Теоретичні аспекти проблеми державного боргу Динаміка державного боргу України 9



Скачати 352.8 Kb.
Дата конвертації26.10.2017
Розмір352.8 Kb.


П Л А Н
Вступ 2

1. Теоретичні аспекти проблеми державного боргу 4

2. Динаміка державного боргу України 9

3. Механізм управління державним боргом України 17

Висновки 25




Список використаної літератури 30

Вступ
Трансформаційні перетворення в Україні розпочались на тлі глибоких макроекономічних диспропорцій. Їх прояв, тою чи іншою мірою, посилився в процесі становлення перехідної економіки. Внутрішня й зовнішня макроекономічна та інституціональна розбалансованість макросистеми спричинила дефіцит бюджету і платіжного балансу та швидкий розвиток державного боргу.

Політика дефіцитного фінансування для підтримання попиту у державному секторі була визначальною рисою макроекономічних заходів на початкових етапах трансформації, спотворюючи процеси становлення ринково орієнтованої економічної системи на наступних етапах розвитку реформ. Державні запозичення, здійснювані зі стабілізаційною метою, також суперечливо відобразились на стані врівноваженості макроекономічних агрегатів, у першу чергу, реального сектора.

Впливаючи на високі рівні інфляції початку трансформації, зумовлений стабілізаційними процесами та протікаючи у середовищі постстабілізаційного збурення, розвиток державного боргу не опосередкував поглиблення трансформації, а стримав її. Перебуваючи в рамках макроекономічної політики, боргові заходи призвели до зростання частки споживання у відтворювальних пропорціях. При цьому, інвестиційна напруженість, значні потреби у капіталі для технологічного оновлення, стагфляційна пастка, знецінення джерел нагромаджень, посилені нееластичністю видатків бюджету за фактором звуження фіскального потенціалу, зумовили необхідність попиту на державний борг та темпи і характер його зростання у трансформаційній системі. Незважаючи на швидкі темпи акумуляції державного боргу в Україні, його обсяги є незначними порівняно з світовими стандартами оцінки обтяжливості ним країни, а макроекономічна позиція державного боргу вважається відносно врівноваженою. Разом з тим, борговий фактор є визначальним у процесі структуризації видатків бюджету та врівноваження платіжного балансу України. Неординарність цього явища вимагає особливої уваги до теоретичних досліджень феномену державного боргу в перехідній економіці.

Проблема державного боргу вважається дослідженою у західній літературі. Значну увагу їй приділили Р. Барро, Дж. Б'юкенен, А. Лернер, Р. Масгрейв, Дж. Стігліц. Різні аспекти аналізу державного боргу розкриті у роботах вітчизняних економістів. Зокрема, теоретичні підвалини його пізнання містяться у доробку В. Андрущенка. Особливості макроекономічного середовища трансформації, в якому розвивається державний борг, а також проблема державної заборгованості у перехідний період досліджувалася у працях Г. Башнянина, Т. Вахненко, О. Заруби, З. Луцишин. Проблему управління державним боргом розглядали А. Вавілов, Г. Трофімов, Т. Бондарук. Аналіз державного боргу в контексті національної безпеки міститься у працях О. Барановського.

Відсутність яскраво вираженої позитивної теорії державного боргу за трансформації економіки, недостатня глибина вивчення макро- та мікроекономічних передумов низької ефективності дефіцитного фінансування при макроекономічному балансуванні та особливостей макросередовища державних запозичень, включаючи закономірності їхнього розвитку, зумовили вибір теми дослідження та коло проблем, які в ньому розв'язуються.

Метою курсової роботи є розробка теоретичних положень дослідження державного боргу, загальних підходів до аналізу закономірностей його розвитку у перехідній економіці та практичних рекомендацій щодо вдосконалення боргової політики в системі макроекономічного регулювання. Об'єктом дослідження є державний борг України у його системному зв'язку із макроекономічним середовищем ринкових перетворень. Предметом дослідження є загальні закономірності розвитку державного боргу.



1. Теоретичні аспекти проблеми державного боргу
Державний борг розглядається як важливий елемент ринкової економіки. Державний борг - сума заборгованості держави по випущених і не погашених державних внутрішніх позиках, а також сума фінансових зобов'язань держави по відношенню до зовнішніх кредиторів. Залежно від того, з внутрішніх чи зовнішніх джерел здійснюються запозичення, державний борг визначається як внутрішній чи зовнішній борг. Зовнішній державний борг виникає у зв'язку із залученням державою зовнішніх позик. Державний внутрішній борг відображає підсистему економічних відносин між державою (включаючи місцеві органи влади) та кредиторами з числа юридичних та фізичних осіб. Класичною формою державного внутрішнього боргу є борг центрального уряду та місцевих органів влади.

Стан державного боргу залежить від щорічних операцій пов'язаних з отриманням нових позик, з одного боку, і розмірів погашень і виплат процентів по цих позиках – з іншого. Державні позики – це кредитні відносини між державою та фізичними і юридичними особами, в результаті яких держава одержує обумовлену суму грошових коштів на визначений термін за встановлену плату, вони є розповсюдженою формою мобілізації фінансових ресурсів. Розмір державної позики включається в суму державного боргу країни. За їх допомогою мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб для фінансування потреб держави. Державні позики з одного боку, спричинені дефіцитом державного бюджету, з іншого – обумовлюють подальше збільшення дефіцитності бюджету, що пов'язано з виплатою процентів по раніше випущених позиках, необхідністю сплачувати капітальну суму боргу. Випуск позик дає змогу уряду покрити дефіцит бюджету та розширити фінансування державних потреб. Щоправда, випуск облігацій державних позик без ретельного та всебічного врахування всіх факторів та обставин може загрожувати економічній безпеці, витісненню приватних інвестицій тощо.

Під управлінням державним боргом слід розуміти сукупність державних заходів, що пов'язані з випуском та погашенням державних боргових зобов'язань, визначенням ставок процентів та виплатою доходу по державних цінних паперах, встановлення ліміту боргу, підтриманням курсу державних зобов'язань, визначенням умов випуску нових державних цінних паперів. Обслуговування державного боргу – це комплекс заходів з погашення позик, виплати процентів по них, уточнення і зміни умов погашення випущених позик.

Стратегічним завданням управління державним боргом є мінімізація вартості його обслуговування. При нарощуванні розмірів державного внутрішнього боргу всі зусилля слід спрямовувати на зменшення реальної вартості його обслуговування та на врахування динаміки заборгованості з темпами економічного росту.

Аналіз теорій державного боргу дозволяє виділити три парадигми поглядів на згадане явище, що сформувались в рамках класичної школи політекономії, кейнсіанства і кейнсіансько-орієнтованих та неокласичних напрямів економічної теорії.

Класична школа сформулювала в основному негативне ставлення до державного боргу: його зростання призводить до зменшення продуктивного капіталу суспільства. В доповнення до цього, Д. Рікардо виявив еквівалентність державного боргу податкам, згідно чого економічні агенти індиферентні до способу покриття бюджетних видатків. Споживання в економіці не зміниться, оскільки збільшення державного боргу сьогодні означатиме підвищення податків завтра, через що вільні кошти заощаджуватимуться та вкладатимуться у державні облігації.

Доповнюючи класиків, К. Маркс твердив, що капітал, представлений у облігаціях державної позики, є найспотворенішою формою капіталу, який дає право його власникам антиципіювати податки. У межах кейнсіанської парадигми було радикально переглянуто погляди на державний борг. За нею державні запозичення повинні здійснюватись з метою розширення сукупного попиту в економіці, суспільна ціна безробіття є набагато вищою за вартість боргового тягаря, а мультиплікативне розширення виробництва та зайнятості зменшуватиме його.

Основним висновком неокейнсіанських концепцій (теорія автоматичних стабілізаторів, функціональних фінансів) є необхідність збалансування бюджету на циклічній основі, а державні запозичення розглядаються як інструмент циклічного згладжування. Неокласичні теорії розглядають, по-перше, вплив запозичень уряду на економічну поведінку суб'єктів ринку, по-друге, проблеми оптимального розподілу боргового тягаря між поколіннями. Так, Р. Барро розвиває ідеї Рікардо про еквівалентність боргу податкам, окремо виділяючи роль заощаджень підприємців та домогосподарств у нейтральності запозичень уряду щодо динаміки макроекономічних величин.

На думку Р. Масгрейва, оптимальний розподіл боргового тягаря між поколіннями матиме місце за еквівалентного нагромадження боргу і зростання інвестицій публічного сектора. В подібних моделях обслуговування державного боргу виступає як участь майбутніх поколінь у оплаті суспільних благ капітального характеру, якими вони будуть користуватись. Водночас, на думку неокласиків, запозичення держави як з метою циклічного згладжування, так і з метою розширення суспільних благ, призводить до появи ефекту витіснення приватних інвестицій, які чутливіші до процентних ставок, ніж державні, та до ірраціонального розміщення ресурсів, оскільки останні могли б бути використані ефективніше саме у приватному секторі. Отже, теорії державного боргу, які з'явились при аналізі сформованих ринкових систем, повинні обережно використовуватись при його досліджені у трансформаційних економіках, оскільки ознаки останніх відмінні від перших.

Формулюючи положення з теоретичного обґрунтування державного боргу за ринкової трансформації, автор відзначає, що в умовах командної економіки бюджетний дефіцит перебував у прихованому стані. На основі теоретичних висновків Я. Корнаї доведено, що трансформуючись у відкритий стан у перехідній економіці, бюджетний дефіцит, на тлі поступового роз'єднання фінансів держави та фінансів мікроодиниць, не розв'язував проблему інвестицій, а загострював її. Як наслідок, підтримка попиту в державному секторі та секторі державних підприємств визначала масштаби монетизації дефіциту як способу запобігання трансформаційному спаду. З цією проблемою зіткнулись практично всі трансформаційні економіки, особливо вітчизняна.

Розширення функцій держави у перехідній економіці відображається на ускладненні функції державного боргу. Його накопичення певною мірою дозволяє компенсувати шок пристосування суспільного сектора економіки до ринкового оточення, що формується, не зменшуючи радикально обсяги споживання суспільних благ. Запозичення уряду можуть виступити як інструмент Паретто - вдосконалення при вирівнюванні корисності від споживання суспільних благ, пов'язаних з розбудовою нової системи та підтримкою елементів командної економіки

Нагромадження державного боргу у різних формах із стабілізаційною метою виступить реальною альтернативою інфляційному оподаткуванню, як наслідку монетизації дефіциту. Однак, якщо запозичення здійснюються на тлі або за для системно-структурних реформ, державний борг не виступить, як еквівалент майбутнім інфляційним податкам. У іншому випадку, накопичені макроекономічні та відтворювальні диспропорції реалізуються у борговій кризі, вивільняючи інфляційний потенціал, і державний борг виступить, як еквівалент інфляційного оподаткування у майбутньому. Інвестиційна напруженість та проблема технологічного оновлення економіки формують значний попит на державний борг, як на інструмент генерування інвестицій та вихід із стагфляційної пастки.

Аналізуючи проблеми міжпоколінного розподілу боргового тягаря, можна стверджувати, що він тяжітиме до рівномірності у випадку, коли видатки, здійснювані у борг, спрямовуватимуться на розбудову ефективнішої економічної системи, тобто на економічну трансформацію.

Закономірним проявом розвитку державного боргу в перехідній економіці є низька ефективність дефіцитного фінансування у процесі реформ. Гіперінфляція початку трансформації є визначальним чинником формування короткострокової структури ринкового капіталу та підтримання високих процентних ставок. Ефект витіснення у трансформаційній економіці носить більш загострений характер, ніж у розвинутій, у зв'язку із низьким рівнем її монетизації. А перебування мікрорівня у стані збурення пристосування до ринкового оточення визначає, що за активного дефіцитного фінансування перехід до нового рівня макрорівноваги буде здійснюватись за рахунок зростання інфляції та посилення зовнішнього дисбалансу.


2. Динаміка державного боргу України

Перші зовнішні державні позичання були здійснені Україною ще в 1992 р. Зовнішній державний борг України, що на 1 січня 1993 р. становив 396 млн дол. США, в подальшому зростав і на 1 січня 2002 р. вже збільшився до 12,438 млрд. дол. Динаміка цього показника за період 1999 - початок 2002 рр. з виділенням окремих кредиторів наведена, за даними Міністерства фінансів України, в таблиці 1. [18, c. 84-87]


Таблиця 1.

Динаміка зовнішнього державного боргу України



(дані Міністерства фінансів України) млрд. дол. США

Кредитори

На 01.01.1999

На 01.01.2000

На 01.01.2001

На 01.01.2002

Міжнародні організації

3,444

4,022

4,804

5,276

Світовий банк

0,905

1,212

1,584

2,019

Європейський Союз

0,241

0,352

0,333

0,345

ЄБРР

0,035

0,066

0,097

0,111

МВФ

2,263

2,392

2,790

2,801

Держави

3,267

2,750

2,498

3,577

РФ

2,381

2,001

1,896

3,074

Туркменістан

0,704

0,599

0,458

0,317

Японія

0,182

0,150

0,144

0,186

Кредитні лінії

1,008

1,104

1,246

0,761

Фідуціарні позики

 

0,559

1,767

1,769

Облігації зовнішньої державної позики 1995 р., передані РАТ "Газпром"

1,120

1,120

1,155

1,048

Інша заборгованість

 

 

 

0,006

ВСЬОГО

8,839

9,555

11,47

12,438

За ознаками кредиторів зовнішній державний борг України станом на 1 січня 2000 р. має таку структуру:

- заборгованість за позиками, наданими міжнародними економічними і фінансовими організаціями - 42%;

- заборгованість за позиками, наданими іноземними державами - 29%;

- заборгованість по кредитних лініях - 6%;

- заборгованість за позиками, наданими іноземними банками (фідуціарні позики) - 14%;

- заборгованість за облігаціями зовнішньої державної позики 1995 р., переданими РАТ "Газпром" - 9%.

Таким чином, кредиторами України є міжнародні економічні і фінансові організації, окремі держави та окремі суб’єкти господарської і фінансової діяльності. За станом на 1 січня 2002 р. кредиторами України, перед якими вона має найбільші боргові зобов’язання, є: серед міжнародних організацій - Міжнародний валютний фонд (2,801 млрд дол. США боргу), серед держав - Російська Федерація (3,074 млрд дол. боргу, до яких додається ще 1,048 млрд дол. заборгованості перед РАТ "Газпром" - тобто всього 4,122 млрд дол.). У поточному році на суму 1100 млн дол. США було проведено взаємозалік по боргу перед РФ, який в результаті зменшився до 1974 млн дол. США. Таким чином найбільшу заборгованість Україна має перед Росією (включаючи РАТ "Газпром"). А самі боргові зобов’язання України перед Росією було започатковано в 1993 році.

Угодою від 26.05.1993 р., укладеною між урядами РФ і України за результатами торгово-економічних відносин у 1992-1993 рр., заборгованість України в обсязі 1050 млрд руб. (2,5 млрд дол. США) переоформлена у державний кредит. 24 червня 1993 р. укладена ще одна угода, згідно з якою уряд РФ у відповідь на звернення уряду України надав останній кредит в обсязі 250 млрд руб. для оплати поставок товарів і послуг з Росії. 20 березня 1995 р. укладена Міжурядова російсько-українська угода, що була спрямована на реструктуризацію боргових зобов’язань України по вказаних вище кредитних угодах 1993 р., і згідно з якою, РФ надала Україні відстрочку на загальну суму 1161,3 млн дол. США по прострочених платежах та відсотках за користування кредитами, а також по платежах в рахунок погашення основного боргу за 1995 рік.

28 травня 1997 р. укладена "Угода між урядом України і урядом РФ про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського Флоту та перебуванням Чорноморського Флоту Російської Федерації та території України". У 1999 р. її ратифікували обидві держави. Згідно з цією угодою, заборгованість України по державних кредитах Російської Федерації, видача яких передбачалась відповідно до міжурядових угод від 26.05.1993 р. та від 20.03.1995 р., визнається в сумі 3074 млн дол. США з врахуванням відсотків за користування кредитами.

Згідно з угодою від 28.05.1997 р., розрахунки російської сторони за перебування на українській території своєї частини Чорноморського флоту здійснюються шляхом щорічного зменшення рівними частками державного боргу України перед РФ, який залишається після вирахування компенсаційної вартості кораблів, суден і плавзасобів (526,509 млн дол. США) і компенсації за розчеплювані матеріали (200 млн дол. США). Сума такого зменшення (погашення) становить 97,75 млн дол. США. І тільки після погашення Україною державного боргу перед РФ орендна плата буде здійснюватись Росією прямими платежами.

Чи не найголовнішою фінансовою проблемою для України є розрахунки за природний газ з РАТ "Газпром". З останнім уряд України уклав угоду від 18.03.1995 р. Вона була спрямована на врегулювання питання заборгованості України за поставлений у 1994 р. російський газ і на забезпечення поточних платежів за газові поставки в 1995 р.

Згідно з цією угодою, була проведена реструктуризація заборгованості за поставку газу в 1994 р. шляхом випуску Україною на суму 1400 млн дол. США облігацій на термін до 12 років, включаючи 2-річний пільговий період, протягом якого виплачується тільки доход у вигляді відсотків, нарахованих за ставкою 8,5% річних на суму цінних паперів. Вже у 1995 р. Україна погасила частину цих облігацій на суму 200 млн дол. США.

Питання розрахунку за газ і в подальшому буде одним з найгостріших в українсько-російських відносинах. Причому сторони не досягли остаточної домовленості щодо узгодження обсягів заборгованості України. За даними Мінфіну України, узгоджена сума боргу за російський газ, поставлений в Україну в 1999-2001 рр., становила на 01.01.2002 р. 1,4 млрд дол. США. Цілком очевидно, що з того часу заборгованість за газ збільшилась.[3, c. 66-68]

Ще в листопаді 1998 р. була досягнута домовленість про товарне покриття боргу за російські енергоносії, який тоді становив 1-1,2 млрд дол. США. Згідно з цією домовленістю, Україна повинна була поставити Росії продукти харчування на суму 500 млн. дол. США. Питання, якими ще товарами потрібно погашати борг, мало вирішуватись під час подальших переговорів. За даними Мінфіну України, в Росію було поставлено товарів лише на 14 млн. дол. США та передано кілька стратегічних бомбардувальників, оцінених в 285 млн. дол. США. В той же час товарне покриття боргу за газ було чи не найкращим варіантом розрахунків, з огляду на нестачу валютних коштів і негативне сальдо у торгівлі з Росією. Але Україна скористалась цим далеко не повною мірою.

Ще однією проблемою в українсько-російських відносинах, пов’язаною із зовнішніми боргами, є розподіл активів і пасивів колишнього СРСР. 9 грудня 1994 р. тодішнім прем’єр-міністром України В.Масолом була підписана "Угода між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва у відношенні зовнішнього державного боргу і активів колишнього Союзу РСР". У цьому документі вказується, що борги і активи колишнього Радянського Союзу розуміють так, як вони визначені в договорі від 4 грудня 1991 р. про правонаступництво відносно зовнішнього державного боргу і активів СРСР (частка України в боргах і активах 16,37%). Угодою передбачається, що Україна передає, а РФ приймає на себе зобов’язання з виплати частки України у зовнішньому державному боргу колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 року. А для виплати частини цього зовнішнього боргу, закріпленої за Україною, остання передає, а РФ приймає частку України в активах колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 р.

17 вересня 1996 р. за № 373/96 прийнята "Постанова Верховної Ради України про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР". У цьому документі Кабінету Міністрів запропоновано розглянути всі зауваження і пропозиції з даного питання. Інша постанова Верховної Ради України "Про порядок ратифікації угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР" прийнята 17 лютого 1997 року за № 86/97. Умовами ратифікації є надання Росією достовірної і повної інформації про активи і пасиви колишнього Радянського Союзу та виконання нею зобов’язань щодо забезпечення інтересів України як повноправного правонаступника СРСР. Однак цього Російська Федерація не зробила. До того ж, давно розглядаючи Росію як правонаступника боргів колишнього СРСР, проблеми їх погашення зарубіжні кредитори вирішують тільки з нею, що треба враховувати при остаточному вирішенні даного питання.

Отже, сьогодні серед усіх колишніх радянських республік Україна єдина все ще претендує на активи колишнього СРСР, не відмовляючись від боргових зобов’язань. Чи вигідно для неї прийняття цієї угоди, яка ще має назву "нульового варіанту", видно з наступного. По своїх зовнішніх боргових зобов’язаннях колишній СРСР мав повернути близько 100 млрд дол. США [29], а отримати від інших країн - за деякими оцінками, навіть більше 150 млрд дол. [13]. Причому такі боржники, як Індія, В’єтнам та ряд інших досить регулярно сплачували і сплачують по своїх боргах.

З радянських часів зберігся ряд боргових зобов’язань, які тепер визначаються як борги з боку Росії українським юридичним і фізичним особам. З них залишок боргу Зовнішекономбанку СРСР перед громадянами України становить 10 млн дол. США. Раніше вже було перераховано в Україну 10 млн дол. США. Є надія на остаточне вирішення цього питання. Заборгованість Зовнішекономбанку СРСР перед українськими юридичними особами перевищує 600 млн дол. США. Її обсяги звіряються. Передбачено проведення переговорів стосовно механізму погашення боргу.

Заборгованість Ощадбанку СРСР перед українськими вкладниками становила на 01.01.1991 р. 84,3 млрд радянських крб. Цей борг, виходячи з курсу рубля на той час, оцінюється в 150 млрд дол. США. 1 червня 2000 р. Верховна Рада України прийняла постанову, в якій говориться: "Кабінету Міністрів України порушити перед Російською Федерацією питання про врегулювання взаємовідносин з питань, що стосуються розподілу між державами зобов’язань колишнього Ощадного банку СРСР перед громадянами та повернення Україні 84,3 млрд радянських крб., що були станом на 1 січня 1991 року акумульовані в Ощадному банку СРСР і є власністю громадян України". Судячи з тексту постанови, тут все тільки починається. Цілком очевидно, що Російська Федерація таких коштів не має, і, вірогідно, це буде визначати її позицію.

Від міжнародних організацій, окремих держав і суб’єктів господарської та фінансової діяльності Україна отримувала торговельні кредити і фінансові позики, питома вага яких в утвореній по цих надходженнях коштів заборгованості на 01.01.2000 р. становить близько 40% та відповідно 60% .

Умовно зовнішній державний борг по торговельних кредитах слід поділити на заборгованість внаслідок використання кредитних ліній і ту, що виникла в результаті реструктуризації на довгостроковий період простроченої поточної заборгованості за отримані по імпорту від країн СНД енергоресурси та інші поставки. Наявність поточних зобов’язань, переоформлених у довгострокові, є однією з особливостей зовнішнього державного боргу України.

До фінансових належать позики, отримані від МВФ, Світового банку (кредити МБРР), Європейського співтовариства, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), Японії, іноземних комерційних банків. Кредити МВФ надаються Національному банку України. Вони призначені для поповнення валютних резервів НБУ, стабілізації грошово-кредитної системи та підтримки платіжного балансу.

Кредити Світового банку умовно поділяються на проекти системні та інвестиційні. Призначені для реформування окремих секторів економіки чи фінансів кошти по системних проектах (реабілітаційна позика, кредит на розвиток підприємств, кредит на перебудову фінансового сектору) спрямовувалися безпосередньо до Державного бюджету і фактично були покриттям його дефіциту. До Державного бюджету спрямовувались також кредити від ЄС, Японії та позики від зарубіжних комерційних банків.

Значно менша частина кредитних ресурсів Світового банку відноситься до інвестиційних проектів (проект по насінництву, проект реабілітації гідроелектростанцій та інші). В основному на реалізацію цих проектів спрямовуються кредитні ресурси ЄБРР. Проте цей банк співпрацює переважно з приватним сектором України.

Потрібно відзначити, що зовнішні державні позичання використовувались здебільшого на поточні потреби, тобто на забезпечення стабільності грошово-кредитної системи, підтримку Державного бюджету та здійснення "критичного імпорту" (переважно енергоресурсів). І тільки невелика частина цих коштів спрямована безпосередньо на розвиток економіки. Значна питома вага реструктуризованої в державний борг заборгованості за енергоресурси свідчить про те, що скорочення їх споживання повинно бути однією з пріоритетних цілей структурної перебудови і технічного переозброєння економіки.

На 01.01.1999 р. та 01.01.2000 р. обсяги зовнішнього державного боргу України по відношенню до ВВП становили близько 20%. А на 01.01.2001 р. вони сягнули вже близько 38%. Різке підвищення в 2000 р. цього відношення викликано не тільки збільшенням самого боргу протягом року (з 9,555 до 11,47 млрд дол. США), а й значним падінням курсу гривні при зростанні обсягів номінального ВВП всього на 11,3%. На кінець 2000 р. зовнішній державний борг сягнув рівня 51% до ВВП.


3. Механізм управління державним боргом України

В умовах формування та функціонування ринкової економіки важливою складовою державних фінансів є державний борг. Дефіцит державного бюджету, залучення та використання позик для його покриття призвели до формування і значного зростання державного боргу в Україні. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також відповідно зростання витрат на його обслуговування обумовлюють необхідність вирішення проблеми державного боргу, а відтак і пошуку шляхів вдосконалення механізму його управління. Як свідчить досвід багатьох країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній та внутрішній борг, тим його обслуговування активніше включається у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи.

В перехідній економіці України державний борг все більше набуває характеру не лише фінансової, але і соціально-політичної проблеми. Державний борг прямо пов'язаний з проблемою економічної безпеки країни. Питання управління та обслуговування державного боргу є особливо важливим в контексті тих економічних труднощів, які впродовж останніх років переживає Україна. Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу є одним із ключових факторів економічної стабільності в країні. Від характеру врегулювання боргової проблеми в значній мірі залежить бюджетна дієздатність держави, стабільність її національної валюти, а відтак фінансова підтримка міжнародних фінансових організацій. Необхідність розв'язання цих питань потребує пошуку шляхів вдосконалення механізму управління та обслуговування державного боргу в Україні.

Існує позитивний взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. На обсязі бюджетного дефіциту відбиваються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі обумовлені впливом інфляції. Саме тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалася також в реальних, а не лише в номінальних величинах. Ступінь впливу державної заборгованості на внутрішній попит і сукупну пропозицію, зовнішньоекономічну рівновагу повною мірою визначається структурою державних доходів та видатків. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові - це наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема "витіснення". Довгострокові - економічні наслідки державного боргу, відомі, як "тягар боргу".

Ефект "витіснення" виникає через підвищення ринкових процентних ставок, яке трапляється у разі фінансування бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних цінних паперів на відкритому ринку країни. При борговому фінансуванні бюджетного дефіциту ставки процента зростають найбільше в тому випадку, коли поєднуються стимулююча фіскальна й антиінфляційна грошово-кредитна політики. Боргове фінансування бюджетного дефіциту збільшує попит на гроші, в той час як центральний банк обмежує їхню пропозицію. Таке поєднання заходів економічної політики й стимулює швидке зростання процентних ставок.

Зростання процентних ставок призводить до зменшення інвестицій у приватному секторі і частково - до скорочення споживчих витрат. У підсумку в економіці відбувається падіння доходу. Отже, боргове фінансування бюджетного дефіциту значно послаблює ефективність стимулюючої фіскальної політики. Але якщо економіка перебуває в стані спаду, то зростання державних витрат буде справляти на неї стимулюючий вплив завдяки ефекту мультиплікатора. Це може покращити очікування щодо прибутків у приватному бізнесі і викликати збільшення інвестиційного попиту. Приріст інвестиційного попиту може частково елімінувати ефект "витіснення".

Початковий сприятливий вплив бюджетного дефіциту на економіку послаблюється не лише за рахунок ефекту "витіснення", але й за рахунок негативного ефекту чистого експорту. При зростанні внутрішніх процентних ставок відбувається збільшення зовнішнього попиту на вітчизняні цінні папери, що супроводжується підвищенням загальносвітового попиту на національну валюту, необхідну для їх придбання. В результаті обмінний курс національної валюти підвищується і спричиняє зниження експорту та збільшення імпорту. Скорочення чистого експорту стримує економічний розвиток: в експортних і конкуруючих з імпортом галузях знижується зайнятість і випуск, зростає рівень безробіття. З другого боку, притік капіталу збільшує фінансові ресурси й сприяє відносному зниженню процентних ставок на внутрішньому ринку. Завдяки ефекту скорочення чистого експорту масштаби ефекту "витіснення" частково зменшуються.

Довгострокові наслідки державного боргу пов'язані з його впливом на нагромадження капіталу і споживання майбутніх поколінь, тобто на довгострокове економічне зростання.

Основна дилема, перед якою зараз стоїть українське керівництво, полягає в тому, що воно повинно або повністю покрити дефіцит бюджету шляхом обмеження видатків, або запустити внутрішні засоби його фінансування. Останній варіант, тобто монетизація дефіциту, передбачає емісію грошей, яка, в свою чергу, живитиме інфляцію та знищуватиме грошово-кредитну стабільність. Крім того, продовження хибної політики, наприклад, підтримання бюджетними коштами підприємств, які не додають, а зменшують вартість, — найімовірніше посилить негативні ефекти монетизації дефіциту бюджету для економіки.

Монетарне фінансування дефіциту бюджету є неприйнятним варіантом для України. Крім неминучої фінансової дестабілізації, це буде потужним популістським (а відтак контрпродуктивним) сигналом для ринків, адже емісія грошей знову спонукатиме підприємства до пошуку ренти. Таке рішення фактично стане виправданням патерналістської політики, яка проводилася раніше.

Фіскальна політика вважається стабільною, якщо вона не веде до загроздивого зростання відношення державного боргу до ВВП. Необмежене зростання цього коефіцієнта означає, що на певному етапі країна муситиме спрямовувати всі свої доходи на обслуговування державного боргу, чого економіка та суспільство витримати не можуть. Стабільна фіскальна політика, з іншого боку, передбачає вибір комплексу фіскальних параметрів, які дозволяють досягти стабільного планованого рівня державного боргу як частини національного доходу. Якщо фіскальна політика є нестабільною, то в майбутньому слід чекати одного з трьох наслідків чи їхньої комбінації. Або доведеться міняти фіскальну політику, або міняти якусь іншу політику, наприклад, грошово-кредитну, або ж шукати можливості досягнення стабільності фіскальної політики в зміні зовнішніх факторів.

Зважаючи на головні засади функціонування найважливіших міжнародних фінансових організацій, можна дійти висновків, що для відстоювання своїх національних інтересів Україні необхідне активне співробітництво з іншими країнами у тих органах, де приймаються стратегічно важливі рішення і здійснюється повсякденне регулювання міжнародних фінансово-валютних відносин; для інтеграції економіки України у світове співтовариство потрібно забезпечити сумісність національних інструментів валютно-грошового і фінансового регулювання із загальноприйнятими у всьому світі нормами.

Важливим елементом стратегії макроекономічного управління є зменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливішими з них є такі:

- загальний дефіцит бюджету, що утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи;

- зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;

- внутрішній дефіцит - це загальний дефіцит "мінус" зовнішній дефіцит;

- операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів;

- первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх процентних платежів.

Для будь-якої країни важлива не стільки величина бюджетного дефіциту, як основні джерела його покриття. Уряд, як і кожна людина, повинен мати гроші на своїх рахунках, з яких розплачується готівкою або чеками. Коли податкових надходжень для покриття витрат недостатньо, уряд змушений позичати. Це означає, що він випускає боргові зобов'язання, які продаються на відкритому ринку або в центральному банку. У країнах перехідної економіки дефіцитне фінансування часто провадиться за рахунок позик у центральному банку або набуває форми інфляційного фінансування.

Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела.

Неінфляційні джерела містять в собі:

- внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосподарствам;

- трансферти - фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборгованості - прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.

Фінансуючи свій бюджет і продаючи боргові зобов'язання на відкритому ринку, уряд вдається до боргового фінансування. Приватні особи і фірми, у тому числі комерційні банки або інші фінансові установи, розплачуються за цінні папери чеками або готівкою. Потім уряд може використовувати ці кошти так само, як і податкові надходження.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту. Уряд позичає у центрального банку для фінансування дефіциту бюджету, тобто вдається до монетарного фінансування. За монетарного фінансування центральний банк купує певну частину боргових зобов'язань уряду, тобто центральний банк створює гроші для фінансування цих боргових зобов'язань.

Фінансування постійних дефіцитів шляхом емісії грошей вестиме до тривалої підтримуваної інфляції. Однак одноразове збільшення пропозиції грошей у зв'язку з тимчасовим дефіцитом генерує тільки разове збільшення рівня цін, а інфляція не розвивається.

Якщо країни, що розвиваються, або країни з перехідною економікою хочуть дати раду бюджетним дефіцитам, то вони не можуть фінансувати їх шляхом випуску облігацій, тому що не мають ні розвинутого ринку капіталів, на якому можна продавати державні облігації у необхідних розмірах, ні довіри з боку населення та комерційних установ, через що повинні вдаватися до іншої альтернативи - емісії грошей. Як результат, коли вони мають великі дефіцити стосовно їхнього ВНП, то пропозиція грошей зростає значними темпами, що викликає інфляцію.

Реальні гроші держава може лише позичити і тільки в реальних їх власників - громадян, підприємств, банків, а також зарубіжних джерел. Шлях позичання коштів для фінансування дефіциту державного бюджету в іноземних кредиторів - це не вирішення проблеми, а тимчасове її відкладення і навіть її ускладнення. Цей шлях лише посилює фінансову залежність України від зарубіжних кредиторів, перекладає розв'язання даної проблеми на майбутні покоління.

В умовах великих бюджетних дефіцитів і зростання відсоткових платежів за державними зобов'язаннями казначейства намагаються максимально зволікати з виплатою заборгованості. З цією метою широко застосовується практика конверсії державних позик. Суть заходів, що вживаються, зводиться до того, щоб відстрочити погашення позик, по можливості перетворити короткострокові зобов'язання держави на середньо- та довгострокові. При цьому можуть використовуватися різні методи.

Казначейство може обмінювати з дозволу інвесторів на середньо- та довгострокові папери свої короткострокові зобов'язання, а також викупити останні за рахунок випуску нової довгострокової позики під вищий відсоток. Такі заходи можуть забезпечити короткостроковий ефект і полегшити на певний час фінансове становище уряду, але вони не можуть сприяти стабілізації бюджету, оскільки пов'язані переважно з подальшим збільшенням відсоткових ставок і, зрештою, зі зростанням суми заборгованості. До цього способу вдається і сучасна Україна.

Аналіз показує, що поки в Україні можливості для випуску цінних паперів обмежені як щодо обсягу, так і щодо строків. Це пояснюється, по-перше, відсутністю довіри населення до владних структур, які досі не розрахувалися з громадянами за багатьма попередніми борговими зобов'язаннями, в тому числі колишнього СРСР; по-друге, обмеженістю у населення достатньої кількості вільних грошей, які б воно могло позичити державі, по-третє, наявністю інфляції.

Для зменшення дефіциту Український Уряд змушений буде піти на істотне зниження державних видатків. Сьогодні частка державних доходів, яка направляється на обслуговування і погашення попередніх боргів, є постійно зростаючою. Зростання процентних виплат значно знижує частку державних надходжень, яка буде використовуватись для фінансування поточних та інвестиційних видатків. Ситуація погіршується тими обставинами, що 20% загальних доходів держава отримує в негрошовій формі, тоді як боргові зобов'язання мають виконуватися грошима. Бартерні й залікові операції не надають ресурсів ні для обслуговування боргу, ні на виплату зарплат чи пенсій. Ймовірно скорочення в найближчій перспективі торкнеться державної інвестиційної діяльності. Як рекомендації завжди наводяться докази, що державні інвестиції мають бути спрямовані тільки в інфраструктуру, основною метою чого є покращання умов для бізнесу. В такому випадку розвиток бізнесу вже у відносно короткий час зможе забезпечити необхідні надходження до бюджету. Разом з тим, зменшення дефіциту у довгостроковому аспекті можливе лише за умови зростання заощаджень в цілому.



Висновки
Сучасний етап формування боргових зобов'язань характеризується низкою специфічних особливостей. По-перше, в умовах глобалізації фінансових потоків, здійснення політики необмеженої відкритості щодо іноземних інвестицій певною мірою відбувається нівелювання меж між внутрішнім і зовнішнім боргом. По-друге, дедалі яскравіше унаочнюється посилення взаємозв'язку державних зобов'язань і зобов'язань господарюючих суб'єктів. Так, наприклад, попри те, що держава не має відповідати за зобов'язаннями недержавних фінансових структур, банкрутство провідних системоутворювальних кредитних установ може спричинити катастрофічні наслідки для платіжної системи країни, а відтак і для фінансової безпеки держави. По-третє, простежується практика перекладання боргових зобов'язань по кредитах, залучених під гарантії уряду, з господарюючих суб'єктів на державу.

Негативним моментом зростання внутрішньої державної заборгованості є те, що:

- в умовах суттєвої нестачі фінансових ресурсів стають реаліями невиконання державою своїх боргових зобов'язань, оголошення дефолту, а відтак - підрив довіри до держави як до надійного позичальника;

- унаслідок такого перерозподілу фінансових ресурсів унаочнюється "ефект витіснення" вітчизняних товаровиробників з ринку кредитних ресурсів, падіння інвестиційної активності;

- виплата високих відсотків по державних цінних паперах заохочує вітчизняні комерційні банки до проведення недосконалої ресурсної політики, а також збільшує нерівність у доходах фізичних осіб, оскільки боргові зобов'язання держави зосереджуються в руках найбільш заможної частини населення, яка, отримуючи відсотки, стає ще багатшою.

Звичайно, управління такою складною й неоднозначною категорією, як державний борг, потребує наявності і повноцінного правового забезпечення процесу формування боргових зобов'язань, функціонування відповідних структур, покликаних його обслуговувати, а також створення дієвого механізму його погашення.

За експертними оцінками, зовнішні позики уряду створюють ревальваційний тиск на гривню, що загострює проблему дефіциту поточного рахунку, знижуючи конкурентоспроможність українських товарів і послуг щодо іноземних. Великий державний борг змушує іноземних інвесторів бути дедалі обережнішими з інвестиціями в Україну. Ця обставина пояснює вкрай низький обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну порівняно з іншими країнами регіону.

При цьому проблема зовнішнього державного боргу посилюється і внаслідок того, що в Україні сформувалася дворівнева система зовнішніх боргів. Перша - на рівні політичної влади, друга - на рівні підприємств. Причому обидва рівні є зіставними за своєю потужністю. Борги ж другого рівня є не менш ризикованими для нашої національної економіки. Так, понад 6 тисяч українських підприємств мають на початок 2003 року заборгованість лише за зовнішньоекономічними операціями у сумі близько 5 млрд. гривень. При цьому 70% заборгованості є наслідком операцій між фіктивними українськими та іноземними фірмами. Понад те, за оцінкою фахівців, в Україні формується особливий тип боргової економіки, коли всі заборгували всім, а всі разом заборгували міжнародним фінансовим організаціям та окремим країнам.

Зниження рівня боргової безпеки держави спричиняється до зростання відсоткових ставок на ринку державних запозичень, підвищення рівня оподаткування господарюючих суб'єктів, зменшення виробничого споживання внаслідок падіння інвестицій, відпливу з країни сукупних валютних резервів, передачі частини державної власності у власність зарубіжних країн, зниження міжнародного престижу країни, посилення невпевненості населення у завтрашньому дні. Тобто рівень боргової безпеки безпосередньо позначається на рівні бюджетної, валютної та інвестиційної безпеки.

Рівень боргової безпеки держави можна вимірювати в різні способи. Це й оцінка дотримання певної кількості річних кредитних квот (при взаємовідносинах з МВФ), і визначення навантаження держборгу на державний бюджет, і динаміка держборгу в розрахунку на душу населення тощо.

Серед індикаторів боргової безпеки можна виділити співвідношення:

- обсягу іноземних кредитів і річного обсягу експорту держави;

- валового розміру державного зовнішнього боргу і річного експорту товарів та послуг;

- суми на обслуговування зовнішнього боргу і загальних валютних надходжень країни або вартості експорту товарів;

- короткострокової зовнішньої заборгованості і поточних бюджетних надходжень;

- річної суми іноземних позик під державні гарантії і дохідної частини держбюджету;

- суми державного боргу в іноземній валюті і ВВП;

- зростання державного боргу за рік і річного обсягу державних капітальних вкладень тощо.

То ж слід зазначити, що вже на початок 1999 року Україна вийшла за межі порогового значення із співвідношень обсягу зовнішньої заборгованості до ВВП, сукупних платежів з погашення та обслуговування зовнішнього боргу до дохідної частини держбюджету, частки зовнішніх запозичень у покритті бюджетного дефіциту. І це за умов, коли державний зовнішній борг рік-у-рік зростав, а ВВП - постійно знижувався. Причому проблема зовнішнього боргу (тривалість якого вже на середину 2001 року оцінювалася 7 роками при стандартному для всього світу показнику в 15 років) загострюється й через існування проблеми внутрішнього боргу, в першу чергу з обслуговування ринку державних цінних паперів.

Підвищення рівня боргової безпеки держави вимагає:

- вдосконалення законодавчого забезпечення формування внутрішньої та зовнішньої заборгованості (зокрема прийняття Закону України "Про зовнішній борг України", в якому має бути визначено понятійний апарат, механізми залучення кредитних ресурсів і обслуговування зовнішнього боргу, показники (індикатори) зовнішньої заборгованості, та нової редакції закону про цінні папери і фондову біржу, де остаточно буде встановлено механізм випуску облігацій зовнішньої позики);

- розроблення обгрунтованої стратегії залучення позик (внутрішніх і зовнішніх, довгострокових і короткострокових) в економіку України, у якій має бути вказано пріоритети, інструменти і підходи до банків-партнерів;

- проведення інвентаризації всіх боргів державного бюджету, які мають бути поділені на обгрунтовані і необгрунтовані;

- переведення частини заборгованості у державні цінні папери;

- проведення скоординованої політики, спрямованої на дотримання співвідношень між зовнішніми і внутрішніми запозиченнями;

- надання уряду можливості оперативно заміщувати одні джерела запозичення іншими;

- прийняття спільного положення НБУ і ДКЦПФР, яке б регулювало діяльність банків на ринку капіталів і розмежувало б контрольні функції Нацбанку і Держкомісії;

- нормативного розмежування функцій Міністерства фінансів і ДКЦПФР на ринку державних цінних паперів, надання Держкомісії повноважень єдиного регулювального органу на ринку деривативів;

- розвитку ринку похідних інструментів від зовнішніх боргових зобов'язань;

- прийняття реальних бюджетів на основі Бюджетного і Податкового кодексів, а також повного переходу на казначейську систему;

- зміни структури державного боргу і переведення його на більш довгострокове обслуговування;

- відмови від існуючої практики прийняття разових рішень, не підпорядкованих єдиній політиці державних запозичень;

- зменшення обсягів іноземних кредитів, гарантованих урядом (повної відмови від подібної практики), забезпечення умов і сприяння самостійному виходу вітчизняних підприємств на міжнародні фінансові ринки для залучення інвестицій;

- запровадження системи управління внутрішнім державним боргом (як системи заходів, пов'язаних із випуском та погашенням державних боргових зобов'язань, визначенням відсоткових ставок і виплатою доходів по державних цінних паперах, проведенням конверсій і консолідацій, установленням ліміту боргу тощо), яка б дозволила приймати рішення скоординовано і зважено, з урахуванням ситуації, що склалась у фінансовій сфері.



Усе вищевикладене дає підстави говорити про необхідність продуманого комплексного вирішення проблеми внутрішнього і зовнішнього боргу з метою запобігання можливим загрозам фінансовій безпеці України, створення дієвої системи управління бюджетним дефіцитом і державним боргом як обов'язкового атрибута державних фінансів.

Список використаної літератури


  1. Барановський О. Боргова безпека // Банківська справа.- 1998.- № 4.- с. 60-64; 1999.- № 1.- с. 28-32.

  2. Бюджетна система України. — К.: НІОС, 2000. — 396 с.: іл., табл.

  3. Василишин Р. Взаємозвязок бюджетного дефіциту і державного боргу України // Вісник УАДУ. – 1999. - №4. – С.200-207.

  4. Василишин Р. Вплив боргової кризи на бюджетну політику України // Вісник УАДУ. – 2000. - №2. С.79-83.

  5. Василишин Р. Державний борг України та управління ним. Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. - Випуск 1. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - С.165-168.

  6. Василишин Р. До проблеми управління державним боргом України. Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. - Випуск 2. Частина 1. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - С.6-9.

  7. Василишин Р. Методика аналізу державного боргу України // Вісник УАДУ. – 2000. - №1. С. 79-85.

  8. Вахненко Т.П. Державний борг України та його економічні наслідки. — К.: Альтерпресс, 2000. — 151 с.: іл., табл.

  9. Держава не буде донором корумпованих хапуг. Виступ Президента України Леоніда Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю 14 грудня 1999 р. // Урядовий кур'єр.- 16 грудня 1999 р.- № 236.

  10. Деркач H.И., Гордеева Л.П. Бюджет и бюджетный процесс в Украине. — Дніпропетровськ: Пороги, 1995. — 256 с.: ил., табл.

  11. Єпіфанов А.О. та ін. Бюджет і фінансова політика України. — К.: Наук. думка, 1997. — 301, [1] с.

  12. Казначейська система виконання бюджету. — К., 2000. — 31, [1] с., включ. обкл.

  13. Козюк В. В. Макроекономічний аналіз зовнішнього боргу України за ринкової трансформації // Вісник ТАНГу. — 2000. — Вип. 7. — С. 29-37.

  14. Козюк В. В. Проблема державного боргу в перехідній економіці України // Фінанси України. — 1999. — №5. — С. 85-94.

  15. Козюк В. В. Співробітництво з міжнародними фінансово-кредитними організаціями в системі трансформації економіки України // Формування ринкової економіки в Україні: Наук. зб. — Вип. 5. — Львів: Інтереко, 1999. — С. 108-116.

  16. Козюк В. В. "Проблема Барро-Рікардо" з позиції аналізу державного боргу в перехідній економіці // Вісник ТАНГу. — 1999. — Вип. 6. — С.24-29.

  17. Козюк В. В. До питання про основні орієнтири менеджменту державної заборгованості України // Вісник ТАНГу. — 1999. — Вип. 5. — С. 107-110.

  18. Козюк В. В. Закономірності розвитку грошового сектора трансформаційної економіки під впливом державних запозичень // Особливості економічної політики постсоціалістичних країн в умовах глобалізації світової економіки (приклад України): Матеріали VII міжнародної науково-практичної конференції. — К.: Київський ун-т імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 1999. — Модуль II (Ч.1).- С.41-46.

  19. Козюк В. В. Критерії європейської конвергенції як виклик політиці управління державним боргом у перехідній економіці України // Економічна система України: Європейський вибір: Матеріали міжнарод. наук. студ.-асп. конф. — Львів: ЛНУ імені Івана Франка. — 2000. — С. 57-58.

  20. Козюк В. В. Муніципальна позика як засіб дефіцитного фінансування місцевих бюджетів при розв'язанні соціальних проблем // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Соціальні аспекти регіональної політики: (Щорічник наукових праць). — Львів: Інститут регіональних досліджень НАН України, — 1999. — Вип. 9. — С. 443-449.

  21. Козюк В. В. Проблема вибору стратегічних орієнтирів управління державним боргом у трансформаційній системі України // Україна в XXI столітті: концепції та моделі економічного розвитку: Матеріали доп. V Міжнарод. конгресу укр. економістів: В 2-х частинах. — Львів: Ін-т регіональних досліджень НАН України, 2000. — С.234-236.

  22. Козюк В.В. "Ефект витіснення" як наслідок державного боргу в перехідній економіці України // Вісник ТАНГу. — 2000. — Вип. 9. — С.132-138.

  23. Козюк В.В. Державний борг України у перехідній економіці. — Дис.на здоб.наук.ступ.канд.екон.наук за спеціальністю 08.01.01. — економічна теорія — Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2000. -

  24. Козюк В.В. Євроринок як джерело позик для країн з перехідною економікою // Економіка України. — 1999. — №9. — С. 22-30.

  25. Крисюк В.І. та ін. Ревізія і контроль в установах і організаціях бюджетної сфери. — К., 1999. — 149 с.: табл.

  26. Лисицький В., Руднєв О., Лисицький І. Гроші і борги економіки України // Схід.- 1999.- № 7.- с. 6-7.

  27. Мунтіян В. І. Економічна безпека України.- К.: КВІЦ, 1999.- с. 80.

  28. Новицький В.Є., Плотніков О.В. Динаміка зовнішніх боргових зобов’язань України. — К.: Політ. думка, 2000. — 330 с.: табл.

  29. Опарін В.М. та ін. Бюджетна система. — К., 2000. — 204, [1] с.: табл.

  30. Принципи бюджетної політики. — Ужгород: Б. в., 1995. — [87] с.: іл., табл.

  31. Розпутенко І.В. Бюджетний процес. — К., 1997. — 54, [3] с.

  32. Титова И. Если инвесторы бегут с экономического корабля, значит, он тонет // Деловые ведомости.- 8 мая 1997 г.

  33. Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ / За ред. А. Зіденберга і Л. Хоффманна.- К.: Фенікс, 1998.- с. 60.

  34. Фінансово-бюджетна політика держави. — Ужгород, 1996. — 39, [10] с.: табл.

  35. Формування бюджету України та бюджетно-податкова політика у 1999-2001 pp.. — К., 2000. — 101с.: табл.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка