Трушківська зош І-ІІІ ступенів То була дивовижна зоря



Скачати 100.09 Kb.
Дата конвертації05.02.2019
Розмір100.09 Kb.

Трушківська ЗОШ І-ІІІ ступенів

То була дивовижна зоря

(Шевченківський вечір)

Бахмацька С. В.,

учитель української

мови і літератури

Трушківської ЗОШ І-ІІІ ст.

2014 р.


Звучить пісня на слова Т. Шевченка «Реве та стогне Дніпр

широкий».



Ведучий 1. За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами

кам’яними був колись край веселий, розкішний і багатий, але заворожений

злими людьми, заневолений двома неволями. Одна неволя — панська, а друга

— царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю

люди. Світ їм було зав’язано, говорити заказано, ходили німі...

Ведучий 2. Україна... В одному вже тільки слові і для нашого вуха, і

навіть для вуха чужинців ціла музика смутку й жалю.

Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої

пшениці, медовії та молочнії ріки...

Україна — це марні, обшарпані, голодні люди.., це царське та панське

свавілля...



Ведучий 1. Але жило й Добро на цій красивій землі, яке при допомозі Бога

зростило Людину-велета, Титана духу, який збудив німих і сонних, указав

їм шлях до майбутнього.

Ведучий 2. ...Він був сином мужика, а став володарем у царстві людської культури.

10 літ він томився під вагою солдатської муштри, а для волі Росії зробив

більше, ніж 10 переможних армій.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх що били із

здорового джерела життя.

(Ведучі виходять).



Ведучий 1. Мужицький син, кріпак, школяр Моринського дяка-п’яниці, самоук, професор

графіки Петербурзької Академії мистецтв, геніальний поет, мислитель,

патріот-інтернаціоналіст, інтелігент з душею вселюдського милосердя... І

все це він — Тарас Григорович Шевченко.

Звучить тривожна музика. Відкривається завіса. У центрі сцени —

панорама, на якій відтворено мертву, спалену сонцем пустелю, два

тисячолітні дуби, один з яких — зелений — дерево Життя, а другий — сухий

— дерево Смерті.

Праворуч на великому камені під кронами розкішного дуба стоїть босий,

простоволосий, в убогій одежині, але міцний статурою дід. Довге волосся на його голові скуйовджене, давно не чесане. По худому, жовтому обличчютечуть сльози. Він важко дихає. Над білою його головою прикріплена

дощечка, на якій горить напис: «Хто мені, 120-річному, уклониться до

пояса, той матиме літа мої».

Ліворуч на золотому троні під сухим дубом сидить Смерть, у руках тримає

золоту косу, якою знищує усе живе на землі. Над її головою теж висить

дощечка, на якій написано: «Хто мені, всемогутній Смерті, уклонитися до

землі сто разів, той одержить від мене торбину золота». Ліворуч від

Смерті лежить велика купа торбинок із золотом.

Смерть. ...Хто мені, всемогутній Смерті, уклониться до землі 100 разів,

той одержить від мене мішок золота!»

Починають іти люди, босі, зморені, з різними знаряддями праці в руках.

Минають старого, із великим страхом підходять до золотого трону, 100

разів кланяються до землі, потім з великої купи хапають торбинку золота

і з неприхованою радістю біжать додому. Старий дід мовчить. Лише

сильніше течуть сльози. Виходить юнак у брилі, з торбою за плечима, у

старій свиті, теж падає так, щоб видно було слова над головою діда.



Смерть. До мене, до мене, юначе, йди. Не пожалкуєш.

(Хлопець рішуче повертається до смерті спиною й підходить до дерева

Життя. Кланяється низько-низесенько дідові. Потім скидає з себе стару

свитку.)


Юнак. Станьте на неї, дідусю. Зігрійте свої ноги.

Далі витягує хусточку. Витирає сльози на обличчі діда, гребінцем

розчісує бороду, білу голову.

Дід. Велике у тебе серце, сину мій! Люди, які кланяються золоту, ніколи

не кланяються серцю людини. За те, що ти, юначе, поклонився людині, а не

золоту, матимеш не літа мої, а вічність.

Юнак кланяється низько дідові ще раз. Потім з торбини витягує окраєць

хліба, воду, мовчки кладе їх біля ніг старого.

Дід. Літа твої, юначе, — вічність.

Хлопець ще раз низько кланяється і йде своєю дорогою. Закривається

завіса.

Звучить пісня «Думи мої».



Ведучий 2. Пішов юнак, пішов у вічність, щоб ...Сонцем, сонцем, сонцем жити, Яке й не сходило тоді, А тільки велетню видніло З-за чорних мурів вікових, І думи, думи освітило... Як не гордитись нам за них.

У цей час змінюється декорація на сцені. Опускається портрет Т.

Шевченка, на якому він — молодий (такий, як на першому «Автопортреті»).

Нижче — дати його життя і смерті.



Ведучий 1. Але, на превеликий жаль, не всі розуміли Тарас Шевчека.

Багато на це причин, особливо політичних. Кожен, хто хотів очолити

Україну, брав собі за помічника Т.Г. Шевченка. І трактував його

творчість так, як було вигідно.



Ведучий 2. Шевченка справедливо називають поетом слова, пензля і співу.

Під впливом його живописного слова в нашій уяві постають яскраві

картини, образи, а саме слово звучить, як пісня. Тому й належить він до

числа наймузикальніших поетів світу. Доказом цього є дивовижний факт:

переважна більшість поетичних творів Великого Кобзаря дістала друге,

музичне життя. На тексти й мотиви «Кобзаря» сотні композиторів світу

створили близько 500 творів (а весь «Кобзар» нараховує 227 назв).

Тарас Шевченко – це геніальний художник, який закінчив Академію мистецтв із срібною медаллю.


Любов до малювання була у нього з дитинства, тому завжди шукав він учителя-маляра, поки доля не звела його з Сошенком, а потім і Брюлловим. Саме у Брюллова був Тарас улюбленим учнем, коли навчався в Академії мистецтв. Саме Брюллов намалював портрет російського письменника Василя Жуковського, який потім розіграли в лотерею, і за 2500 тисяч карбованців викупили поета з кріпацтва.

Змінюється декорація. Тепер — степ, могила. На могилі сидять пастушки:

Тарас і Степан. Вечоріє.

Далі — постановка невідомого автора «Розрита могила».



Ява 1

Тарас. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервонілось — як

пожар. Ех, як хотілося б мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу...(задумливо).

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє...



Степан. Так... Сонце заходить — то й час нам уже, Тарасе, гонити вівці

додому...



Тарас. Гони, Степане, та займи і мої вівці, а я заночую тут у степу...

Степан. Не хочеш іти додому?

Тарас. Не хочу... Там мачуха бити мене буде...

Степан. А вечеря? Ти хіба не голодний?

Тарас. Ні, я ще не дуже зголоднів, та й маю ще ось Оксані, то вона знову передасть...

Степан. А не будеш боятися? Це ж лячно самому ночувати в степу на

могилі...



Тарас. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком

байрак, а там (показує) степ та могила, шматок хліба за пазухою, що

Оксана дала.

Степан. Ну, то добре! Ночуй, а я займу твої вівці (виходить).

Ява 2

(Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець; поволі втихає

все. Тарас лягає на могилу. Та враз блимнуло світло, а з могили виходить

козак сивий, похилий. Тарас схоплюється.)



Тарас (задумливо, тужно). Ох, як воно бувало на нашій славній Україні. А

я й не знав...



Козак (стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).

...Дивися; ...На всій Україні

Високі могили! — Дивися, дитино:

Усі ті могили — усі отакі —

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго.

Там воля спить!

Тарас. А чи збудеться воля України та чи встане вона із могил?

Козак (твердо). Встане воля!.. Світ правди засвітить і помоляться на

волі невольничі діти! Та спочатку потрібно збудити зі сну і розкрити їм

очі на те, що діється круг них і що діялось отут колись... І це тобі,

Тарасе, судилося зробити! Тобі судилося розповісти братам,

...Як ми бились, умирали,

За що ми голови складали

В отсі могили...

....Кого, коли,

Й за що розпинали... і

За що Україна стала гинуть...

Нагадаєш ти їм своїми піснями, хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за

що закуті — і розбудиш у їхніх серцях любов до неньки України, погорду

до невольничого життя і жажду Волі. І під впливом твоїх палких пісень

переродиться народ і прийде той час, коли

...Настане суд, заговорять і Дніпро і гори,

І потече сторіками кров у синє море...

Тоді-то домовина

Розвалиться, а з-під неї

Встане Україна

І розвіє тьму неволі...



Тарас. Та чи зможу я, невчений кріпак, виконати те велике завдання, що

ви його на мене покладаєте?



Козак. Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі

маєш утаєний дар Божий — силу Пророка!



Тарас. Добре, батьку! Хай станеться так, як кажеш!

Кобзар. Та знай іще, Тарасе, що на тій дорозі прийдеться тобі чимало

горя витерпіти. Далеко від України, серед снігів і в пустелі.



Тарас. Нехай! Щоб лиш Україну розбудити мені, а про все інше мені

байдуже...

Мені однаково: чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає чи забуде

Мене в снігах на чужині, —

Однаковісінько мені...

Козак. А що — злякався хлопче?

Тарас (спокійно). Ні! Чого мені лякатись? Я здивувався лише.

Козак. А чи знаєш ти, хто я такий?

Тарас. Знаю! Як лиш побачив, той пізнав, що ви козак запорізький...

Козак. Так, сину! А звідкіля ж ти знаєш про козаків?

Тарас. Мені дідуньо розповідали. Оповідали не раз, як то козаки по морю

гуляли, слави добували та з турецькой неволі братів визволяли...



Козак (оперся на списа; задумливо).

Ой, так сину:

Було колись, на Україні ревіли гармати,

Було колись, запорожці вміли панувати!

Панували, добували і славу, і волю, –

Минулося... (показує навкруг рукою)

Осталися могили по полю...

Минулося!.. (знову задумливо)

А чи розповідав тобі твій дідусь:

За що боролись ми з врагами,

За що ми різались з ордами,

За що скородили списами

Татарські ребра?..

Тарас. Так, так, розповідав... За добро рідного краю, за Україну...

Козак (радісно). А!.. Так, значить, не вмерла ще наша слава, та не

вмерла ще в народі пам’ять славної минувшини!



Тарас (здивовано). Так ви не мертві там у могилі, а живете?

Козак. Не мертві, сину! Живемо і караємося там... та знай, що не один я!

Ось хоч би в цій могилі —

Нас тут триста, як скло,

Товариства лягло,

І земля не приймає...

Тарас. За що ж ви отак караєтеся по могилах?

Козак. Я знав, що такі ось слова почую від тебе!

Я знав, що тобі байдуже,

Чи хто згадає, чи забуде

Тебе в снігах на чужині, —

Та не однаково тобі, —

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її окраденую збудять...

Тому ми вибрали тебе за будителя України. Іди і співай про колишню славу

України! Хай твоє вогненне слово літає по всій Україні і запалює всіх до

змагань. І хай повіє новий вогонь з Холодного Яру!..

(Чути спів півня — в цю хвилину ж привид козака зникає, а Тарас стоїть

німо з витягнутими вперед руками).



Уривок вірша В. Коротича

Я - Шевченко.

Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах

Застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік -

Академік із черні. -

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

Не заб'є мене нар.

На фельдфебеля

рисами схожий.

Не скарає фельдфебель.

Подібний лицем до царів.

В каземати, у карцер

Ніхто заточити не зможе.

У реестрах солдатських

Закреслять ім'я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозні кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть те небачені трави

Та предивні квітки.

Де нектар солоніший ропи.

Я - поет.

Я - Шевченко.

Є пісня у серці моєму.

Недоспівана пісня.

Що ляже у і ній і серця.

Що на гімни обернеться.

Стане рядками в поеми.

Що ніколи не згине.

Ніколи не дійде кінця.



Т. Г. Шевченко «Заповіт»

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.


Ведуча: То була дивовижна зоря:

На убогу і світом забуту,

Щоб її до життя повернути,

Бог послав Кобзаря.

Йому доля судилась, як міт –

За пророцтво життям заплатити,

Потім знов для нащадків ожити,

Дивувати оновлений світ.



Ведучий: І понині, коли у наш край

Гість далекий завітає. –

«Хто живий тут?»- юрбу запитає, -

Все принишкло, хоч тут умирай,

«Ми живі!» - наче гідність сама,

Його постать вітає.

Ми живі! Цілий вік, сотню літ

Проти хвилі несем його ім’я,

Проти вітру кидаєм насіння,

А під косу кидаємо цвіт…

І співаєм його «заповіт»

В поколіннях, у всіх поколіннях.



Ведуча: Чернечу гору зеленить трава,

І оживає Канівська могила….

Безсила смерть, коли живуть слова,

І вічно житиме його поезій сила.



Ведучий: Шануйте коми кожної пір’їну

В розкриллях білих ста його томів,

Що зносили до сонця Україну,

Яку лиш він до слова розумів.

Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього незвичайна доля,

Та доля Україною була.

(дівчина читає вірш Т. Г. Шевченка «доля»)

Ведуча: Жива

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм,



І чуєм Бога в небесах.

(спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня «Думи мої, думи мої»).

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка