Таємниця святого арсенія



Сторінка9/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

91

вперше випала їм честь бути в цій залі. Троє сиділи



рядочком, тримаючи кожен букет квітів, і лише скрива,

боковим якимось зором, накидали ревниво один

на одного.
Нарешті вийшла імператриця, вже не з такою легкістю

пересуваючи своє старіюче тіло, як колись, але

усміхнена й рожевощока – ніколи не забувала перед

виходом потерти обличчя шматочком льоду; офіцери

схопилися і виструнчились, тримаючи букети при

правому боці, наче мушкети, конче потрібні вже зараз

до бою.
Імператриця підійшла до офіцерів, знайшла кожному

кілька лагідних слів, як і личить матінці-государині,

хіба довше затрималася біля Корсакова, змірявши

його з ніг до голови поглядом, яким оцінює звично на

базарі вередливий покупець необ’їждженого лошака,

що дрібно тремтить від нетерпіння та переляку.


– Ми ще, сподіваюсь, зустрінемось, – тільки й кинула

йому.


А далі життя закрутило офіцера, як у весняному

бурхливому і каламутному, з раптовими ямами виру,

потоці. Корсакова повели одразу ж до придворного

лейб-медика Роджерсона, який порався з ним, певно,

години зо дві. Роджерсон то прикладав вухо до спини,

то до грудей, вистукував по колінах, зажадав показати

язика, він все обходив довкола офіцера, мугикаючи

якусь незнайому пісеньку, мов головною його морокою

було до чогось причепитися, він так старався, але

йому це, на превелику прикрість, ніяк не вдавалося.

Врешті він ляснув долонею по спині офіцера, що, певно,

означало одобрення, і показав рукою на двері, де

в той самий момент, як привид, постав багаторічний

камердинер імператриці Захар Костянтинович.


– Ви сперш маєте довести свою чоловічу здатність,

– пояснив камердинер уже в їдальні. – Раджу поїсти

добряче, бо три ночі вам іспит складати пробір-фрейліні

Анні Степанівній Протасовій – жінка ця в любовних

утіхах премудра, викрутить краще, аніж бувалий

солдат онучу.

Камердинер не збрехав, всі три ночі Протасова не

давала йому лежнем лежати: з неприємним запахом із

рота, з кривими волосатими ногами вона йому швидко

набила оскому і він, відвертаючись, щоразу силувано

9292

трясся, як на старому возі по розквашеній осінньою



негодою, розтарамканій ущерть дорозі.
– Годиться до строєвої, – передала врешті новобранця

назад камердинерові пробір-фрейліна.

А як стямився через кілька діб, запросила його

Анна Степанівна з Захаром Костянтиновичем пообідати.

Потому ж до кінця дня камердинер чепурив його

і чимось пахучим змащував, а вже о десятій із суворою

урочистістю на лиці камер-юнгфера Марія Савівна

Перекусихіна повела його, вдягнутого у розкішний

китайський шлафрок, в опочивальню імператриці

книги на ніч читати.


Багато «сторінок перечитав» Корсаков, аж заточувався,

як виходив із опочивальні, але як вийшов, то

подивувався світові, що геть за ніч перемінився: камердинер,

що вчора розмовляв дещо спогорда, сьогодні

раболіпно вклонявся раз по разу, проводячи у відведені

йому апартаменти.


Один раз тільки страх до дрижаків пройняв Корсакова.

Ледве він опинився у нововідведеному помешканні,

як увійшов до нього митрополит Петербурзький.

«Чи вбити надумали, що владика з’явився перед

тим соборувати?» – лихий здогад майнув, сковуючи на

правець тіло. Але владика діловито взявся освячувати

приміщення і його самого покропив свяченою водою,

ховаючи чомусь очі, бурмотів упівголоса молитву і

щедро кропив, аж не стримався Корсаков і рукавом

витер мокрого лоба.


– Її імераторська величність, – не забарився сповісти

ти Захар, – зволили призначити вас при своїй

особі флігель-ад’ютантом і пожалувати сто тисяч рублів

на перші кишенькові витрати.

І він подав флігель-ад’ютантський мундир із діамантовим

ографом.


Тепер Корсаков мав честь узимку в Ермітажі, а

влітку в Царському Селі у сад, водити під ручку імпертрицю.

В прийомній у нього терпляче чекали уваги

найвищі державні мужі, що клопоталися з особистими

і державними проблемами, приходили з вітаннями

і щедрими дарунками.


«І все це за одну ніч», – подумалось якось.

Корсаков помилявся, йому просто пофортунило, бо

вже наступникам його належало здавати іспит окрім

93

Протасової ще й графині Брюс, і самій Перекусисі, і



Уточкіній.
31

У

У



Таємній експедиції довго вагалися, доповідати
таку новину імператриці чи ні. З одного боку

заманливо, можна заслужити високу похвалу: в експедиції,

мовляв, справді знають усе. З іншого ж, тут

можна в халепу втрапити, тим паче, якщо під кепський

настрій. «А ви куди дивитесь? А для чого казенний

хліб їсте?»


Врешті таки зважилися і доповіли, що в Забайкаллі

митрополита Арсенія стали пошановувати тепер не в

меншій мірі, аніж в Ростові та Ярославлі, у колишніх

його єпархіях. У народі поширилися чутки, що після

арешту вивезли митрополита в Іркутськ, ув’язнили у

Вознесенському монастирі, потім за Байкал переправили,

в Троїцьке, далі таємно у Нерчинськ, аж доки не

поступив рескрипт везти його назад у Росію. В дорозі

Арсеній захворів і вже верстов за сто сімдесят від

Верхньоудинська попросив у солдата спинитися біля

озера. Тут помився митрополит, одягнув свіжу сорочку,

стару ж викинув, і довго молився, стоячи на колінах.

Тоді подарував солдатові молитовника, власноруч

підписаного, та рубля срібного.


– Не доїхати мені до Верхньоудинська, – мовив

митрополит. – Я скоро помру, пом’янеш монаха Арсенія

та поховаєш мене на тому місці, де спиняться

коні.


Так воно й сталося. Вже мертвим в’їхав у Верхньоудинськ

митрополит, поставили домовину з його тілом

в Преображенську церкву. Та поховати такого

важливого арештанта без високого дозволу побоялися,

послали гінців до архієрея та губернатора.
Двадцять п’ять днів лежав раб божий Арсеній, і хоч

спека стояла на дворі, та тіло не ушкодилося, нетлінним

було, і багато чудес, оповідали люди, тоді траплялося.

Якось в ніч дзвони на церкві заграли, тривожно

так, як б’ють на пожежу.
– Церква горить! – збігався настраханий люд з відрами

та лопатами.

9494

Вознесенський



монастир

поблизу


Іркутська
Панорамний

малюнок


Нерчинська.

Початок XVIII ст.

Поприбігали – аж там нічого, тиша у церкві та навколо.
– Дивина, – чудувалися прихожани. – Ми ж на свої

вуха чули…

Як раптом хтось стривожено загукав:
А гляньте, гляньте вгору!

Всі голови підняли та стали хреститися: високо над

дзвіницею сяяла нова зоря, досі не бачили тут такої.
– То душа митрополита нас благословляє,– заговорили

поміж собою. – І справді святий цей чоловік,

митрополит Арсеній…

Поховали його на кладовищі, на горі, біля хреста,

та гора у Троїці, в Забайкаллі, по тракту на Нерчинськ.

І тепер люд там збирається, молебні і панахиди справляє,

чималенько прибуває сюди богомольців… А ще

подейкують, що у погідну ніч там сходить зоря, та сама,

що над дзвіницею тоді бачили Преображенською, а на

самій могилі свіча спалахує.


…Імператриця ані подякувала служивому люду

Таємної експедиції, ані насварила його. Вона тільки

довго думала: вже ж було перемогла митрополита, запакувала

у немислиму даль, а він однаково поміж народу.

Як же так, чудувалася імператриця, у неї сила

яка, армія в сотні тисяч солдатів, гармат он скільки,

не кажучи вже про мушкети, а ще видимо-невидимо

поліцаїв-жандармів з Таємною експедицією заразом, а

в Арсенія навіть кадила тепер нема – і не здатна його

перемогти?!

95

Вона є імператрицею Катериною Другою, і не просто



другою, а Катериною Великою. Вже в перший рік

правління Сенат обговорює створення їй пам’ятника

і присвоєння звання «Мати Вітчизни». Хай ті сенатори

і не вельми щирі, і не завжди, але таке було.

Не минуло й чотирьох років правління, як оголосили

її Катериною Великою. Вона знає, як повестися з

Вольтером, вона вміє умилостивити Дідро – купила

в нього бібліотеку, йому ж віддала на зберігання, а

тоді заплатила Дідро за це на п’ятдесят років наперед.

Тепер філософ і знаний письменник на всіх європейських

розстанях має не лінуватися оповідати

про її мудрість та вченість, а Вольтер назове навіть

«Петербурзькою Богоматір’ю». А хто буде знати, що

численні її листи Вольтерові, глибиною думки та елегантнісю

стилю яких захоплюватимуться в десятках

столиць, насправді писав граф Андрій Шувалов, бо

вона не тільки толком російською, а й французькою

не вельми вправна… Документи ж російською, за неї,

де треба, добре напише Храповицький.
Вона, імператриця Катерина Велика, може перекроювати

європейську карту, як старого, добряче поношеного

каптана, з королівського трону гордої Польщі

може дотепно зробити стільчика собі на клозет.


Вона – Катерина Велика, а цей Арсеній, цей Враль
– хто такий? В чім таємниця нездоланної сили його?

Щось тут не так у природі діється, – все розмірковувала

імператриця.

Вона нанизувала думку за думкою на логічну ниточку,

як нанизують намисто з дрібненьких пацьор, та тільки

все чомусь не ладилося: то дірочка у пацьоринках


Вид на місто

Нерчинськ.

Гравюра

М. Махаєва.

XVIII ст.

9696


замала, то ниточка раптом згинається, а інколи й зовсім

підступно рветься, і тоді розсипається все намисто…


32

Н

Н



а прийомі з приводу вручення вірчих грамот

обер-поліцмейстеру Толстому випало знайомити

новачків із придворними.
– Хто цей статний мужчина зі шрамом через усе

обличчя? – питали, прагнучи швидше зорієнтуватися,

дипломати.

– Князь Олексій Орлов, впливовий державний

муж, давня опора трону.

– А це, напевне, Потьомкін, що чорною стрічкою

око пов’язане?

– Так, на нього імператриця особливо спирається,

а про талант полководця начувані, можливо, самі.

– Які мужні обличчя, в боях, напевне, каліцтва зазнали…

– О, звісно, – витримка ніколи не зраджувала Толстого,

тим паче в його непростих державних клопотах.

– А цей білявий високий офіцер, що трішки осторонь

став?


– Його прізвище Ланський, він новачок тут, маловідомий

досі.


Обер-поліцмейстер далі продовжував задовольняти

цікавість прибулих, оповідаючи або й особисто

знайомлячи іменитих придворних, імператриця ж,

підкликавши Толстого, наказала представити їй миловидного

новачка при дворі, офіцера.
– Ланський, ваша імператорська величносте, – вимовив

прізвище та звання і зашарівся, мов його запитали

щось сороміцьке.

Імператриці цей білявий здоровило з неповороткими

манерами і соромливістю дівчинки-підлітка впав в

око відразу, не було ще такого у неї.


Після прийому життя закрутило Ланського такими

крутими та негаданими зигзагами, що він і озирнутися

не втигав на тих поворотах. Придворний лейб-медик

вистукував його, як дятел суху деревину, довго й занудливо,

три ночі Ланський хилитався на Перекусисі,

під кінець мало не знудило, та якось втримався, ще в


Дені Дідро

97

двох фрейлін, щоправда молодших, витримав іспит, аж



доки не ввела Перекусиха в опочивальню імператриці

книгу читати.


– Ну як там, Маріє Савівно, добре читає? – не без

лукавства, сміючись, поцікавилася.

– Грамотний, – переконливо відказала престаріла

камер-юнгфера, остерігаючись водночас перехвалити.

На ранок, як завше, митрополит втомлено кропив

святою водою нового щасливця, а камердинер шанобливо

подавав розкішний мундир флігель-ад’ютанта та

сповіщав про ваговиту грошову нагороду.


П’ятдесятичотирилітня імператриця з Ланським,

як рідко з яким із його попередників, наче душею відходила.

Двадцятишестилітній Сашенька, на чотири

роки молодший сина, вмів повести себе в постелі так,

що зовсім не пам’ятала імператриця про присмерк

свого бабиного літа. Дехто з колишніх коханців, може,

вже й призабувся, але Захар Чернишов лишився у

згадці нестримною силою, Гришку Орлова як можна

забути – син граф Бобринський виходить вже у люди,

від Сергія Салтикова син, може, чого доброго, престол

перейняти, від Понятовського донька, на жаль, так

рано померла. Васильчиков і Завадовський змигнули,

як тимчасова іграшка, Зорич ледве в пам’яті мерехтить,

Корсаков, Левашов і Висоцький хоч і недавні, але

забуті швидко, мов півстоліття спливло. Ще спробувала

Мордвинова і Єрмолаєва, але, чого там гріха таїти,

спохопилася і вернула назад Ланського.
– Зірки Святих Олександра і Анни! – чи то захоплено,

чи з погано тамованою заздрістю перешіптувалися

на світських прийомах придворні, уздрівши на грудях

Ланського нові нагороди.

– А ще два прислали йому з Варшави та один зі

шведської столиці…

– І воєн немає, а ордени як із мішка сиплються,

– лихословили заздрісники.

– То тільки вдень нема…

Чи то завидющі очі чиї наврочили, чи трапилося

ще щось, тільки біда, став помічати Ланський, насувалася

невблаганно – чомусь танути стала його чоловіча

міць. Кинувся до знахарів було, їх нишком проводили,

ті ворожили, шептали, яйцем викачували, та все марно.

Аж доки не підвернулася стара ворожка, схожа на

9898


трухлявого гриба, що висох і зморщився на корені, не

принесла йому темного варива, що відгонило чомусь

терпентиною. І чудо – вернулася сила, він знову витримував

ніч, хіба під ранок ставав охлялим та викрученим,

як ганчірка, яку повісили на паркані сушитися.

Та чудо рідко буває тривалим, пити те вариво доводилося,

кривлячись і затуляючи носа, все в більшій

кількості, аби знову не осоромитися. Одного разу він

таки ризикнув, випив як ніколи, і звалився наступного

ранку в гарячці.


П’ять днів і ночей він, ледве пам’ятаючись у лихоманці,

метався, мов не на м’якій перині лежав, а на тліючому

жарові, шостого ж дня, схлипнувши і востаннє

спрагло захопивши повітря, Ланський відійшов.


Сталося те якраз на Івана Хрестителя.
33

В

В



ін уявлявся Радищеву людиною стриманою,
суворою і, можливо, навіть з гонором – ще б

пак, знаменитий на всю імперію видавець, що посмів

друкувати бунтівний журнал «Трутень», хай і недовговічну

«Пустомелю», зараз же його «Живописця» розхоплюють

вдумливі люди. Микола Іванович Новиков

уявлявся Радіщеву зовсім іншим, тільки не таким ось

веселим, жвавим і делікатним. Радіщев у «Живописці

», звісно, не під своїм іменем, надрукував уже кілька

своїх робіт.
– Вітаю сміливця та народного заступника, – Новіков

вимовив якось так, що в гучних словах не було і

крихти іронії. – Давно вже хотів зустрітися.

– Який там із мене сміливець, – в’яло махнув рукою

Радішев. – За іменем чужим ховаюсь.

– То не гріх, то право людини, – Новіков подав свіжий

номер журналу. – Ви ще не бачили, дарую, тут є

публікація ваша.

Доки Радіщев гортав, стримуючи дитячу нетерплячку

побачити найперш самим писане, Новіков

прудко колотив ложечкою чай, аж той мало не вихлюпувався.

– Добре перо у вас, Олександре Івановичу, хіба

тільки мова надто вже вчена. Не бійтеся словечка

99

старосвітського, простонародного, бо всі наші біди від



забуття, від погордування російськими старожитностями…

Натомість нахапались, як бліх, іноземщини,

б’ємо поклони їй… Даруйте, я не про вас, не дорікаю,

що в Лейпцигу вчилися, я взагалі про наше життя.


– Воно можна і в іноземця повчитися, – Радіщев

знайшов урешт свою публікацію, але ніяково на своєму

спинятися, став інші сторінки гортати. – Тільки перейняти

у чужоземця ми здатні хіба крій панталонів.

На інше бракує тями.

– Кому перейняти? Кому? – брязнув чайною ложечкою

Новіков, ніби то саме вона спричинила його

обурення. – Селянинові, отому рабові у нужді безпросвітній?

Поміщикові, рабів тих господарю, нащо воно

йому? Придворним, що недосягнених вершин сягнули

у казнокрадстві? Імператриці, якій ніколи за коханцями

і яких міняє швидше, аніж рукавички?

– Не кажіть.. Вже по закутках пересміхаються, що в

гербі російському вона замість орла двоголового свій

статевий орган помістить… Знаєте, і мовчати не хочеться,

бо болить, і писати страшно. Чи плюнути на

цей лихий час, видрукувати історію Церкви… Я он постаттю

Філарета Милостивого захопився – які люди

були, Церква яка неказенна.

– Хіба тільки в прадавні часи, на зорі християнства,

такі достойники жили? – обличчя Новікова спохмуріло,

згадалися непрості баталії його у видавничій

справі. – Мені єкатерининська цензура заборонила

друкувати статтю святого Димитрія Ростовського

«О церковных имениях». Спробуйте тільки вкласти у

будь-яку здорову голову, якщо вам, звісно, це вдасться:

слово святителя під забороною…

– На срібній раці Димитрія Ростовського справедливо

викарбувано: «Написавши «Житія святих», сам

до лику святих удостоївся бути вписаним», – Радіщев

помовчав якусь хвилю. – Ці слова, які належать Михайлу

Ломоносову, уже не під силу стерти ні імператорам,

ні будь-якому казенному люду – хай би які удавки

на шию Церкві вони не накидали і при цьому робили

лукавий вигляд, що Церква у нас не казенна.

– Забудьте про неказенну, три четвертих майна,

відіб раних від церков, пішло, буцімто у казну, а насправді

коханцям імператриці. Священик, що віковічно

Олександр

Радищев


100100

совістю був, тепер теж казенний, бо з казни таки став

годуватись. І не пискне ніхто…
– Чого ж, митрополит Арсеній Мацієвич не зламався,

міг правду в очі сказати, досі листи і повчання

потайки поміж люду ходять. Чи не знаєте часом

долі його?

– Навіть ім’я його заборонено називати.

– Ледь не забув потішити вас кумедною новиною,

– Новіков вийняв якогось листа і подав Радищеву.

– Якщо за публікацію в п’ятому номері «Живописца

» вельми вірнопідданий трону читач нагородив вас

жмутом листів з короткою оцінкою «Брехня!», то після

виходу ось цього, чотирнадцятого числа, в очах блюдолизів

маєте підвищення – якийсь казанський поміщик

шукає вас, щоб викликати на дуель. Не страшно?

Радіщев пробіг очима кілька рядків, де окрім лайки

на автора не густо було засіяно свіжої думки, покрутив

у руках листа, не віддаючи, що з ним вчинити і

протягнув назад Новікову.
– В мене троє малих дітей, ще й як боюся. Але гріх

буде всім, хто бачить і рот на замок зачинив.

– А хто не зачинить, – гірко всміхнувся Новіков,

– тому Шліссельбург, Сибір чи отрута. Ви ж тільки

зверніть увагу: жоден російський, підкреслюю, російський,

художник не піднявся при ній до вершин, жоден

поет чи архітектор, імператриці потрібні тільки

чужі, і то як оздоба, ще один камінець десь на брошці.

Мій знайомий французький історик відверто сказав:

«Мікеланжело б не витримав більше трьох тижнів при

дворі Катерини».

Звідки ж було знати Новікову, що ґрунтовний знавець

тих часів, польський історик, доктор права Казимір

Валішевський, що вельми ретельно перебирав

архіви Парижа, Лондона, Берліна й Відня, майже дослівно

його процитує: «В общем национальное искусство

обязано Екатерине только несколькими моделями

Эрмитажа, послужившими для изучения и подражания

русским художникам. Но кроме этих моделей она

не дала ему ничего: даже куска хлеба».


Новіков раптом щось пригадав і почав шарудіти

своїми газетами та журналами.


– Хотів показати вам, читайте уголос, – подав номер

«Санкт-Петербургских ведомостей».

Казимір

Валішевський,

польський історик,

письменник

і публіцист

101


– «Пожилых лет девка, – читав Радіщев, – умеющая

шить, мыть, гладить и кушанья готовить продается за

излишеством. Здесь также есть продажные легкие подержанные

дрожки. Продается за сходную цену семья

людей: муж искусный портной, жена повариха; при

них дочь 15 лет, хорошая швея, а также еще двое детей

8 и 3 лет»…

Радіщев віддав газету Новікову.


– Ну як? – поцікавився той. – Захоче хтось у цій

країні порядки міняти?

Радіщев тернув долонею очі – задрібний для нього

був шрифт.


– Не зможу заперечити. Навіщо вигадувати, як в

Англії, для прикладу, якісь мануфактури, коли тут заробляють

простіше: продав «девку по сходной цене»

– і є свіжа копійка.

– Знаєте, – Новіков акуратненько складав назад

принесені видання, – готуючи історичні матеріали, я

немало спілкувався з придворним людом. Різний він

там, – і заздрісний, і порядний, так от, хтось підрахував,

що тільки на перший десяток коханців імператриці

витрачено понад дев’яносто мільйонів рублів – і це

без врахування кріпосних душ, дарованих палаців та

іншого. Катерина Друга зійшла на престол, коли бюджет

Росії не сягав і сімнадцяти мільйонів. То ж скільки

років уся Росія мала працювати на піхву німкені-імператриці?

Радіщев наче у відповідь вийняв аркуш паперу і

подав Новікову:


– Для порівняння з коханцями гляньте ось на турботу

про наше духовне… То не таємне, списати дали

мені добрі знайомі.

– Новіков побіг очима дрібно писане.

«Согласно штатам, положено отпускать:

1) на Петербургскую, Новгородскую и Московскую

кафедры с соборами – по 39.410 рублей;

2) на второклассные (8 кафедр) – по 5.000 (лично

епископу – 2.600);

3) на третьеклассные (15 кафедр) – по 4.232 р. 20

коп. (лично епископу – 1.800);

4) на Троице-Сергиеву Лавру и на все мужские монастыри

– 174.650 р. 40 коп.

5) на все женские монастыри – 33.000 рублей.

102102

6) на 22 собора не кафедральные – 2.530 рублей.


7) вообще на все духовенство – 365.203 рубля».
– Чужого народу, чужої країни і віри не шкода…

Вони довго ще говорили, обмірковували видавницькі

наміри і пропозицію Новікова видати повністю

«Путешествие из Петербурга в Москву» в його

друкарні. Вони тішитимуться надією, не знаючи, звісно,

яка то не близька і вельми вибоїста дорога до неї.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка