Таємниця святого арсенія



Сторінка6/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

чужих очей, вела записи подарунків тим, хто давав їй

розраду в опочивальні, хто міг приголубити і змусити

забутися від тяжких на троні трудів. Від Орлова,

як вичах, відкупилася дещицею: сто тисяч рублів на

добудову його будинку, право на рік користуватися

винними погребами та екіпажами царського двору,

залишила всі попередньо даровані маєтності і ще сто

п’ятдесят тисяч щорічного пенсіону. Зоричу дарувала

місто, Васильчикову – п’ятдесят тисяч, срібний сервіз,

дім на Мільйонній та ще село, Єрмолову – сто тридцять

тисяч і ще чотири тисячі душ кріпосних, Потьомкіну

сьогодні – чергових сто тисяч… А ще прохачі звідусіль,

он із Києво-Могилянської академії вчора для

професорів просили – з них тринадцять копійок у день

5858


саме якраз. А Судерланд нехай не лінується ворушити

мізками – банкір милий все-таки чоловік, он собачку

яку їй прегарну подарував. Він таки постарається, як

матиме клепку, добрі стосунки підтримувати з нею.

Видатки – то хитромудра річ вельми, вони ростуть, як

на дріжджах. Якось вона не полінувалася і з німецькою

пунктуальністю взялася рахувати загалом, сумарно

подароване лише коханцям, окрім згаданих поточних

витрат. Брати Орлови одержали сімнадцять мільйонів

рублів, Висоцький не вартував більше трьохсот тисяч,

зате Васильчиков – один мільйон сто тисяч, Завадовський

– мільйон триста вісімдесят, Зорич більшу

втіху давав – мільйон чотириста двадцять, Корсаков

встиг лише на дев’ятсот двадцять тисяч потягнути,

Ланський, миле дитя, їй і зараз не шкода сім мільйонів

двісті шістдесят тисяч, Єрмолову вистачало п’ятсот

п’ятдесят тисяч, Мамонов, звірюка справжнісінький

в ліжку, вартував мільйон вісімсот вісімдесят тисяч,

а над ними височіли брати Зубови з трьома з половиною

мільйонами. Звісно, ніхто не зрівняється

з них із Потьомкіним: п’ятдесят мільйонів – це без

палаців, коштовностй і посуду, без кріпосних душ.

А тих душ Орлови отримали десь до п’ятдесяти тисяч,

Васильчиков – тільки сім, Завадовський шість тисяч в

Малоросії і дві в Польщі, Корсакову даровано чотири

тисячі польських душ. Всіх вона точно не могла порахувати,

бо гроші треба позичати і віддавати, а душі

безплатні, самі собі плодяться.


– І ще буду вдячна за пораду: скільки можна додатково

випускати паперових асигнацій і чи не матиме

казначейство замороки, якщо податки люд Росії платитиме

паперовими асигнаціями, а Біла Русь і Малоросія

– справжніми срібними рублями?

Судерланд був добре обізнаний у тутешніх фінансах,

боргах зовнішніх і внутрішніх, інакше йому було

б нічого робити у цій країні. Вал паперових асигнацій,

запроваджених Катериною ІІ, наростав, і вони знецінювалися

– питання лише межі цього валу. Платити

податки люду Росії паперовими грішми, а Білій Русі та

Малоросії сріблом – означало зробити у цих землях тягар

мало не вп’ятеро більший – за срібний рубель вже

ходило двадцять два паперових. Про це ніхто вголос

не говорив, але Судерланд таки прекрасно розумів, що

59

окрім покладання на Малоросію і Білу Русь уп’ятеро



більшої ноші, задум імператриці матиме вельми далекі

наслідки. Вода тече згори вниз, так і гроші потечуть


– купці і заводчики не вкладатимуть кревні у землях,

де податкова гора, золото і срібло тектиме в долину

– занепад цих двох земель побачать лише з роками. Та

й ціни від паперового валу біжать навперейми – коли

вступала імператриця на трон, то вартував хліб у сім з

лишком разів дешевше, з дев’яносто шести копійок за

четверть жита став сім рублів, спробуй проживи людині.

Але то не Судерланда головний біль.

– Ваше імператорська величносте, наскільки я

обізнаний, борги Росії вже втричі перевищили річний

дохід казни. Тож маю пораду, аби друкарські верстати

гроші не так прудко клепали… Воля ваша робити різні

податки в різних землях, але чи не викличе це невдоволення,

тим паче, бунту?

– На цю хворість маю знатних лікарів – Міхельсона,

Суворова, тож вилікують.

Наступного дня, підгицуючи на весняних вибоїнах та

розбризкуючи багнюку, карета Судерленда мчала в нідерландські

краї, верста за верстою полишаючи за спиною

цю загадкову, звичним розумом непізнанну державу.


18

К

К



алнишевському з Мацієвичем не судилося
більше зустрітися, але тодішня розмова не раз

спадала на гадку Петрові. Пригадалася йому і як повертався

з коронації в Україну.
– Що ж воно буде, владико? – питав Калнишевський

у митрополита. Двоє старих людей, яким повернуло

на сьомий десяток, один сивий, а другий облисілий,

гомоніли притишено, аби їхня балачка чужим

вухам не дісталася. – Немає великого добра в Україні,

та й тут повітря мені не до шмиги…

Калнишевський повів носом так, мов те повітря,

що невідь-чим пахло, якраз було його головною морокою.

– Світлі пасхальні дні, видавалося б доброта і умиротворення

на душу лягти мали, та добре слово… Аж

іде вчора мені назустріч п’яний, як чіп, спотикаючись

6060


та падаючи, і кричить через вулицю, забачивши знайомого:

– Христос воскрес… твою мать!

Я аж перехрестився, – і Калнишевський поклав на

себе хрест, мов те видиво якраз було перед очима.


– Не знаю, Петре, – митрополитові спали на пам’ять

інші гіркі випадки, бо не засиджувався на місці, об’їздив

чимало парафій ростовською і ярославською землею.

– Бог покарав за щось Росію…

– А в нас кажуть, що то царевич Олексій прокляв

синовбивцю Петра І, і помираючи пророкував: «За

тебе Бог скарає всю Росію».

– Хто зна, може й спало прокляття на землю цю через

того, що сина відправив у могилу, а в сповіді замість

«Веруешь ли?» замінив на «Пьешь ли?» – Арсеній

передихнув, кволим було здоров’я, сибірські мандрівки

досі взнаки давалися. – Та, гадаю, не на одному

лише виродкові-імператорові вина… Відповідальні

перед Господом і цим людом всі ті, кого називають

«цвітом» – освічені, сановні, вчені мужі, душпастирі.

Бо то з їхньої тихої згоди, нерідко підленької користі,

народ споюють, за худобу тримають. Мало того, люду

тлумачать, що він найліпший і найхоробріший, не до

ремесла його та плуга готують, а до розбою та воєн.

А далі все просто: в сусіда хата біла і наїдків у тій хаті

повно, він безсердечний, хоч і нажив мозолями, та

не ділиться з тим, хто у шинку гуляв; іди, кажуть тому

людові, забери все, що у білій хаті, воно таке ж і твоє…

Ще й душпастиря змусять благословити розбій. І нема

Ярославльський

кремль


61

нікого серед того «цвіту», ані придворних, ні серед вчених

мужів, щоб розбій назвав розбоєм, а голодному

люду пояснив: тобі дістануться крихти, здобуте ж у

розбоях і війнах дістанеться ненаситному сановитому.

Так пограбувавши одну чужу хату, нацькують на другу-

третю, і повторюється це без кінця…
– Не може так безкінечно бути…

– Та не хотілося б… Але в цьому людському вариві

витворитися здатне ще гірше. Саме час прийти новому

Чингісханові, не важить – у штанях він буде чи

спідниці, і поведе він тоді поруйнований вщент народ,

голодний і озвірілий люд, куди перстом укаже. І людність

повірить тому Чингісханові, ба, навіть славитиме

його, монументи-пам’ятники возводитиме. Ця імперська

чума заздрості і розбою лихіша самої чуми, бо

заразна хвороба така не гине ні в мороз, ані на сонці, і

як прибере Господь Чингісхана, то прийде ще якийсь

там Батий, і все піде на круги своя…

– То що ж нам робити, владико? Невже Батия чекати?

Калнишевський тамував несподіване роздратування,

та йому те погано вдавалося. «Добре митрополитові

розмірковувати зі своєї неблизької кафедри,


– подумав із серцем. – Член Синоду, самій імператриці

може впоперек слово сказати… Спробував би на моєму

місці: з одного боку палахкотить полум’я над оселями

від татарських набігів, з іншого – Польща кривим

оком накидає, з третього – російський сановник

жадібною лапою тягнеться, ще й люд невідь із яких

країв, як у мокре літо хмарами комарня, обсідає».

– Добре там, Петре, де нас немає, – розсміявся

митрополит і Калнишевський не помітив навіть, що

відповідав він на невимовлене вголос. – А робити…

Молитися і просити Божого благословення. А ще

господарювати. Всевишній дарував козацькому людові

благодатну землю, то невже чекаєте, що він поштою

пришле розпорядження облагородити її, аби замість

ковили жито-пшениця шуміли? Бог скрижалі

дарує не кожен день… Чи ждете, доки людність, що

щастя не мала, не вміла здобути на своїй землі, заселиться

на твоїй?

За дорогу додому багато передумав Калнишевський,

зважував сказане їжакуватим митрополитом,

6262

Козацькі човни



на Дніпрі
спершу сердився в думці на нього, а коли охолов, то

став розмірковувати, що справді треба не згаяти час на

господарстві. З-поміж самої запорізької братії є охочі,

втомившись походами, нарешті оженитися – чого ж

їм не допомогти завести свої хутори? Навіть є нежонаті,

що залюбки порпатимуться на землі. Зимівники

завести на річці Самарі, хай садять собі садочки, коло

вуликів клопочуться. З півтисячі таких зимівників

заснуватися може. І селяни з Гетьманщини, Слобожанщини

нехай осідають, навіть утікачам із польської

України не слід боронити. Тут їм не накинуть непосильних

податків та інших повинностей. Січових козаків

зараз далеко за десять тисяч, а разом із тими, що

у паланках, то й до двадцяти набереться. А ще ж парочка-

друга тисяч жонатих козаків, що живуть на своїх

зимівниках і слободах. Селянського люду, певне, тисяч

сто п’ятдесят, а всього в Запорізьких Вольностях, певне,

таки двісті набереться – то ж яка сила… Буде кому

землю свою причепурити.
Хиталася-вигойдувалася карета в неблизькій дорозі,

дивився Калнишевський на поля й переліски за

вікном, та немов їх не помічав – все хотілося зазирнути

наперед, через роки, все хотілося побачити, як сади

зашумлять та вулики заклопотано гудітимуть.
Та розхазяйнуватися вельми йому тоді не довелося.

Вдома ж його чекали не вулики – гуділа старшинська

рада.
– Маєш покласти булаву, Петре. Не сподобався ти

чомусь Катерині, – опускали очі старшини. – Добрий

ти чоловік, і отаман славний. Та не на часі гнівити імператрицю.

Мовчки поклав булаву Калнишевський. Хотілося

було казати: чого ж турбували мене, старого, як голод

63

підступав до Січі, а тепер уже не треба він? Та не сказав,



тільки подякував і вклонився на всі боки.
19

Н

Н



а Шліссельбурзьку фортецю напливали тума

ни. Вони зароджувалися над водою, окутували

береги, оповивали кам’яниці фортеці, а вже до

півночі тумани геть згустіли – ліхтарі на мурах крізь

ту сіру драглисту мліч видавалися лише жовтими

цятками з легенькими німбами. Сторожа обходила з

факелами, але толку від них небагато мала, бо вже за

три кроки годі було щось бачити, швидше помагав перегук

охорони.
«Саме раз, – подумав підпоручик Мирович, що

чергував караульним офіцером. – Саме час, його зоряний

час починати велику справу. Навіть природа у

поміч стає».


Він довго клопотався і таки домігся, хоч в один

момент і не без високої помочі, свого призначення у

Шліссельбурзьку фортецю. Він, простий підпоручник

Василь Якович Мирович, має цієї ночі зробити велику

справу, за яку належить віддяка одразу двох народів

– звільнити спадкоємця російського престолу, що

був імператором ще з немовляти, Івана Антоновича,

так само заслужить вдячні слова з прадідівської, такої

неблизької звідси його землі. Човен готовий відвезти

спадкоємця в безпечне місце.


Б’є годинник другу ночі, туман не розвіявся, хіба

погустішав.


– До зброї! – голос Мировича чи то через хвилювання,

чи то сирої погоди якийсь хрипкий.

Тупіт солдатських ніг, примарне миготіння факелів.

У нього під командою небагато, лише тридцять вісім

багнетів, та й цього хороброму вистачить.
– Заряджай! – голос підпоручика твердне.

Сонний підполковник, командир тюремників, вихоплюється

в спідній білизні.
– Хто дав право оголосити тривогу?

Його відштовхують, аж летить сторчака. Мирович

швидко, ковтаючи інколи слова, зачитує маніфест про

звільнення.

6464

Тюремна охорона від початкового безладу прийшла



до тями, вже відстрілюється, та марно в тумані

поцілити.


Мирович дає своїм солдатам нову команду:
– Стріляти поверх голів!

Тюремники далі чинять опір і тоді викочується

гармата, поспіхом підносяться ядра і порох.
– Заряджай!

Як раптом із боку тюремної охорони:

– Не стріляйте! Здаємось!

Із туману, як з каламутної води, випливає силует

капітана Власьєва, направляється до Мировича.
– Ходім зі мною, підпоручику, – Мирович направився

за капітаном.

«Невже все так просто? – неймовірний подив змінював

у душі його недавнє хвилювання. – Невже така

велика справа може бути так швидко вирішена? І жодного

загиблого солдата!».


Їхні тверді кроки сирою долівкою кам’яниці, що

відлунювали сперш, глушить тупіт солдатів, що й собі

подалися за офіцерами. «Невже це можливо на світі
– так просто? – У Мировича з подиву похололо тіло

більше, аніж від переддосвітньої сирості. – І човен, де

дужі гребці вже напоготові, повезе, нарешті, ні в чім

не повинного бранця?»

Нарешті Власьєв спинився біля вкритих пліснявою

і грибком, грубої роботи дверей.


– Тут, – тільки й сказав, вийняв свічку і запалив.

Власьєв, Мирович і ще один офіцер з тюремної

охорони Чекін.

У порожній камері ні душі, якесь лахміття, що, певне,

звалося одягом, порозвішане на стіні, стіл і ліжко,

ослін…
– А де ж… де Іван Антонович? – зводить Мирович

повільно погляд на Власьєва.

І тут у мерехтливому світлі підсліпуватого полум’я,

він помічає щось на підлозі, нагинається розгледіти,

хапає руку капітана зі свічкою, пригинаючи її нижче.


Чоловік, що лежав на кам’яній підлозі, вже не рухався,

шия вся в крові й калюжа її розпливалася, чоловік

лежав якось напівскорчившись, чи боронився

іще перед смертним часом, чи судоми останні так тіло

звели.
Герб Мировича

65

– Ви!.. – обернувся Мирович до Власьєва і Чекіна,



– ви вбивці!

Свій голос Мирович, тепер уже спокійний, якийсь

навіть буденний, поручник сам не впізнав.

У тиші, що запала раптово, тільки крапля зі стелі

впала, голосно виляснувши.
– У нас присяга, – шморгнув носом, немов школяр,

і позадкував Чекін. – Ми виконали обов’язок.

Тепер усе, що відбувалося в голові Мировича, було

в такій же імлі, що наверху окутувала всю фортецю.

Солдати винесли тіло покійного колишнього імператора

на плац, мовчки вишикувалися.


Розвиднювалося, сонце крізь імлу не здатне було

ніяк пробитися, тільки на тлі просвітлілого неба вже

вирізблювалися контури казематів.
– Зброю на караул!

Шурхіт одягу, завчені рухи до підсвідомого, як у

механічних якихось іграшок.
– Останнє пошанування імператорові – залп!

Постріли прозвучали майже водночас, як розкотистий

грім, той грім заметався плацом, врешті подолав

його тісняву, вирвався за фортецю і покотився понад

рікою, видолинками, котився і перегукувався сам

із собою.


– Ви заарештовані, – ступив крок до Мировича тепер

вже по формі вдягнутий комендант тюремної охорони.

– Вашу зброю, підпоручику. І ви, Власьєв і Чекін,

арештовані також. Наручники на всіх.

20

Б

Б



улава кошового в руку Калнишевського вернулася

негадано – перевибори звалилися як білий

сніг на білу і без того вже його голову.
– Калнишевського кошовим!

– Кумекає, згода!

Він став товариство совістити:

– Нащо ж, братове, старця одного міняти на іншого?

Годі й слухати: гуділи козаки, викрикували заперечливо,

ґелґотіли, як розтривожені гуси.

Тоді взявся за більші резони.

6666


Булава похідна.

XVII – початок

XVIII ст.

– Не можна робити таке без рескрипту імператриці.

Негаразд через булаву сваритися. Та й час для цього

не найліпший.

– А ми без налигача чийогось обійдемося! Доки нас

як, сліпу твар, хтось чужий буде водити…

– Побійтеся Бога, є зі своїх кого вибирати!

– Калниша! Не гордуй нами, Петре!

Лучше було б тихо кості гріти на призьбі, заробили

ті кості на спокій, сходили світами і з’їздили, але так

уже гелготіли братове, що врешті скорився.
Одним днем промайнули перші роки. І взявся кошовий,

насамперед, за те, про що говорив із Мацієвичем,

про що радився і за що сердився – за господарство.

Груші та яблуні піднімалися у садах на нових

хуторах, брались у гілля, бекала й мекала живність на

тих подворицях; із часом уже не хуторами, а цілісіньким

слободами обкладалась земля.
А коли нові хмари почали зависати над Січчю, запросив

на гостину до себе військового писара Глобу та

осавула Головатого – різдвяні свята ще тривали, щедрувальники

з порога не сходили.


Як повечеряли та випили по чарчині, покликав

дзвіночком кошовий джуру.


– Нікого не пускати!

А тоді вийняв папір, перо з чорнилом і поклав перед

Глобою:
– Пиши!

Мало яка оказія у державних справах трапляється,

в календарі вона не завжди заглядає, тож Глоба всівся

зручніше і вмочив перо.


– Що писати, Петре?

– Пиши донос на мене імператриці.

Глоба аж голову перехилив і примружився, мов зібрався

нитку в голки маленьке вушко втягнути.


– Петре, та ми ж тільки по одній чарчині випили.

– Пиши, пиши. А як гадаєш, що я один у доносі

нудьгуватиму, то й себе додай, і Павла за кумпанію.

Глоба все ще примружено зиркав, мов цілив у ту

невидиму голку, та потрошки почав розуміти, куди

кошовий хилить.


– Пиши, Іване, донос, що кошовий Калнишевський

разом із таким же негідником військовим писарем

Глобою та осавулом Головатим зле діло збираються

67

учинити. Якщо ближчим часом у суперечці Запорізького



Коша і Росії за прикордонні землі імператриця не

послухається козаків, то кошовий зібрався до кримського

хана послати депутацію. Виберуть, мовляв, чоловік

двадцять таких самих, як тут вказані парсуни,

і проситимуть там прийняти їх під хана протекцію.

І підпиши «Павло Савицький», з ним я уже тихенько

вчора добалакався.
Головатий тільки за вухом почухав:
– Петре, а не буде пересолу? Сибірський мороз

трішки більший нашого, – тицьнув пальцем у віконну

шибку з чудернацькими візерунками ласівців, що папоротями

казковими розцвітали.

– Братове, я старий, мені вже боятися пізно. А ви

зважайте, не силую, чиєсь ім’я можна ще викреслити

– паперу в мене достатньо переписати.

– За кого нас маєш, – буркнув Глоба і зиркнув на

Головатого, той лише головою крутнув.

– Петре, а ти добре все в мізках прокрутив? Не повірять,

скажімо, і на безневинного чоловіка лихо накличемо?

– Ні, Павле, після Іскри і Кочубея, страчених, на їхній

погляд марно, за сокиру катівську сьогодні не стануть

хапатися.

– А як за нас візьмуться? Чого ж тут душею кривити?

Вибори кошового.

С. Данилевський

«Останні

запорожці».

Гравюра


6868

– Це ще треба у слідстві довести. Чоловік чув дзвін,

та, певне, не знає звідки він, от і вислужився перед імператрицею,

написав по щирості.

– Зрештою, можна на всю Січ велику біду звести.

Нашіптувачеві якому або коханцеві черговому невідь

що спаде раптом на ум…

Кошовий відказав не відразу, лиш очі приплющив,

мов його на сон потягнуло.
– Не підуть зараз нас воювати. Проте, рано чи пізно,

я цього ніколи ще не казав, братове, рано чи пізно,

Петербург схоче зрубати Січ нашу під корінь. Але не

тепер – вельми потрібні ми у війні з Туреччиною.

Калнишевський знову підняв дзвіночка.
– Гінця! – кинув спритному джурі.

Тупіт копит коня, що взяв з місця рвучко, все віддалявся,

стихав і врешті завмер.
21

У

У



тісну кімнатку над сінями, з облупленими сті

нами і тріснутою грубою, яку знімав поручник

Василь Мирович – на кращу оселю бракувало, бо вже

вісімнадцять місяців не отримував жалування, двоє

незнайомців негадано заявилися пізнім вечором.
– Вас просить висока персона, – повідомили гості,

коли представилися, але прохання висловили твердим,

що не викликав найманших заперечень, тоном.

Мирович не знав, куди його везуть у кареті із

зашто реними вікнами. Він тільки оком окинув, коли

зійшов, мармурові східці розкішного палацу, точені

вигадливі перила… «Що би така придибенція означала?

» – подив Василя не мав відповіді.


У просторій залі його чекав такий же, як і він, молодий

чоловік кремезної статури, у розшитому золотом

східними візерунками халаті.
– Сідайте, підпоручику.

«Граф Григорій Орлов! Всесильний фаворит, некоронований

повелитель імперії», – похолов Мирович.

Вони залишилися вдвох.


– Справа, про яку йтиметься зараз, особливої державної

ваги, – граф мовив неголосно, але виокремлював

кожне слово так, ніби стояв перед солдатською

69

шеренгою. – Ви можете прислужитися Її імператорській



величності, своїй козацькій землі і, звісно, собі

особисто. Якщо ви готові до цього – я говоритиму

далі, якщо ні – аудієнція закінчена. Тільки пам’ятайте
– після слова «так» назад вороття нема.

На Мировича мовби два відра холодної води вилили

на голову – ледве відійшов від несподіванки зустрічі з

такою високою особою, як тут же доручення на зразок

«іди туди, не знаєш куди, зроби те, не відаєш що…»
Василь не знав, що відповісти, виструнчившись,

він тільки кліпав очима, аж доки не вичавив:


– Ваша світлосте, я не вмію так… А може, я не здатен,

не в силі, може, те суперечить моєму єству і честі,

може…

– Досить! – махнув долонею руба граф, наче шаблею.



– Раз у житті фортуна кожному дає свій шанс

– зараз він ваш.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка