Тема Стисла історія оцінки



Скачати 316.25 Kb.
Дата конвертації15.05.2019
Розмір316.25 Kb.

ОСНОВИ ОЦІНОЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ІСТОРІЯ, ОБ’ЄКТИ І СУБ’ЄКТИ В ОЦІНЦІ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

Тема Стисла історія оцінки

Професія оцінювача культурних цінностей почала швидко розвиватися в 70-і рр. ХХ ст. Впродовж багатьох років до цього оцінка, наприклад, ювелірних виробів, пише Г. Міллер, навряд чи була справою престижною: «Вона більш походила на додатковий обов’язок, яку роздрібний ювелір виконував, коли це було абсолютно необхідно. Біль-шість людей вважали, що є лише кілька порядних оцінювачів, а інші – злодюжки... Сучасною елітою галузі є оцінювачі коштовного каміння і ювелірних виробів, які розуміються на обробці каменю, в змозі визначати країну походження каміння і справедливу ринкову вартість коштовного каміння і металів». Підвищенню престижу професії оцінювача сприяє розвиток загальносвітових комунікацій, що забезпе-чують простий доступ будь-якій особі до багатьох джерел інформації. Будь-яка людина в змозі побувати у відомих музейних центрах, побачити там на власні очі найбільш рідкісні експонати. В розпоряд-женні бажаючих чисельні каталоги, що містять пропозиції відомих галерей. Немає практично ніяких обмежень бажаючим побувати на відомих аукціонах, де виставляються відомі речі, або подивитися на результати їхніх торгів у будь-якому куточку світу. А тому і культурні уявлення різних народів зблизилися, стали доступними для взаємного збагачення та пізнання. В процесі розвитку оціночної діяльності знаходиться зараз і Україна, яка разом із незалежністю отримала й низку проблем, що потребують негайного вирішення. Адже розвиток сучас-ного суспільства базується на повазі до майна і майнових прав, а діяльність оцінювачів пов’язана саме з цим.

Професія оцінювача культурних цінностей, яка донедавна була «таїнством» окремих фахівців, упала до поля зору фахівців інших галузей – спеціалістів із фінансів, страхувальників, митників, подат-ківців, урядовців, колекціонерів і вчених, і через це стала більш затребуваною. З’явилися освітні заклади, в яких викладаються відповідні оціночні дисципліни. Усі вказані фактори позитивно впливають на розвиток оціночної діяльності.

Хоча є багато людей, які не погоджуються з результатами діяльності оцінювачів, вважаючи блюзнірством навіть сам факт оцінки культурної цінності, що впливає на людину, на їхню думку, головним чином духовно. Або так, як, наприклад, свого часу зауважив зберігач скарбниці лондонського Тауера генерал-майор Х.Д.У. Ситвелл, не вбачаючи за можливе призначати будь-яку грошову ціну королівським регаліям: «Це неможливе, тому що Регалії насправді є трьома цінностями: (а) як дорогоцінне каміння, золото й платина, вартість яких може бути оцінена ювеліром, (б) як музейні експонати, цінність яких, хоча і сумнівно, може бути визначена досвідченим оцінювачем, (в) їхня традиційна цінність, як Регалій Великої Британії, Британської співдружності й Імперії, а остання – найбільш важлива цінність із усіх».

Ювелірні прикраси як культурна цінність відносяться до рухомого майна, що вже досить тривалий час використовується людством, і, мабуть, найдовше з аналогічних об’єктів зберігаються. Приклади описала Г. Міллер: «Говорять, що ювелірні прикраси є відповіддю на глибоку потребу людини прикрашати себе. Починаючи з самих ранніх з відомих ювелірних виробів, трьох намист, виготовлених із рибних хребців наприкінці епохи палеоліту (25000-18000 рр. до Р. Х.), чоловіки й жінки любили носити ювелірні вироби… Збирання, використання й любов до коштовностей мотивувалася від сліпого забобону до фінансової безпеки та соціального статусу. Першими колекціонерами ювелірних виробів були королівські родини й церква. Вони існували поруч із першими фахівцями з оцінки – митарями й оцінювачами майна. Цікаво, що вже в ІV ст. н.е. з’явилися підручники, якими вони користу-валися…[23]». І далі описує назви й стислий зміст трактатів, що були присвячені оцінці й існували за стародавніх часів в Індії.

Символи королівської або церковної влади були чи не найбільш коштовними поміж іншими ювелірними виробами. А саме – володіння коштовностями було, по-перше, важливішим атрибутом влади, а, по-друге, предметом регулювання під час жорстких обмежувальних заходів з боку влади. В деяких державах середньовіччя, наприклад, у тій само Англії, пересічному громадянинові заборонялося носити золоті прикраси й т. ін. Уявлення про вигляд символів королівської влади нам надає корона Датського престолу, що зберігається в замку Русенборг у Копенгагені – музеї і скарбниці датської корони, а про коштовний церковний атрибут – стародавня ікона .

Даних про вартості стародавніх цінностей завжди обмаль. Але саме вони, як правило, є метою пошуків багатьох оцінювачів антикваріату. Старовинний оціночний висновок, очевидно, перший, зберігається в Національній бібліотеці в Парижі. Написаний він у V ст. на санскриті: «…алмаз, вагою 20 тандулів, коштує 200 000 рупаків». Дуже конкретні дані. Але, відшукавши наведене, оцінювачу потрібно буде розібратися, як співвідносяться наведена міра ваги із сучасними мірами, взнати, яку цінність мав колишній рупак, і перевести її в сучасні гроші. Задача не з простих. Може, і взагалі не вирішується. Але її вирішення рівнозначно для оцінювача «мандруванню в часі», яке допоможе зрозуміти, і, як наслідок, прорахувати економічне сприйняття багатьох життєвих цінностей, що існували за стародавніх часів.

Більш ранній приклад оцінки можна знайти у книзі Плінія Старшого, написаній у ІІ ст. до Р.Х. Очевидно, він цитує одну зі зроблених оцінок: «маленький круглий камінь (можливо, карбункул, рубін по-сучасному) коштує сорок ауріїв (у сучасних грошах – приблизно $205)». Пліній не вказує ціну коштовного каміння за карат, але описує фактори, що впливають на його вартість: красота, рідкість, попит. Не можна не погодитися, що ці стародавні фактори нагадують сучасне сприйняття цінності подібних об’єктів.

Зазвичай більшість сучасних оцінювачів не мають справ із об’єктами оцінки, які є суто ексклюзивними. Як пише Г. Міллер, сучасний оцінювач ювелірних виробів «…не вирішує завдання оцінки корон і діадем. Більшість мають справу головним чином з кільцями, браслетами, весільними наборами і нитками перлин. Вони раді, одначе, коли для оцінки пропонується елегантний ювелірний виріб або забаганка, прикрашена коштовним камінням, причому невідомого походження. Саме за цим видом робіт оцінювачі насолоджуються найбільше, коли, здавалося б, зі звичайної колекції, випливає незвичайний скарб [23]».

Наведені екзотичні оціночні стародавні висновки частіше трапляються за часів середньовіччя, а в ХІХ ст. вже був написаний підручник з коштовного каміння й антикварних коштовностей. У ньому описуються предмети, що виставлені в одному з британських музеїв, без приведення їхньої вартості. Одначе, його автор Х.М. Вестропп в одній зі статей у лондонській Times 25 вересня 1874 р. пише: «…через придбання розкішного примірника цирконію було зроблено доповнення до колекції коштовного каміння Британського музею. За нього сплачено понад 700 фунтів, а за розміром він не більше садової горошини. Це найпрекрасніший із відомих каменів [23]».

Проте, лише в 70-х рр. ХХ ст. оцінка культурних цінностей починає набувати рис сучасної, систематичної дисципліни, що базується на сучасних досягненнях багатьох наук і розглядає культурну цінність як носія дуальної сутності – духовної й економічної.
Тема 5. Категорії оцінювачів

Рекомендації ЮНЕСКО вимагають [40] у будь-якій культурній цінності вбачати дуальну природу. З одного боку, культурна цінність має економічну складову, з другого – духовну. Духовна складова є продуктом людського мозку та зачіпає кожну окрему людину індивідуально. У зв’язку з цим є всі підстави стверджувати про відносність духовної складової культурної цінності, і саме так її розглядають філософи у рамках спеціального розділу філософського знання – аксіології (грец. axia – цінність, logos – вчення, наука). Еконо-мічна складова є більш природною і зрозумілою як для фахівця, так і для звичайної людини, тому що описується загальновідомою і прийнятою в суспільстві одиницею виміру – грошима. Як правило, саме обсяг коштів, сплачений за конкретний взірець культурної цінності, вражає суспільство і робиться для обивателя мірилом її справжньої цінності. Можна стверджувати, що взаємний вплив вказаних складових най-частіше має таку закономірність: не отримавши економічного (у вигляді грошового еквіваленту) визнання, духовна складова не може проявити своєї справжньої цінності для суспільства. Пов’язання вказаних двох уявлень про культурну цінність є для оцінювача однією з труднощів, яку він долає в процесі оцінювання.



Ще одна велика проблема при оцінці культурних цінностей – це визначення автентичності або оригінальності об’єкта оцінки. Якщо для інших направлень оцінки рухомих матеріальних об’єктів, а саме до цього класу об’єктів віднесені культурні цінності, у їхнього оцінювача не виникає сумнівів щодо їхньої автентичності та приналежності (наприклад, її встановлення не потрібне при оцінці конкретних судна, автомобіля, обладнання тощо), то про культурні цінності цього стверджувати не можна. Вважається, що до продажу пропонується до 80% підробок, тому оцінці обов’язково має передувати мистецтвознавча, а можливо, й матеріалознавча, товарознавча та інші експертизи, які встановлюють автентичність об’єкта оцінки та ідентифікують право власності. Саме після цього етапу можна приступати до оцінки вартості культурної цінності. Назвемо фахівців, що проводять вказані види експертизи, експертами, а тих, що визначають грошову вартість культурних цінностей, оцінювачами, і розглянемо деякі параметри поля діяльності, в якому працюють саме оцінювачі. Отримавши від експерта висновок про автентичність і художні особливості культурної цінності, оцінювач може розпочати процес визначення її грошової вартості. І вже на цьому етапі у нього починаються побічні проблеми [48].

По-перше, це несталість термінології, а як наслідок – недостатня визначеність необхідних оціночних дій. У різних державах і різними професійними спільнотами один і той само об’єкт може мати різні назви. Наприклад, клас об’єктів оцінки може називатися: культурна цінність, предмет колекціонування, культурна спадщина, історична спадщина тощо. Можна помітити, що всі ці словосполучення часто застосовуються як аналоги, але мають різну семантику. Подібна плутанина і в інших термінах. Ясність у ці питання могли б внести стандарти оцінки на міждержавному, національному та професійному рівнях. Проте, поки на заваді стоять два чинники: 1) підступатися до вирішення проблем оцінки культурних цінностей фахівці почали значно пізніше інших видів рухомого майна, тому необхідний інструментарій розроблений недо-статньо; 2) класи культурних цінностей суттєво різняться (одні вказують, що їх понад 180, другі – 800), щоб бути повністю, або хоча б переважно стандартизованими. Однак, позитивні зрушення в цьому напрямку вже є. Приміром, у міжнародному стандарті оцінки (МСО2007) надані, поки не зовсім досконалі, термінологія та рекомен-дації з оцінки предметів колекціонування. В одному з національних стандартів, що застосовуються у США (USPAP – The Uniform Standards of Professional Appraisal Practice), описані правила оцінки творів мистецтва, предметів колекціонування й антикваріату. В Україні існують національні стандарти оцінки, але, на жаль, вони не містять подібних матеріалів. Проте, вказані джерела можуть допомогти оцінювачам в їхній роботі.

По-друге. Досі не визначені світовою спільнотою оцінювачів особливості застосування відомих у теорії оцінки підходів: витратного, доходного і порівняння продажів. Природа існуючих класів культурних цінностей або предметів колекціонування настільки різноманітна, що вказані підходи і методи (як це можливо, наприклад, для інших видів рухомого майна) застосувати неможливо. Потрібні зусилля щодо їхньої адаптації і, можливо, розробки нових оціночних інструментів. В обох напрямках уже є результати. Наприклад, у міжнародних стандартах оцінки МСО2007 із цією метою рекомендовані адаптації витратного та порівняльного підходів. Австрійською фірмою KunstAM розроблено метод МОХА для застосування в рамках порівняльного підходу при оцінці світових шедеврів вартістю понад $5-6 млн. Корпорацією Tamoikins Museum, представленою зараз в і Україні, розроблено технологію ТЕС (TES) для оцінки культурних цінностей у рамках витратного підходу. Є й інші розробки в Німеччині, Англії, Росії, Україні, Білорусі, хоч не настільки розповсюджені й відомі, але такі, що можуть бути використаними при оцінюванні [3; 4; 11; 12; 17; 19; 40].

По-третє. Не сприяє поширенню діяльності оцінювачів культур-них цінностей неповна юридична визначеність прав власності на культурні цінності. Наприклад, нерухомість, рухоме майно: автомобілі, судна тощо, обов’язково супроводжуються документами, що прямо вказують на їхнього власника. Документи ж на право власності на культурні цінності, згідно з існуючими нормативними актами (на-приклад, Цивільним кодексом України), нотаріального посвідчення не потребують. Це приводить до правової колізії. З одного боку, власник культурної цінності не завжди має можливість нотаріально засвідчити, наприклад, факт передачі культурної цінності у спадок, хоча намагається чесно заплатити за це відповідний податок. З другого боку, нащадок не в змозі пред’явити для ідентифікації оцінювачу (як вимагає переважна більшість нормативних документів з оцінки) документа, що визначає право власності на отриманий спадок.

Так хто ж такі оцінювачі культурних цінностей, як їх готують та ліцензують? У більшості держав світу навчання оцінювачів та надання їм дозволу на проведення оціночних робіт розділені. Навчання може проходити в університетах, інших вищих навчальних закладах, а також на спеціальних курсах у рамках післядипломної освіти. Наприклад, в Україні існує поки що єдиний вищий навчальний заклад з підготовки оцінювачів культурних цінностей на магістерському рівні – Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури України. Підготовку оцінювачів культурних цінностей у рамках післядипломної освіти найбільш широко веде Міжнародний інститут бізнесу. Обидва навчальних заклади функціонують у Києві. Шляхи отримання оцінювачами дозволів (ліцензій) на право проведення підприємницької діяльності в цьому напрямку мають такі окреслення. У низці держав, наприклад, Сполучених Штатах Америки, Німеччині, Білорусі, Україні, відповідні ліцензії оцінювачам видаються державою.

В інших, наприклад, Англії, Росії, ліцензії видаються професійними громадськими організаціями оцінювачів. Із деякими модифікаціями вказаних підходів здійснюється підготовка та ліцензування в інших державах світу, де проводиться оцінка культурних цінностей. Не можна обійти увагою діяльність деяких корпорацій, які здійснюють підготовку та ліцензування оцінювачів культурних цінностей. Серед них уже згадана Tamoikins Museum, що готує та ліцензує оцінювачів ТЕС і культурних цінностей. Природно, що ліцензії, видані державними регуляторами оцінної діяльності, визнаються державою, а інші ліцензії можуть державою або визнаватись, або не визнаватися. Вирішальним фактором для замовника оцінки культурної цінності при обранні виконавця є мета, з якою здійснюється оцінка. Якщо оцінка виконується для використання у взаємодії з державними інстанціями, треба залучати оцінювача, що має ліцензію, надану державним регулятором оцінної діяльності. В інших випадках цього непотрібно.

Залежно від того, якою з наведених можливостей скористався фахівець при отриманні ліцензії на право ведення бізнесу в галузі оцінки культурних цінностей, можна назвати п’ять категорій оцінювачів культурних цінностей (усі з них наявні в Україні):

1. Оцінювачі, що отримали сертифікати суб’єкта оціночної діяльності від державного регулятора оцінки – Фонду державного майна. Звіт про оцінку цієї категорії оцінювачів визнається державою.

2. Експерти Міністерства культури, яким Постановою КМ України «Про затвердження Порядку проведення державної експертизи культурних цінностей і розмірів плати за її проведення» надано право встановлювати оціночну вартість культурної цінності з метою її переміщення через державний кордон України. Експертний висновок цієї категорії оцінювачів визнається структурами, підпорядкованими Міністерству культури, і деякими іншими, наприклад, митницею.

3. Оцінювачі, що отримали ліцензії на право проведення оцінки культурних цінностей від професійних організацій оцінювачів, наприклад, RICS в Англії (і всьому світі), РОО в Росії, звіти яких визнаються, в т. ч. і державою.

4. Оцінювачі, які отримали ліцензію на проведення оціночної діяльності у відповідних корпорацій, наприклад, Tamoikins Museum. Звіти таких ліцензіатів визнаються переважно корпораціями, що видали ліцензію і, звісно, замовниками, що довіряють цим корпораціям.

5. «Оцінювачі», які можуть не мати ні відповідної освіти, ні жодного з видів ліцензій, згаданих вище, і керуються у своїй роботі виключно багатим або не дуже багатим досвідом. Але на цей час це найбільш чисельна категорія суб’єктів оцінки. Звісно, ми не хочемо і не можемо стверджувати, що саме ця категорія оцінювачів не в змозі коректно оцінити вартість культурної цінності, адже серед суб’єктів цієї групи є особи з багатим досвідом і відповідною інтуїцією, але все одно – працюють вони поза правовим полем, а тому і результати їхньої оцінки не можуть мати юридичної сили.

Є ще один фактор, на який обов’язково треба звертати увагу замовнику оцінки, залучаючи до праці оцінювачів культурних цінностей. Цей фактор пов’язаний із тим, яким чином кожен із названих суб’єктів, що забезпечують діяльність оцінювачів культурних цінностей, впроваджує так звану систему «контролю якості». Такі системи, як правило, містять комплекс організаційно-технічних заходів, виконання яких може забезпечити на потрібному рівні якість продукції, що є на виході системи. Продукція може бути дуже різною, в т. ч. і звіти оцінювачів і висновки експертів. Розглянемо конкретно, яким чином забезпечується контроль якості роботи різних розглянутих типів оцінювачів.

Оцінювачі, яких ліцензує Фонд державного майна України (ФДМУ), вважаються незалежними від впливу замовників і споживачів їхніх звітів, а їхня робота в системі, що регулюється ФДМУ, дуже контрольована. В переліку направлень оцінки, поміж інших, є спеціалізація 1.6 «Оцінка рухомого майна, що становить культурну цінність», в руслі котрої і працюють оцінювачі культурних цінностей.

Контроль «управління якістю» починається зі спеціальної підготовки слухачів, що мають диплом державного зразка не нижче рівня бакалавра, на курсах оцінювачів; після закінчення курсів слідує проходження річного стажування під керівництвом досвідченого оцінювача; потім – складання Кваліфікаційного іспиту, на який стажер надає звіти про оцінку, в якій він брав особисту участь; реєстрація в державному Реєстрі оцінювачів; отримання Сертифікату суб’єкта оціночної діяльності (у випадку відкриття власного бізнесу) або реєстрація через ФДМУ оцінювача в складі будь-якого існуючого суб’єкта оціночної діяльності. Згідно з нормативними документами, оцінювачі кожні два роки мають пройти підвищення кваліфікації, відсутність якого призупиняє дозвіл на проведення оціночної діяльності до моменту отримання документа про підвищення кваліфікації. Кожен складений оцінювачем звіт треба рецензувати. Рецензію може надати оцінювач за відповідним напрямком, що має стаж практичної діяльності не менше двох років. Оцінювачі задля розвитку і захисту своїх професійних інтересів об’єднуються в саморегулівні професійні організації, які мають власні експертні Ради, що також можуть рецензувати звіти. У випадку спірних питань, що можуть виникнути між оцінювачами, замовниками і споживачами оцінки, при ФДМУ створений спеціальний дорадчий орган – Наглядова рада, що в своєму складі містить по 50% представників державних органів і саморегу-лівних організацій. Наглядова рада може звертатися з питаннями перевірки кваліфікації оцінювачів до Екзаменаційної комісії, яка приймає відповідне рішення.

Є й інші підходи до втілення систем контролю якості. Один із них пов’язаний із використанням стандартів USPAP у Сполучених Штатах Америки. Ці стандарти не є витвором якої-небудь єдиної організації, як інші аналоги, що тут розглядаються, а розроблені та застосовуються групою з дев’ятьох саморегулівних організацій, об’єднаних в єдиний Фонд оцінки. Крім того, біля них існують організації, які не увійшли в цей Фонд і дотримуються вимог стандартів, проте, формально. Всі оцінювачі, що дотримуються USPAP, роблять це добровільно, що відрізняє такий підхід, наприклад, від вимог стандартів України, обов’язкових для застосування, недотримання яких може привести до цивільної або навіть кримінальної відповідальності. Але всі федеральні установи США, що регулюють фінансову діяльність, потребують дотримання USPAP як мінімального стандарту. Оцінювачі культурних цінностей у США дотримуються цих стандартів добровільно, хоча трапляються випадки, коли члени або кандидати у члени (аналогічно стажистам в Україні) оціночних організацій, що бажають отримати або підтвердити свій статус, обов’язково мають пред’явити свідоцтво про проходження спеціального курсу з USPAP. У передмові підручника з USPAP ставиться питання: «Яка мета і призначення USPAP?» І подається відповідь: «Стандарти установлюють мінімальну основу для розрахунку та викладення оцінки. Стандарти призначені для того, щоб допомогти користувачам оціночних послуг, а також встановити мінімальні вимоги для практикуючих фахівців з оцінки [54]». А як узагальнення може довести, що професійним оцінювачам дуже корисно державне ліцензування оцінювачів рухомого майна, суворі та неупереджені кодекси, що можуть бути єдиним засобом не допустити в оцінку некомпетентних осіб. На жаль, якість діяльності експертів, що працюють за нормативними документами Міністерства культури (МК), певно, у зв’язку з тим, що оціночна вартість, яку вони визначають, має дещо специфічне призначення, – використовується виключно у випадку перетину культурною цінністю кордонів України і, можливо, застосовується як страхова сума з метою страхування, не простежується так само досконало, як якість діяльності їхніх колег в описаній вище системі контролю якості ФДМУ. Обов’язки контролю за якістю роботи експертів тут покладені тільки на їхнє керівництво, що підписує зроблені експертами висновки.

Контроль за якістю роботи оцінювачів RICS в Англії, РОО в Росії схожий з описаним для оцінювачів ФДМУ з різницею в деталях і з огляду на те, що ці організації є не державними, а професійними, що впливає на акценти контролю якості. Системи корпоративного контролю якості менш відомі.


Місткість і прибутковість ринку КЦ. Щоб встановити загальну місткість ринку ПК, потрібно відповісти на запитання: А скільки грошей всі ці категорії покупців можуть залишити на ринку?

Існують різні оцінки обсягів таких сум для різних регіонів світу, але нами обираються тільки ті, що мають відношення до України. І тут можна знайти різні підходи [15]. Хоча жоден із розглядуваних прогнозів не є результатом статистичних досліджень, погляди, підходи і висновки, що в них містяться, можуть представити інтерес для читача. Узагальнююча оцінка є у статті Е. Нагірної, де наведена орієнтовна загальна оцінка місткості українського ринку. «Річний обсяг світового ринку антикваріату становить близько $27 млрд. Тільки в Європі щороку проводять понад сто аукціонів, виторг яких перевищує $5 млрд [26]».

Однозначної оцінки місткості українського ринку антикваріату немає. Загальний обсяг антикварного ринку в Росії коливається в межах $1-1,5 млрд. Ми не надто помилимося, якщо для визначення обсягів українського ринку антикваріату поділимо цю цифру на 5. Тобто, обсяг українського ринку становить $200-$300 млн. Українські антиквари зазначають, що наразі вони здебільшого працюють на перспективу, хоча і не приховують, що дохідність їхнього бізнесу перевищує 30%. Але порівняно із Заходом і навіть Росією, обороти незрівнянні. На жаль, наш ринок антикваріату все ще закритий для Європи... У нас, як і раніше, діють усілякі заборони на ввіз і вивіз старовинних предметів та творів мистецтва. Не можна вивозити все, що старше 50 років. З першого червня 2012 р. в Україні набрав чинності новий митний кодекс, і «правила гри» дещо змінилися [1].

Цікавою є точка зору відомого художника Нікаса Сафронова про сучасні тенденції зміни вартості художніх творів: «…Більше того, з початком кризи я став ще більш популярним. Стало більше покупок і замовлень, люди почали вкладати в мистецтво розумно, обираючи тільки найкращих художників, відсортовуючи випадкових. Картини – скільки б вони не коштували сьогодні – завжди будуть зростати в ціні й далі, особливо, творчість художника, який примусив говорити про себе при житті. Творчість старих майстрів стабільно піднімається в ціні щонайменше на 5%, а відомих сучасних – на 20% [27]». Тут художни-ком, насправді, не вказано, за який час з’являється таке зростання, але саму тенденцію можна відчути.

Юрій Автономов наводить дані про прибутковість вкладень у картини в Англії за часів середньовіччя, в період XVII-XX ст.: «реальна норма прибутку за середньостатистичним вкладенням у картини, перепродані два або більше разів за період з 1652 р. по 1961 р., становила 0,6%. (Для порівняння, реальна норма прибутковості за практично безризиковими облігаціями британського уряду за той само період становила 2,5%) [1]». Порівняння прибутковості, відображеної наведеними цифрами (0,6% і 30%), дає підстави дійти висновку про підвищення привабливості ринків ПК для сучасних операторів, порівняно з попередньою їхньою історією.
Тема 9. Помилки експертів і підробки, шляхи їхнього уникнення

Інформація про факти або недосконалої роботи експертів, або навмисного перекручення даних про походження ПК-провенансу, яке зводить до неякісного здійснення експертиз, або помилки експерта, який, як і кожна працююча людина, має право на помилку, – іноді з’являється у ЗМІ. Частка з них майже анекдотичного характеру. Ось ще одна подібного характеру, стаття М. Чернова, оприлюднена в російському журналі «Антикваріат, предмети мистецтва і колекці-онування» [48]. Не можна виключати, що подібне не коїться в будь-якій країні, включаючи й нашу: «…влітку цього року музей «Будинок Ікони» планував провести виставку творів живопису російських художників середини XIX – початку XX ст. з колекції засновника музею І.В. Возя-кова. Для виставки було відібрано 15 робіт. Ці полотна були придбані кілька років тому, і кожне пройшло експертизу; експерти офіційно підтвердили автентичність і авторство картин. Перед проведенням виставки музей передав колекцію живопису в Науково-дослідну незалежну експертизу імені П.М. Третьякова – і виявилося, що з 15 картин 9 є підробками.

Скандали подібного роду далеко непоодинокі. В усіх, хто стежить за антикварним ринком, на слуху кілька гучних історій, а часом і позовів, поданих покупцями робіт, визнаних підробкою, до продавців – антикварів і дилерів. Відомо і про позови, подані покупцями до окремого експерта, що оголосив предмет фальшивим, при тому, що думка деякого загалу фахівців стверджує зворотне. Нерідкі випадки, коли різні експертизи (або ж експертиза і суд) приходять до протистав-лення думок щодо одного і того самого твору… Поряд із картиною Олексія Боголюбова – два документи (в джерелі подано фото цих двох документів). Висновок від 2004 р. вказує на індивідуальність живописної манери та самостійність композиції, виявлену рентгенограмою. Висновок 2012 р. говорить про наслідувальний характер підпису, низький художній рівень рентгенограми, несхожої на еталонні зразки.

Обидва висновки підписані одними і тими само експертами. Ситуацію можна було б назвати анекдотичною, якби справа не була такою серйозною. Але чисто стилістично вражає контраст: упевнений тон експертиз, солідне їхнє оформлення (і чимала вартість) – і практично ніякої відповідальності, що просто необхідна в питанні ціною в дуже кругленьку суму. За словами О. Чвали, директора Науково-дослідної незалежної експертизи імені П.М. Третьякова, досвід зроблених ним експертиз показує, що сьогодні тільки чверть робіт російських художників другої половини XIX ст. в російських колекціях справжні. Решта – підробки. Причому, найчастіше колекціонери і не підозрюють, що вони купили підробку. Варто замислитися над тим, що ж тоді зберігається в державних музеях? Адже експертизи для них роблять ті ж самі фахівці. О. Чвала пояснює скандальну ситуацію, яка послужила приводом для відкриття виставки, рівнем кваліфікації експертів: після стількох випадків з підробками вони «краще знають, куди треба дивитися». Цю думку можна прийняти, але відкритим залишається питання: хто ж тоді фактично оплачує навчання наших експертів?

Звісно, антикварний ринок, на якому обертаються колосальні кошти, а критерії оцінки «товару» часом межують із суб’єктивними, за визначенням не може бути безконфліктним. Якщо подивитися, як ці проблеми вирішуються в світі, то відповідь, схоже, тільки одна: репутація експерта та інституції. А вона по-справжньому може підтримуватися тільки в умовах інформаційної відкритості, коли всі обставини – і ті, що підтримують репутацію, і ті, що руйнують її – стають відомими всім зацікавленим особам. Тому можна тільки вітати сміливе рішення І.В. Возякова влаштувати виставку підробок та експертиз, щоб зробити всю цю неоднозначну історію надбанням гласності [48]».

Можна погодитися майже з усім вищесказаним, за винятком того, на що також вказує зміст розділу 6 стандартів оцінки RICS [43]: у процесі експертизи творів мистецтва ніколи не вдасться позбутися суб’єктивізму, а тому краще створювати механізми, «згладжування» впливу цих непереможних помилок. Далі в статті містяться дуже цікаві поради і експертам, і покупцям ікон.

«Будь-яка людина, що серйозно займається антикваріатом, рано чи пізно стикається з таким поняттям як експертиза. Експертиза необхідна всім: антикварам і дилерам – щоб вигідніше продати річ, колекціонерам – щоб упевнитися в достовірності предмета, що купується. Таким чином, експертиза і експерт відіграють дуже помітну роль у товарно-грошових відносинах між продавцями і покупцями антикваріату.

Безумовно, справжній експерт – це людина з величезним стажем і досвідом роботи в державній установі: музеї, реставраційному або науковому інституті. Це – фахівець із величезним науковим потенціалом, який надивився на чимало творів мистецтва, чесний і порядний професіонал. Але чи всі люди, що називають себе експертами, відповідають цьому високому званню? Для антикварів і колекціонерів, які займаються іконами, ніколи не було великим секретом, що при продажу ікон за паперами краще звернутися, наприклад, до експерта «А», а при купівлі – до «Б». Що ж стоїть за цією вибірковістю? Як відомо, одним із головних факторів, що впливає на ціну, є час створення ікони. Скажімо, якщо ікона написана на рубежі XVI-XVII ст., часі однієї художньої культури, чому не «попросити» (як ми розуміємо, часто зовсім небезкорисливо) експерта вказати у висновку саме кінець, а краще – останню чверть XVI, а не початок XVII ст. Начебто, явної похибки й нема, але продавати такий предмет можна вже як повноцінний об’єкт, з усіма «позитивними» наслідками. Або збереження ікони. Можна так грамотно і завуальовано написати у висновку, що ікона в своїй основі – XVII ст., з пізніми записами та реставраційним лагодженням, і ніде не вказати, що від XVII ст. там тільки сама дошка і 5 відсотків авторського живопису. Зрозуміло, що такі подробиці істотно зменшать її вартість. При цьому ні у випадку з датуванням, ні зі збереженням пам’ятки ніякої явної брехні немає – адже ніхто не видає за стародавню ікону вчора виготовлену [47]». Відповідно, не буде в принципі і серйозних претензій покупця до продавця, якщо той раптом надумає показати придбання іншому фахівцю. І репутації експерта нічого не загрожує – він же не припустився очевидної фальсифікації! Крім того, на датування ікони рубежу століть більш давнім часом може вплинути не тільки прохання продавця, а й інша причина: експертний висновок на ікону XVI ст. коштує дорожче, ніж на XVII [47]».

Далі автор розмірковує, викладаючи своє бачення процесів підробок ікон в середині ХІХ ст., чи варто взагалі купувати старовинні ікони, якщо зараз, на його погляд, немає можливості відрізнити підробку від автентичного твору?

«Як слід купувати древні ікони? Чи можна безумовно довіряти зробленим на них експертним висновкам? Найбільш правильне рішення – у випадку, якщо репутація експерта або іконного дилера викликає хоч найменший сумнів, – зробити повторну експертизу у фахівця, який повинен бути абсолютно не зацікавлений у тому, придбає зрештою колекціонер цей предмет чи ні. Тільки в цьому випадку можна дізнатися, що собою реально представляє та чи та ікона.

Що стосується підробок стародавніх ікон, то їхня історія бере свій початок у другій половині XIX ст., і пов’язана вона, в першу чергу, зі старообрядництвом. Як ми знаємо, старовіри дуже цінували стародавні, «доніконівські» образи, і часто готові були платити за них величезні гроші. Попит породив пропозицію, і багато іконописців, пов’язаних зі старообрядницьким середовищем (серед яких були майстри з володимирських іконописних сіл, насамперед – села Мстера) стали займатися не тільки написанням нових, але й реставрацією стародавніх образів. Саме Мстера на рубежі XIX-XX ст. міцно завоювала собі авто-ритет одного з головних центрів антикварної торгівлі. Звідси з давніх пір щорічно відправлялися в далекі експедиції іконники-офені, що поверта-лися весною з багатою здобиччю, з цілими возами стародавніх ікон. Зі старих церков, сторожок, комірок і сараїв витягували вони свої знахідки, часто руйновані та застарілі, замурзані й переписані, забруднені пташиним послідом. У Мстері ж відбувалася класифікація, відбір та реставрація привезених скарбів, і звідси вони вже йшли на ярмарок, колекціонерам або в старообрядницькі молитовні. Проте, місцеві майстри займалися не тільки «чинкою» старих ікон, виготовляли вони і справжні підробки. У хід ішли старі іконні дошки, які для додавання більш давнього виду могли прокип’ятити в спеціальному чані. Після написання ікони під XVI або початок-середину XVII ст. її ретельно покривали старою темною оліфою з додаванням сажі, бруду, кіптяви. Все це надавало їй древнього вигляду, і такі ікони добре купувалися старообрядцями в свої моління і домашні зібрання. Подібні пам’ятки і зараз трапляються на антикварному ринку; атрибуцію ж їхню ускладнюють природні ознаки старіння за сто з гаком років. Серйозне вивчення такого роду предметів (в антикварних колах їх називали «Старообрядческій новодел») і введення їх у науковий обіг ще чекає свого дослідника.

Що ж до сучасних підробок, то тут фальсифікатори йдуть у ногу з часом. Давно канули в Лету ті часи, коли виявити підробку можна було за допомогою хімічного аналізу пігментів. Сучасний фальсифікатор використовує винятково натуральні мінерали, якими писали і 500 років тому, в його арсеналі – знання хімії (про те, що, наприклад, на низці стародавніх ікон присутній лазурит не в чистому вигляді, а з домішкою малахіту, знають не тільки вузькі спеціалісти). Сучасний підроблювач не опуститься до нанесення штучного кракелюра, оскільки він уже давно опанував прийоми отримання природного. До його послуг час від часу виникають пропозиції з продажу древніх іконних дощок без зображення. Неважко здогадатися, чим викликаний стійкий уже багато років попит на старі, XIV-XVI ст., іконні дошки. Крім того, для правдоподібності додається цікавий і переконливий провенанс предмета. Це може бути спеціальна поїздка продавця з покупцем у глухе село до місцевої бабусі, яка зі стіни знімає прадідівський образ. За продавця може бути й уявна дочка священика, яка тільки з причини сильних матеріальних труднощів змушена розлучитися з нібито святинею, що належала її батькові. Можна, наприклад, спірну в багатьох відношеннях річ повісити на деякий час у державний музей, і таким чином облагородити її «родовід». Та хіба мало чого може вигадати заповзятливий продавець, була б фантазія і знаходилися б довірливі покупці!

Щоб боротися з такого роду підробками, необхідна, крім матеріально-технічної, ще й серйозна мистецтвознавча експертиза. Адже детальне знання іконографії того чи іншого сюжету може надати експерту неоціненну допомогу в боротьбі з фальсифікаторами.
Тема 10. Класифікація напрямків колекціонування

Напрямків, за якими збираються колекції, дуже багато, як багато і класифікацій цих напрямків. Колекціонування – діяльність, в основі якої лежить збирання колекції, тобто збирання чого-небудь (як правило, однорідних об’єктів), що має певну цінність для збирача колекції. Це можуть бути твори мистецтва (книги, картини, музичні твори, кінофільми), історико-культурні цінності (монети, значки, поштові марки, автомобілі) або об’єкти природи (комахи, мінерали, раковини молюсків, квіти).

Є і несподівані «твори рук людини». Американський учений-хімік Лестер Хатт замислився над тим, а який вигляд мають різні напої під тисячократним збільшенням мікроскопа. Йому вдалося побачити щось приголомшливе. Фотографуючи висушені крапельки алкоголю під мікроскопом з тисячократним збільшенням, учений показує людям, що хороші напої мають не тільки градус і смаковий букет, а й калейдоскоп фарб, невидимий для неозброєного ока, але дивовижний.

Колекціонування припускає виявлення, збір, вивчення, систематизацію матеріалів, чим воно принципово відрізняється від простого збиральництва. Наведемо переклад одної зі стислих класифікацій, що оприлюднена на сайті http://retroman.ru/. Жирним шрифтом виділені види колекціонування, що найбільш часто трапляються.



Боністика – колекціонування паперових грошових знаків.

Нумізматика – колекціонування монет.

Екзонумія – колекціонування знаків, не мають статусу грошей.

Скрипофілія – колекціонування цінних паперів, що втратили цінність.

Сігнуманістика – колекціонування нашивок і шевронів.

Мілітарія – колекціонування військових предметів.

Уніформологія – колекціонування мундирів і уніформи.

Фалеристика – колекціонування орденів, медалей, значків.

Філобутоністика – колекціонування ґудзиків.

Бібліофілія – колекціонування книг.

Вексіллогія – колекціонування прапорів.

Кофрокартія – колекціонування туристичних наклейок (готельні, автомобільні).

Перидромофілія – колекціонування квитків на транспорт.

Скрипофілія – колекціонування цінних паперів.

Філателія – колекціонування поштових марок.

Еррінофілія – колекціонування непоштових марок.

Сігіллатія – колекціонування поштових конвертів.

Філокартія – колекціонування поштових листівок.

Філотаймія – колекціонування кишенькових календариків.

Філуменія – колекціонування сірникових етикеток.

Екслібристика – колекціонування книжкових знаків.

Філофонія – колекціонування аудіозаписів.

Філолідія – колекціонування різної упаковки: кришки, етикетки.

Бірофілія – колекціонування пивного приладдя: етикетки, пробки, бірдіклей, посуд, рецепти.

Філогамістика – колекціонування обгорток і вкладишів жувальної гумки.

Гелатофілія – колекціонування обгорток від морозива.

Глюкофілія – колекціонування цукрових пакетиків.

Кіндерфілія – колекціонування фігурок з кіндер-сюрпризів.

Коноклефілія – колекціонування брелоків для ключів.

Стілофілія – колекціонування письмового приладдя.

Філоботія – колекціонування взуття.

І це далеко не вичерпний список колекційних інтересів людей.



Різні колекційні інтереси породжують різноманітні напрями колекціонування (дані запозичені з Інтернету):

1. «Ален Делон розпродає свою колекцію вин. У погребі французької кінозірки біля тисячі пляшок відомих вин. Серед них вина врожаю 1935 р., це рік народження актора, рідкісні коньяки, віскі. Солідну виручку Ален Делон планує отримати від продажу елітного шампанського. Фахівці оцінюють колекцію легендарного француза в €100 тис.».

2. «У китайському місті Хайкоу на тематичній виставці, яка проходить у рамках 11-го Всесвітнього туалетного саміту, виставили золотий унітаз. На створення унікального унітазу пішло 32 кг золота, вартість його оцінюється в 1,28 млн юанів ($200 тис.). Як організатори виставки мають намір розпорядитися експонатом, вони не повідомляють, але можна не сумніватися, що без господаря цей витвір не залишиться. Варто зазначити, що золоті туалети вже не рідкість у Китаї. В ювелірному магазині Спеціального адміністративного району КНР Гонконг на такому засобі «зручності» посидіти (і не більше того) може кожен, хто купує прикраси на суму не менше $200. Господар магазину спочатку відлив із чистого золота 2001 р. цілу туалетну кімнату, витративши на це близько тонни коштовного металу. Проте, коли ціни на золото пішли вгору, раковини, тримачі туалетного паперу та інші аксесуари безжально були переплавлені. І тільки унітаз, занесений у Книгу рекордів Гіннесса, залишився недоторканним».

3. «Найстаріший автомобіль у світі «Маркіза» 1884 р. випуску пішов з молотка за $4 620 000. Авто важить 900 кг і приводиться в рух паровим двигуном, що працює на дровах, вугіллі або папері. Аукціонний будинок RM (США) планував виручити за 127-літній автомобіль $2,5 млн, але коли «Маркіза» під оплески присутніх виїхала на аукціонний майданчик, за лот розгорівся неабиякий торг. У результаті колекціонер, який побажав залишитися інкогніто, виклав за машину $4 620 000. Таким чином, «Маркіза», яка брала участь у першій гонці 1887 р., встановила рекорд ціни для раритетних транспортних засобів. Автомобіль здатний розвинути швидкість 59 км на годину і долає 32 км на одному баку води ємністю 150 л. Щоправда, для розігріву йому потрібно 45 хв.».

4. «Лист, написаний фізиком Альбертом Ейнштейном за кілька місяців до початку Другої світової війни, продано на аукціоні в США за $13 936. Організатори торгів у штаті Каліфорнія визнали, що спочатку розраховували отримати за лист лише близько $7 тис. Лист із підписом Ейнштейна, датований 10 червня 1939 р., надруковано на машинці. У ньому, зокрема, йдеться про небезпеку, якій піддаються євреї в гітлерівській Німеччині. Особа, що купила листа, побажала залишитися невідомою».

5. «Аукціонний дім Julien's Auctions у Китаї продав зелену оксамитову сукню, в якій легендарна голлівудська зірка Мерилін Монро знімалася у фільмі 1954 р., за $504 тис. Покупець побажав залишитися невідомим для громадськості. Нагадаємо, наряди знаменитих актрис Голівуду завжди користуються величезною популярністю. Приміром, у червні 2011 р. культова біла сукня, в якому Мерилін Монро знімалася у фільмі «Сім років бажання», була продана на торгах у США за $4,6 млн.

А знаменита рожева сукня Мерилін Монро, в якій актриса виконала пісню «Діаманти – найкращі друзі дівчини» в комедії «Джентльмени віддають перевагу блондинкам» (1953 р.), була куплена на аукціоні в Лос-Анджелесі за $319 000.

6. «Шанувальники «Бітлз» і сольної творчості Джона Леннона отримали унікальний шанс стати володарями частинки свого кумира. На аукціон в Англії буде виставлений зуб, що належав учаснику знаменитої «ліверпульської четвірки». Пожовклий корінний зуб, пошкоджений карієсом, був видалений дантистом наприкінці 1960-х рр. Леннону, який на той час мешкав у місті Вейбрідж (графство Суррей), подарував його своїй гувернантці Дороті «Дот» Джарлетт, з якою у нього склалися дружні стосунки. «З тих пір зуб зберігався у нас в сім’ї», – заявив її син Баррі».

7. «У шотландському Единбурзі відбувся аукціон артефактів Вікторіанської епохи, які виставила на продаж родина Форбсом – знаменитих американських бізнесменів шотландського походження. З молотка, серед іншого, пішли панталони британської королеви Вікторії – білосніжне шовкове спіднє з монаршою монограмою. За інтимний і по істині королівського розміру предмет туалету королеви Вікторії невідомий колекціонер заплатив майже $15 тис. Його конкурентам, яким не настільки повезло, довелося торгуватися за нічну сорочку правительки Британії, її панчохи і пару рукавичок. А покупці з більш консервативними поглядами купували картини, меблі та листи, що належали королеві Вікторії».

8. «Рідкісна золота монета, відома колекціонерам як дублон Брашера (фото 14), була продана з аукціону. Покупця представляла інвестиційна фірма з Нью-Йорка. Новий власник побажав утаємничити своє ім’я. Монета була викарбувана 1787 р. Ефраїмом Брашером і вважається першою золотою монетою з доларовим номіналом, що була викарбувана в США. Тоді, наприкінці XVIII ст., вона оцінювалася в $15. Майстер Брашер виготовив усього кілька таких монет вагою 26,66 г. Приблизно така само вага іспанського золотого дублона. Тому виріб Брашера й отримав назву «дублон». Майстер вибивав на них свої ініціали. На всіх монетах, крім однієї, літери «EB» (Ephraim Brasher) викарбувані на лівому крилі орла. І тільки на єдиному дублоні, який і був проданий з аукціону за $7,4 млн, ініціали красуються в орла на грудях».

Інформативні дані про деякі інші найдорожчі продажі, подані в різних джерелах. Наприклад, на сайті www.obozrevatel.com: «Екземпляр першої редакції книги «Птахи Америки» видатного американського орнітолога, натураліста і художника Джона Джеймса Одюбона був проданий на аукціоні Christie’s за $7 000 922, повідомили організатори торгів. Естімейт цього унікального видання 1840 р. становив $7-10 млн, і аукціон представляв його як «найдорожчу в світі книгу». Одна з копій першого видання «Птахів Америки» 2010 р. була продана на торгах Sothebys за $11 млн.



У 35-річному віці Одюбон прийняв рішення зобразити всіх без винятку птахів континенту. Він відстрілював птахів, а потім надавав їм природні пози. Детальний опис «крилатого» світу Америки Одюбона містить понад 400 зроблених вручну ілюстрацій, що представляють майже всіх пернатих у натуральну величину. Автор відкрив і описав 25 нових видів птахів. Розмір ілюстрацій у цій унікальній книзі становить 99×66 см. Всього було видано 120 примірників книги, її передплатниками були багато відомих людей ХІХ ст., включаючи англійську королеву Аделаїду і короля Франції Карла X. «Птахи Америки» (англ. The Birds of America) друкувалася частинами в Единбурзі та Лондоні з 1827 по1838 рр. На початку 1840-х рр. у США вийшло друге видання. Перше видання визнано шедевром книжкової справи».

Про одну з найдорожчих поштових марок повідомляється на тому само сайті: «Філателія, більше відома як колекціонування марок і поштового приладдя, вперше з’явилася в середині ХІХ ст. І якщо монети першими почали збирати представники королівського двору, то колекціонування марок почалося зі звичайних працівників пошти і любителів писати листи. Особливо популярним збирання марок було за часів СРСР, причому сьогодні багато колекцій передаються з покоління в покоління. Що цікаво, найдорожча в світі марка «Жовтий трескіллінг» зі Швеції коштує $2 300 000. У чому ж її рідкість? 1858 р. у Швеції вийшла серія блакитних поштових марок вартістю в три скіллінги (звідси і назва – Трескіллінг) і жовтих – вартістю у вісім скіллінгів. У друкарні переплутали кольори, і через цю помилку на світ з’явилося кілька примірників не блакитних, а жовтих марок вартістю в три скіллінги.



Сьогодні в Україні тисячі людей, які збирають марки. Вартість маленьких «представників пошти» дуже варіативна. Скажімо, перші марки, випущені в незалежній Україні, коштують близько 100 грн за штуку. Є й екземпляри набагато дешевші – від 70 коп., і набагато дорожчі – з того, що вдалося знайти «Оглядачу», до 2 000 грн за одиницю».

Ще одна цікава інформація (Наталя Терех, «Факты» 03.02.2012): «За картину Поля Сезанна «Гравці в карти» (фото 15), що датується 1895 р., королівська родина з Катару заплатила $250 млн. Це найвища ціна, сплачена за твір мистецтва на відкритих або приватних аукціонах.



Про рекордну угоду повідомив журнал «Vanity Fair». Колишній власник картини грецький мільярдер Георг Ембірікос задумав продати «Гравців у карти» рік тому, незадовго до своєї смерті. На полотно спочатку претендували два покупці – арт-дилер Вільям Аквавелла і власник великої приватної галереї Ларрі Гагосян. Кожен із них готовий був заплатити близько $220 млн. Проте, королівська сім’я Катару в підсумку запропонувала більше. Всього в серії «Гравці в карти» Сезанн написав п’ять робіт (1890-1895), чотири з них зберігаються в музеях – в Орсі, в Метрополітен-музеї, у Фонді Барнса та Інституті мистецтв

Курто. Тільки одна робота знаходиться в приватних руках. До сих пір найдорожчими картинами, проданими на відкритих торгах, вважалися полотно Пабло Пікассо «Оголена на тлі бюста і зеленого листя» (2010 р. пішла з молотка за $106,4 млн), «Жінки III» Куннінга.

(2006 р. була продана за $137,5 млн) та «№ 5, 1948» Джексона Поллока (також 2006 р. її купили за $140 млн)».

Приклади, подібні наведеним, цитуються нами недарма. Оцінювачу будь-якої спеціалізації є дуже цікавими цифри мінімальних, максимальних і будь-яких продажів відповідних об’єктів оцінки. Для оцінювача вони є реперами, орієнтуючись на котрі, він може впевнитися в реалістичності своїх припущень, обмежень і коректності проведених розрахунків. Тому фахівці мають моніторити, збирати і зберігати подібні матеріали. Крім того, значення максимальних вартостей культурних цінностей дозволить оцінювачу скласти особисте враження про можливі значення активу цінність, який буде розглянутий далі.



Питання для самопідготовки

1. Час початку оцінки як професії.

2. Наведіть слова зберігача скарбниці лондонського Тауера генерал-майора Х.Д.У. Ситвелла про грошову цінність королівських регалій.

3. Перші колекціонери ювелірних виробів і творів мистецтва.

4. Приклади перших звітів про оцінку.

5. Дуальність природи культурної цінності за ЮНЕСКО.

6. Атрибуція твору мистецтва.

7. Визначення автентичності твору мистецтва.

8. Класи культурних цінностей за термінологією USPAP (The Uniform Standards of Professional Appraisal Practice)

9. Юридична визначеність прав власності на культурні цінності.

10. Як отримують ліцензії оцінювачі культурних цінностей?

11. П’ять категорій оцінювачів.

12. Що таке контроль «управління якістю» в оцінці?

13. Саморегулюючі професійні організації оцінювачів.

14. Визначення терміна «ринок» з погляду експертизи й оцінки.

15. Класи культурних цінностей.

16. Діаграма Венна. Можливі різновиди підкласів культурних цінностей.

17. Вплив форми власності на культурну цінність, на потреби її оцінки.

18. Структура ринків творів мистецтва.

19. Первісний ринок, його особливості.

20. Вторинний ринок, його особливості.

21. Аукціони, їхня відмінність від первісного і вторинного ринків.

22. Шість категорій покупців на ринках. Стислі характеристики їхніх інтересів на ринку.

23. Класифікація потенційних споживачів КЦ за В.В. Індутним, можлива кількість грошей цих споживачів на ринку.

24. Грошові обсяги ринків культурних цінностей різних регіонів світу.

25. Обсяг українського ринку культурних цінностей.

26. Прибутковість вкладень у культурні цінності.

27. Експерти на ринку.

28. Можливі види експертиз.

29. Атрибуція творів, підробки. Зміст висновків експертів.

30. Суб’єктивізм експерта і його вплив на висновок.

31. Контроль за діяльністю експертів.

32. Помилки експертів. Зміна погляду експертів на твір: на оригінал, на підробку.

33. Чи можливо на 100% визначити автентичність твору.

34. Колекціонування, напрями й ідеї колекцій.

35. Найбільша вартість предметів колекціонування.

36. Найменша вартість предметів колекціонування.

37. Музейні та приватні колекції, їхня схожість та відмінність.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка