Тема: Постмодернізм як спосіб мислення, науково-філософська концепція та метод творення текстів художньої літератури. Основні принципи постмодернізму



Скачати 215.79 Kb.
Дата конвертації14.02.2019
Розмір215.79 Kb.
ТипУрок


11 клас

Академічний рівень

Із літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття

Урок № 54

Тема: Постмодернізм як спосіб мислення, науково-філософська концепція та метод творення текстів художньої літератури. Основні принципи постмодернізму

Мета: Ознайомити учнів зі зрушеннями у філософських концепціях, способі мислення сучасної людини, що відбулися на межі ХХ – ХХІ століть та знайшли специфічне відображення у текстах художньої літератури.

Розкрити особливості й сутність сучасної ситуації постмодернізму. Охарактеризувати основоположні принципи постмодернізму як системи художнього відтворення.

Виокремити місце й роль читача в літературі постмодернізму.

Розкрити особливості й сутність сучасної ситуації постмодернізму як системи художнього відтворення.

Виокремити місце й роль читача в літературі постмодернізму.

Розвивати навички конспектування.



Обладнання: «Портрет» М. Павича, де замість обличчя письменника зображена віолончель. Відеоролик з виставки сучасної скульптури й живопису у «Пінчук-центрі». Фрагменти «Записок на полях» «Імені троянди» Умберто Еко.

Хід уроку

Текст – це пікнік, на який автор приносить

слова, а читачі – їх смисл.

Цвєтан Тодоров



І. Організаційний момент

ІІ. Вступне слово учителя. Оголошення теми і завдань уроку. Мотивація навчальної діяльності учнів.

Історія людства відзначена послідовною зміною культурних епох. Остання з них отримала назву доби постмодернізму.



ІІІ. Лекція вчителя за темою уроку з конспектуванням

Науковці (І. Скоропанова, О. Вайнштейн) вважають, що у широкому розумінні під постмодернізмом розуміється «глобальний стан цивілізації останніх десятиліть, уся сума культурних настроїв та філософських тенденцій, пов’язаних з відчуттям завершеності цілого етапу культурно-історичного розвитку, кінцевості «сучасності», входження в смугу еволюційної кризи. Зміни, що породили постмодернізм, відобразились у колективному підсвідомому людства, розчарованого результатами реалізації панівних у ХХ столітті світових ідей та проектів «законодавчого розуму», що підійшов до межі самознищення, що шукає шляхи до медитативного існування надзвичайно відмінних одна від одної рас, народів, націй, державно-політичних, суспільних, громадських та релігійних систем, котрі мають власні інтереси, не говорячи вже про окремих людей.

Щоб вижити, суспільства нині змушені виробити та засвоїти менталітет, адекватний інтелектуальної могутності, що передбачає надзвичайно високий ступінь терпимості, готовності до самокритики й компромісів. Увесь багатовіковий досвід переосмислюється, слугує підґрунтям для виявлення цінностей, які об’єднують людство, не прив’язаних до якоїсь однієї центруючої ідеології, релігії, філософії» (Скоропанова И.С. Русская постмодернистская литература: Учеб. пособие.- 4-е изд., испр. – М.: Флинта: Наука, 2002. – с. 8. (Переклад О.Г.)

Н. Маньковська вважає, що постмодернізм заявив про себе як «транс -культурний та мультирелігійний феномен, що передбачає діалог на основі взаємної інформації, відкритість, орієнтацію на розмаїття духовного життя людства». (Н. Маньковская. Париж со змеями (Введение в эстетику постмодернизма.) – М.: ИФРАН, 1995. – с. 94.)

З поняттям «постмодерн» пов’язане похідне від нього постмодернізм, яке зазвичай використовують переважно у галузі філософії, літератури та мистецтва, для характеристики певних тенденцій у культурі загалом. Воно слугує для позначення:


  • нового періоду в розвитку культури;

  • стилю постнекласичного наукового мислення;

  • нового художнього стилю характерного для різних видів сучасного мистецтва;

  • нового художнього напряму (в живописі, літературі, архітектурі тощо);

  • художньої естетичної системи, що склалася у другій половині ХХ століття;

  • теоретичні рефлексії на ці явища (у філософії, естетиці).

Поняття постмодернізму відносно нове, воно постійно уточнюється. Цей культурний феномен продовжує свій розвиток і формування як багатогранна система.

Постмодернізм має своїм теоретичним підґрунтям постструктуралізм – напрям філософської думки, що виник у 60-70-х роках ХХ ст. у Франції та США як критика й «методологічна основа для відродження, вивільнення внутрішніх принципів, невирішуваних суперечностей сучасного світу» (думка Керимова Т.)

У працях постструктуралістів Жака Лакана, Жиля Делеза, Мішеля Фуко, Фелікса Ґваттарі, Жака Ліотара чітко простежується тенденція до розмивання кордонів між різними галузями знань – філософією, наукою, мистецтвом. Ця особливість стала домінантною в сучасних умовах. Постструктуралізм, а відтак і постмодернізм «проявляють себе як ствердження принципу «методологічного сумніву» відносно «позитивних істин», настанов та переконань, що існували й існують у західному суспільстві й застосовують його з метою… самовиправдання та надання законної чинності». (Ильин И. Постструктурализм// Современное зарубежное литературоведение (Страны Западной Европы и США). Концепции. Школы. Термины: Энциклопедический справочник. – М. : Интрада, 1996. – с. 106)

З «філософії майбутнього» Фрідріха Ніцше постмодернізм узяв ідею «безкінечного числа інтерпретацій» безкінечного світу (близько до цієї ідеї стоїть неевклідова геометрія Лобачевського, теорія множин у математиці, теорія відносності Ейнштейна у фізиці).

Переосмисливши основні положення ніцшеанства, постмодернові мислителі взяли на озброєння ідею буття як становлення, світової гри й здійснення переоцінки цінностей. (Див. Ніцше Ф. По той бік добра і зла. До генеалогії моралі. – Мн.: Білорусь, 1992). Вони віднайшли своє розуміння пізнання як творчості – чогось надзвичайно легкого, божественного, спорідненого з природою танцю, феномена радше художнього, ніж філософського і тому, такого, що передбачає використання не лише інтелектуально-раціональних, а й ірраціональних, «художніх» способів філософствування тощо.

На формування теорії постмодернізму і розвиток самої постмодерністської літератури величезний вплив мала ідея деконструкції, що стала провідною у формуванні принципів аналізу тексту та пізнавального інструментарію «постмодерністської чуттєвості». Поняття «деконструкції» вперше було введено у 1964 році психоаналітиком Жаком Лаканом, керівником Паризької фройдистської школи, а пізніше теоретично обґрунтовано філософом Жаком Дерріда у книзі «Про граматологію» у 1967 році.

Дерріда вводить нове поняття тексту, під яким розуміє складне багато -смислове гетерогенне утворення, що здатне генерувати нові смисли, й називає його інтертекстуальністю.

Інтертекст здатний до варіювання елементів, взаємонакладання, довічного зміщення, він не має кордонів, зв’язки смислів у ньому нелінійні, він утворюється з інших текстів.

На думку Ю. Крістєвої, інтертекстуальність розмиває кордони тексту, в результаті чого текст позбавляється закритості, завершеності. Крім того, інтертекстуальність передбачає включення одного тексту в інший. Текст стає переплетенням текстів і кодів, трансформацією інших кодів.

«Текстуалізація» реальності призвела до стирання кордонів між різними мовами та культурами, і насамперед між філософією та літературою, що виводить їх у контекст більш широкої творчої розумності, де фантазія, інтуїції, вимисел є такими самими необхідними ланками аналізу, як і закони формальної логіки. (Думка Н. Маньковської)

Висновок І:

Отже, завдяки деконструкції у ХХ столітті культурна пам'ять людства виводиться зі стану пасивності, безпосередньо бере участь у процесі пізнання, мислення, творчості.

Деконструкція зламала й усталену традицію організації тексту, традицію побудови книги як замкненого кола, коли твір виступає у вигляді деякої замкненої, закритої, завершеної реальності.

Дерріда пропонує новий, нелінійний принцип організації книги, що характеризується асиметричністю, об’єднанням в одне ціле, здавалося б, непоєднуваних речей. Такий текст стає максимально поліфонічним.

Раціоналістичність замінюється категорією гри (запозичення з Ніцше, що вважав буття грою світових сил).

Порівнюючи істину з жінкою, Дерріда говорить, що «жінка не піддається пізнавальній категорії». Тому постмодерністи услід за такими видатними мислителями попередніх епох як Ф. Ніцше, М. Ґайдеґґер, М. Бахтін, Ґ.- Ґ. Ґадамер утверджують думку, що повного пізнання істини немає і бути не може.

Зміщення пізнання істини, «метафізичної опозиції оригіналу й копії, й копії копії в абсолютно іншу сферу викликає до життя деконструктийований знак – симулякр (від лат. simulacrum – подоба, видимість, відображення).

Вперше поняття «симулякр» було використано Платоном як позначення «копії копії». За Платоном, копія подібна до оригіналу. Симулякр як постмодерністське поняття такої подібності не має.



Симулякр – це вигадана, опредмечена реальність, наділена іронічними рисами. Симулякр передає множинність, варіантність будь-якої моделі істини. (Наприклад: Воланд і його свита у кордонному романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита»).

Симулякр дозволяє відкривати все нові й нові простори у сфері пізнання, йдучи обраним «слідом» (термін Дерріда), він здатен уявляти й те, чого не існує й чого неможливо навіть уявити.

Делез вважав симулякр «зображенням, позбавленим подібності; образ, позбавлений подоби». (Делез Ж. Платон и симулякр// Нов. лит. обозрение. – 1993, № 5. – с. 49). Делез ілюструє цю думку прикладом з Катехизису:

«Бог створив людину за образом своїм і подобою, але у результаті гріхопадіння людина втратила подобу, зберігши при цьому образ. Ми стали симулякрами, ми втратили моральне існування, щоб вступити до існування естетичного… Звичайно, симулякр ще створює враження подоби; але це – тільки загальне враження, абсолютно зовнішнє, таке, що відтворюється зовсім іншими засобами, ніж ті, котрі діють у першовзірці. Симулякр будується на невідповідності, на розбіжності, він інтериоризує деяку подобу».

Це конструкція, що містить в собі кут зору спостерігача, з тим, щоб ілюзія виникла у тій самій точці, у якій знаходиться спостерігач. Симулякр наділений владою створювати ефект, коли за однією маскою ховається інша, і знайти першооснову неможливо. Оригінал і копія не можуть бути наперед заданими, а породжуються у вічному поверненні роботою симулякра (думка П. Классовські).

У сучасній філософії та літературознавстві виокремлюються поняття підробки (копії копії) та симулякру (опредмеченої вигаданої реальності).

Підробка породжує ірреальність, заповнює соціокультурний простір фантомами. Симулякр (у визначенні Делеза) породжує гіперреальність, відкриває перед філософією і літературою нові можливості.

Висновок ІІ:

Найважливіші ідеї, висунуті постструктуралістами, позначили новий, постмодерністський етап у розвитку філософії, спрямований насамперед на критику ліберального гуманізму нового часу. Такими ідеями є сприйняття буття (свідомості) як тексту, множинність істини (порівн. «у кожного своя правда»), істина як множинність не-істини, що представлена у симулякрах, деконструкція культурного інтертексту, кінець фаллогоцентризму, homoцентризму, постгуманізму, плюралізм тощо.

Це все змінило погляд на історію, позбавляючи його лінійності, жорсткого детермінізму, визначеності наперед, закритості, завершеності, перетворюючи культуру на відкритий простір безкінечних трансформацій та інтерпретацій.

Важливою для розуміння сутності й витоків постмодернізму є книга Делеза і Ґваттарі «Ризома» (1976), де автори виокремлюють два типи культури, характерні для нашого часу:

І – культуру «деревну»;

ІІ – культуру «кореневища».


лінійне односпрямування розвитку

вертикальний зв'язок між небом і землею




«Деревна» культура

(за Делезом та Ґваттарі)



чіткий поділ на «ліве-праве», «високе-низьке»


тяжіє до класичних взірців



надихається теорією мімесиса (наслідування)

відтворює світ, є його графічним записом, калькою, фотографією



мистецтво наслі-дує природу



обумовленість (детермінація) сходження




Символ такого мистецтва – «дерево», що втілює в собі образ світу







«Втіленням «деревного» художнього світу слугує книга. За допомогою книги світовий хаос перетворюється на естетичний космос» Н. Маньковська



Культура «корневища» («ризоми») (за Делезом та Ґваттарі)





Модель світу ризоматична (ризома – особлива грибниця, що є водночас коренем самої себе)


Нелінійний тип естетичних зв’язків







«… якщо світ – хаос, то книга стане не космосом, а хаосом, не деревом, а ко-реневищем… Усі її точки будуть пов’язані між собою, але зв’язки ці безст-руктурні, множинні, заплутані, вони повсякчас обриваються. Книга ця бу-де не калькою, а картою буття, в ній зникне смисловий центр».

(Н. Маньковська)









Культура «корневища» - постмодерністське мистецтво, яка зароджує собою «новий тип читання», в якому головним для читача стає не розуміння змісту книги, а користування нею як механізмом, експериментування з нею». (Н. Маньковська)



Потребує читача нового типу!

Щоб усвідомити, в чому полягає різниця між читачами в усталеному сенсі й читачем постмодерністської літератури, звернемо свою увагу на поняття семіотики тексту Ролана Барта. Барт визначає текст як соціальне несвідоме, знакову систему, в якій ідеологія виявляє себе у наявні формі, - літературі.

Література, за Бартом, є однією з мов культури, що є похідною від іншої знакової системи – мови. «Письменник примножує значення, залишає їх незавершеними й незамкненими; за допомогою мови він створює світ, перенасичений означеннями, але так і не отримує кінцевого означуваного». У цих системах «означення можуть необмежено грати». Причину цього явища вчений вбачає у структурі символічної мови, якою створюють тексти. Така мова насичує текст множинністю смислів, а відтак безкінечним числом їх тлумачення. Барт відкриває феномен конотації, пов'язаний з побудовою тексту як коду.

Висновок ІІІ.

Текст, за Бартом, - це децентруюча семіотична (знакова) практика, активне творче «читання – письмо», у процесі якого з елементів твору (творів), що вступають у взаємодію зі свідомістю читача, «я» якого «саме вже є втіленням множини інших текстів, безкінечних чи, точніше, втрачених (втративших сліди власного походження) кодів», конструюється Текст. Це інтертекст, простір сходження всіляких цитацій.

Твір і Текст не виключають один одного, вони існують у різних площинах. Але саме принцип Тексту, на думку Барта, є перспективнішим для розвитку сучасної літератури, якщо вона хоче бути зрячою, незаангажованою, толерантною, зсередини подолати смертоносні стереотипи.




Рівень Тексту – це Означаюче, в знако-вому (семіотичному) й психоаналітичному сенсі цього поняття, а не значення

Це знакова діяльність, а не естетичний продукт

Це структуротворчий процес, а не структура


Текст виходить за рам-ки традиційного твору



Текст

(за Бартом)





Це робота й гра, а не пасивний об’єкт


Це простір, де прокреслені лінії смислових зсувів, а не сукупність замкнених у собі знаків, наділена смислом, який можна відтворити



Теорія і практика Ролана Барта переслідували такі основні цілі:

а) сприяти «народженню читача» (читача нового типу – не пасивного, а творчо діяльного, активного, духовно вільного, що відкидає «твердий», «кінцевий» смисл і все, що за ним стоїть, що долучається до множинності культурних мов, рівноправних між собою);

б) дати новий імпульс розвиткові гуманітарних наук, і передовсім – літературознавства;

в) вказати шлях подолання заангажованості літератури (відмова від повчальності, лінійного типу мислення) та її стандартизованості (певною мірою засвоїти всі її можливості та вільно «грати літературою» як завгодно).

Усе це слугує першочерговому завданню – захистити людину від монстра Ідеології, сприяти формуванню у неї плюралістичного, багатомірного погляду на світ, що буде сприйматись у всій повноті його множинних плинних смислів, виховувати терпимість до іншого, що має призвести в кінцевому результаті до свободи духу.

Для з’ясування готовності старшокласників до сприйняття постмодерністських творів пропонуємо виконання практичної вправи з розкодування «постмодерністського портрета» Милорада Павича (ідея використання даного зображення належить Ірині Небеленчук).

Зображення проектується на екран або надається учням у роздрукованому вигляді.



Ключові завдання:

  1. Погляньте на дане зображення. Сформулюйте декількома словами (реченнями), що ви на ньому бачите.

  2. Як можна визначити це зображення?

  3. Які елементи зображення привернули вашу увагу? Що, по-вашому, вони можуть символізувати?

  4. Який музичний інструмент є центром даного малюнка? В чому полягає парадоксальність його зображення? Які думки викликає цей образ?

  5. Зверніть увагу на положення рук на малюнку. Яка з них, по-вашому, має домінуюче положення? Чому? На що вказує вказівний палець правої руки?

  6. Визначте роль розташування на малюнку смичка та віолончелі. Спробуйте сформулювати їхнє смислове навантаження. Доведіть, що це постмодерне бачення.

Після учнівських прогнозів вчитель дає «розкодування» зображення : це «постмодерністський портрет» Милорада Павича ,у якому відтворено ціннісну систему координат митця через співвідношення матеріального й духовного (горизонталь – вертикаль), утвердження пріоритетності мистецтва, здатності до інакомовлення, іронічності зображення (обличчя – музичний інструмент), певні алюзії з життям самого Павича (еполет – натяк на те, що зображення має відношення до військової справи), в цілому даний «портрет» є парадоксальним, нереалістичним, породжує множинність інтерпретацій, серед яких має право на життя й така: «Обличчя - віолончель» - символ мистецтва (тексту) й митця (письменника), який він презентує для осмислення (ліва рука знаходиться за декою й грифом музичного інструменту ніби наголошуючи на тому, що саме він є головним). Проте права рука вказівним пальцем акцентує увагу на смичку, запрошуючи того, хто спостерігає, заграти на віолончелі, створити свою мелодію, наповнити Текст власними смислами.

Отже, нова література, випереджаючи дійсність, ніби дає приклад виходу за усталені кордони літературних напрямів, жанрів, читацького очікування, приклад примирення того, що здавалося раніше непримиримим, при цьому усвідомлюючи результативність своїх знахідок щодо подолання розриву між «мистецтвом для освічених», відкриваючи для літератури нові перспективи.

Постмодерністська література характеризується «двоадресністю», скерованою до високоінтелектуального та масового читача одночасно, визначає таку її якість, як гібридність, в основі якої лежить подвійне (потрійне і т.д.) кодування, причому всі літературні коди в тексті виступають як рівноправні. Текст стає багатоплановим, а мова при цьому набуває властивостей носія та виразника ідеї плюралізму як об’єднувальної сили різних авторів, різних стилів, різних видів мистецтва. (Спочатку це відбулося у сфері кіно та у комп’ютерній практиці – відеокліпи, «диснеївські» атракціони, комп’ютерні віртуальні ігри тощо). «Ці принципи роботи з «другою дійсністю», тими знаками культури, що вкрили світ панцирем слів, поступово проникали і в інші сфери, захопивши в свою орбіту літературу, музику, балет», - зазначає Н. Маньковська.

Постмодернізм поступово охоплює різні сфери, хоча в силу своєї незвичності й незвичайності мистецтво постмодерну багатьом видається дивним, навіть шизофренічним.

(Перегляд відеоролика із зображенням виставки сучасної скульптури та живопису у «Пінчук-центрі» з обговоренням незвичайності мистецьких витворів постмодерної доби, включаючи саме приміщення «Пінчук-центру» у Києві).

Постмодернізм є результатом перевороту у свідомості людства, яке перейшло в останній чверті ХХ століття від ситуації високих технологій до ситуації інформаційних технологій. Вислів «хто володіє інформацією, той володіє світом» став візитною карткою цього часу. Реальність природного чи технічного світу змінилась реальністю знакового світу – текстів культури. Суперінтертекстом сьогодення є інформаційна мережа інтернету, яка найповніше відображує ситуацію постмодерної свідомості людства.

Згідно з висловами філософа й соціолога Юрґена Ґабермаса, постмодернізм є символом постіндустріальних суспільств, культурним підсумком неоконсерватизму. Він сигналізує про кінець ідеологічної боротьби, прихід епохи конформізму, естетичного еклектизму (відсутності єдності, поєднання непоєднуваного). Мистецтво в цих умовах віддаляється від життя, повертається до статусу недоторканості, повної автономії.

Особлив суперечки викликало питання про взаємовідносини модернізму і постмодернізму.

Теоретичні розробки американського вченого Іхаба Хассана переконливо виявили своєрідність постмодернізму шляхом його зіставлення з модернізмом.



IV. Узагальнення та систематизація матеріалу

Пропонуємо на заключному етапі уроку провести опрацювання «Системи опозицій Іхаба Хассана»




Модернізм

Постмодернізм

закрита замкнена форма

відкрита розімкнена антиформа

гра

мета

задум

випадок

ієрархія

анархія

майстерність/логос

вичерпність/мовчання

предмет мистецтва / завершений твір

процес / перфоманс / хеппенінг

дистанція

участь

творчість / тотальність / синтез

реконструкція / антисинтез

присутність

відсутність

центрація

розсіювання

жанр / кордони

текст / інтертекст

семантика

риторика

парадигма

синтагма

метафора

метонімія

селекція

комбінація

коріння / глибина

ризома / поверхня

інтерпретація / тлумачення

протиінтерпретація / неправильне тлумачення

означуване

означуюче (за Бартом)

читання

письмо

оповідь / велика історія

антиоповідь / мала історія

основний код

ідіолект

симптом

бажання

тип

мутант

фаллоцентризм

поліморфність / андрогінізм

паранойя

шизофренія

витоки / причини

розбіжності / слід

Бог-Отець

Святий Дух

метафізика

іронія

визначеність

невизначеність

трансцендентне

іманентне

В учнівські зошити варто занести тезово основні ознаки постмодернізму (це може бути також опорно-інформаційна схема).





Постмодернізм

Основні аспекти

(за І. Скоропановою)








Невизначеність

(містить у собі всі види нерозумілостей, двознач-остей, розрив оповіді, перестановки)



Фрагментарність

(реконструкція, колаж, монтаж, використання готових або розчленованих літературних текстів)





Деканонізація

(руйнація всіх канонів та всіх офіційних умовностей)



Безликість

(поверховість, відмова від традиційного «я», посилення стирання особистості, підкре-слення множинності «я»)





Непередставиме, непередставне

(ірреалістичність та антиіконо-графічність, пошуки межі, прире-чення на мовчання, обігравання свого «витовщення)




Іронія

(все іронізується, піддається сумніву)





Карнавалізація

(центрабіжна сила мови, «весела відносність» предметів, участь у дикому безпорядку життя, іманент-ність (внутрішня притаманність) сміху



Перфоманс, участь

(театральність як чинна норма для деканонізації суспільства)





Гра з читачем

(автор-ерудит перевіряє інтелект і культурний досвід читача)





Масовість

(розраховано на будь-якого читача, наявність багатьох смислових пластів, література перестає бути елітарною)





Цинтонність

(використання цитат без посилання на авторство )





Конструктивізм

(конструювання нової реальності)



Іманентність

(переведення основ буття у систему знаків (семіотику)





V. Підсумковий етап уроку. Опрацювання фрагментів статті У. Еко «Записки на полях «Імені троянди» (Див. Иностранная литература, 1988, № 10).

  • Самостійно прочитайте запропоновані фрагменти «Записок на полях «Імені троянди» видатного італійського письменника-постмодерніста Умберто Еко.

  • Дайте відповіді на запитання:

  1. Доведіть, що У. Еко розглядає постмодернізм не лише як історичну, а й

як трансісторичну категорію.

  1. Як Еко визначає сутність мистецтва? («Художня машина, генератор

інтерпретацій»)

  1. Як письменник визначає призначення назви у постмодерністському творі?

(Назва у постмодерністському тексті нерідко перестає бути ключем до смислорозуміння твору. Її призначення радше дезорієнтувати читача, бути такою, щоб він не міг надати перевагу якійсь одній версії витлумачення).

  1. Що Еко вважає найбільш цінним для митця? (За Умберто Еко – це нові

прочитування тексту читачем, такі, про які автор навіть не гадав.

Текст породжує власні смисли! В ньому живе відлуння інтертекстуальності, й культура, що сформувала текст, обов’язково нагадає про себе).

  1. Як ви розумієте слова У. Еко «Очевидно, кожна епоха у свій час

перебуває на порозі кризи, подібно до описаного у Ніцше в «Несвоєчасних роздумах», там, де йдеться про шкідливість історизму. Минуле тисне, тяжіє, шантажує?»

(Еко вважає, що постсучасний письменник використовує чужі тексти, впроваджує цитацію чужого дискурсу. Збагачений відкриттями семіотики, у будь-якому тексті він вловлює певну комбінацію культурних кодів, художніх моделей тощо. Більшість із них до нестями зносилися, стандартизувалися, як і засоби поєднання різних елементів. Тому в кожну епоху з’являється якась течія, що відіграє роль авангарду. «Авангард руйнує, деформує минуле», допомагає культурі подолати стереотипи, а читачеві – закостеніле сприймання).



Звернення до епіграфу уроку.

  1. У якому значенні У. Еко розглядає поняття «авангард» і «постмодерн»?

(Письменник розглядає ці поняття не лише конкретно як ситуацію принципів подолання пережитого минулого: шляхом його критичного переосмислення, деканонізації та використання перекодованих елементів для нових художніх творів. «Постмодернізм» вбирає в себе у відзнятому вигляді й «авангард», що з плином часу перетворюється на традицію.

У широкому значенні Еко розглядаж «авангард» і «постмодернізм» як трансісторичні категорії, що відповідають двом фазам подолання кризи у кожну культурну епоху.



Авангардизм, відхрещуючись від минулого, «руйнує образ, відміняє його, доводить до абстракції, спотворює, доводить до дірки на полотні, до чистого полотна, до спаленого полотна… Проте наступає межа, коли авангардові (модернізму) далі йти нікуди, оскільки він створив метамову, що описує його власні неймовірні тексти (тобто концептуальне мистецтво). Постмодернізм – це відповідь модернізму: оскільки минуле знищити неможливо, тому що його знищення призводить до оніміння, то його необхідно переосмислити: іронічно, без наївності»).

  1. В чому полягає проблема авторства постмодернізму? Умберто Еко

говорить: «Модерністи вважали, що помер Бог, постмодерністи стверджують, що вмер автор». Як розуміти цей вислів?

VI. Аргументація і виставлення оцінок за урок

VII. Домашнє завдання

Для всіх: Опрацювати статтю підручника «Література кінця ХХ – початку ХХІ століття»

Групові випереджальні завдання:

I група: Підготувати презентацію життєвого і творчого шляху Умберто Еко.

II група: Підготувати презентацію життєвого і творчого шляху Милана Кундери.

III група: Підготувати презентацію життєвого і творчого шляху Джона Апдайка.

IV група: Підготувати презентацію життєвого і творчого шляху Джона Фаулза.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка