Теорія та історія держави І права; історія політичних І правових учень



Скачати 154.46 Kb.
Дата конвертації03.09.2018
Розмір154.46 Kb.

УДК 347.23

12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень



ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

LEGAL INSTITUTE OF RIGHTS OF OWNERSHIP IN THE CONTEXT OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS

Несинова С.В.,

к.ю.н., доцент, доцент кафедри права

ВНЗ "Університет імені Альфреда Нобеля"
В статті аналізуються питання захисту права власності в національних судах України та в ЄСПЛ. Наводиться статистика ЄСПЛ та проблеми імплементації міжнародних стандартів в Україні.

Ключові слова: ЄСПЛ, право власності, захист права власності, судова реформа, правозастосовна практика.

В статье анализируются вопросы защиты права собственности в национальных судах Украины и в ЕСПЧ. Приводится статистика ЕСПЧ и проблемы имплементации международных стандартов в Украине.



Ключевые слова: ЕСПЧ, право собственности, защита права собственности, судебная реформа, правоприменительная практика.

The article analyzes issues of protection of property rights in the national courts of Ukraine and the ECHR. The statistics of the ECHR and the problems of implementation of international standards in Ukraine are presented.

Key words: ECHR, property rights, protection of property rights, judicial reform, law enforcement practice.

Вступ. Правовий інститут права власності є одним із фундаментальних прав людини. Протягом багатьох століть людство турбувало питання про наявність, реалізацію та захист права власності. Право власності визначається головним інститутом цивільного права правової системи кожної держави. Тому інститут права власності є центральним правовим інститутом багатьох держав. Право приватної власності, його дієві гарантії, надійний і ефективний судовий захист належать до найважливіших атрибутів правової демократичної держави.

Питання захисту права власності є важливим та актуальним, адже власність посідає особливе місце як в суспільному, так і приватному житті громадян. Практично кожна людина протягом свого життя стикається з тими чи іншими проблемами, пов’язаними з її власністю. Зокрема, власність являється фундаментом життєздатності економіки держави, а також забезпечує існування і розвиток суспільства загалом. Проблеми реалізації положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у здійсненні та юрисдикційному захисті права власності в Україні за останні роки досліджували Грегорі Туан Д’єдон, Кузнєцова Н., Рева В., Романюк Я., Шупінська О., Яковлєв А.А. та інші. Проте існуючі проблеми тлумачення права власності та правозастосування вимагають розширення цих досліджень



Постановка завдання. Дослідити правовий інститут права власності в контексті захисту права власності в Україні та на міжнародному рівні, вивчити діяльність ЄСПЛ, його статистику щодо України, розробити рекомендації щодо розвитку інституту права власності в національному праві.

Результати дослідження. Право власності досить часто розглядається лише у цивільно-правовому аспекті, що у свою чергу являється помилковим судженням. У даному випадку обмежується сутність права власності. Адже поняття право власності може бути розглянуто не тільки у приватно-правовому контексті, а й публічно-правовому. Можна виокремити декілька аргументів, що підтверджують необхідність дослідження права власності також і з публічно-правової точки зору. По перше, слід відмітити, імплементаційний аспект, що дає можливість вивчати право на вільне володіння власністю у порівняльному контексті внутрішнього та міжнародного права. По друге, це можливість вивчення права власності, яке має конституційне закріплення, публічно-правовий механізм захисту та являється пріоритетним у публічному ладі демократичних країн [1].

Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності. Важливість конституційного регулювання відносин власності є безсумнівною, але все ж таки головне правове регулююче значення у цій сфері відносин належить нормам цивільного права, а інші норми (крім конституційних норм) мають переважно допоміжний характер [2].

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦКУ право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб [3]. Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей – володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні – це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб’єктивному розумінні доречно визначає Є. О. Суханов: «Право власності як суб'єктивне цивільне право – це закріплена законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання» [4]. Слід погодитися з думкою Суханова Є.О., адже власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦКУ). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦКУ), якщо інше не встановлено договором або законом.

Інститут власності вважається одним з найбільш динамічних правових інститутів, що зазнавав значних змін в ХХ столітті під впливом різноманітних суспільних чинників. Дані зміни можна розглядати у контексті двох взаємопов’язаних рівнів. На внутрішньодержавному рівні, що передбачав диференціацію засобів та змісту правового регулювання відносин права власності, який повинен був відповідати потребам населення, та глобальному рівні, що передбачав уніфікацію правового режиму власності, яка можлива за умови формування міжнародно-правових способів захисту права власності.

Досить тривалий час питання стосовно захисту права власності являлось прерогативою внутрішньої компетенції держав. Але з розвитком міжнародної індустрії та взаємозв’язку держав, у результаті чого відбувається інтеграція осіб, капіталів, послуг, майна та відповідних прав на нього, виникла необхідність захисту права власності на міжнародному рівні, що у свою чергу, активізує діяльність міжнародних судових інстанцій.

До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), учасниками яких є практично всі європейські держави, зокрема й Україна. Згідно зі статтею 17 Загальної декларації прав людини право приватної власності як основне і невідчужуване право людини [5]. У свою чергу Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є міжнародним договором, який закріплює певний перелік найбільш важливих для людини суб’єктивних прав. Невід’ємною частиною даної Конвенції є окремі протоколи, які доповнюють та конкретизують її положення [6].

Стаття перша Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції проголошує: «Кожна фізична або юридична особа  має  право  мирно  володіти своїм майном.  Ніхто не може бути позбавлений свого майна,  інакше як в інтересах суспільства і  на умовах,  передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Попередні положення,  однак,  ніяким не обмежують право держави запроваджувати такі  закони,  які,  на її думку, необхідні для здійснення  контролю  за  використанням  майна  відповідно  до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів» [7].

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) ця стаття закріплює право безперешкодного користування своїм майном (власністю), регулює умови позбавлення власності, визнає право держав здійснювати контроль за використанням власності відповідно до загальних інтересів. 

Таким чином, зміст статті першої декларує, що кожному гарантовано право на повагу до свого майна та передбачено певні гарантії прав приватних осіб у випадку втручання держави в їхні права.

ЄСПЛ безпосередньо визнав, що «стаття перша гарантує, по суті, «право власності»: Це є прямим наслідком використання слів «володіння» та «використання власності» (французькою – «biens», «propriété», «usage des biens»); підготовчі матеріали, в свою чергу, також недвозначно це підтверджують: розробники постійно вказували на «право власності» або «право на власність» для окреслення об’єкта проектів, які передували прийняттю статті першої Протоколу № 1. Справді право розпоряджатися власністю становить традиційний та основоположний аспект права власності» [8].

Таким чином, можна стверджувати, що право власності позитивно закріплено в Конвенції як одно із основних прав людини.

Окрім зазначеної статті, частково майнових прав стосується і стаття 6 Конвенції, яка встановлює гарантії судового захисту, а також стаття 13, яка забезпечує можливість ефективного правового захисту порушених прав.

Функції забезпечення однакового тлумачення і застосування укладених міжнародних угод, дотримання положень міжнародних угод як з боку держав-учасниць, так і з боку самих органів міжнародних організацій покладено на судові органи, які входять до структури міжнародних організацій – Європейський суд з прав людини.

Європейський суд з прав людини є судовим органом, який безпосередньо уповноважений вирішувати спори, пов’язані з дотриманням норм Європейської конвенції захисту основних прав і свобод людини.

Безумовно, повноцінний захист власності можливий за умови належного дотримання міжнародно-правових стандартів, напрацьованих світовим співтовариством у національно-правових системах.    

Слід наголосити, що головною проблемою застосування цих міжнародно-правових стандартів являється розуміння та тлумачення змісту цих норм. Право тлумачити конвенційні норми стосовно захисту права власності має лише Європейський суд з прав людини через судові рішення, які мають дві особливі важливі ознаки. По-перше, вони обов’язкові для всіх країн - учасників Конвенції, а не тільки для тих, що є сторонами у справі. По-друге, в них містяться стандарти вирішення певних правових ситуацій. У судових рішеннях Європейського суду з прав людини розрізняють наступні твердження за змістом: твердження ratio decidenti (стають обов’язковими для виконання ) та твердження obitur dictum (не являються обов’язковими, але важливі для обґрунтування різноманітних правових позицій). Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що практика Європейського суду з прав людини займає пріоритетне місце в провадженні міжнародних стандартів захисту права власності в національні правові системи, у результаті чого відбувається розвиток публічно-правових засад у регулюванні відносин власності [1].

Статистика свідчить про те, що за кількістю випадків порушення права власності у європейських країнах посідає друге місце після порушення права на справедливий суд. Важливим є послідовне тлумачення та застосування на практиці права власності. Визначальну роль в цьому відіграє забезпечення єдності судової практики. [8, С. 688].

Зокрема, Європейський суд з прав людини неодноразово наполягав на застосуванні принципу, згідно з яким у разі, якщо Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть сам національний суд повинен звернутися до необхідної норми Конвенції. В Україні для цього немає юридичних перепон. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Крім того, згідно зі статтею 55 Конституції України «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» [9].

23 лютого 2006 року був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який гарантував, що рішення ЄСПЛ є обов'язковим для виконання Україною [10].

Безумовно, що у разі порушення права власності більшість осіб прагне захищати його шляхом звернення до суду, що у свою чергу, вимагає від суддів, які розглядають такі спори, високого професійного рівня теоретичної та практичної підготовки, вміння визначати характер спірних правовідносин, правові норми, що їх регулюють, а також правильного та однакового застосування одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

В останні роки значної актуальності для України набули рішення Європейського Суду з прав людини, які стосуються порушень статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Перше рішення Європейського Суду щодо України (Справа Совтрансавто-Холдинг проти України) стосувалось порушень права власності. Так, станом на кінець 2014 року на розгляді в Європейському суді знаходилось 69 900 справ проти держав-сторін Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з них ­– 13 850 справ – проти України, у відсоткову співвідношенні це 21,4 % від загальної кількості справ [11].

З часом кількість даних справ стрімко збільшується, що демонструє наявність значних прогалин в національному законодавстві про власність та відповідній практиці правозастосування. Так згідно з щорічним звітом про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2015 році, Україна займає перше місце за кількістю справ, що розглядаються в Європейському суді станом на 31 грудня 2015 року. Статистика 2016 року також підтверджує, що порівняно з іншими країнами лідером звернень до ЄСПЛ є Україна: 22,8% всіх справ розглянуто за участю України.

Прикладом являється справа «Бочан проти України (№ 2)» стосовно визнання права власності особи на частину будинку та на землю, на якій побудований будинок. Дана справа неодноразово розглядалася національними судами, але заявниці було відмовлено у задоволенні позову. Ухвалою Верховного Суду України рішення судів нижчих інстанцій було залишено без змін. Тому, заявниця подала заяву до Європейського суду з прав людини у якій скаржилась за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на результат та несправедливість судового провадження у її справі. Розглянувши дану скаргу Європейський суд з прав людини постановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та зобов’язав сплатити заявниці 10 000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму податків, що можуть нараховуватися [12].

Основну групу справ проти України становлять ті, предметом яких є невиконання рішень судів. Найбільша кількість рішень Європейського суду з прав людини стосувалась невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів, що були пов’язані із захистом права на вільне володіння власністю. Слід зазначити, що у 2015 році Європейський суд надіслав Уряду України 8 863 справи проти України з пропозицією надання зауважень Уряду України, 8 143 справи стосуються саме невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів. В 2016 році статистика змінилась: 3 18171 справи проти України таких зауважень вже 1326 [9].

Загалом у 2015 році Європейський суд розглянув 83 справи проти України. У 51 рішенні Європейського суду, було констатовано порушення Україною положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Заявники вимагали компенсацію на загальну суму 7 078 426,3 євро. Після розгляду справ Європейський суд зобов’язав Україну сплатити заявникам 527 146, 61 євро. Отже, Європейським судом було відхилено вимоги заявників на суму 6 551 279,69 євро, що становить 92,6% [11].

Підсумовуючи слід зазначити, що кількість поданих заяв до Європейського суду з прав людини щодо порушення громадянських прав Україною в особі уповноважених органів свідчить про наявність проблем на рівні держави як з додержанням прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, так і з їхнім судовим захистом. У Щорічному звіті про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2015 році [11] серед основних проблем, які призводять до констатації Європейським судом порушень Україною положень Конвенції, визнано невиконання або тривале виконання рішень національних судів, а також недоліки судової практики, що призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.  Отже, В Україні існують проблеми не лише з виконанням рішень національних судів, а й з виконанням рішень Європейського суду з прав людини.

Слід зазначити, що  українське законодавство ще не досягло досконалості в питаннях регулювання права власності та забезпечення реальних гарантій прав власників. Але ця сфера поступово вдосконалюється та зазнає позитивних змін. З метою забезпечення належного виконання рішень Європейського суду у справах щодо України, був розроблений План дій щодо реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженої Указом Президента України від 25 серпня 2015 року №50/2015. [13]. Вказаний план дій було затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1393-р від 23 листопада 2015 року «Про затвердження плану дій щодо реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року».

Однак є й негативний момент. І досі, на жаль, все ще трапляються випадки, коли суди при застосуванні практики ЄСПЛ достатньою мірою не зважають на мету та завдання правового регулювання відносин власності, що закріплені Першим протоколом до Конвенції, та застосовують судову практику ЄСПЛ невиправдано. Це, зокрема, стосується обґрунтування судових рішень, ухвалених за результатами розгляду досить поширених категорій спорів, наприклад: 1) тих, що стосуються повернення майна (в тому числі земельних ділянок) у державну або комунальну власність у результаті порушень закону при передачі такого майна в приватну власність; 2) тих, що стосуються конфіскації майна (в тому числі грошових коштів) як адміністративного стягнення за порушення, зокрема, митних правил. Загальна проблема в переважній більшості – це те, що суддя посилається на певне рішення ЄСПЛ, іноді цитує деякі його пункти, вириваючи їх контексту справи, і cприймає результат вирішення ЄСПЛ справи як безпосереднє «керівництво до дії» – тобто задовольняє позов у справі, яку розглядає, якщо і ЄСПЛ прийняв рішення про задоволення заяви [14, с. 13].

Слід також зазначити, що Закон України «Про гарантії виконання державою судових рішень», який набув чинності 1 січня 2013 року, не вирішує проблеми, оскільки не гарантує виплати за тими рішеннями національних судів, які вже стали приводом для скарг до ЄСПЛ. Законопроект про внесення змін до Закону блокується в українському парламенті. Таким чином, до ЄСПЛ і досі надходять сотні подібних справ. Натомість північна сусідка України, Росія, у тій же сфері невиконання судових рішень уже вжила заходів у рамках рішення ЄСПЛ «Бурдов проти Росії»(2) від 15 січня 2009 року й прийняла закон, який дозволяє громадянам РФ звертатися до національних судів для отримання компенсації за затримку виконання судових рішень. Як зазначає Комітет із правових питань і прав людини ПАРЄ, у результаті прийняття такого закону відсоток справ проти Росії в цій сфері знизився з 44 до 17% [15].

Наявність значних прогалин в національному законодавстві про власність та відповідній практиці правозастосування є причиною збільшення за останні роки звернень до ЄСПЛ проти України. На жаль, Україна залишається лідером звернень до ЄСПЛ, що свідчить про невисоку ефективність тих заходів, що вживала держава щодо виправлення ситуації, в тому числі в рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні». Залишаються актуальними проблеми реформування судової дисципліни, про що зробив висновки ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України», та інституційної системи судової влади. Практика ЄСПЛ ще не набрала гідного застосування в рішеннях національних судів.

Висновки. Державі слід забезпечити єдину судову практику з захисту прав власності, що відповідає міжнародно-правовим стандартам, напрацьованим світовим співтовариством. Однак, при цьому зміст правового регулювання відносин права власності повинен відповідати потребам населення. Приймаючи нові закони, що стосуються реформування влади та захисту прав (в тому числі й права власності), а також виконання судових рішень, держава не в повній мірі враховує стан правового розвитку населення та реєстрації його власності. Врахування цих аспектів та критичний перегляд дисциплінарної й адміністративної відповідальності державних службовців за порушення прав людини надасть можливості знизити кількість звернень до суду, і також до ЄСПЛ, підтвердить України як сучасну демократичну державу.

Подальші дослідження з цього питання мають бути спрямовані на забезпечення імплементації практики ЄСПЛ в судочинство України, аналіз правозастосовної практики України з метою розробки шляхів її вдосконалення в умовах незавершеної правової реформи, на зміст якої суттєво впливають зобов’язання, прийняті Україною у зв’язку з вступом до Ради Європи і підписанням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.



Список використаних джерел:

  1. Яковлєв А.А. Міжнародно-правове співробітництво у захисті права власності в системі Ради Європи : Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.11 / Андрій Анатолійович Яковлєв . – Харків : Б.в., 2009 . – 20 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pandia.ru

  2. Право власності в об’єктивному і суб’єктивному значенні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/literatura/chiv_pravo/068.php

  3. Цивільний Кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст.356.

  4. Суханов Е. А. Право собственности: Общие положения // Гражданское право. – Т. 1. – М., 1998. – Гл. 15. – С. 489.

  5. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua

  6. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua

  7. Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua

  8. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – Вид. 2-е випр., доп. – К.: Реферат, 2007. – С. 695–701.

  9. Звіт Європейського суду з прав людини за 2016 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int/Documents/Stats_analysis_2016_FRA.pdf

  10. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua

  11. Звіт Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини за 2015 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.minjust.gov.ua

  12. Cтаття 1 Першого протоколу “Захист власності”: Справа «Бочан проти України (№ 2)» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.minjust.gov.ua

  13. Указ Президента України Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua

  14. Романюк Я. Втручання в право власності з точки зору його відповідності статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: критерії Європейського суду з прав людини та досвід України на окремих прикладах судової практики // Право власності: європейський досвід та українські реалії: Збірник доповідей і матеріалів Міжнародної конференції (м. Київ, 22–23 жовтня 2015 року). – К.: ВАІТЕ, 2015. –324 с. – C. 7-23.

  15. Грегорі Туан Д’єдон, Рева В. Європейський суд з прав людини: нові виклики // Юстініан. – 2013. - №4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3978


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка