Тема: Землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення



Скачати 307.89 Kb.
Дата конвертації14.08.2018
Розмір307.89 Kb.

Тема: Землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

План:


1.Визначення земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.





2.Види земель промисловості та порядок використання цих земель.

3.Кодекс „Про надра” і його взаємозв’язок з Земельним кодексом.

4.Право користування землями надр і його основні види.

5.Види і склад земель транспорту і порядок їх використання.

6.Землі зв’язку і енергетичної системи та порядок їх використання.

7.Порядок надання і використання земель оборони.

1. Згідно з ч. 1 ст. 65 ЗК до земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення (далі — землі несільськогосподарського призначення) належать земельні ділянки, надані у встановленому порядку підприємствам, установам та ор­ганізаціям для здійснення відповідної діяльності. Громадяни також є суб’єктами, які здійснюють встановлене законом використання даної категорії земель. Однак, як правило, спеціальною несільськогосподарською діяльністю на цих землях займаються підприємства, установи та організації. Зазначені землі непридатні для ведення сільського господарства або є сільськогосподарськими угіддями гіршої якості.



Основним цільовим призначенням розглядуваної категорії зе­мель є їх використання з метою, обумовленою діяльністю розташо­ваних на них об’єктів. Відмітна риса правового регулювання земель несільськогосподарського призначення полягає у постійній появі під впливом науково-технічного прогресу нових форм їх цільового використання. Так, розвиток науки і техніки, особливо в останні десятиліття, привів до появи таких землекористувачів, як аеропор­ти, космодроми, атомні електростанції, телецентри тощо. У силу цієї обставини законодавець залишив перелік видів і форм використання даної категорії земель відкритим, закінчивши його слово­сполученням „землі іншого призначення”.

Характерною ознакою правовою режиму земель несільськогосподарського призначенця є та обставина, що вони виступають просторово-операційним базисом для розміщення об’єктів і споруд різного господарською призначення і не є сільськогосподарськи­ми, тобто засобом виробництва у сільському господарстві. Це зу­мовлює необхідність раціонального використання даних земель, тобто максимальної економії земельних площ піл час відведення зазначених земель під відповідні несільськогосподарські об’єкти.

Особливості правового режиму земель несільськогосподарського призначення породжуються шкідливим характером виробни­чої діяльності розташованих на них підприємств, що у багатьох випадках вимагає створення спеціальних захисних зон. Вони яв­ляють собою просторові розриви, найчастіше зайняті багаторічними насадженнями, у межах яких встановлюється особливий ре­жим використання земель. ЗК виділяє чотири види спеціальних захисних зон.

Так, уздовж ліній зв’язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів створюються спеціальні охоронні зо­ни. що мають забезпечувати нормальні умови експлуатації зазначе­них об’єктів, запобігати їх пошкодженню, а також зменшувати не­гативний вплив цих об’єктів на навколишнє природне середовище і людину. Правовий режим охоронних зон залежить від особливо­стей об’єкта, розташованого на землях несільськогосподарського призначення.

Зони санітарної охорони створюються навколо об’єктів з підземними й відкритими джерелами водопостачання, водозабірними та водоочисними спорудами, воловодами, закладами оздоровчого призначення тощо з мстою їх санітарно-епідеміологічного захисту.

Створення санітарно-захисних зон обумовлено необхідністю відмежування об’єктів, які є джерелами виділення шкідливих речо­вин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випро­мінювань тощо, від територій житлової забудови.

Для забезпечення функціонування військових об’єктів, збере­ження озброєнь, військової техніки та іншого військовою майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об’єктів і навколишнього природною середовища від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, які можуть виникнути на цих об’єктах, створюються зони особливого режиму використання земель.

Створення спеціальних захисних зон не позбавляє власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, землі яких опиняються у межах таких зон, права користування ними. Однак на цих землях відповідно до статей 112—115 ЗК запроваджується режим обмеження або повної заборони окремих видів діяльності, що не сумісні з тими цілями, для досягнення яких створюються спеціальні захисні зони. Так. у межах охоронних зон ліній елект­ропередачі забороняється палити багаття, тримати худобу, складу­вати корми, добрива тощо.

Власникам і землекористувачам, на землях яких встановлюють­ся захисні зони, відшкодовуються збитки, пов’язані з обмеженням їх прав, включаючи неодержані доходи. Згідно зі статтями 90, 95, 97, 101 і розділом V ЗК не мають робити ті підприємства, устано­ви та організації й громадяни, діяльність яких породжує не­обхідність встановлення таких зон.

Земельна ділянка несільськогосподарського призначення може мати різний правовий статус залежно від того, у межах якої кате­горії земель вона знаходиться. Наприклад, якщо землі транспорту знаходяться у межах земель сільськогосподарського призначення, вони набувають статусу останніх. Однак ці землі розташовані на землях населених пунктів, вони здобувають статус земель житлової та громадської забудови.

Правовий режим земель несільськогосподарського призначення регулюється загальними і спеціальними нормами. До загальних на­лежать норми законів „Про транспорт”, „Про електроенергетику”. „Про охорону навколишнього природного середовища” та інших нормативних актів загального характеру. Вони регламентують за­гальні вимоги до використання цих земель, відносини, пов’язані з забезпеченням їх охорони, тощо. Спеціальними нормативними ак­тами є ЗК та інші акти земельного законодавства, які регулюють умови і порядок надання земель несільськогосподарського призна­чення у власність і користування, у тому числі на умовах оренди, а також умови і порядок їх вилучення і викупу, права й обов’язки власників землі і землекористувачів.
2. Промисловими підприємствами, розташованими на землях несільськогосподарського призначення, є підприємства, обов’язко­вим елементом функціонування яких є виробництво певної про­дукції, переробка сировини, розробка надр. Залежно від основної діяльності промислові підприємства можна поділити на виробля­ючі, обробні, добувні тощо. Наслідком цього є особливості правового статусу земель, на яких розташовані такі підприємства. Так, землі виробляючої і обробної промисловості призначено для розміщення й експлуатації основних, підсобних і допоміжних приміщень та споруд відповідних підприємств — заводів, фабрик та їх під’їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель та інших споруд. Землі промислових підприємств, розташованих у межах міста або селища, належать до категорії земель житлової та громадської забудови.

Землекористування виробляючих та обробних підприємств на землях несільськогосподарського призначення є найбільш пошире­ним. При цьому суб’єктами права на землю виступають державні, комунальні, корпоративні, кооперативні і приватні промислові під­приємства, а також громадяни, які займаються індивідуальною під­приємницькою діяльністю. Державним і комунальним підприємс­твам земельні ділянки надаються па праві постійного користуван­ня, а корпоративним, кооперативним, приватним підприємствам і громадянам — на праві оренди або продаються їм у власність. У ра­зі приватизації підприємств вітчизняними юридичними або фізич­ними особами останні відповідно до Указу Президента України від 12 липня 1995 р. № 608 „Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності” мають право викупу земельних діля­нок, необхідних для їх обслуговування.

Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених вище цілей, визначаються згідно із затвердженими у встановленому поряд­ку державними нормами і проектно-технічною документацією, а відведення ділянок здійснюється з урахуванням черговості їх ос­воєння. Промислові підприємства, на користь яких провадилося ви­лучення сільськогосподарських земель, зобов’язані відшкодувати відповідним сільськогосподарським підприємствам пов’язані з цим збитки, включаючи упущену вигоду. Господарське управління земля­ми виробляючої та обробної промисловості здійснюють міністерства та відомства, у підпорядкуванні яких знаходяться ці підприємства.

Навколо промислових підприємств залежно від характеру вироб­ництва створюються відповідно до затверджених у встановленому по­рядку норм санітарно-захисні та охоронні зони. Цими ж нормами визначається правовий режим використання земель тих зон, у межах яких заборонене житлове будівництво. Власники землі і землекорис­тувачі, землі яких опиняються у межах зазначених зон, не позбавля­ються права власності на них або права користування ними. Права та обов’язки підприємств виробляючої та обробної промисловості як суб’єктів права на землю мають загальний для всіх власників землі і землекористувачів характер і визначаються статтями 90, 91, 95 і 96 ЗК.

Згідно статті 66-1. Землі індустріальних парків


1. Землі індустріальних парків належать до земель промисловості.

2. Індустріальні парки створюються на земельних ділянках площею не менше 15 гектарів і не більше 700 гектарів.

3. Землекористування гірничодобувних підприємств тісно пов’язане з використанням надр землі, так само як відносини щодо надрокористування пов’язані з земельними відносинами. Добувна промис­ловість являє собою сукупність промислових підприємств, що зай­маються гірничими розробками і гірничим промислом, тобто роз­робкою і добуванням корисних копалин. Відносини у сфері діяль­ності цих підприємств входять до складу гірничих відносин. До ос­танніх належать також відносини, пов’язані з:

- геологічним вивчен­ням, у тому числі дослідно-промисловою розробкою родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;

- добуванням корис­них копалин; будівництвом та експлуатацією підземних споруд, не пов’язаних з добуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і ма­теріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва скидання стічних вод;

- створенням геологічних територій: об’єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздо­ровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказни­ки, пам’ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади тощо);

- охо­роною надр і задоволенням інших потреб.

Земельні відносини, пов’язані з діяльністю зазначених підприємств, складають особливу групу відносин, що відзначаються певною специфікою. Надра поряд із землею, водами, атмосферним повітрям і лісовою рослинністю є самостійними об’єктами навколилишнього природного середовища, хоч і взаємопов’язані з ними в загальній системі природокористування. Згідно зі ст. 1 Кодексу України про надра вони являють собою частину земної кори. що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. З цієї причини надра не охоплюються поняттям землі як земної поверхні, їх варто відрізняти від корисних копалин, що можуть виходити на земну поверхню, поєднуючись із землями, і мати широку територіальну поширеність.

Усі корисні копалини поділяються на копалини загальнодержавного (рудні та нерудні; тверді, рідкі і газоподібні) та місцевого (пісок, глина, камінь, гравій, гіпс, вапно) значення. Їх віднесені до тієї або іншої категорії здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням Мінекоресурсів. Таке розмежування є юридичною підставою встановлення правового режиму різних ділянок надр.

Зміст правового режиму ділянок надр визначають порядок надання останніх і право користування ними, а також порядок регулювання інших відносин, пов’язаних з надрокористуванням. Надра є виключною власністю народу України і надаються лише у користування, у тому числі в оренду. Це не означає, що земельні ділянки, у межах яких залягають корисні копалини, не можуть знаходитися у приватній власності. Однак самі надра, включаючи корисні копалини, що виходять на поверхню землі, є об’єктами права власності народу нашої держави, який здійснює це право через Верховну Раду України, Верховну Раду АРК, органи виконавче влади і місцевого самоврядування.

Використовувані й невикористовувані ділянки надр, у том числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, складають державний фонд надр. Управління цим фондом, його використання і охорону здійснюють Кабінет Міністрів, Мінекоресурсів, Мінпраці, інші державні органи, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідно до законодавства.

Суб’єктами права користування надрами можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни, а також іноземні юридичні та фізичні особи. Згідно зі сі. 15 Кодексу про надра во­ни надаються у постійне або тимчасове користування. Тимчасове користування може бути короткостроковим (до п’яти років) і дов­гостроковим (до 20 років). У разі необхідності ці строки подовжу­ються. Постійне користування надрами не обмежене встановлени­ми строками. Перебіг строку починається з дня одержання спеціального дозволу або ліцензії, якщо рішенням про надання надр у користування не передбачене інше.


4. Надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством. Так, відповідно до ч. 4 ст. 66 ЗК це проводиться після оформлення в установленому порядку правил користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

Ліцензія являє собою документ, що посвідчує право її власника на користування ділянкою надр у певних межах відповідно до за­значеної мети і протягом установленого строку. Ліцензії на корис­тування надрами у межах конкретних ділянок надаються спеціа­лізованим підприємствам, установам, організаціям, а також грома­дянам, які мають належну кваліфікацію та необхідні для цього ма­теріально-технічні й економічні можливості. Та обставина, що надрокористувач вже є власником земельної ділянки, не звільняє йо­го від необхідності одержання ліцензії на надрокористування.

Надання ліцензій здійснюється після погодження з відповідною місцевою радою питання про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні ділянки немає не­обхідності. Для окремих видів користування надрами або окремих надрокористувачів можуть встановлюватися обмеження, передба­чені законодавством. Наприклад, згідно зі ст. 22 Кодексу про надра їх надання для захоронення відходів виробництва та інших шкідливих речовин або скидання стічних вод допускається у ви­няткових випадках і за додержання норм, правил і умов, передба­чених законодавством.

Право на користування надрами посвідчується актами про на­дання гірничих відводів. Порядок надання останніх визначено По­ложенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1999 р № 59. Гірничим відводом є частина надр, нада­на користувачам для промислової розробки родовищ корисних ко­палин та цілей, не пов’язаних з їх добуванням. Користування надра­ми за межами гірничих відводів заборонено законом. Межами гірни­чих відводів вважаються проекції на земну поверхню контурів заля­гання корисних копалин. Користування надрами без надання гірни­чого відводу або ліцензії здійснюється у випадках, передбачених Кодексом про надра. Так, для дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин, а також добування прісних підземних вод і роз­робки родовищ торфу надання гірничих відводів не потрібне.

Власники землі та землекористувачі у межах наданих їм земель­них ділянок мають право без ліцензій і гірничого відводу добувати для своїх господарських і побутових цілей корисні копалини місце­вого значення, торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів, а також використовувати надра для інших господарських і побутових цілей. Питання добування корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін у навколишньому природному середовищі, погоджуються з місцевими радами та територіальними органами Мінекоресурсів.



Права і обов’язки землекористувачів та умови користування земельними ділянками, наданими для гірничих розробок, встановлені нор­мами статей 66, 90, 91, 95 і 96 ЗК, главою 3 Кодексу про надра, Зако­ном від 19 листопада 1997 р. „Про видобування і переробку уранових руд”, Положенням про порядок надання гірничих відводів і конкретизуються у рішеннях про надання таких ділянок. Користувачі земельних ділянок мають право вести забудову відповідно до цільового при­значення наданих їм земель, використовувати ліс, водні об’єкти для цих потреб, якщо у рішенні не зазначене інше. Вони зобов’язані по закінченні робіт приводити займані ними землі у стан, придатний для використання за їх попереднім цільовим призначенням. Зокрема, зе­мельні ділянки, які вивільняються землекористувачами на наданих їм сільськогосподарських землях або лісових угіддях. повинні бути при­ведені у стан, придатний для їх використання в сільському, лісовому, рибному господарстві, житловому будівництві або садівництві.

У разі порушення ґрунтового покриву в процесі надрокористування відповідні суб’єкти зобов’язані знімати і зберігати верхній родючий шар земельних ділянок, а в подальшому здійснювати землювання, тобто наносити його на малопродуктивні ділянки або ділянки без ґрунтового покриву з метою залучення їх у сільського­сподарське виробництво. Крім того, на землекористувачів та надрокористувачів покладено обов’язок вчасно здійснювати рекультивацію порушених земель і передавати їх у встановлені строки зем­лекористувачам, у яких вони були вилучені. Умови і строки віднов­лення цих земель, а також порядок їх передачі колишнім власни­кам визначаються органами, які надали земельні ділянки.


5. Згідно зі ст. 11 Закону „Про транспорт” до земель транспорту належать землі, надані підприємствам і організаціям транспорту - залізничного, водного (морського, річкового), автомобільного, авіаційного, міського електротранспорту, а також трубопровідного, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ре­монту, вдосконалення і розвитку відповідних об’єктів.



Землями залізничного транспорту є землі, надані його під­приємствам і організаціям. До їх складу входять землі, що є смугою відведення залізниць. До них належать землі, надані під залізнич­не полотно, залізничні станції з усіма будівлями і спорудами енер­гетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і па­сажирського господарств та інші об’єкти, які створюються для об­слуговування залізничного транспорту. Основними нормативними актами, що регулюють правовий режим земель залізничного транс­порту, є ЗК, закони „Про транспорт” і „Про залізничний транс­порт” (від 4 липня 1996 р.), Статут залізниць України, затвердже­ний постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, Правила технічної експлуатації залізниць України, затвер­джені наказом МІнтрансу віл 20 грудня 1996 р- № 411, а також Інструкція про норми і порядок відведення земель для залізниць і використання смуги відведення, затверджена Міністерством шляхів СРСР 30 січня 1963 р.

Відповідно до проектів будівництва залізниць, крім смуги відве­дення, до складу земель залізничного транспорту можуть також включатися ділянки, що не прилягають безпосередньо до неї, але необхідні для обслуговування конкретної залізниці (кар’єри, щебе­неві та шпалопрокочувальні заводи, насосні станції, залізничні се­лища тощо). Для забезпечення у межах смуги відведення нормаль­ної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання і зв’язку, інших пристроїв й об’єктів залізничного транспорту, а та­кож у місцях, де існує небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селів, снігозанесень та інших небезпечних природних явищ, згідно зі ст. 6 Закону „Про залізничний транспорт” можуть встановлюватися охоронні зони. До них належать: ділянки землі, необхідні для за­безпечення збереження, стійкості та міцності залізничних споруд;

смуги лісу шириною по 500 метрів у кожний бік, які прилягають до залізниць і у межах яких не допускаються рубки лісу, крім рубок догляду і санітарних рубок;

смуги землі, які прилягають до залізниць і на яких розташовані стовпові лінії зв’язку, автоблоку­вання та електропередачі.

Ширина охоронних зон визначається проектом. Ці зони не виключаються зі складу земель, по яких вони проходять, але право ко­ристування ними обмежується в інтересах обслуговування залізниці. У межах охоронних зон забороняється: зводити будівлі і споруди; розробляти кар’єри; споруджувати лінії зв’язку, силові повітряні та кабельні мережі; влаштовувати дороги безпосередньо під проводами і ближче трьох метрів від крайнього проводу для проїзду автомобілів висотою більше трьох метрів (кранів, екскава­торів тощо); землекористувачам без погодження з управлінням залізниці зводити капітальні будинки і споруди, а також закладати багаторічні насадження; у районах, де існує небезпека зсувів, ви­рубка лісу і чагарнику, розорювання ґрунту, влаштування доріг, зведення будівель і споруд, розведення городів, випасання худоби, здійснення земляних робіт, грабарських робіт, що можуть погірши­ти стійкість схилів.

Органи залізничного транспорту, у віданні яких знаходяться охоронні зони, зобов’язані відшкодовувати відповідним землекори­стувачам усі збитки, включаючи упущену вигоду, зумовлені вста­новленням цих зон. Умови використання охоронних зон землеко­ристувачами, по території яких вони проходять, а також вартість відшкодування збитків встановлюються на підставі договорів, що укладаються між сторонами.





Землі водного транспорту залежно від його виду поділяються на землі морського і річкового транспорту, правовий режим яких має деякі відмінності.

До земель морського транспорту належать землі, надані під морські порти з набережними, майданчиками, причалами, вокзала­ми, будівлями, спорудами, устаткуванням, об’єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту; гідротехнічні спору­ди і засоби навігаційної обстановки; судноремонтні заводи, май­стерні, бази, склади, радіоцентри; службові та культурно-побутові будівлі та інші споруди, призначені для обслуговування морського транспорту.

До земель морського транспорту не належать території, наси­пані чи намиті в акваторії за кошти портів. Правовий режим вико­ристання цих земель визначається в основному ЗК, Законом „Про транспорт”, Кодексом торговельного мореплавства України, Вод­ним кодексом, а також Правилами охорони внутрішніх морських вод і територіального моря віл забруднення та засмічення, затвер­дженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 269 (у редакції постанови від 29 березня 2002 р. № 431). Земельні ділянки для зазначених цілей надаються у власність. постійне користування та в оренду морським портам, судно­будівним і судноремонтним заводам, базам та іншим підприєм­ствам, які обслуговують потреби морського флоту і виступають суб’єктами права на землю. Розміри ділянок і умови користування ними визначаються проектною документацією і рішенням органів, які надали відповідні земельні ділянки.



Права і обов’язки землекористувачів встановлені статтями 90, 91, 95 і 96 ЗК, а також нормами спеціальних нормативних актів. Будівництво на території портів або на підходах до них об’єктів, що не відповідають цільовому призначенню зазначених земель, можливе лише за погодженням з адміністрацією портів, суднобудівних і судноремонтних заводів, баз і з органами управління морським транспортом.



Землі річкового транспорту — це землі, надані під порти. спеціалізовані причали, пристані й затони з усіма технічними спо­рудами та устаткуванням, призначеними для обслуговування річко­вого транспорту; пасажирські вокзали, павільйони і причали: суд­ноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні спору­ди, службово-технічні будівлі; берегоукріплювальні споруди й на­садження: спеціальні насадження для вирощування деревини, у то­му числі ділової; вузли зв’язку, радіоцентри та радіостанції:

будівлі, берегові навігаційні знаки, судноверфі та інші об’єкти, які забезпечують роботу річкового транспорту,

Правовий режим земель річкового транспорту визначається ЗК. Водним кодексом. Статутом внутрішнього водного транспорту Со­юзу РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 180 (з наступними змінами і доповненнями), по­становою Кабінету Міністрів України від І8 грудня 1998 р. №2024. „Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів”. Земельні ділянки для потреб річкового транспорту надаються у по­рядку, передбаченому главами 19 і 20 ЗК. у власність, постійне ко­ристування та в оренду річковим портам, суднобудівним і судноре­монтним заводам та іншим суб'єктам. Їх права і обов'язки як зем­лекористувачів визначені статтями 90, 91, 95 і 96 ЗК.

Землі автомобільного транспорту поділяються на два види: власне землі автомобільного транспорту і землі дорожнього госпо­дарства.



До земель автомобільного транспорту належать землі, надані під споруди та устаткування енергетичною, гаражного і паливорозда­вального господарств, автовокзали, автостанції, лінійні виробничі споруди, службово-технічні будівлі, станції технічного обслугову­вання, автозаправні станції, автотранспортні, транспортно-експедиційні підприємства, авторемонтні заводи, бази та інші об’єкти, які забезпечують роботу автомобільного транспорту.



Землями порожнього господарства є землі, надані під проїзну ча­стину, узбіччя, земляне полотно, декоративне озеленення, резерви, кювети, мости, тунелі, транспортні розв’язки, водопропускні спо­руди, підпірні стінки, смуги відведення і розташовані в їх межах інші споруди та обладнання. До складу цих земель входять також землі, які знаходяться поза межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування авто­мобільних доріг (паралельні об’їзні дороги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з’їзди, майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об’єкти служби дорожнього сервісу тощо).

Правовий режим земель автомобільного транспорту визна­чається Земельним Кодексом, законами „Про транспорт”, „Про автомобільний транспорт” (віл 5 квітня 2001 р.)', "Про дорожній рух" (від 30 червня 1993 р), Єдиними правилами ремонту і утри­мання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, прави­лами користування ними та охорони, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 р. , постано­вою Кабінету Міністрів України від 18 серпня 1994 р. № 567 „Про заходи щодо створення безпечних умов для міжміських і міжнарод­них перевезень автомобільним транспортом”, а також Порядком видачі дозволів та погоджень на розміщення і будівництво об’єктів сервісу, будівель побутово-торговельного призначення, рекламоносіїв на автомобільних дорогах загального користування, затверд­женим наказом Української державної корпорації по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг „Укравтодор” Мінтрансу України від 10 березня 2000 р. № 33.

До земель авіаційного транспорту належать землі, надані під аеро­порти, аеродроми (вертольотодроми, гідроаеродроми), споруди (об’єкти управління повітряним рухом, радіонавігації та по­садки, очисні та інші споруди), вертольотні станції, ремонтні заводи цивільної авіації, майданчики для експлуатації повітряних суден та інші службово-технічні території з будівлями і спорудами, які забез­печують роботу авіаційного транспорту. Для забезпечення безпеки польотів повітряних суден на цих землях встановлюються спеціальні охоронні зони, що включають приаеродромні території та смуги повітряних підходів.



Приаеродромна територія - прилегла до аеродрому зона контро­лю та обліку об’єктів і перешкод) являє собою обмежену встанов­леними розмірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється маневрування повітряних суден. Про її розміри влас­ник аеродрому або аеропорту (чи уповноважена ним особа) пови­нен повідомити відповідну місцеву раду, територія якої повністю або частково потрапляє під приаеродромну територію. На цій тери­торії запроваджується особливий режим одержання дозволу на будівництво, реконструкцію об’єктів та іншу діяльність — лише за погодженням з органом державного регулювання діяльності авіації та відповідною радою.

Підприємства, установи та організації, а також громадяни, які допустили порушення правил будівництва та інші дії на приаеродромній території, відповідно до ст. 41 Повітряного кодексу зо­бов’язані на вимогу власника аеродрому або аеропорту чи уповно-важеної ним особи припинити будівництво або іншу діяльність на цій території та у встановлений термін за рахунок своїх коштів і своїми силами провести усунення допущених порушень. Правовий режим земель авіаційного транспорту визначається ЗК, Повітря­ним кодексом, а також законом „Про транспорт”.





До земель міського електротранспорту належать землі під відо­кремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями та станціями фунікулерів, канатними дорога­ми, ескалаторами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноре­монтними заводами, спорудами енергетичного і колійного госпо­дарств, сигналізації і зв’язку, службовими і культурно-побутови­ми будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечен­ня роботи міського електротранспорту. Правовий режим них зе­мель визначається ЗК, законами „Про транспорт”, „Про до­рожній рух”, а також Правилами експлуатації трамвая та тролей­буса, затвердженими наказом Держкомжилгоспу від 10 грудня 1996 р. № 103.



Землями трубопровідного транспорту згідно зі ст. 11 Закону Ук­раїни від 15 травня 1996 р. „Про трубопровідний транспорт” є зе­мельні ділянки, на яких побудовані наземні і надземні трубопрово­ди та Їх споруди, а також наземні споруди підземних трубопроводів, Їх правовий режим визначається ЗК, Лісовим і Водним кодексами, законами „Про транспорт” і „Про трубопровідний транспорт” та іншими нормативними актами.

6. Енергетична система України являє собою сукупність електро­станцій, електричних і теплових мереж, інших об’єктів електрое­нергетики, об’єднаних загальним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної та теплової енергії за централізованого управління цим режимом. Електричними мережами є трансформа­торні підстанції, розподільні пункти і пристрої, струмопроводи, повітряні лінії електропередачі, підземні та підводні кабельні лінії електропередачі та споруди, які до них належать. До теплових ме­реж належить комплекс трубопроводів, насосних станцій та інших споруд, які забезпечують передачу гарячої води і пари під електро­станцій та котелень до споживача.



До земель енергетичної системи належать землі, надані підприємствам, установам, організаціям енергетики і громадянам від­повідно до земельного законодавства для будівництва та експлуа­тації енергогенеруючих об’єктів (атомних, теплових, гідроелектро­станцій, електростанцій з використанням енергії вітру, сонця й інших альтернативних джерел енергії), а також підземних кабель­них, повітряних, підводних ліній електропередачі; під споруди трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв; під будівлі, споруди та інші об’єкти, необхідні для експлуатації, технічного переозброєння і реконструкції систем електро- і тепло­передачі тощо. Суб’єктами права на землю є підприємства, устано­ви, організації та громадяни, які здійснюють будівництво та ек­сплуатацію електричних і теплових мереж. Земельні ділянки нала­ються у власність, постійне користування і в оренду. Правовий ре­жим земель енергетики визначається ЗК, Законом України віл 16 жовтня 1997 р. „Про електроенергетику”, а також Правилами охо­рони електричних мереж, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України віл 4 березня 1997 р. № 209.



Безпека населення, яке проживає у районах розташування об’єктів енергетики, забезпечується шляхом встановлення сані­тарно-захисних та охоронних зон, розміри і порядок використан­ня яких визначаються в нормативно-правовими актами та проек­тами цих об’єктів, затвердженими у встановленому порядку. Всі види господарської діяльності у зазначених зонах, дозволені ре­жимом їх використання, можуть проводитися лише за погоджен­ням із власниками об’єктів енергетики або уповноваженими ни­ми органами.

Охоронні зони електричних мереж встановлюються: уздовж повітряних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидва боки лінії від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на відстань, передбачену Правилами охоро­ни електричних мереж; уздовж переходів повітряних ліній електро­передачі через водоймища (річки, канали, озера тощо) — у вигляді повітряного простору над їх поверхнею, обмеженого вертикальни­ми площинами, віддаленими по обидва боки лінії від крайніх про­водів за умови невідхиленого їх для судноплавних водоймищ на відстань 100 метрів і несудноплавних — на відстань, передбачену для встановлення охоронних зон уздовж повітряних ліній електро­передачі, що проходять по суші; за периметром трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв — на відстані трьох метрів від огорожі або споруд; уздовж підземних кабельних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидва боки лінії віл крайніх кабелів на відстань одного метра; уздовж підземних кабель­них ліній електропередачі потужністю до одного кіловольта, про­кладених у містах під тротуарами у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами від крайніх кабелів на відстань 0.6 метра у напрямку будинків і споруд та на відстань од­ного метра у напрямку проїжджої частини вулиці; уздовж підвод­них кабельних ліній електропередачі — у вигляді водного простору від поверхні поли до дна водного об’єкта, обмеженою вертикаль­ними площинами, віддаленими по обидва боки лінії від крайніх ка­белів на відстань 100 метрів.

Мінімально допустимі відстані від електричних мереж до будівель, споруд, дерев та інших зелених насаджень, а також від проводів повітряних ліній електропередачі до земельної та водної поверхні встановлюються нормативними актами Міністерства палива та енергетики України, погодженими із заінтересованими ор­ганами. Уздовж повітряних ліній електропередачі та за периметром трансформаторних станцій, розподільних пунктів і пристроїв, що знаходяться у лісових та інших зелених масивах, прокладаються просіки.

У насадженнях низькорослих порід дерев висотою до чотирьох метрів прокладання просік не є обов’язковим. В усіх інших випад­ках це здійснюється згідно з Правилами охорони електричних ме­реж. У разі самовільної посадки юридичними чи приватними осо­бами дерев й інших багаторічних насаджень в охоронній зоні еле­ктричних мереж роботи з приведення до належного стану просік здійснюються за їх рахунок.

В охоронних зонах повітряних і кабельних ліній електропере­дачі, трансформаторних станцій, розподільних пунктів і пристроїв забороняється здійснення будь-яких дій, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкоджен­ня або нещасні випадки. До таких дій належать: перебування сто­ронніх осіб на території і в приміщеннях трансформаторних стан­цій, розподільних пунктів і пристроїв, відчинення дверей і люків цих споруд, самовільне переключення електричних апаратів та підключення до електричних мереж: здійснення будівельних, мон­тажних, вибухових і поливних робіт, складування добрив, кормів, торфу, соломи, дров, інших матеріалів, розведення багать; розта­шування автозаправних станцій або інших складів пально-мас­тильних матеріалів; влаштування будь-яких звалищ, накидання на струмопровідні частини об’єктів електричних мереж і наближення до них сторонніх предметів, влізання на опори повітряних ліній електропередачі, електроустаткування трансформаторних підстан­цій, розподільних пунктів і пристроїв, демонтування їх елементів; садіння дерев та інших багаторічних насаджень, крім випадків створення плантацій новорічних ялинок; влаштування спортивних майданчиків для ігор, стадіонів, ринків, зупинок громадського транспорту, запускання спортивних моделей літальних апаратів і повітряних зміїв, проведення будь-яких заходів, пов’язаних з великим скупченням людей, не зайнятих виконанням дозволених встановленому порядку робіт; зупинення усіх видів транспорту, крім залізничного в охоронних зонах повітряних ліній електропе­редачі напругою 330 кіловольтів; виконання робіт із засто­суванням ударних механізмів, скидання вантажів масою понад п’ять тонн, скидання і зливання їдких і таких, то спричиняють ко­розію, речовин, пально-мастильних матеріалів; кидання якорів, прохід із закинутими якорями, ланцюгами, дотами, волокушами і тралами, здійснення вантажно-розвантажувальних і землечерпаль­них робіт, а також інших дій, то можуть порушити нормальну ро­боту електричних мереж.

Підривні, а також роботи, пов’язані з переоснащенням елект­ричних мереж або захистом їх віл пошкоджень, будівництвом, капітальним ремонтом, реконструкцією будівель і споруд поблизу цих мереж, здійснюються в охоронних зонах на підставі письмово­го дозволу, який видається енергопідприємством, що є їх власни­ком. У разі збігу охоронних зон ліній електропередачі зі смугами відведення залізниць, автомобільних доріг, охоронними зонами трубопроводів, лінії зв’язку, інших об’єктів проведення робіт, пов’язаних з будівництвом і експлуатацією цих об’єктів, на таких ділянках здійснюється з урахуванням вимог відповідних норматив­них актів.

До земель зв’язку належать землі, які надаються підприємствам, установам, організаціям зв’язку та громадянам відповідно до зе­мельного законодавства для будівництва і експлуатації підземних кабельних, повітряних ліній зв’язку та проводового мовлення:

морських кабельних ліній зв’язку під кабелі зв’язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосховища і канали;

під надземні, підземні підсилювальні та регенераційні пункти: під споруди радіорелейних, тропосферних, супутникових ліній зв’язку, телевізійних, радіомовних і приймально-передавальних радіос­танцій і центрів з антенними системами; під будівлі, споруди та інші об’єкти, необхідні для експлуатації, технічного переоснащен­ня та реконструкції систем електрозв’язку, підприємств поштового зв’язку тощо.

Володільцям засобів, споруд і мереж зв’язку земельні ділянки налаються у власність, постійне користування (у період експлуа­тації) чи на умовах оренди (у період будівництва). Уздовж повітря­них, підземних і підводних ліній електрозв’язку встановлюються охоронні зони, а на разі потреби створюються просіки, правовий ре­жим яких подібний до правового режиму охоронних зон земель енергетичної системи. Охорона ліній і споруд зв’зку на землях і волах здійснюється згідно з Правилами охорони ліній зв’язку, за­твердженими постановою Кабінету Міністрів України під 29 січня 1996 р. № 135.

Підприємствам зв’язку на наданих їм земельних ділянках доз­воляється у встановленому порядку прокладати кабельні та повітряні лінії зв’язку і встановлювати пристрої, які забезпечують їх надійне функціонування, а також прокладати кабельні та повітряні лінії зв’язку через мости, тунелі, вулиці, дороги, ліси і воли, у будинках, колекторах, на лініях електропередачі і встанов­лювати у них об’єктах пристрої, які забезпечують їх надійне функціонування. Порядок і умови проведення зазначених робіт визначаються підприємствами та об’єднаннями зв’язку за погод­женням з власниками і користувачами земель та об'єктів. Викори­стання об’єктів, побудованих за рахунок державних коштів, для влаштування ліній зв’язку і проводового мовлення здійснюється безкоштовно.

Під час спорудження і реконструкції будівель, доріг, мостів, лі­ній електропередачі з використанням опор для підвішування про­водів радіомовлення та інших об’єктів роботи, пов’язані з упоряд­куванням і перенесенням мереж зв’язку, виконуються замовника­ми будівництва і реконструкції відповідно до технічних умов і під контролем володільців засобів, споруд або мереж зв’язку. Право­вий режим земель зв’язку визначається ЗК, Законом України від 16 травня 1995 р. „Про зв'язок”, а також Правилами охорони лі­ній зв’язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів Украї­ни 29 січня 1996 р. № 135, і Правилами користування телеграфним зв’язком, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. № 208.


7. Правовий режим земель, наданих для потреб оборони, визна­чається загальними нормами законодавства про землі несільськогосподарського призначення. Ні землі можуть використовуватися лише згідно з тим призначенням, яке було встановлено рішенням про надання земельної ділянки у користування. Відповідні органи місцевого самоврядування вправі передавати тимчасово невикористовувані земельні ділянки, надані для потреб оборони, у користу­вання громадянам і юридичним особам на умовах оренди.

Землямч оборони згідно з ч. 1 ст. 77 ЗК визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Зброй­них Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства нашої держави. Зазначені землі нада­ються у постійне користування відповідним суб’єктам. Ними є ус­танови, підприємства, організації та військово-навчальні заклади МО, МВС, Служби безпеки. Управління державної охорони та інших міністерств і відомств.

Землі, надані військовим частинам для виробництва сільського­сподарської продукції, наприклад, для ведення підсобних госпо­дарств, належать до земель сільськогосподарського призначення, а тому на них поширюється відповідний правовий режим. Незалеж­но від завдань і функцій, покладених на військові частини, вони користуються правами і виконують загальні для усіх землекористу­вачів обов’язки, пов’язані з забезпеченням раціонального викори­стання та ефективної охорони земельних ресурсів.

Навколо місць розташування військових частин можуть вста­новлюватися зовнішні і внутрішні заборонні зони. Зовнішні забо­ронні зони встановлюються за межами військових частин і залиша­ються у користуванні суміжних землекористувачів. Внутрішні забо­ронні зони встановлюються на територіях військових частин і зна­ходяться у їх користуванні. Межі, розміри і правовий режим цих зон визначаються в рішеннях про надання земельних масивів або встановлюються згідно з чинним земельним законодавством. Якщо землі оборони знаходиться у межах інших категорій земель, напри­клад, на землях лісогосподарського призначення або водного фонду, режим їх використан­ня визначається нормами земельного, лісового і водного законодавства. Так, влаштування полігонів у лісах повинне здійснювати­ся з додержанням відповідних правил протипожежної безпеки.

Правовий режим земель прикордонних військ, наданих для потреб оборони, має деякі особливості. Діяльність по охороні державного кордону здійснюється у межах особливих територій — прикордон­них смуг і контрольованих прикордонних районів, розміри і режим яких встановлюються відповідно до вимог Закону України від 4 ли­стопада 1991 р. „Про державний кордон України” і постанови Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 р. № 1147 „Про при­кордонний режим

Прикордонна смуга являє собою ділянку місцевості, яка встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів. Вона не може бути меншою за ширину смуги місцевості, що знаходиться в межах, розташова­них від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженер­них споруд. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Контрольований прикордонний район — це ділянка місцевості, визначена в межах території району, міста, селища або села і прилегла до державного кордону або узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами, а також у межах тери­торіального моря, внутрішніх вод, частини вод прикордонних річок, озер та інших водойм і розташованих у цих водах островів. За погодженням з місцевими державними адміністраціями і відповідними підрозділами прикордонних військ у межах прикор­донної смуги і контрольованого прикордонного району для здійснення певних видів діяльності виконуються такі заходи:

- виз­начаються місця масового відпочинку населення і місця для купан­ня й рибальства, а також встановлюється порядок їх обладнання і використання;

- умови тримання й випасання худоби на чітко визначених територіях за умов сприятливої епізоотичної ситуації та належного огородження цих місць власниками худоби;

- режими ви­конання сільськогосподарських і будівельних робіт, рубання лісу, ведення полювання, водокористування та інших видів господарсь­кої діяльності.



3 метою охорони території нашої країни від занесення з інших держав збудників карантинних хвороб тварин або самостійного по­ширення через кордон карантинних об’єктів рослин вздовж дер­жавного кордону встановлюється профілактична смуга, у якій забороняється тримання і випасання худоби. У межах ширини профілактичної смуги і контрольованого прикордонного району здійснюються й інші заходи, спрямовані на здійснення контролю за санітарно-карантинною, ветеринарною, фітосанітарною та еко­логічною обстановкою.

Правовий режим земель для потреб органів внутрішніх справ, на­даних установам МВС, також має деякі особливості, обумовлені специфікою функцій, які виконуються підрозділами цих органів, Так, у віданні МВС знаходяться спеціальні виправні установи (ко­лонії, в’язниці тощо), які є суб’єктами землекористування, що здійснюють деякі види лісокористування (рубання лісу), надрокористування (добування деяких видів корисних копалин), водокори­стування тощо. Спеціальне несільськогосподарське використання земель здійснюється ними з урахуванням цілей і завдань, визначе­них у Положенні про Міністерство внутрішніх справ України, за­твердженому Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. № 1138/2000, і у нормативно-правових актах, що регулюють діяльність виправних установ.

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку видів ви­користання земель несільськогосподарського призначення. Зокре­ма, не визначено правовий режим земельних ділянок, використо­вуваних деякими відомими земельному законодавству землекорис­тувачами. Це стосується, насамперед, володільців об’єктів космічної інфраструктури (системи), полігонів для випробування різних видів зброї тощо.



На головну
презентація

Заняття №28

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка