Тема. Театр корифеїв: представники, репертуар, значення в історії культури. Творчий шлях М. Заньковецької



Скачати 83.26 Kb.
Дата конвертації19.01.2018
Розмір83.26 Kb.

Крисько Л.В.,

вчитель художньої культури

Нижньомлинської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Тема. Театр корифеїв: представники, репертуар, значення в історії культури. Творчий шлях М.Заньковецької.

Мета: ознайомити учнів з передумовами виникнення професійного театру корифеїв, найяскравішими його представниками, навести конкретні приклади зв’язку українського театру з музикою; ознайомити з творчим портретом М.Заньковецької, її внеском у розвиток українського театрального мистецтва; розвивати усне мовлення учнів, навички самостійної роботи; виховувати любов до українського театрального мистецтва.

Тип уроку: комбінований урок.



Епіграф:

«Такі українські актори, як Кропивницький,

Заньковецька, Саксаганський, Садовський —

блискуча плеяда майстрів української сцени,—

ввійшли золотими літерами на скрижалі

історії світового мистецтва»

К. С. Станіславський
Хід уроку
І.Організаційний момент. Оголошення теми й мети уроку.

II. Актуалізація опорних знань.

Словникова робота

Корифей – найвидатніший діяч у певній галузі мистецтва, науки.

Аматорський – самодіяльний.

Трупа – творчий колектив акторів одного театру або цирку, музикантів, співаків. Існують драматичні, оперні, балетні, опереточні та інші трупи в залежності від виду вистав..

Репертуар – сукупність творів, які виконуються у театрі, на концертах, або коло ролей, номерів, музичних чи літературних творів, що виконуються певним артистом.

III. Мотивація навчальної діяльності

Вступне слово вчителя

Перші спроби відродити національний театр з’являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХ ст. У 1873–1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року  створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив майже п’ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру.

У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п’єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але дозволили проводити. 80-ті роки ХІХ століття на Наддніпрянській Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.

10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру. Для повноцінного функціонування новоствореної трупи потрібні були кошти та досвідчений керівник. Ним став Михайло Старицький.

На утримання трупи він використав усі гроші з продажу свого маєтку, що дало змогу збільшити персонал трупи, створити власний оркестр, підвищити платню акторам.

Уже восени в Єлисаветграді Старицький створив українську професійну трупу, куди ввійшли: Олександра Вірина, Ганна Затиркевич-Карпинська, брати Тобілевичі — Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Панас Саксаганський (псевдонім від назви місцевої річки Саксагань), Іван Карпенко-Карий, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька та інші самобутні актори, часто звані «корифеями українського театру».

Становлення М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого як драматургів та театральних діячів нерозривно пов’язане з глибинними процесами в житті українського народу, з розвитком його культури.

IV. Викладення нового навчального матеріалу

1. Повідомлення учнів про життєвий та творчий шлях «корифеїв українського театру».

1-й учень. Драматургічна спадщина Марка Кропивницького – це понад 40 п’єс («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін..).

Товаришуючи зі слобідськими парубками, Марко Кропивницький не тільки вивчав від них пісні та слухав казки, а й легко уловлював найтонші психологічні нюанси в їх характерах, як-то: добродушний гумор чи саркастичну насмішку, дотепність, почуття колективізму, доброзичливість, взаємоповагу, статечність, скромність або ж осуд тих чи інших потворних проявів у взаєминах між парубками й дівчатами, у житті в цілому. Такі обставини повсякденного буття формували й відповідний світогляд.

У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. М. Кропивницький умів добирати й майстерно зображувати типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, змальовувати драматичні картини народного життя.

2-й учень. Багатогранним був талант письменника й драматурга Михайла Старицького, автора численних історичних романів (трилогія «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Молодість Мазепи», «Розбійник Кармелюк»). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, драматург удало обробляв п’єси різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських і зарубіжних письменників («За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Циганка Аза» та ін..).

Незабутні враження вже в ранньому дитинстві справили на М. Старицького розповіді, пісні та думи, яких багато знав і майстерно виконував його дядько Олександр. Епічний розмах подій, колоритні типи героїв народного епосу несли в собі ідею боротьби як способу самовираження й самоутвердження цілої нації, формували свідомість майбутнього письменника на героїчних традиціях минулого, викликали бажання діяти. До того ж такі типи хлопчик спостерігав і в сучасному йому житті.

Близький сусіда Старицьких капітан Гайдовський, про якого йдеться в бувальщині «Пан капітан. Із галереї старих портретів», був живим утіленням відваги, рішучої безкомпромісності до будь-яких проявів зла й несправедливості. Сам вихований на традиціях козацької вольності, він учив розуміти й цінувати їх і у своїх односельців як у повсякденному побуті, так і у своїх діях та вчинках.

Найвідомішими п’єсами Старицького є соціально-побутові драми «Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичні драми «Маруся Богуславка», «Остання ніч».



3-й учень. Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них — «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

В атмосфері фольклоризму, на ґрунті народного життя формувалися літературно-естетичні та театральні погляди й І. Карпенка-Карого. Дружина письменника Софія Тобілевич у спогадах стверджує, що його мати була першою вчителькою сина й заклала в душу Івана любов до свого народу, до його художньої творчості, до тих мистецьких і поетичних скарбів, які втілені в його казках, піснях і переказах. Вони викликали глибокі почуття, роздуми над тяжкою долею селянина, гордість за героїчні подвиги витязів-козаків.

Усе це вчило тонко відчувати й розуміти думки, настрої, прагнення, характер народу в цілому, отже, і задуматися над своїм життям. Так само виховувала мати й інших дітей, створюючи тим самим у своїй родині світ благородства, пісенності, допитливості, мрійливості, взаєморозуміння.

4-й учень. З театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької. Її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Перший ви виступ М. Заньковецької на професійній сцені відбувся 22 жовтня 1882 року у ролі Наталки Полтавки. Успіх був надзвичайний. Сталося небувале: оркестр перестав грати для того, щоб слухати дебютантку. Відомо, що розчулений керівник трупи Марко Кропивницький зняв із пальця бірюзового персня і подарував актрисі зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою. Тепер мені є для кого писати драми».

Єлисаветград, Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Ростов-на-Дону, Житомир, Одеса, Петербург, Москва… Від вистави до вистави зростала слава Марії Заньковецької. Вона створила блискучу галерею сценічних образів багатостраждальної української жінки.

Високо оцінив гру Марії Костянтинівни К. Станіславський: «Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав – істинно народний».

Сила її мистецтва була воістину вражаючою. Коли актриса з'являлася на сцені, вистава переставала бути театральним дійством, - там вирувало справжнє життя.

«Я щаслива, неймовірно щаслива, що своєю грою на сцені, своїми скромними силами української артистки сприяла пробудженню серед українського народу любові до рідного мистецтва, сприяла культурно-естетичному розвиткові рідного народу». – говорила Марія Заньковецька.

У 1923 році багаторічне громадянське і мистецьке подвижництво Марії Костянтинівни було відзначене почесним знанням Народної артистки України. Вона також була першою українською артисткою, задіяною у кінематографі.

2. Перегляд презентації «Театр корифеїв».

3. Розповідь учителя.

Українська музика була невід’ємною складовою побутово-реалістичного й романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Народна пісенна творчість пов’язана і з розвитком професійної української музики, стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався в Київській духовній семінарії. У 1839 р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери. Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884р. М. Кропивницький.

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842–1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики й педагог, засновник професійної школи. Навчався в Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів). Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Енеїда», дитячі «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна». М. Лисенко – основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов’язаний розвиток національної музичної освіти. Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.



V. Узагальнення та систематизація знань.

Бесіда

1. Яке значення мало створення професійного театру для розвитку української культури?

2. Які перешкоди стояли на шляху створення нового українського театру?

3. У чому виявилися реалізм та народність українського театрального мистецтва?

4. Твори яких письменників використовували перші театри для своїх постановок?

5. З прізвищами яких українських драматургів пов'язана нова доба в історії вітчизняного театру?



6. Назвіть та охарактеризуйте кращі твори українських композиторів другої половини XIX століття, розкрийте їх значення у збагаченні сценічного мистецтва.

VІ. Домашнє завдання.

VІІ. Підведення підсумків уроку (рефлексія).

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка