У чому цінність людського життя



Скачати 164.92 Kb.
Дата конвертації10.01.2018
Розмір164.92 Kb.

У чому цінність людського життя

Кожна людина цінує в житті різне: хтось - добро, ввічливість, стосунки, інші почуття, хтось - гроші, мистецтво та матеріальні блага.

На мою думку, деякі люди не замислюються над тим, що є найціннішим для них, приділяю­чи більше уваги дрібницям. Мало хто усвідом­лює, що найдорожчим скарбом людини є її влас­не життя.

По-перше, ми створені Богом не просто так, а для того, щоб робити добро не тільки собі, а й іншим.

ГІо-друге, протягом життя людина має мож­ливість змінити не лише себе, а й світ у цілому, перетворюючи його на яскравий спалах у Всесвіті.

Багато людей, прагнучи знайти і зрозуміти цінність життя, витрачають величезну кількість часу, проте мало хто знаходить ключ від дверей, що ведуть до відповідей на всі запитання.

Так, видатний художник Пабло Пікассо, створюючи картину «Дівчинка на кулі», намалював дівчину, яка стоїть на кам'яній кулі серед пустелі. На мій погляд, ця куля зображує життя, яким іде кожна людина. Художник хотів ще раз підкреслити, що кожен із нас може впасти з цієї кулі в будь-який момент, втративши життя, то­му треба цінувати кожну мить і насолоджуватися нею.

Згадаймо хоча б колишнього президента США Джона Кеннеді, який зробив значний крок для досягнення взаєморозуміння на Землі. Він був першим, хто намагався зупинити ра­сизм, доводячи всім, що життя кожної людини будь-якої нації має незаперечну цінність не тільки для її близьких, а й для всього людства.

Згадуючи нашу славетну Лесю Українку, можна стверджувати, що вона, тяжко хвора, писала поезії, у яких підносила правду і справедливість. Ця жінка мужньо трималася до останніх днів, доводячи, що людина в найскладніших ситуаціях повинна боротися за життя.

До речі, Конституція кожної країни містить у собі статтю, де зазначено, що життя людини є найціннішим скарбом.

Психоаналітик Зиґмунд Фройд не сумнівався в тому, що «життя людини неймовірно цікаве». «Прагнучи розібратися в його таємницях, я витратив багато сил та часу і продовжую займа­тися цим. Задля того щоб знайти цінність життя всіх нас, я жертвую своїм життям, бо тільки так я зможу відповісти на запитання, які мають довести, що життя треба цінувати», - розмірковує він.

Тому не дивно, що моя бабуся часто повто­рює: «Час треба проводити з розумом, бо він, як і життя, безцінний». І це справді так, бо тільки рухаючись уперед, ми збагачуємося духовно і робимо добро для інших.

Отже, треба боротися за життя, розцвічуючи його яскравими барвами. Лише роблячи добро для інших, ми можемо сподіватися на шану людську.

Тож цінуймо життя, бо це - найголовніше багатство кожного з нас.



Що визначить подальшу долю людства - віра в силу людського розуму чи віра в окрему особистість

Я переконаний, що для того, хто замислюється про майбутнє своєї країни, віра в окрему особистість невіддільна від віри в силу

людського розуму. Хіба ж зможуть люди, позбавлені національної самосвідомості, необізнані в історії, політично неграмотні, прийти на референдум і зробити правильний вибір? Ні. Кажуть, народ має той уряд, на який заслуговує, тому тільки згуртоване, сильне суспільство спроможне дбати про кращу долю держави, обирати далекоглядного, мудрого керманича Для цього треба позбутися жадібності та егоїзму й хоч інколи думати не про те, що дає нам країна, а про те, що ми можемо дати їй.

Прикладом до представлених вище аргументів можуть бути прекрасні, гідні наслідуван­ня образи з літератури. Для мене, у першу чергу, це Євген Рафалович (повість І.Франка «Перехресні стежки»). Справжній лідер - освічений, інтелігентний, цілеспрямований, здатний на ро­зумні компроміси, непохитний у своїх переко­наннях. Такій людині сьогодні я без вагань на­дав би право керувати країною. Можна також згадати козацтво, представлене у творі М.Гоголя «Тарас Бульба». Будучи сильною, свідомою громадою, воно спроможне обрати гідного ліде­ра й так само усунути його, якщо той утратив авторитет, не виправдав сподівань.

Не менш значущі приклади ми знайдемо й в історії. Це відданий своєму народові, справжній патріот Богдан Хмельницький. Він присвятив усе своє життя боротьбі за свободу України від польських поневолювачів. Дуже привабливою також для мене є постать одного з американських президентів - Рональда Рейгана. який підніс економіку країни на високий рівень, закріпив статус США як однієї з провідних держав світу, пішов на діалог з СРСР, тим самим зробивши крок до припинення «холодної» війни.

Тож можу зробити висновок, що мирною, забезпеченою, демократичною державою Україна буде лише тоді, коли люди свідомо вирішувати­муть її подальшу долю на виборах, коли власна майбутнє і майбутнє своїх дітей від дадуть у руки мудрим і далекоглядним політикам



Родина - людського духу святиня

Я вважаю, що і в давнину, і в непевному сьо­годенні саме родина є чи не єдиною святинею духу людського. Адже з плином часу не втрачають актуальності й значущості поняття «батьківська турбота», «синівський обов'язок», «мамина ласка», «сестринська вірність», «бабусина казка»... Родинні стосунки не змінюються під тиском технічного прогресу. Рідні завжди підтримають і зрозуміють, допоможуть і пробачать. Для кожного з нас сім'я - це найсвятіше і найсвітліше. Звичайно, кожна родина має і свої проблеми, але ці тимчасові труднощі не повинні заступати в душі найголовнішого - відчуття тепла й любові.

Обговорюючи тему сім'ї, не можна не згадати про світлі спогади дитинства Олександра Довженка, описані в кіноповісті «Зачарована Десна». Усі в родині були «грішні», кожен мав свою «провину перед Богом і людьми», але не на цьому акцентує автор. Саме сім'я стає епіцентром усіх його дитячих вражень, які зігрівають душу й викликають чисті сльози смутку за тим часом, коли рідні були живі й здорові, а рідна земля давала силу й натхнення.

Образ матері - невід'ємний складник творчості багатьох письменників. Торкають струни нашої душі рядки, які доводять, що саме в родині дитина отримує перші уроки гуманності й моралі:

«Любить людей мене навчила мати і рідну землю, що б там не було» (А.Малишко), «Роби добро, - мені казала мати, - і чисту совість не віддай за шмати!» (Д.Лавличко). Тому не дивно, що образ матері часто поєднується з образом Батьківщини:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати...

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

В.Симоненко

Сім'я - одна з найдавніших форм спільноти людей. Вона виникла значно раніше від класів, націй, держав, ще за часів первісного ладу. У Київській Русі існували великі родини, у яких були діди, батьки й кілька сімей одружених дітей (середньостатистична сім'я складалася з восьми осіб). До початку минулого століття в сім'ях традиційно було багато дітей. На жаль, зараз у родинах мають в основному по одній ди­тині, а це негативно впливає на загальну кількість населення України.

Хочеться звернути увагу й на проблему ді­тей, позбавлених батьківського виховання. Скільки любові й турботи потрібно цим юним душам, щоб не зачерствіли вони без материнсь­кої ласки, не охололи без родинного вогнища.

Отже, усі ми родом з дитинства, усім нам дає наснагу й тепло сім'я. Зберегти в серці той во­гник, що запалили наші батьки, передати його своїм дітям - обов'язок кожного. Щоб не пере­ривався зв'язок поколінь, щоб міцнів наш рід, щоб зберігалися найдорожчі цінності народу - мова, віра, пісня, традиції. Родина - це справж­ня святиня духу людського.



Родина - людського духу святиня

Родина є святинею для кожної людини, вона берегиня людської моралі, національних звичаїв і традицій. Ми не уявляємо свого життя без рідних людей, які завжди готові зігріти нас теплом і ласкою, любов'ю, бажанням допомогти й розрадити. Материна ніжна турбота, батькова вимогливість і сила сприяють формуванню людського характеру, бо саме в сім'ї ми починаємо розрізняти, що гарно, а що погано, що можна робити, а що ні. Спілкування з рідними має великий вплив на нас. Наприклад, від бабусі я дізналася про свого дідуся, про її рідню. Від неї я почула перші пісні, казки, з її розповідей про давні часи я вчилася любити рідний край. Вона навчила любити і шанувати старших, піклуватися про молодших.

Код родової пам'яті передався моїм батькам, а потім і мені. Вони з великою шаною продовжують традиції нашої родини. Тато й матуся дбають про мене, люблять мене, розуміють, вони завжди поряд. Тому родинна злагода вселяє в мене життєвий оптимізм, віру в справедливість, допомагає жити, творити, переборювати труднощі.

Пригадуються такі слова з пісні «Родина», яку виконував Т.Петриненко:

Може, в житті хтось принаду підкине У чарівних, звабливих очах. Тільки родина, як зірка єдина, Твій порятунок - надійний причал.

Для нас, українців, родина - це берегиня не тільки моральних чеснот, а й охоронець духов­ної святині національного - родинної культури. Так, у творі «Тигролови» Іван Багряний зображує українську родину. Опинившись на Дале­кому Сході не зі своєї волі, родина Сірків не розгубила ні любові до України, ні високої духовності. Сірки ніколи не цураються свого походження, у дітей виховують шанобливе ставлення до національно-родинних традицій.

Змалювання роду, сім'ї, де засівалися перші зерна добра і людяності, любові до батьків - це основні теми також і в творчості О.Довженка. Так, у творі «Зачарована Десна» він створив образи прадіда, прабабусі, діда і дядька, батька з матір'ю. Через увесь твір проходить думка, що людина може сформуватися, тільки пізнавши історію свого краю, національні традиції, увібравши в душу морально-етичні ідеали, життєві цінності і культуру рідного народу.

У пісні Анатолія Матвійчука «Єдина родина» звучать слова:

Ми всі одна сім'я,

Єдина ми Родина –

У кожнім нашім

«Я» Частинка України!

Єдина ми родина –

Мільйони різних «Я»,

А разом - Україна!

Мені хочеться, щоб усі родини в Україні жили в мирі, злагоді і достатку, як справжні г дарі своєї землі.

Отже, родина є святинею людського кожного свідомого українця.

Я переконана, що серед молоді та патріотів своєї Батьківщини, які будуть продовжувати найкращі традиції українського роду та рідної Батьківщини:

Хай свіча палає, - в святості схилюся,

За добро і щастя Богу помолюся.

Буду я молить за свою родину,

За прекрасну й вільну неньку Україну.



Ольга Качан

Сучасний вандалізм - звідки він, звідки ця психологія браконьєрства

Бути людині вандалом чи духовним браконьєром вирішує вона сама. Невже від само початку так влаштовано у світі, що всюди, де йде будівник, повинен іти невідступно і руйнівник Звідки ж беруться браконьєри, вандали різних рангів? Науково-технічний прогрес випереджає духовно-моральну культуру суспільства. Справді, розумом людина сягнула висот, але відстала духовно. Звідси, мабуть, і всі нещастя.

Життя людини - це, на мою думку, творчість, але це не означає, що кожна людина мусить народитися художником, ученим чи балериною. Можна творити просто добру атмосферу навколо себе. Людина залишає по собі пам'ять. Про це треба дбати не з якогось там певного віку, а, я вважаю, з самого початку свідомого життя, адже людина може піти в небуття будь-якої миті.

Кожному з нас необхідно мати мету, інакше то буде не життя, а животіння. У чому ж для мене мета життя? Я гадаю: примножувати добро в тому середові іщі, що нас оточує. А добро - це насамперед щастя всіх людей. Можна й у дрібницях творити добро, можна й про велике думати, але мале й велике не можна розділити. Велика мета починається з малого - із бажання добра своїм близьким. Треба прожити життя з гідністю, бути добрим, великодушним, людяним, не стати егоїстом, вандалом, браконьєром. Тому вибір - будувати чи руйнувати - на совісті кожного з нас.

Яскравий приклад вандалізму, духовного браконьєрства бачимо в романі О.Гончара «Собор». Автор показав боротьбу здорових, світлих, творчих сил у людині й суспільстві з байдужістю й аморальністю. Саме через образ Ізота Лободи письменник висловлює свої тривоги: то буде з нами, людьми, із соборами, з природою, адже так багато розвелося браконьєрів, руйнівників. Люди стали інертні і байдужі, до протесту здатні лише одиниці типу Миколи Баглая, молодого максималіста, або ж люди старшого покоління, такі як Ізот Лобода, котрі не в змозі примиритися з варварським ставленням до природи, з аморальністю в суспільстві.

Не будьмо байдужими, бо всі ми свідки руйнувань і, по суті, беремо в них участь. Руйнуємо тим, що стоїмо осторонь. Руйнуємо своєю байдужістю. Порушені в «Соборі» проблеми актуальні й нині, але сьогодні вони набули ще більшої гостроти. А загрозливі явища, які жив­лять духовне браконьєрство, стали масштабнішими. Не можна не згадати ті випадки (які, до речі, почастішали), коли молодь іде на кладовище розпивати горілку, а потім трощить пам'ятники. Що відчувають ті люди, що дістають метал із надмогильної плити? Чи болить у них хоч інколи душа? Чи спиться їм спокійно?

Отже, треба дорожити кожним днем, миттю. Треба жити так, щоб устигнути залишити після себе добрий слід. Адже живе не той, хто димить, живе той, хто горить. Не втрачаймо душу, лю­дяність, доброту, бо найстрашніші втрати - духовні.

Розум накопичує знання, серце - мудрість

Одного осіннього ранку дитина вперше йде до школи, мріючи, що тепер стане дорослою і розумною, все пізнає. На це старші школярі лише поблажливо всміхаються. Мовляв, недовго радітимеш, ще набридне. Таке різне ставлення до знань...

Насправді знання - то справжнє золото в житті людини. Чи здатні лінькуваті невігласиоцінити всю красу самоцвіту знань, роздивитися кожну його блискучу грань, що їх ніколи перелічити найрозумнішому? Народна мудрість каже: «Ми бідні не тим, що нічого маємо, а тим, що нічого не знаємо».

Яке це задоволення - пізнати щось нове цікаве, про що ти раніше не знав, а потім застосувати свої знання на користь суспільству а хоча б собі. Здобувати знання треба впорядковано, всотуючи їх, мов губка, і не загубив жодної краплини.

Передусім потрібно вивчати культуру свого народу. Що розумніша людина, то сильніше тягнутиметься вона до нових знань. Справжні знання допомагають робити справжні справи.

Навчаючи, виховуючи дитину, батьки вчителі завжди зверталися до народної мудрості, до скарбів фольклору, які тісно пов'язані щоденним життям людини.

З роками людина стає не тільки розумнішою а й мудрішою, здобуваючи життєвий досвід. Ми починаємо робити добро непомітно, не заради визнання і нагород, а заради чогось кращого, високого, світлого. «Зробив комусь добро – забудь, зробили добро тобі - пам'ятай про це все життя Ми можемо відрізнити щиру людину в: лицеміра, справжнього друга від підлабузника «Не той друг, що медом маже, а той, що правду очі каже». Починаємо цінувати внутрішню красу а не зовнішню. «Обличчям гарненький, а на справи - гаденький». Цінуємо час, розуміємо бать '

Народ проніс через століття безцінні скарби своєї мудрості. Мудрість народу - то криниця, якої ми черпаємо щодня, яка відображаєнаціональну ментальність. Тож знання і вміння їх застосовувати збагачують людину духовно вони є найціннішим даром, метою в житті Знання - це справжнє багатство.



Справедливість - міф, реалія чи наївне прагнення досконалого світу

Що можна сказати про справедливість як морально-правову категорію? Мабуть, скільки людей, стільки і відповідей на це питання. На мою думку, справедливість - це лише наївне прагнення досконалого світу.

Свідченням цього є наше життя, у якому кожна людина відстоює свою правду. І дуже часто правда однієї людини не така, як правда інших.

Це можна помітити і в політичних переконаннях різних партій, і в поглядах на моральні категорії окремих людей. А чи багато можемо на­звати історичних постатей, які прагнули загальної справедливості? На жаль, ні.

Прикладом прагнення справедливого суспільства є доля багатьох письменників, які за своє волелюбство, утвердження незалежного, а значить справедливого життя, зазнали неаби­яких страждань. Усі їхні зусилля так і не стали реальністю. Про це свідчить хоча б доба Розстріляного відродження.

Ще один яскравий приклад - Помаранчева революція. Жодна сторона не дочекалась справедливості. Усіх спіткало гірке розчарування, бо ми так і не побачили правдивих дій від своїх політичних лідерів.

Замість висновку скажу таке:

Чи справедливим є життя? Для когось - все. Комусь - нічого. Комусь безхмарне майбуття, А комусь йти і йти до нього...



Іван Овсянніков


Що робить людину Людиною

Найважча професія - бути Людиною.



Хосе Марші

Людина - це жива істота, що володіє даром мислення і зрозумілою для інших мовою, здатністю створювати знаряддя та використо­вувати їх у процесі суспільної праці; людина - це втілення інтелектуальних і моральних якостей.

Начебто всі ми володіємо цими якостями, але кого ж насправді можна назвати людиною з великої літери? Як розрізнити справжню Людину і того, хто лише уподібнюється до неї, при­ховуючи свою справжню сутність під людською личиною?

На мою думку, справжня людина, по-перше, пізнається у праці. Недарма Чарльз Дарвін вису­вав теорію про те, що праця зробила з мавпи людину. Адже у праці видно хто є хто. І на підтвердження цієї думки Борис Олійник писав: Ми всі із хліба виростали, сину, Із праці себто - чуда із чудес, Яка нас охрестила на людину, Піднявши з чотирьох до піднебесь.

По-друге, справжня людина - це талант. Але, як усім відомо, ідеальних людей не буває, тому талант у кожного свій. І той живе у добробуті і щасті, хто може свої здібності уміло, гармонійно розвинути та спрямувати у правильне русло - людина має займатися тим, що їй дано від Бога.

Я абсолютно погоджуюся із філософом Григорієм Сковородою, який пропагував ідею спорідненої праці і вважав, що лише завдяки такій праці можна пізнати людське щастя.

Та все ж мені здається, що найголовніше, чим відрізняється Людина від інших істот, є її душа - внутрішній світ. Бо лише Людина може пізнати такі почуття, як кохання, ненависть,дружба, радість, щирість, гордість, сором, біль. Лише справжня людина має совість, яка часто є найсуворішим її суддею.

Буває, що за негарні вчинки ми людину порівнюємо з тваринами: напився, як свиня; злий, як собака; упертий, як віслюк; хитрий, як лисиця... Бо люди і справді часто уподібнюються до тварин, коли порушують моральні приписи.

Я думаю, саме тому мій дідусь часто повторює відому істину: «Життя прожити - не поле перейти».

Тож гарні вчинки - ще один складник справжньої Людини, і чим їх більше, тим вона людяніша.

Отже, чисте сумління, шляхетна поведінка, справжні почуття, споріднена праця і, звичайно, інтелект - ось те, що робить людину Людиною.

Не може вбить поета куля жодна, коли в його поезії народ

...Ми ще повернемось,

обов'язково повернемось,

бодай - ногами вперед,

але: не мертві, але: не переможені,

але: безсмертні.

В.Стус­

Ялежу на зеленому килимі. Горілиць. А над теплою землею, наді мною розгортається, ши­риться симфонія неба: десятки, ні - сотні, тисячі, мільйони різнокольорових цяток. Зірки дивляться крізь простір. Ні, не зірки - одинокі душі. Невидимою силою підвішені у вічності - як у раю. І очі ангелів дивляться лагідно і просто, і чисті душею горять на небі маяками для мандрівників. А неспокійні, буремні, різнобарвні цятки - то борці і мученики, що й досі горять за правду...

Напевно, серед безлічі отих мерехтливих вогнів, сяючих людських душ, є й ті, що жили й страждали за народ, за рідну землю.

Мужні воїни, пращури наші дивляться на нас звисока, а серед них співці народні, поети - ті велети духу й таланту, що їх не так часто посилає нам Бог. Саме вони - те єдине, чим можемо пишатися ми і наші нащадки, вони - гордість наша і слава, виразники душі й духу народного.

Від того дня, коли людина вперше зримувала слово, й до наших днів існує на землі поезія. Вона змушує думати, радіти, сумувати, любити. Крізь часи бездуховності й бездержавності поети пронесли слово правди, дух волі і братерства, боротьби і непокори, дух України.

Однією з таких зірок, що з'явилася, спалахнула і згоріла, залишаючи після себе світло, була Олена Теліга - оригінальна особистість, творча, горда в житті і поезії. Вона не тікала від війни, а добровільно йшла в її вогонь і згоріла в ньому:

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

Поетка залишилася живою назавжди, бо безмежно любила свою Україну.

Так, існування людини-борця завжди балансує на межі між життям і смертю. І вижити допомагає ота «невідгадана сила» - сила духу.

В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

Зрослась небезпека з відважним життям,

Як з тілом смертельника крила, -

писав Олег Ольжич - «жива українська душа, зв'язана зі своїм народом». Справжнє мистец­тво не можна вбити, не можна посадити за грати слово правди. Воно все одно відроджується й повертається до людей. Таким було мистецтво слова Василя Стуса - геніального поета, свідо­мого борця за правду і права людини: Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір.

Україна була частиною душі поета, його долею і болем.

Згасла зірка життя пристрасного борця за свободу України. «Ми ще повернемося», - обіцяв він. Він повернувся в Україну після своєї смерті «не переможений, але: безсмертний», безсмертний у своїй творчості:

Так вбивалося слово, в присмерковому дні. Та не вдалося вбити, Не вдалося... Ні!

Отже, «не може вбить поета куля жодна, ко­ли в його поезії народ». На шляху в безкінечність, у дорозі до світла згадаймо тих, хто вмирав на Соловках і Колимі, кого закатовано, за­мучено, розстріляно за сміливе й неповторне слово, за любов до своєї країни, за іншу думку й власну волю.


Добре жить тому, чия душа і дума добро навчилася любить (Т.Шевченко)

Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою питання: «Хто я? Навіщо живу на світі? Що є добро, а що зло?» В усі часи відповіді на ці питання прагнули знайти філософи і вчені, поети і прозаїки. Наприклад, Тарас Шевченко писав: «Добре жить тому, чия душа і дума добро навчилася любить».

Особисто я підтримую цю думку, бо вважаю, що тільки та людина, серце якої наповнене доб­ротою, буде жити у повній гармонії зі своєю душею і досягне будь-яких висот.

Це справді так, бо доброта, чуйність, уміння розуміти чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити добрим словом, допо­могти характеризують Людину з великою літери. Саме така людина керується у своєму житті законами доброти, а добро, як відомо, найчастіше перемагає зло.

Яскравим прикладом цього може слугу пати образ Павлика з оповідання С.Черкасенка «Маленький горбань». Його доброта, щирість, чуйність, співчуття перемагають байдужість та злість Захарка-розбишаки. Я пишаюсь цим героєм і вважаю, що в душі всі люди добрі, просто є такі, які не навчилися робити благородні та милосердні справи.

Також хочеться навести приклад із власного життя. На моєму життєвому шляху зустріча­ється дуже багато добрих людей. По-перше, це моя сім'я, яка дарує мені тепло, друзі. По-друге, наш класний волонтерський загін, який надає допомогу всім, хто її потребує. Я отримую від життя величезне задоволення, тому що обрав шлях добра.



Отже, щоб відчути себе щасливою людиною і жити добре, завжди потрібно пам'ятати про милосердя, безкорисливість, любов до людей, допомогу. Тільки роблячи добро для людей, ми змо­жемо наповнити своє життя яскравими барвами.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка