Тексты, присланные на конкурс переводов поэзии Б



Сторінка1/5
Дата конвертації20.01.2018
Розмір0.76 Mb.
  1   2   3   4   5

Страницы альманаха «БИБЛИОТЕКА УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ»
НОВЫЕ ПЕРЕВОДЫ С УКРАИНСКОГО
Государственное учреждение культуры г. Москвы Библиотека украинской литературы готовит первый номер нового электронного (пока не решены вопросы с выпуском печатного варианта) издания — историко-культурологического и литературно-художественного альманаха «Библиотека украинской литературы», на страницах которого, в частности, предполагается помещать свежие переводы украинской поэзии, прозы, публицистики. Предлагаем вниманию любителей поэзии тексты переводов, поступивших на конкурс, организованный БУЛ к 100-летию со дня рождения замечательного украинского поэта ХХ века Богдана-Игоря Антоныча, отмеченного в конце прошлого года. Некоторые из публикуемых переводов (Виталия Крикуненко и Владимира Артюха) уже увидели свет в «Литературной газете», остальные печатаются впервые.
«ЖИЛ-БЫЛ АНТОНЫЧ — МАЙСКИЙ ЖУК НА ВИШНЕ...»
Вот уже в течение тридцати лет имя Богдана-Игоря Антоныча символизирует поистине культовое явление в украинской поэзии. Изданный в Киеве в 1967 г., после тридцатилетнего замалчивания его произведений томик «Пісня про незнищенність матерії» (предыдущие пять книг этого поэта выходили только в досоветской Западной Украине) стал поистине знаковым событием. Стихи умершего в 1937 году двадцативосьмилетнего Б.-.И Антоныча зазвучали вполне по-современному, органично вписываясь в контекст иной поэтической эпохи, означенной именами шестидесятников — Миколы Винграновского и Лины Костенко, Бориса Олийныка и Ивана Драча... Столь же востребованной остается его лирика среди поклонников украинской поэзии и в наступившем ХXI веке.

Феномен удивительной судьбы этого безвременно ушедшего из жизни поэта (всего семь лет продолжалась его активная литературная деятельность, но за это короткое время он достиг в своем творчестве того уровня, к которому другие тянутся десятилетиями) стал предметом многочисленных исследований, научных симпозиумов и конференций. Небезынтересно, что изучению творческой биографии Антоныча посвятил свою кандидатскую диссертацию один из лидеров современного украинского литавангарда поэт и прозаик Юрий Андрухович.

Родился Б.-И. Антоныч 5 октября 1909 г. в с. Новица Горлицкого повета (Австро-Венгрия, затем Польша) и, как и его отец — сельский священник, был по своему происхождению лемко — представителем украинской этнической группы, обладавшей самобытным фольклором, богатым архаическими элементам и консервацией древних, еще общесловянских языковых пережитков (вот откуда, в частности, и столь явственные языческие мотивы в его стихах!). Сельская среда, природа карпатских предгорий, обычаи лемков — все это способствовало развитию чуткой художественной натуры будущего поэта, успешно закончившего польскую гимназию в городе Сянок. Кстати, именно здесь Богдан-Игорь, с детства находившийся исключительно в лемковской диалектной языковой стихии, начал серьезно изучать украинский литературный язык (благо, этот предмет в польской гимназии для украинцев преподавался), к той же гимназической поре относится и начало его поэтического творчества. С 1928 года Антоныч — студент Львовского университета, где изучал славистику, занимался в кружке украинистики, и украинским языком овладел настолько, что многие принимали его за выходца из центральной Украины, а потом с удивлением спрашивали: «Как, вы — лемко?!».

Б.-И.Антоныч закончил университет уже достаточно известным литератором. В 1931 году вышел первый сборник его стихотворений «Приветствие жизни», со временем еще два: «Три перстня» (1934) и «Книга Льва» (1936). Смерть настигла поэта на самом взлете его таланта. Уже после кончины Антоныча увидели свет его книги «Зеленое евангелие» и «Ротации» (обе в 1938).

Поэзия Богдана-Игоря Антоныча переведена на многие европейские языки, его книги сегодня изданы на английском, немецком, польском, словацком, чешском, румынском... Будучи глубоко укорененными в украинской традиции, обладая густым лемковским колоритом, его стихи привлекают общечеловеческим содержанием, глубиной поэтической концепции, утверждающей единство мира, космоса, природы и человека. Интересны переклички Антоныча с другими яркими поэтами минувшего века. Замечено немало роднящего его с Лоркой. Если испанский поэт черпает вдохновение из андалусийского ориентализма, то Антоныч — в лемковской фольклорной стихии с ее реликтовым язычеством. Особенно много мы находим, сравнивая антонычевы «Три перстня» с «Цыганским романсеро» испанского поэта, в частности, «Романсом о луне», где луна — также вестник судьбы, знак смерти. Впечатляют и тематические аналогии в поэтическом видении земли, замеченные в поэзии русского Велимира Хлебникова, поляка Ежи Гарасимовича и Богдана-Игоря Антоныча. И хотя трудно говорить о прямых влияниях, можно утверждать, что всех их объединят стремление вернуть поэтический язык к первоначальным славянским истокам.

Пусть и с опозданием, стихи поэта, который «...жил на вишнях тех, что их воспел Шевченко», приходят к русскоязычному читателю. Первоокрывателем Антоныча на русском языке был незабываемый Николай Котенко, столь много сделавший для ознакомления россиян с украинской поэзией, мечтавший об издании большой книги лемковского соловья в Москве. Увидели свет и творческие переложения его младшего коллеги Андрея Пустогарова. Накануне столетнего юбилея поэта Библиотека украинской литературы в Москве совместно с Международным сообществом союзов писателей объявили конкурс новых переводов стихотворений украинского классика на русский язык. Часть присланных на конкурс работ публикуется в этой подборке.


Виталий КРИКУНЕНКО

( «Литературная газета» 9 декабря 2009 г.)


ЕКСТАТИЧНИЙ ВОСЬМИСТРОФ

Шумлять у скринях зеленаві зерна льону,

масний і теплий пил вирує у олійнях.

Щораз в корявих липах спалахне прокльоном

душа зелена, гнівна і незаспокійна.
Черві не піддається буйний струм життєвий,

з дерев зелені іскри дятлі крешуть.

Зорі червінцем платить скупо вечір дневі

за сонце, що його в червоний мох розчеше.


Червона сажа заходу вкриває липи,

що круглі, мов решета, сіють сонне сім’я,

і струни листя замовкають наглим схлипом

під вітру дотиком, що тишу шумом вим’яв.


Дівчата із олієнь пахнуть млосно льоном,

коли, мов квіт, коханцям розкривають тіло,

і сонце вибухає божевільним дзвоном,

в гучні тарелі хмар вдаряє оп’яніло.


Знічев’я затихає в навіженім гімні,

немов макуха, що олією спливає,

і ллються струмені шалені і нестримні

в коріння тіл, у жили лип, у нетрі гаю.


Дивіться: це пожежа світу, буря первнів,

рослини моляться, шаліє кожен колір,

із споду у коріння дмуть вітри підземні,

аж липа, мов кларнет, заграє перша соло.


Ось димарі землі, ось куряться дерева

в зеленім, золотавім і багровім димі.

В соломі мряки пні, верхів’я у прощальній

завії сонця, що, мов птах, зайшло за ними.


І сонце заходу і літо й липи мрійні,

змінливість вічну світу ввечері і вранці,

я прославляю невгомонний труд в олійні,

горіння душ, екстазу тіл і хміль коханців.


НАЗАВЖДИ

Мужчини  в  сірих  пальтах  тонуть  в  синяві  провулка,  


і  тінь  замазує  панни,  мов  образи  затерті.  
У  склянці  золотавий  чай.  Так  хочеться  опертись  
об  край  вікна  й  міцний,  терпкий  і  синій  пити  холод,  
дивитись,  як  сумна  зоря  останнім  поцілунком  
прощається  з  сестрою,  що  у  зореколі  їй  
не  сяяти  
                                   вже  більш.  
                                                           Так  ніч  
блакитним  снігом  миє  в  місті  маки  меланхолії.  
Накривши  плечі  згорблені  кожухом  неба  синім,  
колишеться  шофер  у  сонній  лімузині.  
Крива  ліхтарня  —  квітка  зламана  і  попіл  снігу,  
і  світло  —  лій  зелений  з  дзбанка  ночі  в  сутінь  

литий,  
круті  і  темні  сходи,  плащ  дірявий,  крапля  сміху  


заблукана  і  місяць  —  білий  птах  натхнення  злого,  
й  шовкова  куля  горлорізів  мрійних  в  тінях  скритих,  
що,  може,  мов  струни,  колись  торкнеться  серця  твого.  
Торкнеться  й  поцілує  гордо  й  ніжно,  і  навіки  
закриє  очі  сплющені,  немов  сестра  остання.  
Мужчини  в  сивих  пальтах  із  кишень  виймають  зорі  
і  платять  їх  паннам  за  п’ять  хвилин  кохання.  
Вдягнувши  на  горбаті  плечі  хутро  неба  синє,  
колишеться  шофер  у  сонній  лімузині.  

13 грудня 1935.


НА ШЛЯХУ

Обплетений вітрами ранок

шугне, мов циганя, з води

і на піску кричить з нестями,

обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим,

хвилясто хльостають вітри,

і день ховає місяць вкручу,

мов у кишеню гріш старий.


Клюють ліщину співом коси,

дзвенить, мов мідь, широкий шлях.

Іде розсміяний і босий

хлопчина з сонцем на плечах.


БАЛАДА ПРОВУЛКА

Де, заламавши руки сині,

рятунку кличе ніч намарне,

колишуться п’яниці й тіні

біля кульгавої ліхтарні.
Блакитним квітом похилившись,

ліхтарня, мов лілея в’яне,

і світ недійсний, тільки миші

ведуть шевців на місяць п’яних.


В корчмі із зорями й дзвінками,

де лупії і сажотруси

співають гімни над склянками

і славлять ніч і чар спокуси.


Крива ядуха пані смутку,

схиляючись до касопорців

обличчям зморщеним, мов губка,

фальшиві карти в пальцях корчить.


Оперши лікті у задумі,

нічного промислу любимці

пливуть на плахтах диму й шуму

під лопіт зір у скрипки скриньці.


В кублі химер, верзінь, наруги

під хлип свічок – тремтливих птахів

ворожать лупіям папуги,

і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.


Знічев’я плачуть горлорізи

і сповідаються горілці,

і, мов павук, у горло лізе

забутий спів, подертий в кільця.


Знов сажотруси стягом гімну

життя похвалу залопочуть.

Хто це у кухоль знагла гримнув

. . . . . . . . . . . ?


Чарки, мов птахи, відлітають

понад столами, попід стелю

лопочуть крилами скляними,

дзвінками грають понад синім

кущем димів, що корчму стелять.
Зів’яла вже зоря остання,

і місяць теж зів’яти мусів,

та в черепа розбитій мушлі

шумить і плеще аж до рання

хор лупіїв і сажотрусів.
МІСТА Й МУЗИ

Дубове листя, терези купців, цигани,

щоденний гамір і щоночі вічні зорі.

Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана

за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.
Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин

не лишиться з турбот, що нам орали чола.

Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,

вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.


Герої, мужоложники, поети, дійсно,

чесноти квіття і на простиралі плями,

дні й ночі, хлопців соромливих солодійство

і жарти шулерів і смутку темні ями.


Десь крекче катеринка, довгі світла смуги

вирують на обличчях, мов павині пера,

а людська доля в дзьобику кривім папуги

колишеться шматком дешевого паперу:

кохання,

подорож,


розлука,

слава,


успіх –

за двадцять сотиків купити можна щастя.


Сплітається і розплітається дня усміх,

папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.

Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.

Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,

вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.

І в цифри ловим струм натхнення,

дивну чудність

найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,

хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

ПЕЙЗАЖ З ВІКНА

Дивись: шумує день погожий,


кипить зелена заметіль.
В товстому дзбані варить рожі,
аж піна бризкає звідтіль.

Дуднить по шибах дощ цинобри,


і скло відблискує, мов сталь.
Парує курявою обрій,
хвилює в димі ранніх сальв.

Підвівши очі з-понад книжки,


побачиш світ барвистим сном,
і думка, вирвавшися нишком,
мов нетля, б’ється у вікно.

НА ШЛЯХУ

Обплетений вітрами ранок

шугне, мов циганя, з води

і на піску кричить з нестями,

обсмалений і молодий.
Ріка зміяста з дном співучим,

хвилясто хльостають вітри,

і день ховає місяць вкручу,

мов у кишеню гріш старий.


Клюють ліщину співом коси,

дзвенить, мов мідь, широкий шлях.

Іде розсміяний і босий

хлопчина з сонцем на плечах.


ВЕСНА

Росте  Антонич  і  росте  трава,  


і  зеленіють  кучеряві  вільхи,  
Ой,  нахилися,  нахилися  тільки,  
почуєш  найтайніші  з  всіх  слова.  

Дощем  квітневим,  весно,  не  тривож!  


Хто  стовк,  мов  дзбан  скляний,  блакитне  небо,  
хто  сипле  листя  —  кусні  скла  на  тебе?  
У  решето  ловити  хочеш  дощ?  

З  всіх  найдивніша  мова  гайова:  


в  рушницю  ночі  вклав  хтось  зорі-кулі,  
на  вільхах  місяць  розклюють  зозулі,  
росте  Антонич  і  росте  трава.  
ЧЕРЕМХОВИЙ ВІРШ
Вже ніч, нагріта п'яним квіттям,
димиться в черемховій млі,
і букви, наче зорі, світять
в розкритій книжці на столі.

Стіл обростає буйним листям,


і разом з кріслом я вже кущ.
З черемх читаю - з книг столистих –
рослинну мудрість вічних пущ.
КЛЕНИ
Схилились два самітні клени,
читаючи весни буквар,
    і знов молюсь землі зеленій,
    зелений сам, немов трава.

Оброслий мохом лис учений


поетику для кленів склав.
    Співає день, співають клени,
    лопоче сонячна стріла.
ВІЩИЙ ДУБ
Сніг зеленіє в світлі ночі,
сніг блакитніє в світлі дня.
Цей дуб - то дерево пророче,
корява ліра з його пня.

Сніг попеліє в сірий вечір,


щоранку у вогнях цвіте.
Із рани сонця кровотечі
б'ють в царство снігу золоте.

Лиш дуб один крізь біле море,


дельфін рослинний, вдаль пливе
і лірою сніг-саван поре,
віщуючи життя живе.

САД

Біологічний вірш у двох відмінах
1
Тріпочуться слова, мов бджоли на дощі,
вривається розмова, ледве розпочата,
спалахують думки й ховаються мерщій,
і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.

Кімната нам заміниться в квітчастий сад,


і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.
Вросту, мов корінь, в тебе, й спалахне роса
на наших ясних снах, омаєних сріблисто.

2
Нас двоє — два кошлаті й сплетені кущі,


і усміх наш — метелик ніжний і крилатий.
Проколені думки, мов бджоли на дощі,
тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.

Пісні, мов ягоди, омаюють щодня


той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.
Углиб, аж до коріння все отут сповня
рослинний бог кохання, первісний і чистий.

РІЗДВО
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дук лі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць - золотий горіх.

СЕЛО
Корови моляться до сонця,
що полум'яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.
Від воза місяць відпрягають.
Широке конопляне небо.
Обвіяна далінь безкрая,
і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.


Кужіль, і півень, і колиска.
Вливається день до долини,
мов свіже молоко до миски.
Из циклу «Вітражі та пейзажі»
1.ОСІНЬ

Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,


лине листя з лип,
плине воза
скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.

Палиться під захід сонця неба палуба,


от отара в отаві,
сизі мряки
сиваві,
в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.

П’яне піано на піаніні трав


вітер заграв.
Спіють дні все менші,
нерівні,
піють по півночі півні
і
ості, осокори,
рій ос
і
ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь.
ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,


на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,


де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

ДО ІСТОТ З ЗЕЛЕНОЇ ЗОРІ

Закони “біосу” однакові для всіх:


народження, страждання, смерть.
Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
що лишиться по нас: з кісток трава зросте.
Лисиці, леви, ластівки і люди,
зеленої зорі черва і листя
матерії законам піддані незмінним,
як небо понад нами синє і сріблисте!
Я розумію вас, звірята і рослини,
я чую, як шумлять комети і зростають трави.
Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА

Фрагменты

Я не людина, я рослина,


а часом я мале листя,
Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…

Написана єдина істина: рости!.

Живу, терплю й умру, як всі звірята.

Звірята й зорі, люди і рослини —


у всіх одна праматір,
природа вічна, невичерпна і невтомна,
хоч час крилатий з вітром лине…

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…


Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
І де межа життя проходить в попіл смерті?
Лежить на марах ночі день минулий…

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Молитва ранку до останніх зір…

Коріння тиші, врослі в глину ночі…

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,


і ліжко — човен мрій, трагедій, сподівання.
…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
І вечір молитовно склав долоні зір…
Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…

І ніч підкови зір в долонях казки губить.

О смутку молодий, о радосте струнка!

Сестра Антонича — лисиця…

До Тебе, Батьківщино — земле вічна,
ведуть усі стежки й усі дороги.

КОЛИСКОВА

Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.

Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.

Скриплять колиски: “Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,

Лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!”
Співає на шляху піхота: “Не стелися по землі, барвінку!”

Пан сотник лютий: “Покрутило б язики вам, покручі прокляті!”

Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,

Кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.


Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.

Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить

розквітлих квіттям снів дитячих,

і не бачили,

не знали люди,

коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.




ПАРОДІЯ ДО «ДИВНОГО ГОСТЯ»

Прощавай мені рукою!

Три та три є шість.

Сидить поет над рікою,

огірка поволі їсть.
Небо синє знов,

немов ультрамарина.

Розмріяна дівчина

марить про любов.


СХІД СОНЦЯ

Страшне вино ночей доспілих

по вінця в черепі хлюпоче.

Буджуся сонний, неспокійний,

і місяць чавить мої очі.
Та раптом чую: вище, тонше,

стрункіше дзвонить ясна синь.

Драконе місяцю, загинь!

Ось білий Бог ізходить – сонце.


НІЧ

Міх хмар із зорями, мов з житом,

бере на плечі ніч і йде.

У круглім місяця кориті

замісить тісто золоте.
Дівки п’яні, мов грім, проходять,

реве із зодіака Бик.

Земля запліднена, і води

у куряві масних музик.


З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА
Я не людина, я рослина,

а часом я мале лися,

Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,

і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось...


Написана єдина істина: рости!..
Хвала усьому, що росте,

хвала усьому, що існує!


Живу, терплю й умру, як всі звірята.
Звірята й зорі, люди і рослини –

у всіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна,

хоч час крилатий з вітром лине...


Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,

земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.

І сонце, що його він розчавив ногою,

тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.


У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк...

Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?

І де межа життя проходить в попіл смерті?

Лежить на марах ночі день минулий...


І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.
І риби з моря моляться до риб із зодіаків.
Ой, залюбились в твоїй дівчині

і вітер юний і зорі сині.

Вітер не віє, зорі не сяють,

твою дівчину палко кохають.


Вдивляючись в уста, як кличуть,

в розсміяних очей огні,

різьблять у пам’яті обличчя,

щоб перелить його в пісні.


Таємні тіні – квіти ночі,

це душі білених дерев,

до місяця летіти хочуть,

та вітер їх не забере.


Молитва ранку до останніх зір...
Коріння тиші, врослі в глину ночі...
П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,

і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.


...І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.

І вечір молитовно склав долоні зір...

Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах...
Киплять сади під снігом квіття.

Коса дороги в куряві розплетена лежить.


І ніч підкови зір в долонях казки губить.
В лісній абетці дивні букви,

наприклад, жолудь значить: у.

У діалекті дятлів стукіт

передає фонему цю.


О смутку молодий, о радосте струнка!
Сестра Антонича – лисиця...
До Тебе, Батьківщино – земле вічна,

ведуть усі стежки й усі дороги.



АВТОПОРТРЕТ

«Я все – п'яний дітвак із сонцем у кишені»

«Я – закоханий в житті поганин»

З першої книжки «Привітання життя»
Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?


Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.


РАННІЙ ВІТЕР

Крилатий вітер, дужий вітер,

що зорі, листя й ластівки несе,

сп'яняє серце. Ех, летіти

в зелений квітень, в синь пісень!
Піднявся день, мов олень з кручі,

ніч відплила, мов корабель.

Крилатий вітер і пахучий,

мов дзенькіт сріблених шабель.


КАЛИНА

Калина похилилась вниз,

мов ягода, росте червоне слово.

Весні окриленій молись,

карбуй на камні пісню калинову!
Та промінь сонця, мов стріла,

проколе слово і проріже камінь,

і лиш калина, як цвіла,

цвіте щороку листям і піснями.




ВІТРАЖІ Й ПЕЙЗАЖІ


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка