Творча особистість учителя як передумова інноваційних процесів у системі освіти 14 – 15 квітня 2005 року Полтава 2005



Сторінка1/17
Дата конвертації23.10.2017
Розмір3.34 Mb.
ТипПротокол
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г.Короленка

Факультет фізичного виховання

Кафедра методики викладання спортивних дисциплін
Всеукраїнська студентська науково-практична конференції


ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ УЧИТЕЛЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У СИСТЕМІ ОСВІТИ

14 – 15 квітня 2005 року

Полтава - 2005


УДК 371.03.036.001.76:796 (063) (477)


ББК 74.204.2+74.204.562

Творча особистість учителя як передумова інноваційних процесів у системі освіти: Матеріали Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції. - Полтава 2005. – 153 с.




РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Синиця Василь Петрович – доцент кафедри теорії і методики фізичного виховання;

Константиновська Лариса Олександрівна – старший викладач, завідувач кафедри методики викладання спортивних дисциплін;

Квак Ольга Вікторівна – канд. біологічних наук, доцент кафедри біологічних основ фізичного виховання;

Свєртнєв Олександр Анатолійович – викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін;

Власенко Наталя Вікторівна - старший викладач кафедри методики викладання спортивних дисциплін.
До збірника наукових праць увійшли матеріали в яких розглянуто актуальні проблеми формування особистості сучасного студента; організації самоосвіти студентів; реалізації творчої спрямованості особистості майбутніх фахівців в процесі проходження педагогічної практики; проблеми інноваційного розвитку футболу в Україні; основні аспекти оздоровчої фізичної культури та фізичної реабілітації в системі освіти; педагогічні та рекреаційні технології для сфер дозвілля.

Друкується згідно з рішенням вченої ради Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка

Протокол № 12 від “31” березня 2005 р.


ВСТУП
ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ
В умовах реформування освітньої галузі згідно з оновленою парадигмою виховання виняткової актуальності набуває проблема модернізації системи загально педагогічної підготовки майбутніх учителів у навчальних закладах ІІІ – ІV рівнів акредитації. Її обов’язковою складовою є удосконалення технології формування професійно - компетентної особистості майбутнього вчителя з такими яскраво вираженими характеристиками, як демократичність, гуманність, толерантність, громадянськість, патріотизм, почуття національної власної гідності, комунікабельність, працелюбність тощо.

Сучасна система фізичного виховання переживає період пошуку стратегічних рішень свого розвитку, що спонукало до початку методичного осмислення і реформування шкільного фізичного виховання, розробки нових педагогічних технологій, які відрізняються новим поглядом на завдання школи, зміст і методи шкільного навчання, іншими підходами до учня, трактуванням його потреб та інтересів.

Як не прикро, але молодь не завжди вміє використати всі можливості до реалізації своїх фізичних потреб і одна із причин цього – відсутність у багатьох людей, передусім в учнів шкіл, інтересу до занять фізичною культурою і спортом. Такий інтерес, вихований у дитячі роки, стає міцним фундаментом, на який в подальшому спираються всі дії людини, спрямовані на збереження працездатності, зміцнення сили і здоров’я.

Реформа школи потребує покращення фізичного виховання, органічного поєднання його з загальним вихованням учнів. Значне підвищення фізичної підготовленості школярів неможливо без зацікавленості їх фізичною культурою. Але як зацікавити школяра фізичною культурою? В музичному вихованні, наприклад, зроблено так: вчитель насамперед ніж почати оволодівати музичною технікою повинен зацікавити дитину музикою і навчальна програма надає засоби для цього.

Тому головною умовою успішного фізичного виховання є сам вчитель. Доволі часто вчителі фізичного виховання говорять: “Я працюю по своєму”. До вчительського мистецтва відноситься точна відповідь видатного французького живописця П. Ренуара. Його запитали: “Метр, що важливіше у мистецтві” “Як” або “Що”? Ренуар відповів “Важливо - Хто”.

Дослідження та досвід показує, що успішність роботи вчителя залежить не тільки від його володіння педагогічними прийомами, а без прийомів зрозуміло, нема вчителя, але і від доцільності та своєчасності їх використання та від вмілого орієнтування вчителя у самій суті навчально-виховного процесу.

Важливе значення також має авторитет вчителя. Що ж таке авторитет вчителя? Як його придбати, або точніше, завоювати? Якщо людина отримала диплом, в якому написано “Викладач фізичного виховання”, то це ще не підстава для поваги. Це тільки повід. Авторитет вчителя фізичного виховання складається з того, щоб ділом довести вагомість своєї професії, а потім своїм авторитетом відстоювати собі нові території та нові права.

Мабуть, як і в гімнастиці: “Спочатку гімнаст працює на авторитет, а потім авторитет працює на гімнаста”.

Перед нами стоїть задача – на ділі підвищити якість навчання, трудового, морального, естетичного та фізичного виховання підростаючого покоління, підготовка його до праці та захисту Вітчизни.

Реалізація цього завдання полягає у забезпеченні психологічної перебудови вчителів на рішуче звільнення від застарілих, відживших себе форм роботи, на подолання формалізму, шаблону які стримують ініціативу. При такому підході, розширюються можливості вчителів у виборі оптимальних методів і засобів навчання, впровадженні в практику досягнень педагогічної науки.

І нема іншого шляху, як стверджувати себе ділом, яке так чітко виражено в гаслі “Здоров’я нації – головне багатство держави”.
Л.О.Константиновська,

зав. кафедри методики викладання

спортивних дисциплін

РОЗДІЛ І. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ СУЧАСНОГО СТУДЕНТА

Марина Поступайло

Вінницький торговельно-економічний

інститут КНТЕУ
СУЧАСНИЙ СТУДЕНТ – ЛЮДИНА ХХІ СТОРІЧЧЯ
У словнику С.І. Ожегова є визначення: "Особистість – людина як носій яких-небудь властивостей". Отож, спробуємо визначити, якими ознаками наділений сучасний студент.

Поняття «формування особистості» вживається у двох значеннях.

Перше – формування особистості є предметом психологічної науки, завдання якої – вияснення того, що є в наявності і що може бути в особи в умовах цілеспрямованих виховних і навчальних дій.

Це є, власне, психологічний підхід до формування особистості. Друге значення – формування особистості як її цілеспрямоване виховання.

Це – педагогічний підхід до значення завдань і способів формування особистості.

У процесі формування особистості відділити засоби навчання від засобів виховання вельми проблематично, тому вони виступають у єдності. Умовно процес виховання поділяють на:



  • розумове виховання;

  • трудове виховання;

  • моральне виховання;

  • естетичне виховання;

  • фізичне виховання.

Слід мати на увазі й те, що, з одного боку, процес розвитку особистості студента – це соціальний процес, який тягне за собою зближення моделей поведінки студентів з вимогами суспільства, а з другого – індивідуальний процес нагромадження власного культурного і життєвого досвіду. Останній пов’язаний з феноменом самоактуалізації, який виявляється у породженні та функціонуванні ціннісно-смислової свідомості особистості і зумовлює особливості її самовизначення. Вирішальна роль у цьому процесі належить самосвідомості особистості студента, яка включає в себе світогляд. Вихідним моментом в аналізі самосвідомості студента може служити «Я-концепція», що є сукупністю всіх уявлень індивіда про себе і включає переконання, оцінки і тенденції поведінки. Серед безлічі компонентів «Я-концепції» виділяють два рівні (актуальне «Я» та ідеальне «Я»), неминуче розходження яких є зоною духовного розвитку студентів. Абсолютна більшість студентів з різним рівнем самооцінки підтвердила своє активне внутрішнє прагнення до гармонізації духовних сил.

А.А. Мазаракі зазначає, “Сучасні студенти – це вельми прагматичні люди: вони дуже добре відчувають що їм потрібно. Все, що розвиває їх знання, навички, все те, що необхідно їм для побудови їх майбутньої кар’єри студенти дуже легко сприймають” [ 1 ].

Одним із найважливіших джерел формування духовного потенціалу студентства на цьому рівні виступає вуз. У ньому відбувається процес залучення молоді до загальнолюдських моральних та естетичних цінностей, таких як добро, краса, істина, любов, гармонія, духовність. Навчальний процес у вузі може стати джерелом духовного потенціалу студентів тільки за умови скоординованості навчальних дисциплін на основі цілісного бачення змісту освіти, який адекватно відображає картину світу. Все це обумовлює необхідність інтегральної моделі навчання, яка може бути реалізована тільки в рамках гуманістичної парадигми освіти і відображати не лише вимоги соціуму, але й особистісний підхід.

Унікальною здатністю актуалізувати інтерес до широкого кола проблеми, що мають загально соціальне значення , володіють ЗМІ.

Результати вивчення впливу джерел інформації про музичне мистецтво на формування духовного потенціалу студентів виявили значну розбіжність думок щодо вибору засобу інформації та улюблених радіо - і телепередач.

Характерно, що більшість студентів віддають перевагу інформації, що передається каналами телебачення.

Таким чином, рівень включеності студентів у суспільство – своєрідне джерело їхнього духовного потенціалу [ 2 ].

Література:


  1. Мазараки А.А. Современные студенты //Маркетинг и реклама – № 2. – 2005р.

  2. Практична психологія і соціальна робота - №2. - 1999р.


Олександр Шаповал,

Олександр Свєртнєв

Полтавський державний

педагогічний університет

імені В. Г. Короленка



УМОВИ ТА ЗАСОБИ САМООСВІТИ СТУДЕНТІВ
Відмітною особливістю сучасного етапу розвитку країни є вдосконалення системи управління суспільними та виробничими процесами, які зумовлюють різке підвищення ролі людського фактора практично у всіх сферах народного господарства. Тому необхідно, щоб кожен спеціаліст систематично підвищу­вав рівень свого професійного розвитку. Важливим є також якісне поліпшен­ня підготовки спеціалістів для народного господарства.

Для вирішення цього завдання поряд з удосконаленням системи народної освіти, розвитком мережі перепідготовки спеціалістів та іншими заходами не­обхідно звернути особливу увагу на можливості самоосвіти особистості. Ве­ликою кількістю досліджень встановлено, що ефективність і результативність процесу самоосвіти особистості істотно залежать від рівня розвитку спеціаль­них особистісних рис, від засвоєних знань, уміння здійснювати самоосвітню діяльність. Відтак у педагогіці поставлені й вирішуються питання про підви­щення ефективності навчання, про цілеспрямоване формування готовності до самовиховання й самоосвіти (Ю.К.. Бабанський, А.К. Громцева, В.С. Ільїн, НА. Половникова, Л.І. Рувинський, А.В. Усова, Т.І. Шамова та ін.).

Розглядаючи готовність особистості до самоосвіти як синтез внутрішніх умов, що зумовлюють принципове здійснення процесу самоосвіти, мож­на виокремити в її складі чотири, на нашу думку, важливих елементи:

- цілісний емоційно-особистісний апарат (внутрішня потреба в самовдо­сконаленні, особистісні цінності, емоційно-вольовий механізм, загальні розу­мові здібності тощо);

- система знань, умінь, навичок із самоосвіти, що засвоюється особистістю (повнота і глибина сформованості наукових понять, взаємозв'язків між ними, уміння співвідносити наукові поняття з об'єктивною реальністю, розуміння віднос­ності знань і необхідності уточнення їх шляхом систематичного пізнання тощо);

- уміння та навички грамотно працювати з основними джерелами соці­альної інформації, зокрема книгами, бібліографічними системами, автомати­зованими інформаційно-пошуковими засобами, радіо, телебаченням, спеціалі­зованими лекторіями (уміння орієнтуватися у великих обсягах інформації, вибрати головне, зафіксувати його тощо);

- система організаційно-управлінських умінь і навичок (ставити й вико­нувати завдання самоосвіти, планувати свою роботу, вміло розподіляючи зусилля та час на різноманітні обов'язки, створювати сприятливі умови для самодіяльності, здійснювати самоконтроль, самоаналіз результатів і характе­ру самодіяльності тощо).

Виокремленні елементи готовності особистості до самоосвіти в цілому досить різносторонні й вичерпно характеризують можливості студентів щодо організації та реалізації процесу самоосвіти. Уміння розрізняти рівні готовності особистості до самоосвіти дає змогу встановлювати відповідність між сформованими можливостями вихованців, здійсненням процесу самоосвіти й педагогічними засо­бами його реалізації. На основі оцінки рівня готовності студентів можна осми­слено вибирати раціональні засоби самодіяльності.

Педагогічний процес у вищому навчальному закладі передбачає три рівні готовності до самоосвіти: початковий, середній, вищий.

На початковому рівні мотиви самоосвіти студентів в основному стихійні. Вони не пов'язують особисті потреби в самоосвіті з суспільними інтересами. Знання з навчальних дисциплін мають ізольований характер. Часто студенти не бачать навіть внутрішньо-предметних зв'язків між різними науковими по­няттями. Уміння працювати з джерелами інформації не систематизовані, де­які не використовуються взагалі. На цьому рівні студенти не вміють само­стійно організувати самоосвіту, а можуть лише певним чином добросовісно виконувати вказівки та рекомендації викладачів.

Для середнього рівня готовності особистості до самоосвіти властиве праг­нення навчитися самостійно ставити перед собою цілі самоосвіти та якісно виконувати їх. Студенти розуміють необхідність пов'язувати самоосвіту з інтересами суспільства, але не завжди вміють чітко сформулювати відповідну мету. Знання з навчальних предметів систематизовані, однак міжпредметні зв'язки ще не завжди чітко усвідомлюються. Студенти вміють працювати з основними джерелами інформації, але не завжди можуть раціонально застосовувати їх у самоосвітній діяльності. Вони вміють самостійно організувати процес самоосві­ти, проте можуть раціонально планувати цілісний засіб самоосвіти.

Для вищого рівня характерне глибоке розуміння особистістю необхідності керуватися в самоосвіті соціально значущими цілями, уміння чітко сформулю­вати такі цілі, прагнення досягти їх оптимальними способами. Знання особис­тості мають цілісний характер. У їх основі лежить глибоке розуміння наявності внутрішньо і міжпредметних зв'язків у науці. Кожен суб'єкт самоосвіти вміє раціонально застосовувати різноманітні джерела інформації у своїй діяльності. Він уміє на науковій основі оптимально керувати процесом самоосвіти від і планування до здійснення задумів і самоконтролю отримуваних результатів. Формування в студентів готовності до самоосвіти відбувається в педагогічному процесі. Тому його спеціальна організація й подальша реалізація є головною умовою, що спонукає вихованців до самоосвіти. Розкриємо потенційні можливості педагогічного процесу здійснювати вплив на розвиток у вихованців готовності до самоосвіти.

Ефективність педагогічного процесу залежить від здатності викладачів педагогічно грамотно керувати самоосвітою студентів, від готовності вихо­ванців до самоосвіти і від відповідного засобу. Кожен викладач ціле­спрямовано діє на особистість студента, тобто здійснює внутрішнє (педагогіч­не) управління вихованцями, їх освітою, розвитком, професійною підготов­кою тощо.

Головною умовою, що спонукає студентів до самоосвіти, є, на нашу думку, характер взаємодії викладача та вихованців у педагогічній практиці. Вважа­ючи, що така взаємодія повинна мати всі ознаки системи і максимально сприяти розвитку рівня готовності особистості до самоосвіти, зазначимо основні ви­моги, на основі яких плануються та здійснюються способи педагогічного впливу на особистість вихованців. Провідним компонентом системи взаємовідносин викладача та студентів є суб'єктно-суб'єктна взаємодія між ними, а складо­вою виступають суб'єктно-об'єктні відносини. Такий підхід дає змогу не тільки активізувати суб'єктну діяльність вихованців, а й сприяє її вдосконаленню. Студенти отримують можливість через діяльність у межах системної взаємодії з викладачами виявляти самоуправління й поліпшувати його якість. В основі планування та реалізації конкретних видів взаємодії між викладачами та сту­дентами в педагогічній практиці мають лежати фактичний рівень готовності особистості вихованців до самоосвіти і завдання із зони найближчого розвит­ку, розв'язання яких сприяє підвищенню цього рівня. Важливою умовою розвитку в студентів готовності до самоосвіти є динамічність системної взає­модії між викладачами та студентами. Саме через динаміку їх взаємодії буде виявлятися діалектика системних взаємовідносин між викладачем і вихован­цями, що зумовлюються, головним чином, розвитком готовності студентів до самоосвіти.

Розглядаючи педагогічний процес як умову самоосвіти студентів, дово­диться враховувати, зокрема, необхідність формування умінь особистості здійснювати самоконтроль результатів своєї діяльності.

Кожному рівню готовності студентів до самоосвіти відповідають етапи, на яких застосовуються певні педагогічні засоби виховання та освіти студентів.

Реалізація в педагогічний практиці цілісного спеціально сконструйованого педагогічного засобу, а також системна взаємодія викладачів із вихованцями викликають відповідний відгук із боку останніх. За умови сприятливого впливу на студентів ті активно займаються самоосвітою.

Беручи участь у реалізації спеціально організованого педагогічного проце­су, студенти засвоюють цілі його функціонування, поступово усвідомлюють їх актуальність, розуміють необхідність, а пізніше відчувають потребу спри­яти їх досягненню. Сприймаючи цілі, поставлені викладачем, як особисті, вони починають свідомо прагнути до їх досягнення. З цього, скажімо, зароджується внутрішнє управління (самоуправління) особистості процесом самоосвіти у відповідній педагогічній практиці. Тоді цілісний педагогічний засіб, що реа­лізується на практиці, стає засобом самоосвіти особистості.

Якщо в педагогічному процесі відбувається цілеспрямований розвиток готовності особистості студентів до самоосвіти, то в них зростають потреби в нових знаннях, у покращенні особистісних рис, підвищується рівень сформованості знань з навчальних предметів, умінь працювати з джерелами інфор­мації, удосконалюються організаційно-управлінські уміння. Із підвищенням рівня готовності особистості до самоосвіти з волі викладача змінюються взаємо­стосунки останнього з вихованцями в навчально-виховному процесі, а також цілісній засіб виховання та навчання молоді. У такому розумінні цілісний педагогічний процес є провідним засобом самоосвіти студентів.

Таким чином, створюючи в педагогічній практиці умови, сприятливі для самоосвіти особистості, викладачі спонукають студентів залучатися не тільки до вирішення завдань виховання та освіти, а й до свідомо здійснюваної суб'єк­тивної діяльності із самоосвіти безпосередньо у педагогічному процесі. До­сягти цього можна тоді, коли вихованці сприймуть спланований викладачами цілісний педагогічний засіб як власний, відчують себе повноправними учасниками педагогічного процесу, які несуть відповідальність за його результа­ти. Необхідно так організувати взаємостосунки між викладачами та студен­тами, щоб останні могли свідомо та системно керувати своєю діяльністю, зок­рема самоосвітньою. Цілісне управління самоосвітою студентів у педагогічній практиці має становити синтез педагогічного управління та самоуправління особистості.

Іншим важливим засобом самоосвітньої діяльності студентів є заходи, що плануються й реалізуються за їхньою власною ініціативою (домашня робота щодо реалізації власних планів, колективні семінари, гуртки, організовані студентами тощо). Якщо стосовно педагогічного процесу студенти лише виконують вказівки викладачів, зокрема в організаційно-управлінському аспекті, то організація заходів поза педагогічним процесом вимагає від них мобілізації зусиль щодо самоосвіти шляхом пошуку та засвоєння соціального досвіду. До засобів самоосвіти, що організовуються студентами, належать мотиви, цілі та зміст самоосвіти, методи та форми самостійного пошуку та засвоєння соціального досвіду, зумовлені готовністю особистості до самоосвіти, резуль­тати самодіяльності, методи та форми її самоконтролю, самоаналізу й само­оцінки.

Результати самоосвіти студентів (знання, уміння, навички, набуті особистісні риси) багато в чому визначаються не тільки мотивами, цілями та змістом, а й складом дій студентів, зусиллями, що їх докладають студенти, в пошуку та засвоєнні змісту самоосвіти. Тому вони органічно пов'язують з іншими ком­понентами аналізованого засобу самоосвіти студентів.

Результати самоосвіти слугують важливим показником якості функціонуван­ня процесу самодіяльності студентів при співвідношенні їх із цілями та зав­даннями. Здійснити подібне співвідношення можна за допомогою самокон­тролю, самоаналізу і самооцінки. Сутність самоконтролю полягає в тому, що результати самодіяльності порівнюються зі змістом самоосвіти самими студентами. Са­моаналіз полягає не лише в тому, щоб відобразити результати самоосвіти, а й у тому, щоб з'ясувати причини, що зумовили їх, особливості, які характе­ризують залежність результатів від способів самодіяльності особистості, від факторів, що були вибрані. Самоаналіз є важливим джерелом самооцінки якості функціонування процесу самоосвіти. При цьому важливо підкреслити значущість самооцінки для самостійності студентів взагалі.

Дослідження показали, що тільки цілісно організований та реалізований на практиці педагогічний процес підвищує ініціативу студентів, сприяє роз­витку готовності до самоосвіти, підвищує самосвідомість, відповідальність за доручену справу.



Олександр Нездийминога,

Геннадій Слюсарєв

Полтавський державний

педагогічний університет

імені В. Г. Короленка



КЕРУВАННЯ САМОСТІЙНОЮ РОБОТОЮ СТУДЕНТІВ
Особливість діяльності спеціаліста в умовах науково-технічного прогресу полягає в подальшому прискорюванні зміни (темпів оновлення) професійних знань, умінь та навичок і, у зв'язку з цим, у здатності працівника самостійно, швидко і якісно удосконалювати свою кваліфікацію. Таким є соціальне за­мовлення суспільства системі освіти сьогодні. Воно продиктоване не тільки повсякденними потребами у постійному підвищенні якості підготовки спеціа­ліста, але й більш глобальним соціальним завданням — привести стан освіти у відповідність до нових цілей удосконалення суспільства.

Найбільший резерв і головна умова інтенсифікації соціального й економіч­ного прогресу — людський фактор, формування кожного члена суспільства як всебічно розвиненої особистості. Такий шлях прискорення соціального прогресу шляхом активного формування його носіїв вимагає істотної перебудови змісту, методів і технології всієї системи освіти. У самому процесі вдосконалення освіти акцент діяльності викладача дедалі зміщується з розробки нових форм і методів активізації власної діяльності на стимуляцію активності студента. Від волі, інтересів і прагнень останнього залежить ступінь залучення до навчаль­ного процесу і, як наслідок, успішність оволодіння професією.

Методична система педагогічно керованого самонавчання покликана реалі­зувати в умовах роботи вищого навчального закладу педагогічну й дидактич­ну системи. Будь-яка методична система ґрунтується на процесі передачі професійного й соціального досвіду діяльності, є технологією перетворення його і тими, хто навчається, з незасвоєного в засвоєний. У методичній системі цей досвід є одночасно і предметом, і результатом процесу передачі, ставши здобут­ком того, хто навчається, він виступає також найважливішим регулятором подальшого вдосконалення системи керованого самонавчання студента.

Вона націлена на переробку, перенесення соціального досвіду — змісту осві­ти, поданого в програмних документах (джерелах), у відповідні навчальні матеріали, організацію діяльності тих, хто навчається, а отже, і створення відповідних умов для ефективного керування самим процесом привласнення соціального досвіду студентами

Самостійна робота студентів є тією методичною під­системою, яка забезпечує умови уміння за умови наявності або відсутності безпосереднього керівництва з боку викладача. Такий підхід дає змогу, на­приклад, сформулювати в рамках організації професійно спрямованої само­стійної роботи студентів педагогічне завдання щодо оптимізації результатів навчання і витрат часу.

Щоб подібна методична система функціонувала на оптимальному рівні, необхідно, аби студент був одночасно й об'єктом керування, і суб'єктом, який творить процес руху від незнання до знання.

Система керування самостійною роботою студентів має три рівні: факуль­тет; окремий курс; навчальна дисципліна. Усім цим рівням відповідають і основі функції керування в навчанні: планування — координація навчальних дисциплін, що паралельно вивчаються (деканат); дидактична і методична ді­яльність викладання (кафедри).

Основний рівень організації і керування самостійної роботи — це керування в межах конкретної навчальної дисципліни, у ході якого передбачається фор­мування у студентів інтелектуальних умінь й особистісних якостей, елементів розумової культури.

Самостійна робота студентів, методика її організації на рівні навчальної дисципліни безпосередньо пов'язані з активізацією пізнавальної діяльності тих, кого навчають. Лекції, вправи, семінари орієнтовані, як правило, на масову фронтальну роботу студентів. Проте процес уміння у структурі аудиторних занять, як і позааудиторна навчальна робота окремого студента, за своїм характером індивідуальний. Тому оптимальне керування пізнавальною діяль­ністю студентів у цілісному педагогічному процесі найвищою мірою індивіду­алізовано. Урахування індивідуальних відмінностей у мотивах, темпах і прийомах пізнавальної діяльності тих, кого навчають, у зв'язку з особливостями розвитку організму і психіки, рівнів довузівської підготовки студентів і низки інших факторів може бути каталізатором удосконалення навчального процесу.

Принцип індивідуалізації в навчанні взагалі й у системі керування самостій­ною роботою зокрема передбачає: перехід до вивчення нового матеріалу тільки після високої якості засвоєння попереднього; індивідуальний темп; опрацювання матеріалу; використання писемних джерел знань, яким надається перевага; залучення більш підготовлених студентів як консультантів; використання лекцій з метою мотивації самостійної пізнавальної діяльності й озброєння студентів методологією пізнання.

Слід визначити дидактичні цілі дисципліни, що вивчається, і навчальних одиниць. Під дидактичними цілями ми розуміємо прогнозовані, завчасно заплановані результати навчання, які виражаються за допомогою понять на­вчальної діяльності студентів, що об'єктивно визначається і контролюється. На практиці дидактичні цілі або ж визначаються дуже широко, внаслідок чого їх не можна порівняти з реально отримуваними результатами, або ж замінюються змістом теми (тем) навчання без визначення того, на якому рів­ні сформованості знань і вмінь студент має засвоїти зміст теми, що вивчаєть­ся. Найсуттєвіший недолік у цій галузі — заміна дидактичних цілей, тобто цільових діяльностей студентів, запланованих діяльністю викладача. Звідси— викладач працює у поті чола, студент — упівсили. Визначення дидактичної мети має відображати навчальну діяльність студента, яка потрібна і прогно­зується, необхідні умови для реалізації і передбачуваний, реально відчутний результат.

Необхідно керувати самостійною роботою студентів на основі методичних інструкцій і дидактичних матеріалів. Навчальні, методичні матеріали, з якими працює студент, умовно можна поділити на дві частини: 1) навчальні тексти, дидактичні матеріали (підручники, посібники, збірники задач і т. ін.); 2) ме­тодичні інструкції для навчальної роботи над матеріалом. Ці матеріали, особ­ливо методичні інструкції, виступають у реальному навчанні як засіб безпосе­реднього керування роботою студентів (тобто керування за відсутності викладача). В них у загальному вигляді викладено досвід викладача (його ре­комендації, вказівки, завдання, що ставляться), який передається студентові. Такі інструкції розробляють для кожної навчальної одиниці.

Особливі вимоги мають висуватися до змісту дидактичних матеріалів, що становлять перспективну програму і план процесу навчання. Дидактичні ма­теріали необхідно укладати з урахуванням специфіки сучасного контингенту студентів, вкрай різноманітних як за віком, так і за рівнем підготовленості, з урахуванням особливостей сприймання ними навчального матеріалу, дефіциту навчального часу. Оптимальне планування навчального процесу вимагає ретель­ного відбору інформації, справді необхідної для майбутнього спеціаліста. Тому в дидактичних матеріалах слід передбачати певний прийнятний мінімум і ро­зумний максимум. Це завдання першорядної ваги в умовах сучасного навчання, "оскільки навчання, як і будь-яка діяльність, має об'єктивну міру — реальний бюджет часу. У цьому аспекті має розглядатися й обсяг навчальної інформа­ції, передбачений для засвоєння студентами.

Великого значення для студентів набувають дидактичні матеріали, навчаль­но-методичні посібники до лекційного курсу. Вони можуть мати вигляд схем-планів: кожну тему лекційного курсу представлено в них у формі логічно виділених смислових частин, після яких можна запропонувати декілька на­ближених запитань або пізнавальних задач. Такі посібники вже самі по собі вчать студентів і допомагають їм у майбутньому самостійно виділяти в лекції основні смислові частини, що необхідно для кращого розуміння матеріалу, який вивчається. Дидактичні матеріали корисно роздавати студентам завчас­но, щоб вони могли бути орієнтиром як у ході лекції, так і під час підготовки до лекційних занять вдома.

Отже, дидактичні матеріали є нібито визначеною, наперед заданою програ­мою дій для того, кого навчають. Вони забезпечують турботливе ставлення викладача до бюджету часу студентів як денної, так і заочної форм навчання і враховують професійну спрямованість їх навчання. Націлювання студентів на певну інформацію, закладену в дидактичних матеріалах, дозує і стимулює їхню самостійну роботу, скеровує домашню підготовку студентів до наступної лекції, допомагає більш глибокому осмисленню матеріалу лекції, сприяє виробленню навичок роботи з книгою. Все це створює умови для самоорганізації пізнавальної діяльності самого студента, яка набуває цілеспрямованого характеру і проходить без безпосередньої участі викладача, хоча він незримо присутній і керує роботою студентів через програму, закладену в дидактичних матеріалах. Дидактичні матеріали є другим каналом керування пізнавальною діяльні­стю студентів. У їхньому змісті, структурі мають бути відображені всі дидак­тичні принципи, зокрема науковість, доступність, послідовність.

Потрібний систематичний зворотний зв'язок, що виступає у формі само­контролю і передбачає контроль з боку викладача. Зовнішній зворотний зв'язок, який здійснюється викладачем, є загальновідомим компонентом керування самостійною роботою студентів. Шляхом самоконтролю, здійснюваного на основі інструкції, тесту, студент перевіряє, наскільки ним засвоєно навчальний мате­ріал. Самоконтроль, як правило, пов'язаний з інструкцією, необхідною для самокорекції. Отже, студент дістає можливість виправляти в ході навчання неправильний розв'язок задачі, допущені ним помилки і т. ін. Чим точніша інформація про помилку або неправильний розв'язок задачі, тим ефективніша допомога, що надається студентові.

Говорячи про повне освоєння відповідних дидактичних цілей (завдань), ми маємо на увазі оволодіння студентом комплексом тем, розділів предмета навчання на завчасно визначеному рівні. Критерієм для такого визначення є рівень підготовки студента, необхідний і достатній для оволодіння новим ма­теріалом. Це стосується як окремо взятого навчального предмета, так і всіх навчальних дисциплін, які становлять обсяг спеціальності студента.

Пропонована система керування самостійною роботою студента виходить із точного визначення цілей, забезпечення їх досягнення за допомогою на­вчальних програм, проектованої діяльності й перевірки досягнення цих цілей у процесі вивчення і засвоєння кожної навчальної дисципліни шляхом само­контролю, після завершення якого настає контроль, а в разі потреби — спря­мована корекція з боку викладача.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка