Твір учениці 7-а класу Харківської загальноосвітньої школи №57 Кірзунової Вікторії Ленінський район



Скачати 56.84 Kb.
Дата конвертації27.10.2017
Розмір56.84 Kb.

Твір

учениці 7-А класу Харківської загальноосвітньої школи № 57

Кірзунової Вікторії

Ленінський район

Квіти – на граніті, на броні.

Сонце усміхається мені.

Поруч з ветеранами стою,

Наче клятву пам’яті даю.

Ветерани в світлій сивині,

А на грудях сяють ордени.
Немає теплішого вогнища за родинне: діти, батьки і онуки – найрідніші між собою люди, з’єднані в сім’ю Божою волею. Як гине дерево без коріння, так і людина не має майбутнього, якщо не знає свого родинного коріння. Відомо, що в біографіях людей так чи інакше відображена ціла історія Держави – України.

Родина, справді – велика сила, яка захищає нас від усіх життєвих негараздів.

Моя сім’я – невелика: тато, мати та я. Родоначальником є славетний дід моєї матусі, прадід Козлов Федір Захарович, який мешкає в місті Харкові. Я впевнено можу назвати прадіда славетним, бо він пройшов Велику Вітчизняну війну з початку та до Перемоги, має багато орденів та медалей.

Війна… Від одного слова стає моторошно. Вона залишилася в наших серцях незагоєною раною.

Війна увірвалася в їх життя раптово. Думки людей в той час були про мирну працю, щасливе життя, а не про знищення усього доброго. Обов’язок людства пам’ятати тих, хто захистив майбутнє покоління ціною власного життя і кому встановлено обеліски, пам’ятники, братські могили. З усією вдячністю нащадки пишуть золотом «Книгу пам’яті», – священну книгу минулого, яка має навчати і сучасні, і майбутні покоління.

Щоб вписати чергову сторінку до цієї книги, мені хочеться розповісти про мого прадідуся. Пішов він на фронт із самого початку війни, коли йому виповнилося 22 роки. В цей час, після закінчення Саратовського загальновійськового училища, молодим лейтенантом разом із своїми однокурсниками був направлений в розташування однієї з військових частин в місті Смоленськ. Тут він розпочинає свій фронтовий шлях як командир взводу артилеристів. Довелося пройти нелегку школу мужності…

Скільки крові було пролито!

Скільки людських життів знищено!

У перші дні війни загинув найкращий друг мого прадіда. А вже через півроку, під час чергового бою, йому повідомили про смерть сестри, яка воювала в партизанському загоні. Але ці трагічні події тільки надали хоробрості, відваги та зміцнили ненависть до ворога. На жаль, дійти до Берліна і зустріти там Перемогу прадіду не вдалося. Звістка про Перемогу наздогнала його в Молдавії. Під час рішучої атаки, рятуючи життя дивізії, отримав важке поранення та був відправлений до шпиталю. За цей героїчний вчинок прадід був представлений на отримання військового звання «Старший лейтенант»(позачергово).

Першою нагородою прадіда була медаль «За бойові заслуги».

Він також має орден Вітчизняної війни ІІ ступеню.

Був нагороджений медаллю Г.К.Жукова за особисту мужність, орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню. Щорічно 9 травня прадідусь отримує ювілейні нагороди з нагоди Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. У післявоєнні роки та до виходу на пенсію мій прадід працював заступником начальника відділення в колонії для засуджених. Робота була дуже нелегкою та специфічною, але прадід був сильною людиною, яка не звикла пасувати перед труднощами та присвятив всього себе перевихованню людей, які за різних обставин стали на шлях злочину.

Хоча моєму прадіду вже дев’яносто перший рік, його пам’ять вперто відмовляється забути ті жахіття війни та випробування, що впали на його молодість. до сьогоднішнього дня він не відмовляє у зустрічах зі школярами, які дозволяють молодому поколінню дізнаватися про гірку правду страхіть війни. Про свого прадіда я можу розповідати безкінечно: на стільки він мужня, сильна людина та цікавий співрозмовник. Саме тому я маю всі підстави пишатися прадідом і передавати світлі спогади про його бойовий та життєвий подвиг своїм одноліткам.
Пам’ять серця…

Пам’ять сивини…

Пам’ять тих, що не прийшли з війни.

Пам’ять – наче квіти на броні…

Сонце усміхається мені.

Чимало свят дарує нам весна,

Як в рідний дім повернення з дороги.

Та є найбільш хвилюючим для нас

Величне свято Перемоги.
Твір

учня 9-А класу Харківської загальноосвітньої школи № 57

Панкратова Ростислава

Ленінський район

Шануймо тих, хто не вернувся з бою,

Уклін доземний воїнам живим
Діти, батьки і онуки – найрідніші між собою люди, з’єднані в сім’ю Божою волею. Немає теплішого вогнища за родинне .

Хочу розповісти про моє родинне коріння, бо в біографіях близьких мені людей, так чи інакше відображена історія моєї держави – України.

Людина, яка не знає своєї історії, свого коріння – немає майбутнього. І закономірно, що кожна дитина, ще маленькою, починає цікавитися навколишнім світом, ставить питання «Хто я?», «Хто мої батьки?».

Підростаючи, я теж ставив батькам такі запитання. Родина, сім’я – це велика сила, тільки вона є найнадійнішим захистом від усіх життєвих негараздів.

Моя сім’я – невелика: тато, мати та я. Родоначальником є славетний дід мого батька, прадід Панкратов Михайло Авер'янович, який мешкав у селі Новогригорівка Херсонської області. Чому славетний, бо пройшов Велику Вітчизняну війну, має дуже багато нагород та відзнак.

Війна… Почуєш це слово і стає моторошно. Наше покоління переосмислює історію, останньої війни – Великої Вітчизняної, а в серцях наших прадідів – це незагоєна рана. Війна увірвалася в серця наших прадідів, як осколок. Скільки крові пролито! Скільки сліз виплакано! Рідна земля стала тоді суцільним згарищем. Плакали кривавими росами трави, падали чорні дерева, стогнала земля, але піднявся на бій наш народ, який відчував величезну відповідальність перед усім людством. І думали всі наші люди тоді не про знищення усього доброго, а про мирну працю, щасливе життя. Отже, саме добро і перемогло. Людство має пам’ятати тих, хто захистив майбутнє покоління ціною власного життя і кому встановлено обеліски, пам’ятники, братські могили; вулиці названі на честь безсмертних. Вдячні нащадки пишуть золотом «Книгу пам’яті» - священну книгу минулого, яка має навчати і сучасні і майбутні покоління.

Хочеться розказати й про мого прадідуся. Пішов він на фронт, коли йому ще не було й 20 років. Жах Великої Вітчизняної війни переслідував його до кінця життя. Особисті його воєнні дороги розпочалися 1942 року, коли німці окупували рідне село. Під час окупації він разом з іншими механізаторами доставив 77 тракторів із 78 до братнього Азербайджану, щоб зберегти техніку. За співпрацю йому було подаровано іменний килим , який на сьогодні зберігається у нашій сім’ї як родинна реліквія, так само цінуємо ордени і медалі, якими нагороджено мого прадідуся. Першою нагородою його була медаль «За відвагу», потім «За бойові заслуги», а також «За мужність». Він також має орден Вітчизняної війни ІІ ступеню. А потім щорічно 9 травня отримував ювілейні нагороди з нагоди перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. У післявоєнні роки відбудови створив вісім нових механізмів у колгоспі ім. Кірова, щоб полегшити працю людей і збільшити урожай на полях. У мирні роки працював головним інженером у рідному колгоспі. Він залишив по собі незабутній слід, бо про його діяльність написано в книзі «Історія міст і сіл УРСР» (Херсонська область). Моя прабабуся – Панкратова Віра Юхимівна працювала також у колгоспі, виховувала чотирьох дітей. Серед них дід, батько мого тата – Панкратов Леонід Михайлович. Він продовжив почату прадідом справу. Працював на благо своєї маленької Батьківщини, був кращим комбайнером колгоспу, герой соціалістичної праці, учасник ХХІІІ з’їзду ВЛКСМ у Києві 1978 року. Він також має нагороди, але одержані в мирний час. Вони й досі зберігаються в нашій родині.

Дідуся і прадідуся вже немає, але мені хотілося вклонитися їм до ніг за їхню мужність, чесність, солдатський героїзм, за волю і незалежність, які вони зберегли для нас. Тож не допустимо того, щоб ми, онуки та правнуки продавали на базарах ордени і медалі, политі кров’ю, в яких сконцентровані і біль, і пам’ять, багато з яких оплачено життям. Люди, тож давайте зупинимо всі війни на землі в ім’я майбутнього, щоб щасливо жила наша Україна, і всі ми. Хай буде на планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною.

Це необхідно і для нас, і для наших нащадків. Пам’ять про полум’яні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни.
Мій нащадку, вклонись

Обеліскам і ратним могилам,

У будущину сонячно щиро повір.

Браття й сестри із фронту і тилу,



Хай навіки освятиться мир.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка