Твір на тему “Уяви себе деревом, що росте у лісі ”



Скачати 30.01 Kb.
Дата конвертації30.12.2017
Розмір30.01 Kb.

Твір на тему

Уяви себе деревом, що росте у лісі...”

Здрастуй, синочку! Я сьогодні дізнався про те, що ти є на Землі, у мене, старого дуба, який за своє життя немало бачив, защеміло серце.

Колись, досить давно, років двадцять п’ять тому, восени, в мій лісок прийшла маленька дівчинка. Її з обох боків тримали за ручки тато і мама. Дівчинка була весела і говірка. Вона не переставала повторювати як їй тут подобається, бігала від дерева до дерева, гралася із татом у хованки і дуже тішилась, коли натрапляла на сімейку опеньків. Зривала вона їх не відрізуючи корінців, і батьки їй чомусь не пояснили, що так не можна. Так робили багато хто. Потім дівчинка підбігла до мене, старого кремезного дуба. Вона спробувала обійняти мене руками, та маленьких рученяток ледве вистачало до половини мого стовбура, дівчинка захоплено вигукнула: “Мамо, дивись, яке дерево!”. А потім вона назбирала повні кишені моїх жолудів, і, коли тато пояснив їй, що з кожного з них може прорости паросток, з якого виросте ось такий могутній і сильний дуб, дівчинка пообіцяла обов’язково посадити жолудя у парку біля свого будинку. Та я знав, що вона не зробить цього, бо так казали багато хто, а потім засохлі жолуді викидали на смітник. Дівчинка ще довго гралася, бігала, весело сміючись, а коли вони збиралися від’їжджати, голосно сказала: “Тату, мамо, це буде мій ліс!”.

Потім ми з нею бачилися ще декілька разів. Якось спекотного літа вона з друзями приїхала до нас відпочивати. Ще не вийшовши з машини, вона вигукнула: “Ось дивіться, це мій ліс.” Голосною ватагою вони вийшли на галявину, увімкнули гучну музику, розклали вогнище. Компанія довго веселилася. Збираючись додому вони залишили по собі декілька пляшок у прозорому лісовому струмочку, що сріблився на сонці і напував кожного спраглого в лісі, а на галявині дотлівало не зовсім загасле вогнище. Я не здивувався, бо так робили багато хто. Та того вечора звідки не візьмись, здійнявся вітер, роздмухав жаринки і вони, палаючими язиками, почали їсти віковий ліс. Тільки чудо врятувало більшу частину лісу – раптом почав шуміти дощ. З часом ліс, що горів почав відновлюватися і знову привітно зустрів дівчину. Цього разу вона приїхала ранньої весни з нареченим. Ще у дверях машини вона голосно вигукнула: “Ось, дивись, це мій ліс!”. Вони, взявшись за руки щасливі вибігли на ту ж галявину, яка була встелена пролісками. Дівчина трохи здивувалася змінам, що відбулися на вколи галявини та не надала цьому ніякого значення. Хлопець, напевно, дуже кохав її, бо цілими оберемками наривав пролісків і кидав до її ніг. Вона ж підкидала їх навкруг себе. Я не обурювався бо так робили багато хто.

Пройшло декілька років. Молода жінка приїхала до лісу з чоловіком. “Ну ось, мій ліс!” – сказала вона. Це був не той хлопець. Але це був чоловік, з яким вона пов”язала своє життя і з яким хотіла поділитись всім, що в неї було. Вона побачила, ні, скоріше відчула, що ліс вже не той, не такий. Та їй ні коли було думати про те, що сталося. Вони у двох трохи пройшлися між дерев, горнучи ногами сухе різнобарвне листя. Воно було гарне тієї осені, та людям було не до нього. Вони шукали собі гарну розгалужену гілку, щоб зробити собі в квартирі декоративне дерево. Довго вибирали, на купі залишилися близько двадцяти гілляк, тих, що не підійшли. Одна з них – моя. Та мені майже не боліло, бо так робили багато хто.

І ось сьогодні приїхали до лісу мама з донечкою. Взявши дитину на руки, жінка хотіла сказати: “Ось, донечко, це мій...”, та слова заклякли на її вустах. Ліс був ніби вже й не ліс. Поодинокі дерева, листя яких вкрите шаром пилу, закиданий струмочок, гола земля, тільки де-не-де тоненькі бадилинки трави. По щоках жінки стікали дві великі сльозинки. Перед її очима зринали одна за одною попередні зустрічі з лісом. Жінка, підійшовши до мене і обійнявши мого, ї тепер загрубого для її рук стовбура, гірко плакала: вона не могла подарувати дитині свій ліс. Та й чи він її, цей ліс? Вона ж від нього тільки брала те, що їй потрібно було, а сама ніяк про нього не турбувалася. І раптом вона затихла, на її губах заграла невпевнена посмішка. Жінка погладила грубу кору мого стовбура і сказала: “А знаєш, я щось таки зробила, я посадила тоді жолудя і зараз у парку біля мого будинку росте ще молодий та вже міцний дубок”. Я дуже здивувався, бо так робив мало хто. Ніжне тепло розлилося від найглибшого мого корінчика до найвищої гілочки. Я б дуже хотів тебе побачити, синку, та, на жаль, дерева не можуть ходити.

Молода жінка з дівчинкою підійшли до великого плакату, на якому було написано: “Бережіть ліс!”. Вони його довго і старанно витирали, а потім жінка тихо але твердо сказала: “Це мій ліс!”. І я зрозумів, що тепер усі зміниться. А ще вона пообіцяла, що буде передавати наші листи. Тож чекаю від тебе вісточки, синку!



Ряба Катерина

с. Шебутинці,

Сокирянського р-ну

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка