Таємниця святого арсенія



Сторінка8/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

те він розум їй дарував, і межа пізнання відсувається

безконечно, а чого не дано пізнати – про те Всевишній

Сам уже потурбується. Немає ж різниці, чи на повітряній

кулі літатимуть люди, чи з допомогою крил, чи ще

незнаними досі нам способами, то все не важливо, аби

думав розум людський та не лінувався. Може, наші нащадки

взагалі прудкіше будь-якого птаха літатимуть?


Наступного дня брат Феофілакт вже серед люду

простого заповзявся просторікувати та руками розводити:

– Ото допече мене тут життя, зроблю собі крила, як

митрополит дозволить, та й полечу у краї благодатні, –

і руками показував, як ширятиме він попід хмарами.

Люд тільки очима водив за Феофілактовими руками,

які мали понести його в землі обітовані.
– А хіба може владика таке благословляти? – перепитували

для певності.

– Мені дозволить! Всім дозволяє! – для кріпості

сказаного монах так само розмашисто перехрестився,

як досі показував свій політ.

Люд ще довго гудів, обмізковуючи почуту від монаха

диковинку, вірив і не йняв віри нахвалянням Феофілакта,

але поголос вже пішов, одне одному переповідали,

щось при цьому доточуючи своє, бо вельми таки

пекучим було те життя.

81

А слова митрополита Арсенія про нащадків, які



швидше будь-якого птаха літатимуть таки справдяться,

і саме його роду нащадок Левко Мацієвич

заживе як пілот та повітряний і водний інженер світової

слави. Він спалахне сліпучим метеоритом на

небосхилі людської пам’яті, він так багато встигне до

свого тридцятитрьохріччя… Левко Макарович Мацієвич,

пройшов ши науку кораблебудування в Німеччині,

авіаційної справи у Франції, в знаменитому

аероклубі Анрі Фармана, де й отримає пілотське посвідчення,

здійс нить перші нічні польоти, дасть проекти

чотирнадцяти підводних човнів, першого в світі

авіаносця на 25 літаків, підготує книгу про повітроплавання

і загине в небі над Петербургом на очах у

175-тисячного люду. «Загинув наш кращий авіатор,


– напише преса. – Він самою долею був призначений

в керівники авіаційної справи». В останню путь проводжатимуть

понад сто тисяч його шанувальників,

а серед трьохсотп’ятдесяти вінків покладено буде і

вінок від Української Громади його товаришем Симоном

Петлюрою, він же і виголосить доповідь про

життя славетного земляка і друга на вечорі пошанування

пам’яті. А ще Левко Мацієвич встигне організувати

у Севастополі робітничий театр з українським

репертуаром, проводити святкування роковин Тараса

Шевченка. Це про нього і друзів напише Євгенія

Рахт: «…були революціонерами в душі й мріяли про

відокремлення Малоросії». Збереглося фото відкриття

пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві.

Поряд з Левком Мацієвичем стоїть Микола Міхновський,

автор програмної «Самостійної України», Михайло

Старицький, Євген Чикаленко, Микола Аркас,

Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський,

Леся Українка.

Вони так і стоять рядочком серед найславетніших

української історії.
…1 жовтня 1910 року Олександер Олесь видрукував

у газеті «Рада» некролог Л. Мацієвичу:


«…Він був наш по духу і по крові. Українське громадянство

повинне вшанувати його самостійно і незалежно

від других. В Петербурзі уже збирають жертви

на пам’ятник Мацієвичу. Ця втішна звістка може нас

тільки порадувати, але не заспокоїти.

Левко Мацієвич


– український

корабельний

інженер, автор

багатьох проектів

кораблів, підводних

човнів, протимінних

заслонів тощо;

політичний діяч.

Перший український

авіатор.

Одним із його

предків є Арсеній

Мацієвич

8282


Ми повинні самі з чуттям глибокого здивування і

гордости вшанувати пам’яті Мацієвича і в самому серці

України, у Київі, поставити йому принаймні бюст.
Лев Макарович був наш, українець, наш спільник і

навіки останеться окрасою і честю насамперед нашої

забутої нації».
А Микола Вороний висловить так своє бачення

постаті Левка Макаровича: «Слава Мацієвича розляглась

по всьому світу, але Україні належить честь, що

один з її синів записав своє благородне ім’я на скрижалях

вселюдського поступу».
26

С

С



тепан Іванович Шешковський входив у залу
імператриці так, мов ступав голими п’ятами по

розпеченому черені, йому вельми не хотілося йти, але

якась невидима сила – чи то обов’язок, чи страх самозбереження

– штовхала силоміць його у спину – як не

доповість, то він же винуватий буде.
– Ваша імператорська величносте, новина, про яку

й говорити прикро, – він ухопив повітря, мов зібрався

пірнати. – В кількох містах виявлено листи митрополита

Арсенія, даруйте, Враля… Листи доставлені сюди і зараз

встановлюється справжні вони чи підробка чиясь…

Наші люди вилучили їх у Пскові, Холмогорах, Новгороді,

Ярославлі, Ростові. Цей Враль звертається, між іншим,

і до Вас, аби було проведене нейретельніше розслідування

вбивства Івана Антоновича. Якщо ж цього,

мовляв, не буде зроблено, то співучасницею вбивства

слід вважати і вашу імператорську величність.

По довгій мовчанці, на подив Степана Івановича,

обличчя імператриці лишилося незрушним, тільки

маленький ковток води надпила.


– Хто охороняв Враля?

– Четверо солдатів і офіцер.

– Офіцера розжалувати, солдатам – батоги і каторга.

Спокій, з яким була зустрінута прикра вість, насправді

не мав нічого спільного з байдужістю – імператриця

немалим зусиллям зуміла таки стримати себе.

Вона могла очікувати опору своїм великим намірам

звідки завгодно – від придворних сановників з їхніми

83

безкінечними інтригами, від армії, де недогодовувалися



солдати, а офіцери по півтора року навіть не бачили

своєї платні, від родового дворянства в провінції, що

жило собі царками самовладними, маючи право милувати

й карати аж до смерті, але від духовенства російського,

давно ще Петром І прирученого, прикормленого

і застраханого, такого не очікувала. І навіть не від

усього духовенства, а від одного лише престарілого,

прибитого цингою у свій час, облисілого, зморщеного

і сплющеного, вона, що зуміла зі всіма домовитися

і сторгуватися, з ким золотом, із ким своїм тілом, ще

невичахлим і завше спраглим, із ким маєтностями, а

з ким чинами, вона була безпорадна лише перед однією

людиною. Ім’я Арсенія Мацієвича зависло якоюсь

вічною загрозою, незнищенною і неподоланною


– його запакували в невідь-яку, далеку від діяльного

світу нірку, а він і звідти вмудрився її придворні води

каламутити.

Це тим більше було недоречним, що з церковною

реформою гайнувати час не випадало – хто зна, чи не

спалахне яка смута. Із семисот тридцяти двох чоловічих

монастирів у Великоросії залишився сто шістдесят

один, із двохсот двадцяти двох жіночих – тридцять

дев’ять. Вона сама знає, кому віддати забрані в

монастирів і церков маєтності, а покищо з чотирьох

мільйонів доходу від цього сім восьмих іде в казну
– доповідав їй канцлер. Хоч як упирається Синод, новий

синодальний обер-прокурор Меліссіно форсує

реформи: він наполягає на скороченні постів, заборони

носити ікони чудотворні по домівках, дозволити

єпископам вступати у шлюб, скасувати поминання

померлих, дозволити кількість шлюбів більше трьох,

заборонити причащати дітей до десяти років.

– Слідство по Вралю ні в якому разі не спиняти,

– відірвалася від думок імператриця. – А по Мировичу,

як він, до речі, себе веде?

– Ходить по камері, щось бурмоче собі під ніс, певно,

пише свої вірші…

Шешковському двічі на день доповідали про Мировича.

– Добре було б взятися за нього зі всією ретельністю,

він би, можливо, набурмотів багато цікавого. Та

строки розслідування подовжити…

8484

– Ні в якому разі, – не згодилася імператриця. –



Неймо вірні чутки, думки та вигадки кочують Європою.

І суд має чимскоріше сказати своє справедливе слово.


Імператриця аж ніяк не хотіла довго тягнути цю

справу – вона підганяла Сенат, а Сенат – Верховний

Суд. Заздалегідь обдумуючи кожне прізвище, вона

особисто скалала список суддів. І тутешні сановники,

і представники іноземних держав, чий обов’язок

доповідати в монарших дворах, мають рознести світами

про її невинуватість та непричетність до смерті

колишнього імператора Івана Антоновича, і їхня думка

має утвердитися на віки. Перехиляючи голову, як

школярка початкових класів, бо їй таки важко було

писати російською, не раз змушена перепрошувати за

жахливу свою орфографію, імператриця особисто виписала

імена майбутніх суддів, найзнаніших в імперії

людей: «митрополит Димитрий, архиепископ Гавриил,

епископ Афанасий, архимандрит Лаврентий, архимандрит

Симеон, граф К. Г. Разумовский, граф А. Бутурлин,

князь Я. Шаховской, граф П. Чернышёв, граф З. Чернышёв,

граф И. Чернышёв, граф М. Скавронский, граф

Р. Воронцов, граф Н. Панин, граф П. Панин, Ф. Ушаков,

Н. Муравьёв, Ф. Милославский, А. Олсуфьев, князь П. Трубецкой,

граф B. Фермор, С. Нарышкин, Л. Нарышкин,

граф Эрнст Миних, C. Мордвинов, граф Миних, И. Талызин,

князь А. Голицын, вице-канцлер князь А. Голицын,

граф И. Гендриков, Д. де Боскет, И. Бецкий, граф Г. Орлов,

граф С. Ягужинский, Ф. Эмме, барон А. Черкасов,

И. Шлаттер, А. Глебов, Ф. Вадковский, Г. Вейнмарн, барон

фон Диц, Н. Чичерин, Я. Евреинов, Д. Волков»…
У випадку найгіршого, подумала імператриця,

вони всі разом будуть винні у несправедливому і неправедному

судочинстві, їм відповідати перед світом і

наступними поколіннями. Та до цього, звісно, діло дійти

не повинно.
27

Л

Л



ист давався банкірові Судерланду важко, писав
якось силувано, та ще й перо, мовби відчуло

настрій господаря, чомусь дряпало і бризкало невдоволено

чорнилом.

85

Писав він уже третього листа в Голландію про кредит



для імператриці – два попередні прийшли з відмовою

за несвоєчасний розрахунок.


– До вас якийсь поліцейський, – постав на порозі

камердинер, перебивши і без того недоладні думки.

Поліцмейстер довго м’явся під запитальним поглядом

банкіра, ніяк не зважувався пояснити, чого він тут.


– Пане Судерланд, я маю виконати покарання імператриці,

– затинаючись проказав нарешті. – Не знаю

причини гніву її величності, але кара сувора.

«Можливо, накликав високий гнів, що вчасно не

привіз їй кошти, – найперше спало на думку банкірові.
– Але де тут моя провина, як банкірські доми бояться».

– Ви мене арештуєте?

– Гірше, пане Судерланд. У мене навіть бракує духу,

щоб вимовити цю кару.

– У Сибір хіба відправлятимете?

«А може, то імператриця похопилася, що в час минулої

розмови з ним наодинці наговорила зайвого…

І тепер свідка її одкровень про величний міф Росії краще

прибрати?»
– То що ж вона наказала? – зірвався банкір. – Не

стануть же мене шмагати батогами при людях і рвати

ніздрі, як у вас тут заведено?!

– Її величність, – зіщулився поліцмейстер, – наказала

зробити з вас чучелу.

У Судерланда аж руки отерпли, він ніяк не міг

вкласти почуте в голову, уяснити навіть, що це має все

означати.


– Як чучело? Якщо п’яні, то мерщій спати, а глузд

втратили – до лікаря.

– Я сам не можу прийти до тями, – пожалівся й собі

поліцмейстер. – Спробував було пояснити імператриці

та розпитати, як то можна з живої людини, але вона

вельми розсердилася на мене, накричала і вигнала геть

зі словами: «Ваш обов’язок – точно виконати моє розпорядження!

»

Банкір усе ще не міг отямитися від нечуваної халепи,



у яку втрапив невідомим чином, але мусив збиратися,

бо йому тільки п’ятнадцять хвилин на збори

давалося. Він став просити у поліцмейстера дозволу,

щоб написати листа імпереатриці й пояснити якось

цю нечувану і жахливу чудасію.

8686


– Не велено, – крутив ошелешено головою поліцмейстер.

– Боюся…

Врешті якось вдалося Судерланду вмовити його,

але везти листа імператриці навідріз відмовився, хіба

зможе доставити графові Брюсу.
Граф, прочитавши листа, довго кліпав повіками,

наче в око йому втрапили пекуча смітинка, і роззирнувся,

чи нема кого зі служок на всяк випадок поблизу,

а тоді покрутив пальцем біля скроні:


– А ви вже давно того…

Не гаючи часу, стрибнув Брюс у карету і помчав у

Зимовий.

Імператриця, зачувши оповідь графа, тільки за голову

схопилася.
– Боже, той поліцмейстер справді з глузду з’їхав!

Біжіть, графе, швиденько, аби той придурок справді

лиха не наробив, та заспокойте якось банкіра.

Граф круто розвернувся і вже у дверях його наздогнав

регіт імператриці.
– Я вже здогадалася, що то відбулося. В мене була

така мила собачка, я так її любила і пестила, та сьогодні,

на жаль, вона здохла. Її називала я Судерландом, бо

то був дарунок банкіра. Мені не хотілося розлучатися

із собачкою, от я й наказала з неї виготовити чучело…

А на поліцмейстера нагримала, бо думала, що не хоче

робити того з гордині, що доручення нижче його достоїнства…

Помилуваний Судерленд ще довго не міг дописати

листа в Голландію, голова тріщала, як із тяжкого,

безрозмірного перепою, зовсім так, як недавно опісля

балу його пригостив Орлов: «Не вип’єш – за комір литиму

». І таки вилив цілісінький келих, а далі волів він

краще вже пити.
« У веселу країну мене закинула доля, – думав банкір.

– Тут зроблять із тебе чучелу залюбки… А може,

то й добре, на таких заробляти легше».
І то було його єдиною втіхою.
28

С

С



окири теслів цюкали навперейми, відгомін

отого цюкання лунко котився прилеглими ще

87

сонними вулицями Петербурга, теслі при благенькому



світлі багать, що злилися і потріскували, невдоволені

сирим гілляччям, поспішали попоратися до світанку.

Ешафот до сходу сонця вони так-сяк збили, маляри

навіть фарбою встигли поквацяти – діло ж на раз, чого

там старатися.
Василя Мировича привезли зарання, у закритій

будці, і одразу ж виставили охорону з двох десятків

похмурих і невиспаних солдатів. Василю не видно

було, що коїться назовні, він залишався далі наодинці

з думками – гіркота минула, прикрість, що втрапив в

обман, теж лишилася десь там, у його камері-одиночці


– він нікому зла не зробив, він тільки визволяв ні в чім

неповинну людину, що з малолітства стала бранцем

казематів.

Його випустили з темної будки, як уже людський

гомін заповнив усе навкруги. Василь ступив у розчинені

дверцята і аж зажмурився. Над строкатим натовпом,

що гудів і галдикав, жадібно чекаючи кривавого

видива, над деревами, що оранжевим полум’ям підпалила

осінь, знімалося невинно чисте небо, розмашистий

простір неймовірної голубизни.


На хвильку натовп притих, і першим по східцях на

ешафот став підніматися кат; у чорно-червоному балахоні

з капюшоном, лише прорізі вузенькі для очей,

він ішов східцями якось непевно, мов не був переконаний

у міцності поспіхом змайстровних отих сходинок
– він ніколи не служив за ката, його, звичайнісінького

солдата, що мав нещастя проштрафитися, просто змусили,

а коли став віднікуватися, що не вміє такого діла,

то заставили вчитися, відрубуючи баранячі голови.

Священик теж не мав чомусь звичної урочистості,

зсутулений і принишклий, він дивився так, ніби то над

його голову мала впасти сокира, що зловісно зблискувала

на плечі у ката.


Василь востаннє озирнувся довкруги, мов пробуючи

зміряти поглядом цю бездонність погідного неба,

трішки довше затримався погляд на полудень, де мала

бути земля його прадідів.


Мирович окинув оком люд, що зібрався довкола,

штовхаючись і пуляючись пробратися наперед, найближче

до ешафоту, дітлахів, що горобцями обсіли

паркани і навіть видряпалися на дерева, з цікавістю

8888

зирячи з-поміж жовтого, не опалого досі листя. І раптом



у натовпі він помітив Власьєва і Чекіна, обох із

сяючими обличчями, радісними і усміхненими. «Як?»


– подив, певно останній у житті, аж пересмикнув Мировича.

– Їх же, вбиць імператора, заарештували разом

зі мною».

І він усе зрозумів. Мировича імператриця послала

визволяти, а їх – убивати Івана Антоновича. Одним

розчерком бритви по горлу законного претендента

на престол вона позбулася і конкурента, і можливого

козацького отамана, чий рід і досі не давав спокою

престолу.
А Власьєв із Чекіним тільки весело перемигнулися
– їм було чого тішитися. Сьогодні вранці кожен із них,

негласних нишпорок Таємної Експедиції, отримав по

сім тисяч рублів – армійський капітан мав тільки до

п’ятдесяти рублів у рік, вони ж за один помах бритви

по горлу заробили собі на сто сорок років наперед. Ну,

ще трішки потрудилися, пишучи таємні доноси, – державний

архів збереже їх сорок п’ять до дня смерті Івана

Антоновича.

А ще хотілося Василю озирнутися, а чи не скаче,

немов у казці, в останню мить поспішний гонець із помилуванням,

яке бачив на власні очі, соломинка така

порятунку, наївне й смішне бажання. Але казки немає,

є лише неоковирно тесаний, поспіхом фарбою квацяний

ешафот.
Мирович перехрестився і махнув рукою катові –

чого там… Зблиснуло лезо у сонячному промінні, зойкнув

натовп і Василева голова вже котилася, бризкаючи

кров’ю, помостом. Кат нахилився, і торжествуюче підняв

її вгору, сторонячись кров’яної цівки – він таки не

марне вчився, виконав справно доручене діло…
29

У

У



храм, де ні душі, Потьомкін ступив першим – й
одразу ж відлуння його кроків збурило несподіване

хвилювання. Таки збулася мрія, його настирність

переважила, він сьогодні вінчатиметься. Імператриця

з дружкою зайшла за ним, відчинилися царські врата і

батюшка вже підносить хреста і Євангеліє.

89

Зазвучав невидимий хор, бо за домовленістю ніхто,



окрім священика, не може бути на цьому вінчанні, він

стояв поряд з імператрицею і не міг подолати хвилювання,

відчував лише, як під тасьмою на лобі, що закривала

його незряче око, виступає піт.


Батюшка підходить ближче до них із двома свічками,

тричі благословляє, а як настав час ступити на

плат, Григорій першим, аж сіпнувся, поставив ногу. Імператриця,

що знала повір’я (хто перший ступить, той

старшуватиме в домі), від того тихо, мов похлинулася,

пирскнула зі сміху, але одразу ж взяла себе в руки.


Тремтливим голосом, прокашлявшись, батюшка

просить перед Господом і свідками підтвердити своє

рішення вступити в церковний шлюб, а наречені дають

обітницю.


– Я, Григорій, бєру собє тєбє, Єкатєріно, за малжонку

і шлюбую тобє мілость, вєру і учтівость малженскую,

а іж тєбє нє отпущу аж до смєрті, так мі, Боже, в

Тройци Святой Єдіний, помозі і всі святиі».

– Я, Єкатеріна, шлюбую тобє мілость, вєру, учтівость

і послушенство малженскоє…»

Батюшка вже твердішим голосом читав Послання

апостола Павла до ефесян: «Браття, дякуйте за все

завжди Господові й Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса

Христа. Коріться один одному в острозі Божому.

Жона хай убоїться мужа свого…»
Враз він затнувся, – звичний текст в думці обернувся

несподіваним світським чином: «Як же імператриця

має убоятися свого підданого, хай він і її чоловік?».

Батюшка глипнув на наречену, не сміючи далі проказувати

молитву, але імператриця тільки мовчазним

кивком голови дала згоду продовжувати.


Далі вінчання тривало вже без несподіванок.
– Нововінчаним рабам Божим, Григорію і Катерині,

сотвори, Господи, у здоров’ї і спасенні многії і

благії літа…

З особливою урочистістю імператриця сповістила

Потьомкіна:
– Вітаю тебе, чоловічку, жалую тобі генерал-аншефа

і призначаю віце-президентом Військової колегії.

Два місяці тому він був призначений генерал-губернатором

Малоросії. Відтепер до іменин і до свят

він отримував по сто тисяч, у всіх імператорських

9090


резиденціях жив і обслуговувався двірцевим персоналом

безкоштовно.


Надалі імператриця з німецькою пунктуальністю

слідкувала, аби Потьомкіна не обходили нагороди.

Особливо подобалося діставати йому іноземні ордени.

Не завжди те легко давалося: як, нашіптували доброзичливці,

коханцям царевбивці, що узурпувала трон?

Але під вправними діями дипломатів упертість чужоземних

государів капітулювала.
Насамперед Потьомкіна удостоїли ордена Олександра

Невського і польського Білого Орла, що прислав

Станіслав Август. Далі справи йшли вже легше.

Потьомкіна нагородила імператриця орденом Андрія

Первозванного, Фрідріх ІІ прислав прусський – Білого

Орла, Данія – Білого Слона, Швеція дарувала орден

Святого Серафима. Образливо, звісно, що Людовік

ХVІ відмовив у ордені Святого Духа і Золотого Руна,

мовляв, цим орденом нагороджуються тільки католики.

Георг ІІ зробить лише круглі очі, коли посол в Лондоні

перекаже прохання про орден Підв’язки.
Принц де Лінь якось закинув Потьомкіну, що він

міг би стати князем Молдовії і Валахії.


– Та це дріб’язок, – заперечив Потьомкін. – Якби я

захотів, то став би королем польським, я відмовився

від герцогства Курляндського. Я стою вище.

Катерина ІІ – імператриця. І вона мала право на випадковому

клапті паперу писати Потьомкіну розпорядження

для казначейства: «Возьми, сколько хочешь».


Щедроти государині не обминули і родичів Григорія.

Троюрідний брат Павло Потьомкін став намісником

Кавказу, а брат Павла Михайло – головним

інспектором Військової канцелярії, Олександр Самойлов,

племінник по сестрі, отримає посаду секретаря

Державної ради і генеральський чин, інші племінники

проб’ються в ад’ютанти імператриці.
30

У

У



приймальні імператриці Бергман, Воронцов та
Корсаков сиділи вже давненько, почуваючись

дещо скуто, вони час від часу підсмикувались від нетерпіння

та незвичної для всіх трьох обстановки – все-таки



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка