Таємниця святого арсенія



Сторінка7/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Ваша світлосте, і все ж хотілося б уточнити…

Граф нервово крутнув головою, не бажаючи більше

навіть говорити.

«Господи, – благав у думці Мирович, – чи то мені

даруєш винагороду, чи випробуваня, чи то підступна

спокуса. Як розпізнати душею, як не вчинити зла, якого

не поправити?»
Водночас у Василя перед очима багато прикладів,

коли людина одним єдиним шансом зуміла скористатися,

аби змінити все життя – і ходити далеко за взірцем

не треба, он граф Орлов перед ним.


І якщо це дійсно такий випадок, то чого йому ним

легковажно погордувати? Він зміг би тоді відродити

славу і потугу колишнього роду Мировичів, його

впливовість і чесне ім’я. Предок його, полковник Мирович,

у час страти гетьмана Остряниці був прибитий

цвяхами до осмолених дощок, горів повільним вогнем,

та ні стогону, ні зойку від нього не почули. Прадід

Іван – сподвижник Мазепи, гетьман видав за нього

свою сестру. Федір Мирович, коли йшлося про непідлеглість

землі Козацької, пожертував усіма маєтностями,

не збоявся клейма зрадника, пішов в еміграцію

з Орликом і до останніх днів своїх віддавався великій

справі, не полишав клопотів про свою землю, скитаючись

Туреччиною і доживаючи віку у Варшаві. Петро

І відібрав усе родове майно в казну, сім’ю вислав

7070


у Сибір. І тільки через багато років дітям дозволили

повернутися в Україну, до їхнього дядька – наказного

гетьмана Павла Полуботка. Бабусю Палагею Захарівну

відпустили додому через два літа після дітей і вона

останній гріш віддавала на добудову собору, що почали

ще свекор і чоловік.


Роками марно писала бабуся численні чолобитні,

аби повернули їй бодай дівоче придане. І сам він, Василь

Мирович, мав бути б гідний свого роду, а не скитатися

по чужих обдертих кутках, на чужій землі та струнко

вельми стояти перед якимось п’яним майором.
– Так, – врешті вимовив Мирович, проказав із глибоким

видихом, мов із заплющеними очима стрибнув

у прірву, не відаючи глибока вона чи ні.

– Тоді слухайте, – з червонощокого, дорідного лиця

графа наче збігла тінь від якоїсь хмари. – У Шліссельбурзькій

фортеці вже багато років ув’язений Іван

Антонович, колишній імператор, що став ним ще немовлям.

Імператриця Катерина хоче звільнити його,

вивезти і надати волю. Добре серце імператриці не

може терпіти такої несправедливості, тим паче, що

Іван Антонович їй навіть далекий родич.

– Та хто ж посміє суперечити волі її імператорської

величності, що їй заважає?

– У кожного є свої вороги, не бракує їх і в неї. Визволити

Івана Антоновича треба збройно, охорона там

невеличка – і двадцяти багнетів не набереться. Коли

ви заступите на військовий караул, то у вас удвоє більше

буде солдатів.

Нараз тривога охопила Мировича, аж нігті на

пальцях стали холонути, він не злякався, знав-бо, що в

сутичці різне бува, може, й куля яка сліпа наздогнати,

страх напосідав із-за того, що до мнимих гріхів його

роду допишуть тепер неспростовну його особисту

провину.


Вагання і нерішучість Василева не втаїлася від

графа, він продовжував мову, чітко викарбовуючи та

притискаючи кожне слово, мов гвіздки забивав.
– У разі успіху вам вертаються усі родові маєтки,

як материнські, так і по батьковій лінії. І ще одне. Її величність

імператриця замислила великі реформи. Серед

іншого, якщо судить здійснити задумане, реформи

торкнуться Малоросії – автономія буде повернута, як

71

за царя Олексія Михайловича і Богдана Хмельницького.



Звісно, буде змінений гетьман, на Запорізькій

Січі хіба то кошовий – одні ж діди серед старшин, досить

глянути на Калнишевського чи Федоріва – січка

з них сиплеться та мохом уже поросли. Імператриця

радитиме козацтву лише молодих… Дружня, зі своїми

вольностями Малоросія, як сотню літ тому, на думку

імператриці, нам куди вигідніша, аніж край, де Мазепи

народжуватимуться один за одним.


Орлов глянув на Мировича так, ніби то він зумисне

причепився до нього, і тепер графові зовсім не просто

відкараскатися від набридливця; зиркнув так, мов

проказав роздратовано: «І чого тобі ще треба?».


– Я згоден, – холодним, як вода з ополонки, голосом

відказав Мирович. – Але якщо трапиться непередбачене,

то я просто державний злочинець, тоді не ви

моїм співрозмовником будете, а кат.

Граф замість відповіді взяв зі столу аркуш паперу і,

не даючи у руки Мировичу, тримав його так, аби можна

було читати.
Василь швидко біг очима рядками, які говорили

про його молодість, недосвіченість, хибні уяви про велич

тої чи іншої справи – імператриця дарувала йому

помилування. Чіткий підпис навскоси, який вся імперія

уже знала, не викликав сумнів.
22

П

П



о обіді за картковим столиком імператриця з
Орловим і Паніним розмовляли про турецькі

діла. Катерині Другій мислилося, аби умиротворені

наїдками і питвом Григорій із Паніним хоч на дещицю

менше чубилися та не штрихали єхидними шпичаками

одне одного при найменшій нагоді – нагода ж завжди

вишукається.


– Кажуть, турок тішиться вельми Коліївщиною в

Україні, – Орлов віялом перегортав карти, шукаючи

потрібну, буцімто турок той заникався десь у колоді.

– Малоросійський бунтівник хоч і православний, але з

бусурманським заразом…

– Та потіха турецька, але за французькі гроші. І суфлер

їхній теж із паризькою вимовою, – буркнув Панін,

7272


Козацький табір,

огороджений

возами
а коли Катерина скинула карту, тільки брови здійняв

подивовано: – Ваша імператорська величносте, азартні

ігри в Росії заборонені…
– Азартні – то за гроші. А ми на камінці, – задоволена,

дещо лукава посмішка імператриці майнула

обличчям, – і дотепно відказала, і збила з пантелику

Паніна несподіваним, досить ризиковим, справді

азартним ходом.

Ще кілька ходів – і Панін скривився, мов від згаги, та

глипнув невдоволено на жменьку «камінців»-діамантів;

імператриця недбало підгорнула свій виграш до себе.


– Щодо історії з турками, Микито Івановичу, – нараз

погасла у неї втіха від виграшу. – Від якогось козака

прийшов лист, в якому пишеться, що Калнишевський

на додачу готує депутацію до кримського хана. Якщо

ми не поступимося в спорі за прикордонні межі, то

хоче, мовляв, під протекцію ханську проситися, себто

турецьку.

– Гіршого часу не вигадати, – Орлов роздавав карти

майстерно, пролетівши весь стіл, вони складалися

рівненько, мов пришпилював хто їх. – Тут не Сибір

для кошового видніється, тут шибениця маячить.

– Князю, ще Мацієвича не видихали, – імператриця

насторожено крутнула головою, наче озиралася чи

немає митрополита десь поблизу. – Враль у надійній

клітці, але й звідти невідомим чином примудряється

народ баламутити.

– А якщо це чергова малоросійська мудрація? –

крутнулася думка в голові Паніна і, не втримавшись

там, пролунала вголос.

73

– Як на мене, то теслям уже час колоду на шибеницю



тесати. Бракує нам тільки, щоб до півмільйонної

турецької армії долучилася ще козацька голота,

– Орлов якось незграбно змахнув рукою і карти посипалися

на підлогу. – Не підглядати!

– Тут, Григорію Григоровичу, не руками, не шаблею

чи вірьовкою треба розмахувати, – Панін не звичний

був до необачного чи поспішного. – Тут хай би думка

розмахнулася. Якась хитрість мені видається в цьому

листі, може, залякати Петербург хочуть, може, вивідати

наші дії – треба зважити вельми ретельно…

– Поки важитимете, – Орлов так вимовив словечко,

мов перекривлював, – то кошовий злигається з ханом.

А пригадайте, Микито Івановичу, як Виговський

із ханом з’єднався і цвіт нашого війська втоптали в

багно під Конотопом, хіба що дурість їхня і чвари нас

від небезпечного походу на Москву врятували.

– Може, просто вичекати, не дати ходу листові,

щось та й засвітиться, – вголос розмірковувала імператриця.

– Мудро мовите, ваша імператорська величносте,

– вхопився за її слова Панін. – Я б тільки від себе одну

штукенцію додав. А що як витворити лист кошовому

наче від кримського хана, добряче продумати його –

задуми кошового вилізуть тут, як шило з мішка, ми ж

знатимо все від близького оточення Калнишевського.

– Дитяча затія, – на своєму затявся Орлов. – Розкусить

хід старий пройда.

– Розкусить – то що втрачаємо. Перевіряли на вірність

чи іншу відмовку знайдемо.

– А коли ще гірше – своїми викрутасами поможемо

козакам із кримчаками обнятися?! Ото вистава буде,

француз такої не вигадає…

Імператриця надалі підтримувала гру хіба для

годиться, її за живе зачепила власне турецька візія.

Вона роками виношувала і ще буде найретельніше

обмізковувати свою виплекану ідею, що стане найвеличнішим

міфом на віки. Вона має підтвердити кинуті

на всю Європу слова Вольтера: «Великий муж на

ймення Катерина!» Прийде час і вона вголос вискаже

задумане. Бо має тверде переконання, що таки знайде

спільну з цим дивакуватим Іосифом ІІ, імператором

Священної Римської імперії. Їй чхати на його витівки

7474


– одягається простолюдином, їздить у старій, добряче

розхлябаній кареті, заборонив підданим ставати на

коліна і цілувати руку. Вона знайде чим переконати

Іосифа, спільно вони розвалять Османську імперію,

де паші допускають дике свавілля, бандити грабують

міста і села – на поміч прийдуть навіть християнські

піддані, які повстануть. Буде перекроєна вся Європа.

На місці Молдавії, Валахії та Бессарабії вони утворять

нову державу під іменем Дакія на чолі з імператором-

християнином. Росія візьме собі хоча б Очаків

та Дніпровський лиман та ще землею між Бугом і

Дністром.

Волею великого мужа на її ім’я буде відновлена

древня Грецька монархія на руїнах варварської, бусурманської

держави. А на престол посадити можна було

б, скажімо, її внука.


І заради цієї великої гри прийнятна будь-яка хитрість

і будь-які дії, бо то гра не в оці камінці, що зблискують

перед нею на картковому столі, а набагато серйозніша

і ризикованіша.


Гра в камінці тим часом добігала кінця, думки імператриці

були далеко, Паніну сьогодні ніяк не щастило,

тож Орлов із погано прихованим задоволенням

згрібав діаманти зі столу.


– Пиши, – сказала імператриця Паніну. – Пиши,

Микито Івановичу, листа тому запорізькому вусатому

дідові, листа від хана, пограємо трішки у котика-мишки.

А тоді побачимо, хто з нас гвіздком у тім’я битий.

23

В

В



ін із трудом переступив поріг своєї камери

одиночки, радше передибав, бо ноги погано

згиналися, мов до них хтось прив’язав по грубезній

палиці; тихо дошкандибав до стільця і опустився так

обачно на нього, наче там могли голки стирчати. Мирович

обхопив голову руками і незрушно сидів невідь

скільки часу – той час раптом спинився, як пісочний

годинник, що з негаданої причини забився і тоненька

цівка дрібного піску вичахла, обірвалася. Власне, йому

без надобності був уже час – нащо людині річ, якою

користатись не змога? І не тому, що він у в’язниці, в

міцній мурованій клітці, у сильці (сам себе упіймав!),


Французький

король


Людовік XV

75

а тому, що тепер він не здатен змінити обставини бо



дай на мачине зерня.
Сьогодні над ним завершився суд. Отже все?
У камері ув’язнення, просторій і сухій, аж ніяк не

схожій на сліпу і поцвілу камеру вже покійного імператора

Івана Антоновича, Василь Мирович мав час

передумати всі події останньго часу. Тим паче, на початках

його нікуди не кликали, ніхто не приходив і

ув’язнений почувався, як на безлюдному острові.


Що відбулося? Чому? Що віщує такий несподіваний,

непередбачуваний і не обумовлений ніякими домовленостями

перебіг подій?
Він почав перегортати в пам’яті, як поспіхом прочитану

книгу, перегортати назад сторінка за сторінкою

і вдумуватися не тільки в окремий рядок, а й в окрему

букву і знак – кожен міг таїти за собою відгадку.


Насамперед, чому вибір графа Орлова та імператриці

випав саме на нього – якщо з початку вони замишляли

не благородне діло, а вчинити хотіли паскудство,

то якась проста нишпорка з Таємної Експедиції тут

придалася б доладніше. Чому він?
З’явшись у Петербурзі із безвісти за два лише роки

Мирович став досить відомим. Василя тішило, що його

поезії гуляють у рукописах столицею, його впізнають,

його цитують, непідкупний Михайло Ломоносов, що чалапав

коридорами університету і взимку, і влітку у своїх

східних валянках, оздоблених склом власного виготовлення,

під час лекцій цитував поезії Василя Мировича

як приклад новітньої поетичної школи. А коли було

оголошено конкурс на малюнок перил петербурзьких

мостів, то переможцем його став Василь Мирович. Він,

нащадок знаменитого роду, маєтностями якого більше

півстоліття займаються вісім імператорів і стільки ж

само скликань Сенату, осмілився сам позиватися із

Сенатом – насмілився той Мирович, дід якого ще живий,

клопоче з Варшави за українську незалежність,

підбурює європейських дипломатів. І без нього мороки

Петербургові вистачить – французький король Людовік

ХV так і не визнав за Катериною Другою титул

імператриці, а коли хоче якусь даму на кпини узяти, то

каже, що одягається вона, як Катерина…


Чому ж граф Орлов з імператрицею спинилися саме

на ньому? І начебто спочатку все йшло по-домовленому.

7676

Замість очікуваної всіма кари за скаргу на Сенат, імператриця



достроково навіть, 1 жовтня 1763 року, прапорщикові

Мировичу присвоїла звання підпоручика.


Обвалилося все в душі, як побачив у напівтемряві,

у мерехтінні підсліпуватої свічки на сирій долівці тіло

Івана Антоновича, неживого уже, в кривавій калюжі,

з перерізаною навскоси горлянкою; стиха збулькуючи,

з рани хлюпала кров.
Він молився щоразу, ідучи на чергове засіданнявисокого суду, вищого не пам’ятав Петербург, сороквісім сановників у роззолочених мундирах та ієрархів

духов них у пишному облаченні, молився, щобстриматися і не виказати таємниці домовленості; вінсхибив один і йому перед Богом тримати відповідь.


І тільки сьогодні, як прозвучав вирок, він дозволив

собі кинути в обличчя лукавим суддям:


– Петро Третій недовго на троні був, його вбивцею

стала дружина. Вона ж вкрала трон у нещасного Івана

Антоновича, вона ж розграбує цю землю. Хіба ви незнаєте, що її розпорядженням були вислані кораблі до

брата свого, князя Фрідріха-Августа із золотом та сріблом

на двадцять п’ять мільйонів? Їх відібрали у тих,

що сьогодні кору з дерев їдять і солому. Перед Страшним

судом Катерині не виправдатися.

Оце й усе. Завтра вирок виконають. А може, в

останній момент примчить гонець на коні, і, задихаючись,

зачитає помилування? Те саме, що бачив він із

розмашистим підписом імператриці, бачив на власні

очі в руках графа Орлова?


24

З

З



бігло трохи часу по тому, як писав Калнишев

ський із Глобою та Головатим у Петербург донос

сам на себе, тож відвідав кошовий домівку Івана Глоби.

Поки господиня та домашні лаштували стіл, чоловіки

судили-рядили, як розмістити і на яких землях

втікачів-українців, що були ще під поляком. У покій,

плутаючись під ногами жінок, повагом зайшла кішка,

роззирнулася справжньою хазяйкою і почала тертися

об ноги, в тім числі Калнишевського.
– Сумирна кішка в тебе, – подивувався кошовий,

– свійська, чужих людей геть не боїться.

77

– Такої кішки ніде немає, – загадково всміхнувся



господар. – Вона навіть знає німецьку мову.

– Видумай ще, – крякнув, давлячись сміхом, кошовий.

– А ти спробуй, – заводився Глоба. – От назви кілька

імен українських жіночих і одне німецьке.

Кішка і справді була свійська, без церемонії всілася

на коліна Калнишевському і вдоволено замуркотіла.


– Пелагея, Мокрина, Горпина, Надія, – піддався на

вудочку писаря кошовий і поволечки гладив кішку, що

з видимою насолодою вигиналася. – Маруся, Степанида,

Текля, Августа, Ангальт…

При останньому слові кішка раптом дико верескнула,

підскочила вгору, немов обпечена, роззирнулася

навкруг поглядом, в якому аж іскри шкварчали, а тоді

метнулася кімнатою; чимось неймовірно нажахана

вона блискавкою з кутка у куток кидалася з настовбурченою

шерстю і ґвалтовним криком, врешті стрибнула

на стіл, перекидаючи наїдки, а тоді просто врізалася у

вікно – скло аж забряжчало.


– Казав же тобі, що знає німецьку, – почухав потилицю

господар, зирячи на несподівані котячі збитки.

Кошовий тільки очі спантеличено наставив.
– Та не балакає вона по-німецькому, – пошкодував

гостя Глоба. – А от ковбасу чує за три версти. Піймав її

на злодійстві джура, відмолотив, як снопа, приказуючи

«Фредеріка», «Августа», «Ангальт», – тож і подумала

кішка, що вже зараз її лупцюватимуть…

Жінота, буркаючи і сміючись, лаштувала наново

стіл, джура з винуватим лицем рядном затуляв вікно,

а тим часом прибув гінець із поштою.


– Обидва листи з Криму, – Глоба взявся читати і

тлумачити, час від часу вмовкаючи, доки розбирав

писане. – Оця грамота ханська. Пише Крим-Гірей,

що може повернути нам чумаків та козаків, яких

у ясир завела недоля. Та викуп зацідив, як за рідну

тещу. А другий лист від наближеного до хана, пише,

що може нам за так помагати, якщо замість Петербурга

лицем станемо до Бахчисарая.

Довго вдивлявся кошовий із Глобою, мало не внюхувалися

в ту писанину, обмізковуючи кожнісіньке слово.


– Якісь неоднакові вони, начебто й одною писані

мовою, та говірка різна, – кривив губи і чомусь аж облизувався

військовий писар. – Щось мені тут муляє.

7878


Палац

кримських ханів

у Бахчисараї
– Мені теж видається, – якесь шило в цьому мішку

слів таїться, зверху не видно, а руку коле, – кошовий

спохмурнів.

Крутили-вертіли чоловіки, вже й на столі вистигло,

аж доки спільно не дотлумачилися.
– Відсилай другого листа в Петербург. Та від нас

словечко докинути слід, які ми приязні та добрі, вірою

та правдою служимо імператриці, – сказав насамкінець

кошовий. – А як наших людей із неволі визволити,

то я вже придумав.

25


Т

Т

ого дня митрополит Арсеній мив підлоги, ви



рачкував увесь день, аж доки стало пострілювати

нестерпно в спині, і тільки ввечері трохи відпустило,

немов із заходом сонця біль і собі подався на

спочинок.


– От якби Бог дарував людині крила, то полетів би

ген у далекі краї, де немає кривди, людської злоби, де

правда володарює і совість на троні, – говорив за вечерею

монах Феофілакт, вічний мрійник, дитя за натурою,

хоч у тої дитини вся борода уже в інеї.

– Досить з нас, Феофілакте, що й без цього раніше

всіх півнів нас будиш, – натякнули йому на звичку

прокидатися найраніше та починати шкорбатися,

порпатися та будити своїм вештанням всіх.

– А правда, владико, добре було б: допік нам, скажімо,

наш унтер-п’яниця, тож знявся б я ген під хмари

і полетів кудись, де немає унтерів при монастирях, де

тільки Божа любов усіх сторожує…

Митрополитові й озиватися не вельми хотілося,

нили ще руки від денішнього, та на Феофілакта з його

дитячим базіканням чомусь ніхто не сердився і не-

можливо просто розсердитися, навіть гріх було гніва-

тися на цього добросердечного дивака, що з кожним

останньою крихтою поділиться і кожному бодай чи-

мось старатиметься підсобити.

– А мені таки випало бачити людину-птаху, – від-

казав митрополит.

Досі на балачку Феофілакта увагу не вельми звер-

Запорізький

зимівник

і полетів кудись, де немає унтерів при монастирях, де

тільки Божа любов усіх сторожує…

Митрополитові й озиватися не вельми хотілося,

нили ще руки від денішнього, та на Феофілакта з його

дитячим базіканням чомусь ніхто не сердився і не-

можливо просто розсердитися, навіть гріх було гніва-

тися на цього добросердечного дивака, що з кожним

останньою крихтою поділиться і кожному бодай чи-

мось старатиметься підсобити.

– А мені таки випало бачити людину-птаху, – від-

казав митрополит.

Досі на балачку Феофілакта увагу не вельми звер-

Запорізький

зимівник

79

тали, вечеряли, натомлені, та й годі, а тут всі, наче змовилися,



повернули голови.
– То було ще в Ростові, – відклав ложку митрополит.

– Один селянин, добре пам’ятаю, звали його

Овсій, вельми вдатний був до всякого ремесла чоловік

– і тесля майстерний, і швець вправний, все в його руках

говорило. Так-от, вбив він собі в голову, що крила

змайструвати зможе, літати на тих крилах спроможеться.

Але крила потрібно робити слюдяні, вартують

вони чималенько.

І митрополит розповів, як оббивав чоловік різні

казенні пороги за позичкою, змовчуючи, на яке негадане

діло вона йому треба. Врешті таки розжився грошем,

зробив слюдяні крила. Люду зібралося різного

забачити, як літатиме той Овсій, що не протовпитися.

Розбігся спочатку, змахнув він раз крилами, вдруге,

8080

справді піднявся сажнів на три, а тоді як гримнеться



додолу… Не помер, звісно, від того, так собі, лише

синців набрався та ребро одне начебто поламав. Але

гірше болю допік йому люд казенний.
– Державу такими позичками обманювати?! Відьмак,

чародій, під суд його..

Прийшли до митрополита, аби засвідчив, що гріховне,

богопротивне діло чоловік затіяв, не написано в

Святому Письмі, аби людина, наче комаха, літала.
– Немає в тому гріха, – розчарував митрополит Арсеній

надто запопадливе чиновництво. – Плаває ж людина

по воді, то чому ж вона так само не може плавати

повітрям?

І митрополит розповів, що більше півстоліття тому

португальський священик виготовив повітряну кулю

для польотів, а в Росії піддячий Крякутний із Нерехти

й собі ще року 1731 змайстрував таку кулю. Бог дозволяє

людині все глибше пізнавати таємниці природи, на



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка