Тернопільська спеціалізована І-ІІІ ст



Скачати 141.2 Kb.
Дата конвертації10.01.2018
Розмір141.2 Kb.

Управління освіти і науки Тернопільської міської ради

Тернопільська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 17

з поглибленим вивченням іноземних мов

ВИХОВНИЙ ЗАХІД:
«КАЗКА, В ЯКІЙ МИ ЖИВЕМОО»

Підготувала

вчитель історії

ТСШ № 17

СИЧ Н.І.

Тернопіль – 2011

ТЕМА: Казка, в якій ми живемо
МЕТА: Ознайомити учнів із деякими сторінками історії міста, його вулиць, історичних місць, пам'ятниками архітектури, видатними особистостями, зразками культурної спадщини. Пробуджувати інтерес до маловідомих сторінок історії міста Тернополя. Виховувати бережливе ставлення й почуття гордості до історичної спадщини рідного міста, його архітектури та культури, бажання продовжувати історичної традиції, зберігати й примножувати надбання наших предків. Виховувати повагу до людей, чия праця, творчість, чий талант, героїзм та мужність створили місто, сприяють його розквіту й славі
ОБЛАДНАННЯ: Герб міста Тернополя, карта Тернополя, ноутбук, проектор, екран, фотографії м. Тернопіль
ХІД ЗАХОДУ:

Звучить фонограма пісні «Наш Тернопіль» (муз. А.Вішка, сл. С.Сірого).

Вступне слово: Вшановуючи пам'ять видатного педагога-гуманіста, добротворця Василя Сухомлинського, ми знову будемо говорити про любов. Про любов, але не в широкому розумінні слова, а про любов до рідної землі – нашого міста Тернополя. Чи є де в світі красивіша земля, ніж рідна? Про любов до рідного краю писав і великий Сухомлинський.
Я був на далекій чужині,  
Там небо таке ж голубе,  
Та тільки нема Батьківщини,  
Нема там, Вітчизно, тебе,  

Бо в ріднім краю над землею  


Чистіша і глибша блакить.  
І сонце Вітчизни моєї  
Яскравіше в небі горить.  

Я слухав пісні на чужині  —  


Хороші думки в тих словах,  
Але то не крила орлині,  
Що є в наших рідних місцях. 
Рідний край назавжди залишається для людини тим найдорожчим, найціннішим надбанням. Адже все на світі можна вибрати, крім батьків і Батьківщини – рідної землі.

То ж кожен з нас повинен вчитися любити і шанувати землю, на якій народився і зростаєш.


ВЕДУЧИЙ: Огортають землю віки… Спливає час, що складає історію. Є в ній і світлі, і криваві сторінки, і темні, і білі плями.
ВЕДУЧИЙ: З самого малку ми чуємо слова: «Люблю своє місто, свою Батьківщину». Але чи часто ми усвідомлюємо, що вкладено в їх зміст? Адже це так природно любити своє місто…
ВЕДУЧИЙ: От давайте спробуємо усвідомити, за що ж ми його любимо, а той, хто не замислювався над цим питанням, можливо відкриє для себе щось таке, чого він не знає. А, можливо, наша сьогоднішня зустріч стане поштовхом для того, щоб по новому глянути на місто, де народився, де зростаєш, де твої коріння, коріння твоїх предків, що наповнюють тебе тією силою, що має назву життя.
ВЕДУЧИЙ: На нашій землі із давніх-давен жили люди. Сучасні археологічні дослідження доводять, що територією сучасного Тернополя і його околиць люди населяли з доби мезоліту та Трипільської культури. Колись тут було поселення Топільче, яке знищила монголо-татарська орда хана Батия 1241 року.
ВЕДУЧИЙ: Тернопіль, як місто-фортеця, веде свій родовід від першої письмової згадки, датованої 15 квітня 1540 року. Спокусившись вольностями на нове необжите місце, прибули ремісники і взялися за спорудження замку-фортеці.
УЧНЬ 1:

О, кам'яний нащадку давніх років!

Що дивишся на даль співучих хвиль!

В склепіннях ще лунає шурхіт кроків

І ти ще повен стійкості і сил.

А гордий профіль твій над міста шумом

Вдивляється в імлу минулих літ.

І сонця промені, мов струни,

До тебе тягнуться в журбі.

На горді плечі попіл ліг столітній,

На стінах шрами болю і утрат.

Питаєш поглядом чогось у далі

Порубаний і зранений солдат!

Століття вітер мури зніс могутні,

З землею порівнялися вали...

А ти несеш нам славу незабутню.

Сивоволосий свідку давнини.

ВЕДУЧИЙ: Росло укріплення, мужніло місто. І вже 1548 року отримало Магдебурзьке право. У цьому ж році завершилося будівництво фортифікацій, і, як їх складова, розлився Тернопільський став, води якого сягали аж стін замку.
УЧНЬ 2:

Місто над хвилями ставу

Лебедем білим стоїть.

Зна воно доблесть і славу,

Зна лихоліття століть.
Дзвонять твої водограї

Срібними струнами мрій.

Хвиля прозорістю грає

Там, де пісок золотий.


Сонце у сині яскраве

Волю здобуту віта.

Місто над хвилями ставу

Лебедем білим зліта.


ВЕДУЧИЙ: У народній пам’яті до наших днів збереглися легенди про назву міста. Одна з них розповідає.
УЧНЬ 3: По обидвох берегах річки Серету з сивої давнини проживали люди, бо притягувала їх сюди добра риба, водяна птиця та родюче чорне поле. На правому боці було Сопільче, а на лівому — Топільче. Називалось Топільче тому, що в ньому мешкали люди, що прийшли з полів.

— То з полів люди, тополяни, то ті з Топільча.

Ворожі навали, що проходили в тих краях, дощенту спалили Топільче і Сопільче. Деякі часи тут ніxтo не поселявся, і та місцевість заросла густим терном. І називали її Тернове поле.

Коли ж знову на Терновому полі почали поселятися люди, то назвали відновлену оселю Тернополем.

— А звідки ви йдете? — запитували.

— Та з Тернового поля, з Тернополя.


УЧЕНИЦЯ: Різні є легенди про Тернове місто. Чула я і таку...

Давним-давно у невеличкій хатині понад річкою народилось дівча. "Красивою буде і розумною, — сказала старезна баба-ворожка мaтepі, приймаючи дитину, — ач як терновими очицями водить... Тільки ця краса принесе твоїй дитині і велике щастя, і страшну біду". Сказала і пошкандибала геть. А дівчинку через очі, мов тepнoві ягідки, почали звати Тернавкою, Терною..

Сплили роки і засвітилась ясною зорею у старенькій хатині краса Тернавки. Такої Дівчини-красуні ще не бачив Надзбручанський край. Висока, струнка, стан тонкий лебединий, темно-руса пишна коса — нижче пояса. Личко ледь рум'яне з ямочками, а на ньому — величезні темно-сині тepнoві очі. Над очима — широкий розліт чорних брів, губи повні, соковиті. Та не тільки дивною красою славилась Терна, але й лагідною вдачею, добротою, гострим розумом. А ще любила дівчина зелень лісу, шелест дібров, тихий плюскіт річки, квіти, щебет птaxів.

Проїжджав раз молодий княжич зі своєю свитою селом. Багатий, красивий, на баскому коні вороному — дівчата так і висипали на вулицю. Зaxoтів княжич води напитись. Хутко кинулись дівчата з відрами та кухлями до криниць, що не тільки княжич, а й парубки біля тину всміхнулись у вуса..

Княжич і коня напоїв, і сам напився смачної джерельної води, дякував дівчатам, обмацував хтивим поглядом їхні постаті, підморгував, хвалив в одної личко, в іншої брови, губи, веселі очі чи стан. Дівчата сміялись, жартували. Хлопці також насмілились й підійшли ближче. "Xopoші у вас дівчата, пишні", — заговорив княжич до парубків. "Хоpoші, княжичу, — відповіли йому хлопці, — та немає кращої дівчини од нашої Тернавки. Що за врода! Усміх, наче сонце ясне, брови, як стріли бистрії, а очі, мов терен спілий, мов ніч пахуча: гляне, то про все забудемо".

Княжич лиш зверхньо усміхнувся на їх щирі слова. Раптом... Ніжний дівочий передзвін голосу піснею донісся до нього. І стільки тихого суму, туги та ніжності було в тому голосі, що княжич, не кажучи ні слова, поїхав понад річкою, звідки линув той дивний, повний чарівної сили голос! Під'їхав ближче...

Притулившись до верби, стояла небаченої краси дівчина. Стояла і співала, а з нею співало все: і річка, і верби, і голубі пелюстки незабудок.

Княжич придививсь до дівчини близько-близько і відсахнувся: так обпекла його тернова синява дівочих очей. Перед ним стояла боса дівчина...

Та цього княжич не бачив, бо такої краси навіть у теремах зроду-віку не було.

— Хто ти, дівчино? — спитав тихо, наче боявся сполохати таке диво.

— Я? — усміхнулась спокійно дівчина. — Я — Тернавка, мої батьки он у тій хатині живуть.

Княжич ковзнув неуважним поглядом по старенькій xaті, що одиноко стояла понад річкою, згадав слова хлопців: yсміx, наче сонце ясне, брови, як стріли бистрії, очі, мов терен спілий, мов ніч пахуча... ".

— Тернавка... — повторив замислено, — ти знаєш, що мій батько — князь, володіє всіма цими землями?

— То ти княжич?

— Так, я княжич. І хочу тобі сказати, Терно, що такої кpaсyні, як ти, я ще ніколи не бачив. Ти дуже гарна. Я візьму Тебе в княжий терем...

— Я не піду, княжичу, — гордо спалахнули розсерджені тepнoві очі. — Не піду!

“Яка ж вона прекрасна і горда. Вона гідна бути моєю жоною. Тому чарівному личку і пишним косам дуже б підходив вінець князівни", — подумалось княжичу.

— Ти не зрозуміла мене, Терно. Я візьму тебе за дружину, ти будеш князівною.

— Ой княжичу-княжичу, хіба можна так відразу... Ти ж не знаєш моїх помислів, моєї душі. Не знаєш і не зрозумієш, тож і любити не зможеш. А без любові сонце не сонце, земля не земля, вода не вода, жона не жона.

— Бачу, що ти не тільки кpaсивa, але й розумна.

— І ти мене за те сильно вподобав.

— Вподобав так, як ще ніколи і нікoгo. Сьогодні ж скажу батечку, щоб дав згоду і княжих сватів засилав.

— А ти про мою згоду спитав?

— Твою згоду? Але ж я княжич, і все, що на цій землі, належить мені. Все, Терно..

— Все? Дивний ти княжичу, бо я не належу тобі і не буду належати.

— Тернавко, подумай лишень над моїми словами, я правду щиру кажу. Люба ти мені. Хочу тебе всім серцем, за дружину, князівну хочу!

— Але я не хочу! Не хочу, бо не люблю тебе, княжичу.

— Що ти, Терно? Опам'ятайся. Я ж до тебе всім серцем, а ти... Не забувай, що я — князь, а ти — раба моя, бо ці землі мої.

— Ой, княжичу, хіба можна володіти вітpoм, хіба можна дістати зірку? Твоя земля? Нащо тобі так багато землі? Твоя річка? Дивись, вона собі хлюпочеться і їй немає до тебе ніякого діла, їй все одно, що ти є, а що немає. Твоя верба? О, ні, вона моя, бо я виходжу до неї і пісню їй співаю. Тобі не зрозуміти цього, княжичу. Ти родився в багатстві, купався в розкошах, але бідний єси, бо не маєш всього того, що маю я: я маю чисте ранкове небо і ясне сонце, темну пахучу ніч і її мінливе блискуче срібло, маю зaпax стиглого колоса і жайворонка, що п'є росинку з пелюстки маку, плюскіт річки і шум зеленого листя верб, маю запах квітів.

— Терно, Терно... Я маю стільки золота, коштовностей! Я одягну тебе в шовки, оксамит, хутра. Я обсиплю тебе рубінами, сапфірами, алмазами. Я простелю під твої ніжки дорогі килими...

— Ой-ой-ой, спинись, княжичу. Я волію піти босою по росяній тpaві, ніж по дорогих килимах, краще одягну волошковий вінок, вплету у коси незабудки, ніж те мертве коштовне каміння.

— Терно! Я приїду по тебе. Ти будеш моєю, бо нікoмy тебе не віддам...

— Ні! — повне спокою і гордості чує княжич у відповідь. Каламутніє княжичу в очах, наливається злістю гарне пещене обличчя:

— Не хочеш добром, силою візьму. Будеш моєю, чуєш?

Та враз дужа, міцна рука опустилась на плече княжича і владно спинила, не встиг він і кроку ступити. Радістю і вдячністю спалахнули тepнoві очі, дивлячись на того, хто так міцно тримав княжича за плече.

— Силою не будеш милою. Запам'ятай, княжичу, назавжди, — спокійний і врівноважений голос почув він за плечима. — Правда, Тернавко?

Дівчина кивнула і ледь-ледь усміхнулась. Княжич обернувся на голос... Перед ним стояв юнак: високий, кремезний, широкоплечий, княжич мимоволі аж позаздрив такій будові.

— Тебе вже давно шукають твої охоронці і слуги, тож їдь, княжичу, — сказав йому юнак, підвівши коня за вуздечку.

Княжич скочив на вороного, глянув ще раз на диво-дівчину і поскакав геть.

— Я не люблю тебе, княжичу! — гукнула йому вслід Тернавка.

"Не люблю!.." — доніс вітep до нього.

Княжич летів, бо кров закипала в ньому, ображене самолюбство аж вигравало на обличчі, а серце все ж промовляло:

"Люблю тебе, красо-дівице!"

— Тернавко! — покликав юнак.

— О, мій Аполлінарій, мій Поль! — дівчина кинулась на груди юнакові і заплакала.

Серце моє, не плач, — ласкаво гладив хлопець пишні русяві коси.

— Я боюсь, що він щось тобі заподіє, щоб забрати мене. Але я на себе краще руки накладу, ніж буду жити в княжих теремах.

— Забудь про нього, серце.

Усміхнулась на ніжні слова коханого Тернавка.

Сонце стиглим золотистим яблуком поволі скочувалось з обрію за гору. Терна і Поль йшли, взявшись за руки, полем. А поле таке широке, безкрає і пахуче-пахуче!..

Терен цвіте, цвіте білосніжним квітом...

"Як гарно!" — промовляє Поль і зриває галузку пахучого ніжного цвіту. Ось уже заквітчана коса у Тернавки руками коханого.

— Біло-біло, — захоплено каже дівчина, дивлячись на царство квітy-терену, — тільки он там ліс темніє Ой, княжич! — полотніє прекрасне лице Тернавки, злякано тулиться вона до юнака...

З лісу на конях просто на них мчали княжич та його свита.

— Тікаймо! — і обоє біжать терновим полем. А полю немає ні кінця, ні краю. Тернавка зупиняється, з очей ось-ось бризнуть сльози, а босі ноженята — поколені, в кpoві.

— Я візьму тебе на руки, — гукнув Поль коханій.

Та раптом... Жалібно задзвеніла тятива лука, і полетіла влучно пущена стріла. В ту ж мить кинулась Тернавка на груди хлопцеві, закриваючи його своїм тілом. Тільки й побачив Поль здивовані, повні болю, темно-сині очі дівчини. Обм'якло тіло коханої в його руках, зблідло прекрасне личко, побіліли губи.

— Серце, потерпи! — прошепотів Тepні Поль, витягуючи з тіла стрілу.

— Як гарно цвіте терен! Як я хочу жити! Я люблю тебе. Чуєш, Поль?

— Я тут, Тернавочко, потерпи, Терно моя, Терно!..

— Поль мій, Поль! Я любила тебе, життя, все живе навкруги. Як я не хочу помирати. Я хочу жити, хочу кохати, хочу...

— Терно! Ти будеш жити! Терно! — не хоче повірити в смерть коханої юнак. Підхоплює й на руки, легесеньку, мов пір'їнку, зводиться на повний зріст і біжить.

Друга стріла, мабуть, пущена тим же лучником, влучає у широкі плечі юнака. Падає Поль з коханою на руках серед білого квіту тернового поля, і два життя злиті воєдино безжальною смертю.

Княжич перший опинився біля них. Побачивши Тернавку, що нерухомо лежала в обіймах Поля, така ж ніжна і прекрасна, княжич в розпачливих сльозах накинувся на своїх слуг:

— Що ви наробили! Що я наробив?! Сам, сам вбив ту, яку покохав.

— Терно! Терно! — кинувся до вмираючої дівчини-красуні княжич.

Жилка ще билась, пульсувала ледве-ледве. Тернавка силувалась відкрити очі, але не могла.

— Терно! — плакав княжич.

— Поль, Поль... — прошепотіла дівчина побілілими устами і замовкла назавжди.

Княжич поволі звівся і тихо промовив:

— Поховай їх, Даниле.

Постояв хвильку, сів на коня і невдовзі зник за пагорбом. Данило — один із воїнів його свити — залишився і поховав дівчину та хлопця серед квітучого тернового поля. Але вражений таким коханням і такою смертю, не забув цей випадок і оповів його своїм дітям зі словами:

— Моліться за них, діти мої. Вклоніться низько їхньому коханню. Бо їхні імeнa, як і душі, злиті воєдино, породили нове місто і назване воно було Тернополем.

Його діти оповіли про кохання Терни і Поля своїм дітям, а ті — своїм...

Легенди... Легенди, ствopeні народом, завжди прекрасні...
ВЕДУЧИЙ: На думку деяких дослідників, назва міста походить від прізвища засновника замку Яна Тарнавського. Нове місто постало в урочищі Сопільче. І будуючи укріплений форпост на березі річки Серет, який мав охороняти південно-східні кордони від монголо-татарської навали, його засновники не припускали, що з часом твердиня стане великим містом.
ВЕДУЧИЙ: Разом із замком, храмами Різдва і Воздвиження Чесного Хреста створювалася надійна оборонна система. З півночі місто захищала річка Рудка з болотистою заплавою (тепер вулиця Соломії Крушельницької), з півдня – великий став Баворовського. Невелике місто охороняли дві муровані вежі з дзвіницями, до замку можна було в’їхати зі сходу через кам’яну браму з підйомним мостом.
ВЕДУЧИЙ: Турки і татари часто нападали на місто, тоді міщани ховалися в підземелля. Підземні ходи, як передають легенди, зв’язують між собою Старий замок з Надставною, Середньою і Монастирською церквами, костьолами отців Домініканців і Єзуїтів, синагогами. Під ставом є таємний хід, що веде до загребелля.

УЧНЬ 4:

На перехресті доль, надій і вір

Стоїть Тернопіль майже в центрі світу.

Колишнього шляхетного повіту

Він досі зберігає ще манір.

Його ще пішки можна обійти,

Вітаючись із друзями за руку.

Тут можна чути дзвін копит по бруку

І озеро уплав переплисти.

Тут гідності зерно ще посівне

Не проросло в складських церковних мурах.

На ринку слів нікого тут не здуриш,

Хай навіть обіцяє неземне.

Тут кожен пам'ятає ще село,

І височить над душами Почаїв,

І перевеслом батьківських звичаїв

Сумління ще Тернопіль обвило.

Ніхто тут рідним словом не встидавсь,

Тому й хоругви наші не злиняли.

Хоча й не раз вітри над ним мінялись,

Та він усе ж Тернополем зоставсь.

Над ним ясніє небо голубе,

І він стоїть таки у центрі світу.

Прийшов сюди в одне далеке літо

І вже нікуди звідси не піде.
ВЕДУЧИЙ: Плин часу, спустошливі війни, перебудови, реконструкції міняли обличчя міста. Немає вже величного Парафіяльного і Єзуїтського костелів, зруйновані стара та нова синагоги, зникли з карти міста старовинні Підзамче та Поділ, Старий ринок, давня з неповторним колоритом вулиця Перля. Але Тернопіль живе… А старомістя – острівець у морі новобудов – серце древнього і вічно юного міста. Його спокій і досі стереже старий замок, а історію бережуть Надставна і Середня церкви – невмирущі вартові на перехресті минулого і сучасного.
УЧЕНЬ 5:

Пожовтілі од часу світлини

Бережуть теплоту давнини,

Тут завулків погорблені спини

І майданів стривожені сни.

В назвах вулиць — історії кроки:

Старий ринок, Камінна, Стрімка...

Тут для внуків правдиві уроки,

Що не викрала часу ріка.
Древній замок до церкви над ставом

Зазирає крізь марево літ.

... Із поштівок минуле постало,

Щоб у спомин здійснити політ.


Презентація: «Тернопіль крізь століття: минуле і сьогодення»
ВЕДУЧИЙ: На мить замислимося… Тільки уявіть, що вулицями нашого міста ходили відомі люди: Іван Пулюй, Володимир Горбачовський, Йосиф Сліпий, Іван Франко, Ярослав Стецько, Соломія Крушельницька. Тернопіль – батьківщина А.Брюкнера, С.Дністрянського, композитора В.Барвінського, письменника Юліана Опільського, митців Д.Шолдри, Т.Вацика, єврейського просвітителя Й.Перля.
ВЕДУЧИЙ: Нам пощастило народитися у незалежній українській державі. Тернопіль – один з обласних центрів України, сучасне європейське місто історії і традицій, одне з найкрасивіших в країні.
УЧЕНЬ 5:

Ведуть в Тернопіль сонячні дороги.

Над ним палають зорі осяйні.

І місто наче у долонях Бога:

Тут дивні ночі та казкові дні.

У місті оселилося кохання.

І юність в серці міста не згаса.

Воно, як яблуневий цвіт світання, —

Це місто, де народжена краса.
Вдивляється у хвилі ставу замок.

Він боронив колись тутешній люд,

А нині відчиняє міста браму

Для друзів і гостей з усіх усюд.


Закличний усміх парків та бульварів — 

І від краси не відвести очей.

І поцілунки, і щасливі пари

У затишку каштанових алей...



Звучить пісня «Тернопіль» на муз. Д.М. Кабалевського:
То берізка, то ялина,

То каштанів білий цвіт.

Дорогий, та наш Тернопіль

Ти один на цілий світ.


В сонці озеро і парки,

І куди б ти зір повів,

Наш Тернопіль – рідне місто

Весь немов би сад розцвів.


Тут пройде дитинство наше,

Станем старшими усі.

Та Тернопіль завжди з нами

Буде в серці і душі.


ВЧИТЕЛЬ: Любити своє місто… Що потрібно для цього? Не так багато… Перш за все, знати його історію, пам’ятати тих, хто зберіг для нас цю перлину. Хтось із вас збудує новий храм, школу, посадить сквер, створить безсмертний твір, напише чудові вірші, або історію нашого міста. Та навіть, якщо просто кожен день ви дбайливо зберігатимете те, що вже є, не дасте йому занепасти – то це вже велика праця, насамперед вашої душі. То ж давайте щиро любити і шанувати місто наших предків, щоб передати його правдиву невмирущу історію нашим нащадкам. Бо, хто не знає минулого, не вартий майбутнього…
Звучить пісня Сергія Сірого «Наш Тернопіль»:
Тут вулиця кожна знайома

І юним, і немолодим.

Тут затишок рідного дому,

Який незрівнянний ні з чим.


Приспів:

Місто, де квіти і зорі


Зводять кохання мости.
Де став є, що схожий на море.
Тернопіль — це ти!
Тернопіль, Тернопіль, Тернопіль —
Вартий пісень і поем.
Тернопіль, Тернопіль, Тернопіль —
Казка, в якій ми живем.

Ти ріс і мужнів із віками,

Але не змінив свою суть...

Тут веснами горді каштани,

Як в Києві, біло цвітуть.
Приспів.
Куди б не стелились дороги,

Та завжди приходить той час —

До витоків, отчих порогів

Вертаєш, Тернополе, нас.


Приспів.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка