується під моїм млявим дотиком.

— Еро?


Одна третя повітря тримає мене при житті. Життя моє з цього часу у руках моєї сестри. Сестра остання людина, яку бачать мої розплющені зіниці. Зіниці заплющуються, стримуючи на собі її образ. Образ сили, віри і волі, по якому розливаються віршовані зі стін слова. Слів чарівливіших моє вухо не чуло — та й чи бачило око прекрасніший лик! Лик сестри освічує темряву, по якій мандруємо у печері, і я вірю у її потугу. Потуги Ери вистарчає на нас обох, пак нині виявляюся її випробуванням, а Еру — справжньою надією на спасіння світу від забуття.

Я так вірю у свою єдину сестру…

Повернення до життя повноцінного відзначається гострим болем в грудях. Забуваю як це воно — рівно дихати. Задихаюсь. Ера наказує не бути такою пожадливою, припадає до моїх вуст: дихаємо поволі та розмірено. Пригадую нормальний стан людини, який у сьогоденні тримається на волосині і його небезпечно легко втратити.

Сестра за моїми плечима — як гора, надійно спираюся на неї спиною. Ера обіймає мене, тішачись, що серце моє б’ється правдиво, а груди надимає тепле повітря. Я й собі радію з сонячної атмосфери: на фоні сонця лице Ери яскриться золотим німбом — ця дівчина не зі світу цього. Вона — свята!

Знічев’я холод пробігається попід шкірою ніг, зрештою нас двох покриває з головою — переводжу погляд наліво і помічаю знайоме дерево із знайомою білісною дівчинкою. А мить тому їх ще тут не було! Одночасно з Ерою розкриваємо вуста: я кажу — «дерево», Ера опускає малу принцесу по рангу і випалює — «дитина». Тепер обоє знають свої імена: дерево запустить коріння, а дівчинка спуститься на землю.

З-за дерева появляються наші супутниці і ми піднімаємось з колін. Досі не знаємо їх імен, тому і сторонимось. Клопочуться моїм здоров’ям і простягають дармо руки — Ера не віддасть мене анікому, — запевняю, що я в нормі, коли це з дерева валиться дівча. Одна жінка вспіває зловити його на руки і те, впізнаючи у ній свою матір, вмить заходиться плачем. «Мати» — кажу вголос. Знічев’я маля хапає рятівницю за груди та починає ссати — оце справжнє місце дитятка: не на дереві, а на материнських грудях. Жінка-мати втішається, вона падає на землю, пестить голівку свого дорослого немовля, у якого не було материнського дитинства — не знало маля що воно таке на цій землі — а ось інша родичка їхня з одного роду-племені, не відаючи материнських інстинктів, спалахує заздрощами:

— Урсалія не рада буде.

— Урсалія? — перепитую.

— Її справжня мати, — іронічно відказує розгнівана.

А годувальниці та малятку хоч би ти хни: щасливі, що їм повідують їхнє призначення.

— Ти мусиш повернутися — говорить вона до Ери — тебе чекатимуть на бенкеті.

Серцем сестра звіщає мені тримати рот на замку — слухаюсь, стиснувши розжарені кулаки. Ера висловлює думку обох:

— Ми з сестрою — не розлий вода, я не можу полишити її тут, а самою йти в печери.

— Доведеться вашій сестрі пробути ніч на одинці, — говорять, начебто мене тут і не було — ви прийняли запрошення і назад дороги немає, — лихо шкіриться тлуста француженянка.

Прошу не покидати мене, та ж сестра сестру не переспорить — Ера обіцяє прийти зі заходом сонця до вогню печер. Розгнівана зникає з очей і я беруся критикувати сестру.

— Як ти могла, я не відпущу тебе туди одну — навіть уявити не можу себе без тебе!

— Ти не можеш туди повернутися.

— Що тут без тебе, що там з тобою — для мене однаковий шлях.

Ера мовчить, поперемінно поглядає на схід та на південь.

— Еро, самотність уб’є мене, ти знаєш.

— Ні, серця не роз’єднає нам жодний камінь. Обіцяю, жодний меч не проткне моє серце, аби не завдавати болю твоєму — забирає мої руки у свої та прикриває собі груди — я не віддам його анікому, доки воно в мене стукає.

Тепер час моєї мовчанки. Обіймаю сестру, молячись аби мій баж не поспішав сідати за обрій. Ерине серце примовляє не бути смішною: якби сонце спинилось летіти над землею, остання також би не вертілась, а так як зроду-віку вони, як взаємолюбиві створіння, розвиваються, і все довкола них не припиняє сходити на щабель слави, й ми не спиняємось крокувати уперед, то витворити чудо недосконалою-скінченою думкою дармо.

— Вони тебе пожеруть.

Ера зводить з моїх дурощів плечима.

— Якщо бігти зараз, то є шанс, що ви спасетесь, — відкликається стороння особа, про яку ми забуваємо. Це маля набирається сили і радить нам, дорослим, як нам бути, — усі тікають, але не всім вдається втекти: земля бо кругла і єдина, тож ніде сховатись, окрім як схоронитись у ній самій.

У мене мороз по шкірі — нам з Ерою ще зарано розвоюватись попелом на вітру. А мала напевне що правду бає: вона знає все про все, оскільки просиділа на дереві, споглядаючи зовнішній світ, немало-небагато біля трьох років. Названа мати підтверджує слова дитини.

— Гості не кладуть кості на стіл: вони не переживають бенкет, а якщо переживають, то все одно залишаються у череві гори — шляху назад немає.

— Немає шляху назад, — задумавшись, підходить Ера до молодої пари, — а як щодо шляху вперед?

Не чую її думок — оці сестра ховає від мене.

Жінка на словах провадить Еру по тунелю, виводить з пуза до грудної клітки, через праве плече та до горлянки, а звідти темною-темною пащею вислизнути по язику крізь зуби назовні. І за що мені таке вислуховувати — це шлях: «з вогню та в полум’я» — голошу, аж Ера закатує свої малахітові очі.

Мої азурити не такі прекрасні.

— Тікати негайно! Тікати! — шепоче молочними вустами немовля. Воно страшне: наче карлик, бач, інакше його неможливо було опустити на землю — недоліткам усюди місце.

— Я не тікатиму, — заявляє Ера, — але і жити буду. При заході я повернусь в печери і набиратимусь сил від мого бажа, а при сході повернусь до сестри і ми продовжимо наші пошуки життя.

Ерина самовпевненість мене лякає, можливо дурниці і я не хочу усамітнюватись під чорним небом, та ж годі перечити неспокою в наших сестринських серцях.

Ми так і стояли, обіймаючись — дві сестри посеред жовтої пустелі, обабіч живого, зелено дерево, при розпеченій до червона скелі, смиренної матері-годувальниці та розумному немовляті, які відмовились вертатись під землю, зайнявши належне місце під сонцем, і шепотіли поперемінно то взаємолюбий, то напоучаючий діалог.

Горизонт і сонце заливаються екстазом і ми собі молимо молитву. Із блаженним серцем Ера відходить у бісову пекельню. Й ані пари з вуст.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка