Тема заняття: Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Мета заняття: орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літературної мови; знати зміст понять «літературна мова»



Сторінка1/7
Дата конвертації23.10.2017
Розмір1.63 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Заняття № 2
Самостійна робота №

Група : _______________________________________________________
Спеціальність: ___________________________________________________
Тема заняття: Літературна мова. Мовна норма. Культура мови.

Мета заняття: орієнтуватися в основних процесах розвитку сучасної літературної мови; знати зміст понять «літературна мова», «мовна норма», основні ознаки культури мовлення, вимоги до усного ділового мовлення.

План:


  1. Поняття літературної мови та літературної норми.

  2. Основні ознаки культури мовлення.

  3. Вимоги до усного ділового спілкування.

Запитання і завдання для самоконтролю:

  1. Що означає поняття «літературна мова»?

  2. Що таке унормованість літературної мови?

  3. Які типи норм властиві літературній мові?

  4. Назвіть основні ознаки культури мовлення.

  5. Які вимоги ставляться до усного ділового мовлення?

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — с. 13-19; 200-201

  2. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. — Харків: Торсінг, 2003.- с. 15-18; 300-301

  3. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. —

с. 7-8

  1. Токарська А.С., Кочан І.М. Культура фахового мовлення правника: Навчальний посібник. — Львів: Світ, 2003. — с. 58-63

  2. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. — К., 2006. — с. 9-12



Матеріали до самостійної роботи № :


    1. Поняття літературної мови.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Українська національна мова існує:

а)   у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б)   у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах. 

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова. 



Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. 

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. 

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.


2. Мовна норма, варіанти норм.

 

Норма літературної мови —це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. 



Розрізняють різні типи норм:

-         орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

-         графічні (передавання звуків на письмі),

-         орфографічні (написання слів),

-         лексичні (слововживання),

-         морфологічні (правильне вживання морфем),

-        синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

-         стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

-         пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.
3. Ознаки та аспекти культури мовлення.

Культура мови — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками:



правильністю, тобто відповідати літературним нормам, що існують у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним);

змістовністю, яка передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого;

послідовністю, тобто логічністю та лаконічністю думок;

багатством, що передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень;



точністю, яка великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. І виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту;

виразністю, для досягнення якої слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення;

доречністю та доцільністю, яка залежить насамперед від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. Крім цього, треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, і вказувати на помилки співрозмовників у тактовній формі.

Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.



Заняття № 3
"___"______________ 200_ р.
Група : _______________________________________________________
Спеціальність: ___________________________________________________
Тема заняття: Культура мовлення під час дискусії. Специфіка мовлення фахівця.

Мета заняття: а) дидактична: знати основні умови ефективного мовленнєвого спілкування, порядок проведення дискусій, вимоги до культури мовлення під час дискусії, правила мовленнєвої поведінки на роботі;

б) розвиваюча: розвивати логічне мислення, пам 'ять;

в) виховна: виховувати любов до української мови.

Вид заняття: практичне

Тип заняття: вивчення нового матеріалу

Обладнання: підручники, таблиці
ЛІТЕРАТУРА:

  1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — с. 13-19; 200-202; 208-223

  2. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. — Харків: Торсінг, 2003.- с. 15-18; 300-319

  3. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. —

с. 7-8; 212-234

  1. Токарська А.С., Кочан І.М. Культура фахового мовлення правника: Навчальний посібник. — Львів: Світ, 2003. — с. 60-63, 100-103

  2. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. — К., 2006. — с. 9-12, 360-369



ХІД ЗАНЯТТЯ




  1. Організаційний момент

Перевірка наявності студентів

  1. Перевірка Д/з

Викладач Дайте відповідь на запитання:

  1. Розкажіть про державотворчу роль мови. Чи в повній мірі забезпечується її належний розвиток?

  2. Дайте визначення державної мови. [Закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, в сфері зв’язку та інформатики]

  3. Які нормативні документи свідчать про державний статус української мови?

  4. Доведіть твердження, що мова є генетичним кодом нації. Які її найважливіші функції?

  5. Назвіть відомі вам типи мовлення, дайте їм коротку характеристику.

  6. Що таке мовний стиль? [це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання]

  7. Скільки функціональних стилів існують в українській літературній мові? [5 – науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний або стиль побутового мовлення; кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах. Жанри - — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.]

  8. Назвіть основні ознаки офіційно-ділового стилю.

  1. Повідомлення теми і мети заняття

  2. Мотивація навчання

Мова є першоосновою духовної культури, носієм її національної самобутності. Тому кожен із нас повинен дбайливо ставитися до мови, прагнути найефективніше використовувати її необмежені виражальні можливості, постійно дбати про піднесення культури усного і писемного мовлення.


  1. Вивчення нового матеріалу

План:

1. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця.

2. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення

мовленнєвої культури.

3. Дискусія. Культура мовлення під час дискусії.

4. Мова і професія.




Лекція викладача

1. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця.

Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура людського спілкування - це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування - свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово - це і найкраще, що є в розпорядженні людини і найгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як ніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв’язки з різними країнами світу. З огляду на це визначальною стає для нашого суспільства проблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто побутовому рівнях.

Ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Воно включає обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв’язання конкретних проблем як всередині організації, так і за її межами, а також укладення контрактів, договорів, угод чи встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями.

Специфічною особливістю ділового спілкування є його регламентованість, тобто підпорядкованість усталеним правилам і обмеженням.

Ці правила визначаються типом ділового спілкування, формою, ступенем офіційності, конкретними цілями і задачами, які стоять перед учасниками діалогу, а також національно-культурними традиціями і суспільними нормами поведінки.

У залежності від різних ознак ділове спілкування поділяється на:

- усне - письмове;

- діалогічне - монологічне;

- міжособистісне - публічне;

- безпосереднє - опосередковане;

- контактне - дистанційне.
Найважливішими рисами мови правника має бути точність, виразність, аргументованість, доступність викладу думок.

Слово – це зброя. У кожній сфері діяльності, а в правоохоронній особливо, фахівець повинен уміти користуватися словом цілеспрямовано, переконливо, не допускаючи двоякого тлумачення вислову. Професійна майстерність правника залежить від його відданості справі, від його ерудиції, професійної і загальної культури.


Для інших спеціальностей:

В етичному потрібно бути тактовним, особливо до жінок, старих, інвалідів, виявляти до них гуманність і благородство, уважність і запобігливість. Нелегко набути репутацію доброго співрозмовника, а ось втратити її можна через дрібницю: нагрубити, обдурити його, не виконати обіцяне.

Ділова людина у спілкуванні повинна:

- поважати себе як особистість, з повагою ставитися до всіх відвідувачів;

- усвідомлювати, що професійна репутація понад усе;

- цінувати співпрацю;

- пам'ятати, що розгубленість тільки компрометує ділову людину;

- бути терпимим до недоліків відвідувача.

Професійний діловий співрозмовник повинен бути активним, що виявляється у різноманітності його прийомів. Його діяльність характеризується не тільки метою, але й мотивами, які спонукають до активності.

Ділова людина повинна бути зацікавлена в авторитеті своєї установи та менше думати про матеріальну винагороду.

Головна її зброя - це ділове спілкування. Ділові взаємовідносини з відвідувачами створюються не тільки в ході виконання службових обов'язків.

Безконфліктна поведінка ділових співрозмовників - це невід'ємна частина професійної етики. Вона випливає з умінь, навичок і знань у галузі того бізнесу, в якій обертаються співрозмовники

Так, дотримання законів спілкування, чесність, орієнтація на конкуренцію без порушення моралі - все це можна зарахувати до етичних норм спілкування.

Етика ділового спілкування багато в чому залежить від того, як поводяться керівники відділів та управлінь. Останнім можна порадити дотримуватися таких правил:

- робіть людям добро, принаймні намагайтеся;

- станьте прикладом етичних взаємовідносин, запроваджуйте стандарти етики поведінки;

- говоріть завжди правду і не ухиляйтеся від відповідей;

- не уникайте відповідальності за невдачі та промахи, розділіть її зі своїми працівниками.


2. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення

мовленнєвої культури.

Високий рівень культури мовлення відзначається багатством словника, різноманітністю граматичних конструкцій, художньою виразністю, логічною стрункістю. У писемному мовленні охоплює також орфографічну і пунктуаційну грамотність.

Основні причини недостатнього рівня культури мови:

- більшість людей мало читає, в тому числі й художні тексти, не осмислює прочитане, не має естетичної насолоди від спілкування з книгою;

- вік технократії виробив у багатьох людей байдуже ставлення до гуманітарних дисциплін, у тому числі і до мови;

- практика білінгвізму призвела до мовної інтерференції;

- відсутність навичок користування довідковою літературою.

Отже, щоб підвищити рівень мовної культури, слід:

- шанувати мову, якою спілкуєшся, і людей, з якими спілкуєшся;

- багато читати, особливо творів художньої літератури;

- критично ставитися до вимови і написання слова;

- вивчати мовні норми та читати словники.
3. Дискусія. Культура мовлення під час дискусії.

Дискусія – це публічна суперечка, метою якої є зіставлення та з’ясування різних поглядів на одну проблему, пошук такого загального уявлення про предмет обговорення, яке визнавалося б усіма диспутантами.

Предмет обговорення і є темою дискусії. Тема дискусії формулюється у певне твердження – тезу. Така теза є вихідним пунктом дискусії.

Кожен із диспутантів, маючи певне уявлення про предмет обговорення – тему, стверджує або спростовує покладену в основу дискусії тезу. Робити це потрібно аргументовано.

Диспутанти висловлюються почергово. Виступи учасників дискусії обов’язково мають стосуватися однієї й тієї ж теми, стверджувати або спростовувати певну тезу. Важливими умовами є толерантність та коректність диспутантів.

Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Основні правила дискусії:

1. Всі відкрито висловлюють свої думки.
2. Всі точки зору повинні поважатися.
3. Слухайте інших не перебиваючи.
4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.
5. Водночас говорить лише одна особа.
6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.
7. Не критикуйте себе та інших.
8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

Важливе місце після логіки та організації дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т.п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.

Важливе місце також слід приділити часу виступів сторін, які ведуть дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.

Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення дискусії. Сила голосу – це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки.

Не можна у жодному разі під час дискусій використовувати недозволені методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань.

4. Мова і професія.

Мова нації — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На порядку денному сьогодні — розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.

Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери.

У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій — знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою.

Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися.

Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.





  1. Підведення підсумків заняття


7 Домашнє завдання [3, с. 228-232; ]

Заняття № 4


"___"______________ 200_ р.
Група : _______________________________________________________
Спеціальність: ___________________________________________________
Тема заняття: Формування навичок і прийомів мислення. Види, форми, прийоми розумової діяльності.

Мета заняття: а) дидактична: знати прийоми мислення, вимоги до мовлення і мислення, як правильно читати й осмислювати прочитане; володіти прийомами мислення та мовлення, збагачувати індивідуальний словник, правильно читати, осмислювати й опрацьовувати текст, вміти відредагувати текст

б) розвиваюча: розвивати логічне мислення, пам 'ять;

в) виховна: виховувати любов до української мови.

Вид заняття: практичне

Тип заняття: вивчення нового матеріалу

Обладнання: підручники, картки, тестові завдання з теми: «Культура фахового мовлення»

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2003. — с. 19-15

  2. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. — Харків: Торсінг, 2003.- с. 9-15; 18-31

  3. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне й непрофесійне спілкування — Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2004. —

с. 4-7; 9-36

  1. Токарська А.С., Кочан І.М. Культура фахового мовлення правника: Навчальний посібник. — Львів: Світ, 2003. — 3-24с.

  2. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: модульний курс. — К., 2006. — с. 8-9; 12-16



ХІД ЗАНЯТТЯ




  1. Організаційний момент

Перевірка наявності студентів

  1. Перевірка Д/з

  2. Повідомлення теми і мети заняття

  3. Мотивація навчання

Слова викладача

Ви вже ознайомились з багатьма особливостями мови як суспільного явища, з властивостями, що зумовлюють її багатство і красу, з виконуваними нею функціями спілкування, впливу, збереження інформації.

Відомо, що кожного зустрічають за одягом, а поважають за розум, зовнішнім виявом якого є мова.

Недаремно відомий античний філософ Сократ говорив: «Скажи що-небудь, щоб я тебе побачив.»

По тому, як людина говорить, ми відразу і легко можемо судити про те, з ким маємо справу: ми можемо визначити ступінь інтелігентності людини, ступінь її психологічної урівноваженості, ступінь її можливої закомплексованості.

Уміння переконувати співрозмовника, умінні правильно і красиво говорити, привертати увагу й здобувати довіру слухачів потрібне на в усіх сферах життя. Володіння мистецтвом слова – одна з умов досягнення успіху в багатьох професіях.

Уміння правильно складати і проголошувати промови необхідне юристові (риторика й виникла як мистецтво складання судових промов). Політик, що говорить грамотно і переконливо, викликає повагу і довіру громадян.

У навчальній діяльності студентів риторична майстерність незамінна, бо вона допомагає правильно написати й захистити реферат чи наукову роботу, цікаво побудувати усну відповідь на заняттях.



5 Актуалізація знань

Викладач ставить запитання до аудиторії:

    1. У казці Р. Кіплінга «Мауглі» є такий епізод: вихований у вовчій зграї хлопчик спостерігає, як спілкуються між собою люди, і вирішує навчитися людської мови. Яка ваша думка щодо ймовірності цього? (Мова є засобом не тільки вираження, а й самого формування думки. Не володіючи мовою, не можна мислити, складати плани на майбутнє.)

    2. Чи відомі вам факти, що підтверджують цю думку? ( Відомі випадки, коли знаходили дітей, які виростали серед тварин. У їхній поведінці не було нічого людського. Оволодіти мовою і стати повноцінними членами суспільства вони не змогли)

Про що ці факти говорять? (Розумовий і мовний розвиток людини невіддільні)

6 Вивчення нового матеріалу

1. Мова і думка.

Українська мова, як і всяка інша, є засобом формування думки. Адже вільне володіння мовою вважається тоді, коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно. Додамо, що думання відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером. Справедливі в цьому плані слова Г. Гегеля: “Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить”.

Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови і здатності користуватися нею під час думання. Із мислетворчою функцією пов'язані когнітивна (від лат. cognitus "знання, пізнання"), або гносеологічна (від гр. gnosis "знання, пізнання"), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат. accumulatio "нагромадження") функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього.

Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.
2. Види, форми, прийоми розумової діяльності. Закони риторики.

Риторика (від гр. "ораторське мистецтво") – теорія ораторського мистецтва; наука красномовства, в якій розкриваються закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю. Вона розвиває в людині такі особистісні якості, як: культуру мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію), мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність), поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість), спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, залучення однодумців, відповідальність за своє слово), виконавської майстерності (виразність та доцільність жестів, міміки, правильність дикції й інтонації) тощо.

Риторика – наука комплексна (вона інтегрує в собі знання з таких дисциплін, як: філософія, логіка, психологія, лінгвістика, етика, сценічна майстерність, літературознавство).

Батьківщиною красномовства вважають Античну Грецію. Батьком риторики називають Цицерона. Мистецтво живого слова було відомим уже в Стародавньому Єгипті, Вавилоні. Особливого розквіту воно досягло у Стародавній Греції і в Республіканському Римі. На українських землях про теорію красномовства відомо щонайменше дев’ять століть. Найдавнішу пам’ятку, що містить уривок риторичної праці, знаходимо серед найстаріших, збережених письмових пам’яток Київської Русі – в "Ізборнику" Святослава 1073 року. З періоду Київської Русі збереглося чимало оригінальних пам’яток ораторського мистецтва. Видатні оратори Київської Русі – це Іларіон та Кирило Туровський. Близькі до риторики – поетика та стилістика.
РИТОРИЧНІ ЗАКОНИ

Перший закон (концептуальний)

Р

И

Т



О

Р

И



К

А




Другий закон (моделювання аудиторії )


Третій закон (стратегічний)



Четвертий закон (тактичний)



П’ятий закон (мовленнєвий)


Шостий закон (ефективної комунікації) комунікацікомунікації)



Сьомий закон (системно-аналітичний)


Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).
Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають „портрет” будь-якої аудиторії:

  • соціально-демографічні,

  • соціально-психологічні,

  • індивідуально-особистісні.


Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

  • визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

  • виявлення і дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

  • формування тези (головної думки, власної позиції).


Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.
П’ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).
Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.
Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навитися вбирати в себе цінний досвід іншого.
Закони риторики, представлені у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як) що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в

чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Базовим законом риторики є концептуальний закон, який полягає у винайденні задуму, ідеї, створенні концепції. За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета.

Повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом, за допомогою якого вона вчиться вираховувати наслідки своїх дій як найближчим часом, так і у перспективі, визначатися з метою своєї діяльності, виділяти головне і другорядне, логічно вибудовувати свою діяльність. Знання даного закону дає можливість людині виробити в себе дуже важливу якість – повагу до думки (інтелекту), а це, в свою чергу розвине в ній розуміння того, що без розвитку інтелекту неможливий прогрес суспільства, неможливе розв’язання сучасних проблем, неможливо вийти з найпростішого глухого кута.

Яким чином можна навчитись грамотно створювати задум – концепцію?

Концепція, за визначенням Г.М.Сагач, це - система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільш відповідає її функціональному призначенню – бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльністі.

Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:


  1. Своє бачення суб’єктом предмета (теми).

  2. Аналіз предмета (теми), тобто вибір проблем для вивчення.

  3. „Привласнення” суб’єктом чужого досвіду по вивченню обраної проблеми (прилучення до цінностей людського досвіду).

  4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і формування позиції.

Такий підхід до розробки концепції відбиває природний процес пізнання людиною навколишнього світу. Будь-яку одержувану зовні інформацію людина перш за все пропускає через власне „я” (відчуття, уявлення), створює своє бачення, свою картину того чи іншого предмета. Саме на цьому етапі починає формуватися індивідуальний особистісний підхід людини до пізнання світу, джерелом якого є життєвий досвід, здоровий глузд, професійний досвід.

На даному етапі цілком можливий двоякий результат: не виключено, що людина може виявитись дилетантом, мати досить поверхове уявлення про предмет і звідси викривлене бачення його, а може запропонувати більш-менш повне уявлення про предмет, яке наближає людину до пізнання істини про цей предмет. Перевірити істинність своїх уявлень людина має можливість далі – на наступних етапах пізнання.

Далі, коли суб’єкт уже отримав своє бачення предмета, він починає усвідомлювати неможливість охоплення усього предмета і опиняється перед необхідністю вибору з предмета певних граней (проблем) – другий етап розробки концепції. Критеріями підбору проблем виступають інтерес та компетентність самого суб’єкта, актуальність проблем, їх громадська значущість – проходження цього етапу дозволяє суб’єкту відійти від поверхового підходу до вивчення предмета (про все й ні про що). Д. Карнегі писав: „Не робіть властивої майже всім помилки – не робіть спроби торкатися у невеликій промові надто великого кола питань! Візьміть один чи два аспекти теми й спробуйте висвітлити їх ґрунтовно”.

Лише після того, як суб’єкт здійснив вибір проблем, він може звернутися до вивчення того людського досвіду, який накопичено з матеріалу, що його зацікавив. Такий підхід сприяє, по-перше, ширшій цілеспрямованості й поглибленню в роботі з літературою, ніж коли людина одразу починає вивчення чужого досвіду, як це практикується. По-друге, це допомагає людині позбавитись почуття розгубленості перед величезним обсягом літератури і знімає нервозність у процесі роботи, що дозволяє зекономити час.

Четвертий етап створення концепції характеризується тим, що тут суб’єкт провадить складну операцію по критичному осмисленню двох досвідів – свого і чужого – на основі чого й формує власну позицію. Таким чином, суб’єкт начебто знову повертається до свого бачення предмета, але це бачення є вже якісно іншим, бо завдяки способу розвитку за спіраллю воно є збагаченим, поглибленим, конкретизованим і навіть переосмисленим.

Отже, процес створення концепції – це досить складна й напружена мисленнєво-мовленнєва діяльність людини, але не зробивши цієї досить нелегкої роботи, вона впадає в дилетантизм, що виражається в нездатності розв’язувати суперечності, сприяє появі і накопиченню безвихідних ситуацій.

Після того, як розроблено задум, починається наступний етап діяльності – „запуск” задуму в суспільство. Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати загальний задум.

Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб’єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття „зовнішньої оболонки” людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіту. Професію, склад сім’ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворились на формальні характеристики, необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки одну з одною, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.

Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб’єктів одночасно, тобто це ознаки, властиві одразу декільком суб’єктам. До них можна віднести такі: мотиви поведінки, потреби, ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, рівень розуміння предмета.

Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на запитання: що збудило суб’єкта до дії). Охарактеризуємо три мотиви:



  • Морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб’єкта;

  • Емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб’єкта; звідси „скороминучість” цього мотиву);

  • Інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до пізнання). Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.

Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб’єкта (відповідає на питання: що це мені дає? Навіщо це мені? що я від цього отримаю?). Можна виділити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

  • Особистісна (суб’єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто „замикає” інформацію на собі);

  • Професійна (суб’єкт сприймає інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності);

  • Громадська (суб’єкт піднімається до рівня усвідомлення вкладу в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більше я вкладу в суспільство, тим більше отримаю від нього і навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що усі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними.

Ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, - це реакція суб’єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

  • Байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб’єкта в предмет обговорення. Причина – незачеплений інтерес суб’єкта.

  • Угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб’єкт легко, без сумнівів, стає на точку зору іншого, так само легко від неї відмовляється й стає на точку зору третього і т.п. Даний тип реакції зумовлений відсутністю у суб’єкта свого погляду через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з’явитися ще в одному варіанті: суб’єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах. Така реакція дуже близька до байдужого ставлення. Відмінність лише в тому, що при байдужому ставленні у суб’єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий.

  • Конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб’єкта(ів) на дії іншого суб’єкта(ів); як наслідок – позиція конфронтації: небажання розуміти іншого.

Конфліктна реакція існує в двох формах:

відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань, коментарів);

прихований конфлікт (суб’єкт явно не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом – очі, міміка, жести – виявляє неприйняття точки зору).


  • Конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб’єкта установки на розуміння іншого; як наслідок – між людьми з’являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатія), співтворчості.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Стосовно різних предметів можуть бути різні рівні розуміння. У інтерпретації Г.М.Сагач, „розуміння” означає адекватну передачу першоджерела (книга, точка зору людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

Відповідно до існуючої у соціальній психології шкали рівнів розуміння виділяються такі рівні?



  1. „Про що” (суб’єкт, знаходячись на цьому рівні, має дуже туманне уявлення про предмет, бачить його лише у самих загальних рисах). Частіше всього це лише сприйняття назв предмета, звідси людина має викривлене, неістинне судження про предмет в цілому.

  2. „Про що + що” (на цьому рівні суб’єкт уже проникає в зміст предмета, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам’ятовування чужих думок).

  3. „Про що + що + як” (суб’єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступну сходинку - роздуми).

  4. „Про що + що + як + навіщо” (знаходячись на даному рівні, суб’єкт здатний поставити собі запитання: „Навіщо мені потрібно знати цей предмет, де і коли я можу використати ці знання?” Інакше кажучи, суб’єкт виходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).

Необхідно відзначити, що два перші рівні розуміння є досить поверховими за своїми характеристиками, тому саме в цих рівнях найбільш ймовірна можливість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до розуміння у власному розумінні цього слова, і на четвертому рівні процес розуміння досягає своєї глибини.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у вивченні внутрішнього світу людини, який направлений на розкриття особливостей кожного суб’єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішнього світу суб’єкта: типу нервової системи, типу й способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій – інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування), тобто прогнозувати хз, якщо відомий конкретний адресат. Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються в процесі безпосереднього спілкування.

Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок „запуску” концепції – виробити стратегію її реалізації.
Стратегічний закон передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія (програма дій) характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю (порівняйте: концепція є щось універсальне, загальне, більш або менш стабільне). Інакше кажучи, та сама концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії (на кожну аудиторію вибудовується своя програма дій) та етапів реалізації концепції (скільки етапів, стільки й стратегій).

З яких компонентів складається стратегія? Перш за все слід виділити цільову установку, заради якої готується виклад концепції. „Цільова установка” складається з двох компонентів: завдання, спрямованого на роз’яснення тих чи інших факторів, аргументів. Позицій і, зрештою, на переконання аудиторії у чомусь, та надзавдання, яке має емотивно-спонукальний характер. Термін „надзавдання” ввів К.С.Станіславський в теорію театрального мистецтва; він означає ту приховану пружину дії, яка, за задумом режисера, повинна протягом усього спектаклю утримувати емоції глядачів у руслі режисерського задуму. Над завдання у переконуючому мовленні – це також елемент мистецтва, бо без нього стратегія мовлення буде направлена тільки на свідомість, „головне” сприйняття слухачами позиції мовця. Але без „людських емоцій” ніколи не було, немає і біти не може шукання людського шукання істини.

Завдання – це є плановий результат впливу на аудиторію (що пояснити, розтлумачити, аргументувати і в чому переконати), над завдання – це спонукання аудиторії до певної дії, включення її в діяльнісний режим по реалізації завдання. Таким чином, між переконанням та спонуканням до дії немає знака рівності: людина може сприйняти ідею іншої людини, але практично нічого не робити для її реалізації.

Після того, коли визначена цільова установка (що я хочу зробити, чого домагаюсь від тієї чи іншої аудиторії), необхідно вичленувати з концепції коло запитань. Орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і сформулювати власний підхід до пошуку відповідей на них. Свої міркування на заключному етапі роботи по формуванню стратегії суб’єкт повинен побудувати у вигляді тези.

Теза розглядається як головна думка або згусток думок, що розгортається суб’єктом у ході спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістовного викладу концепції. Інакше кажучи, теза виконує роль синтезатора усіх компонентів мовлення: концепції, запитань, цільової установки, аудиторії.

Отже, стратегія дій становить собою таку послідовність кроків:



  • визначення цільової установки;

  • ви членування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію, і їх аналіз;

  • формулювання тези (система коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання).

Стратегія, хоча і становить собою певну конкретизацію концепції, все-таки є поки що досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, залучення з аудиторії однодумців, нейтралізація противників, схиляння на свою сторону тих, хто сумнівається. Для цього необхідний наступний крок „запуску” концепції, роль якого відведена черговому закону риторики – тактичному.
Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

Аргументація розглядається як нежорсткий засіб впливу одного суб’єкта на погляди та поведінку іншого суб’єкта. Нежорсткий означає, що аргументатор визнає реципієнта (аудиторію) вільною особистістю, визнає його інтелектуальне і моральне право відкинути аргументацію. (Порівняйте: фізичний вплив, наказ, команда, погроза).

Аргументація, на думку Г.М.Сагач, є явищем комунікативним, яке включає в себе два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиблене його розуміння, пошук істини, поширення істинних думок та їх захист) та етичний (аргументатор визнає себе та реципієнта людьми, які мають рівне право вільного пізнання істини).

Класифікація аргументів, запропонована Г.М.Сагач:



Сильні

Слабкі

Неістинні

„доказ від факту” (доказ, побудований на аналізі факту, тобто на вивченні причинно-наслідкових зв’язків, які випливають з факту).

„Доказ від сумніву” (доказ, зумовлений особистими сумнівами переконуючого субєкта);

„доказ від авторитету” (доказ, який визначається загальною вірою переконуючого та переконуваного в авторитет „третьої сторони”);

„доказ від впевненості” (доказ, який випливає з особистої впевненості переконуючого).


„Доказ від загрози” (доказ, заснований на загрозі аудиторії);

„Доказ від обіцянки” (доказ, заснований на обіцянці аудиторії з боку переконуючого);

„доказ від засудження” (доказ, заснований на засудженні мовця і аудиторії третьою стороною).

У процесі роботи суб’єкт може накопичувати достатню кількість аргументів, але всі одразу він використати не зможе. Існують критерії відбору аргументів, до яких належать:



  • орієнтація на певну аудиторію;

  • раціональність, зв’язок з тезою, тобто всі аргументи повинні працювати на головну думку;

  • зваженість (використання як аргументів „за”, так і аргументів „проти”);

  • образність, яскравість як психологічна умова засвоєння матеріалу; слід у мисленнєвий процес включати не тільки ліву, а й праву півкулю головного мозку.

Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалізацію завдання (переконання, переконання у протилежності), тобто для досягнення теоретичної мети (вплив на свідомість), а тому передбачає активну діяльність суб’єкта, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (сприйняття нової інформації). Для повного досягнення цільової установки необхідно, щоб аудиторія не тільки вбирала інформацію, але й активно її переробляла, тобто проектувала на себе, свою діяльність, свій досвід. Інакше кажучи, щоб виходила на рівень застосування одержаних знань.

Для здійснення цього необхідно звернутися до другої частини тактичного закону – активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії, яка спрямована на реалізацію над завдання, тобто досягнення практичної мети – збудження до дії.



Активізація передбачає таку послідовність дій:

  • зацікавити аудиторію;

  • викликати аудиторію на роздуми;

  • вивести аудиторію на рівень обговорення.

Перший крок – зацікавити аудиторію – призначений для включення емоційно-естетичного впливу в адресата, яке досягається використанням:

  • аудіовізуальних прийомів (графіки, таблиці, малюнки, схеми, відеоматеріали);

  • психологічних прийомів (реклами);

  • шокової терапії (створення несподіваного ефекту, який дозволяє переключати увагу аудиторії, концентрувати її на потрібних мовцеві аспектах);

  • прийому „опудало опонента”, що становить собою змодельовану типову думку з обговорюваного питання, яке може бути домінуючим в даній аудиторії. Суб’єкт повинен ретельно проаналізувати цю думку (виявити всі плюси і мінуси) і потім запропонувати свій погляд. Цей прийом допомагає активно підтримувати інтерес аудиторії;

  • прийому проблемного введення матеріалу, який дозволяє суб’єкту з перших хвилин спілкування оволодіти увагою аудиторії за допомогою проблемних питань.

Суть наступного кроку активізації – викликати аудиторію на роздуми – полягає в тому, щоб створити у слухачів потребу обмінятись думками з приводу обговорюваних питань, що досягається логічними та психологічними прийомами.

До логічних прийомів відносяться способи розгортання тези:

  • спіральний спосіб (багаторазове повторення тієї самої думки, але кожного разу при цьому збагаченої новою інформацією), який можна застосувати для непідготовленої, конфліктної аудиторії. Спіральний спосіб становить собою процес поступового прирощення до старого знання нового.

  • Ступеневий спосіб (кроковий рух думки від загального до конкретного і навпаки). Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання в зворотному порядку – на менш підготовлену аудиторію.

  • Пунктирний спосіб (розгортання тези шляхом розчленування її на відносно незалежні рівноправні частини, які в кінці знову об’єднуються в тезу). (Для аудиторії з високим рівнем підготовки, здатної самостійно поєднувати всі частини одна з одною, знаходити зв’язки між ними).

  • Контрастний спосіб (розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору на той самий предмет). Можна використати для будь-якої аудиторії.

  • Асоціативний спосіб (розгортання тези у вигляді поєднання в свідомості різних образів). Для аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.

До психологічних прийомів другого кроку активізації належать:

  • „опудало опонента”;

  • „запитання - відповідь” – хід роздумів, суть якого полягає в тому, що суб’єкт у процесі спілкування може будувати своє мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (відповідь може йти й з боку аудиторії);

  • психологічна пауза (спеціальний час, даний аудиторії для осмислення певного положення або поставленого запитання);

  • аналогія (прийом використання подібності між об’єктами у деякому відношенні).

Третій крок активізації – виведення аудиторії на рівень обговорення та прийняття рішення – передбачає пошук загальних точок зіткнення, який досягається логіко-психологічними, психологічними та аудіовізуальними прийомами.

До розряду логіко-психологічних прийомів входить перш за все аналіз раніше виявлених різних думок, поглядів, точок зору з приводу питання, що розглядається. Аналіз складається з двох етапів: перший – виявлення протилежностей з метою створення атмосфери можливого співіснування різних підходів. Наступний етап аналізу – зіставлення протилежностей (вияв загального та протилежного у поглядах). Далі можна здійснити перехід до другого логіко-психологічного прийому – синтезу (поєднання протилежних сторін).

Розглянемо форми синтезу:


  • компроміс можливий тоді, коли декілька позицій принципово не збігаються і протистоять одна одній як відносно самостійні сутності. Компроміс досягається шляхом взаємних еквівалентних поступок за наявності певної спільної основи;

  • перемога прогресивної сторони характеризується переважанням найбільш розумної сторони, а друга набуває підпорядкованого значення. Ця форма можлива тоді, коли не спостерігається різкого (принципового) протистояння позицій;

  • консенсус становить собою вищу форму поєднання протилежностей, коли досягається оптимальне узгодження позицій одна з одною. Умови консенсусу – позиції в основі своїй не протистоять одна одній, вони доповнюють одна одну. Розбіжності стосуються лише частковостей, наприклад, той самий предмет називається різними словами.

Третій крок активізації (обговорення) сприяє закріпленню інтелектуально-пізнавального мотиву, розв’язанню конфліктних стосунків та встановленню конструктивних стосунків, розвитку громадської потреби і досягненню глибинного рівня розуміння (про що + що + як + навіщо).

Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії – це система дій, завдяки якій суб’єкт забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, тобто піднімає аудиторію на декілька порядків вище у пізнанні певної проблеми. В результаті створюється повноцінний двосторонній процес спілкування.


Після того, як суб’єкт пройшов усі етапи винайдення та організації думки, він починає працювати над другою стороною мисленнєво-мовленнєвої діяльності – мовленням як найбільш універсальним засобом вираження думки. Навіть найцінніші думки можуть бути втрачені, якщо вони не оформлені в дієву словесну форму.
Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.



Правильність – це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Цицерон писав так: „... вміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина”.

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного мовлення, є тренінги (власні вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Феофан Прокопович, М.В.Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане перш за все впливати на свідомість людини, активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також не літературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб’єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період).

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність – це така комунікативна якість яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:



  • порушення мовцем норм літературної мови;

  • перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

  • індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.



Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями. Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб’єктом предмета мовлення, його політичні установки – вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов’язана з наступним комунікативним аспектом – стислістю.

Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. На це уміння давні греки звертали особливу увагу: „Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам незрозумілий, бо забутий початок”. Багатослів’я деформує процес комунікації, перетворює його у демагогію, в результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності – виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії.

Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов’язків компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; моделювання аудиторії – на ясність та доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції – на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії – на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика. Прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння і навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова.

Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап – управління мисленнєво-мовленнєвим процесом.

Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб’єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Контакт – це спілкування без перешкод, тобто контакт становить собою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох поведінок – суб’єкта і аудиторії.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

- корекція продукту підготовчого етапу під час спілкування;

- управління поведінкою аудиторії;

- управління власною поведінкою.

Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому.

Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової установки, співвідношення задуманого результату (мети) і одержаного результату проводиться на наслідковому етапі діяльності.

Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізові (суб’єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб’єкт аналізує чужий продукт і дії іншого суб’єкта).

У підсумку відзначимо, що хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу, однак він не робить її замкненою завдяки тому, що сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існуючого на землі.

7 Підведення підсумків заняття

8 Домашнє завдання

Заняття № 5


"___"______________ 200_ р.
Група : _______________________________________________________
Спеціальність: ___________________________________________________


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка