Таємниця святого арсенія



Сторінка5/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

підсвистом, описавши дугу, упали посеред люду:

зойки, стогін, пошматовані тіла та ще нова команда

«Цілься!» таки спинили бунтівників.
А наступного дня в атаку пішла кавалерія, зблискуючи

шаблями на вересневому сонці.


Григорій

Орлов –


фаворит
Катерини II

47

Бунт придушили. Писар, нервово бризкаючи чорнилом



від пережитого, виводив на папері в Петербург

термінове донесення: «Вбито 78 чоловік, заарештовано

279, 72 бито батогами і відправлено на каторгу, 91

бито батогами і відправлено на казенну роботу, 4 – повішено

».
А в ливарній майстерні в Петербурзі, тим часом,

метушилися майстри і розливався метал для термінового

замовлення. Імператриця повеліла за упокорення

бунту вилити на честь генерал-аншефа Орлова пам’ятну

медаль «За избавление Москвы от язвы». Князя

Григорія вітали при дворі з музикою, з церемоніями,

як справжнього героя.
Москві ж було не до оркестрів – скрипіли вози, вивозилися

трупи убитих і просто померлих від чуми,

облаштовувалися нові кладовища – Ваганьківське,

Дорогомилівське, Данилівське, Міуське, Преображенське,

Введенське… Двісті тисяч полягло москвичів,

майже стільки ж, як жило на початку того століття в

місті, полягло від чуми, завезеної з переможної, так

бучно відзначеної прийомами, балами і високими нагородами

війни з Туреччиною.
15

В

В



она була певна, що з тим митрополитом (на
щастя, вже колишнім), насправді ж – зі зморщеним

роками, мов в’ялена груша, язикатим дідом,

із облізлим від давньої цинги волоссям, неприємним

і колючим монахом, їй у житті зустрічатися вже

не доведеться – далеченько на північ відвезли його

прудкі коні. Згадки про Арсенія якщо й напливали,

імператриця швиденько виштовхувала їх із пам’яті та

думок, як виштовхують за поріг непроханого гостя.


Вперше так легко позбутися їй згадки про Мацієвича

не вдавалося, коли надійшла несподівана звістка

про раптову смерть єпископа Гедеона в дорозі до Пскова

– тільки й встиг схопитися за серце та зойкнути, навіть

карету візник не зміг спинити. «Мало хіба в житті

трапляється прикрого й негаданого, – виштовхувала,

обіруч випихала з думок лихий спогад про Арсенієве

пророче слово про Гедеона на тому суді. Збіг обставин


– і годі».

Спаська вежа

Московського

кремля


4848

Не минуло й два місяці, як інша сумна звістка докотилася

до Петербурга, дивна, негадана, незрозуміла.
Ні з того, ні з сього завалився купол церкви Трьох

святих, що поряд із Хрестовою палатою в Кремлі, де

судили митрополита. Споруда видавалася вельми

мяцною, добрі майстри її зводили, ще й іноземців запрошували

тоді для нагляду.
Рухнула церква; дякувати Богу, що служба не правилася

і нікого якраз не було, рухнула з добрадива, без

вітру і бурі, без струсу земного: тільки земля здригнулася

і клуби сірого, наче попіл, пилу знялися в небо.


Як збіг народ зачудований – і в пам’яті дідів-прадідів

не було, щоби церкви падали, – почалися суди і

пересуди людські.
– За гріхи наші…

– А може, й не наші.

– Праведного тут засудили.

– Казав же митрополит…

– Світу кінець: Бог знамення показує.

Народ прибував, кільце люду довкола звужувалося,

вже й битою цеглою топталися, тільки порох спурхував

із-під ніг.


– Розійтись! – гукала сторожа і замахувалась, мов

для удару, але вигукувала так несміло й невпевнено, бо

й у самої жах поколював спини тоненькими голками.

– А ще на кпини митрополита Арсенія брали, – перемовлявся

впівголоса люд, сторожко роззираючись, чи немає

поблизу когось чужого, бо за необачне слово можна

не пороху цього цегляного понюхати, а казематної цвілі.

Імператриці вже цього разу несила була відігнати

тяжкі спогади й гіркі, кинуті мимохіть, слова Мацієвича.

Викликані спішно сановники тільки руками розводили,

лише Шешковський наважився здогад свій

виказати.


– Доносять, що хтось примудрився Вралю передати

святі мощі Димитрія… От він і набув незрозумілої

сили…

Шешковський проказав і тут же затнувся, пошкодував



за власну поспішність: імператриця на очах

мінялася на лиці, бурячковіло те обличчя, плямами

йшло.
– Горобців вам стерегти, а не державного злочинця!

– Імператрицю, незмінно обачну і стриману, такою

49

придворним ще бачити не доводилося. – Знайти, чиї



то діла!
Шешковський, на якого визвірилася государиня,

тихенько задкував за спини придворних і гусячою

ставала шкіра на всьому тілі, мов виліз із води на холодний

вітер – так можна самому втрапити у заґратовані

каземати, де досі його бранців тримали.
Кілька ночей по тому, ледве зімкне повіки, імператриці

снилося небачене нею видиво церкви, що рушиться,

стугін земний і клуби пилюки у небі; здригнувшись,

вона прокидалася, пробувала навіть читати,

але як тільки задрімнути старалася, то знову хилився і

наче провалювався церковний купол…


Біда рідко ходить сама. Від Шешковського, що від

пам’ятної розмови чи то злегка заїкатися став, чи просто

набув звички довше думати, пішли інші тривожні

донесення. Заворушилися потаємні недруги її, що підтримували

законного, на їхній погляд, претендента на

трон Івана Антоновича.


Вже другого дня, як тільки зійшла на престол, Катерина

Друга із Петербурга надіслала генерал-майорові

Силіну свій указ.
«Вскоре по получении сего имеете, ежели можно

того же дня, а, по крайней мере, на другой день

безымен ного колодника, содержащегося в Шлиссельбургской

крепости, под вашим смотрением, вывезти

сами из оной в Кексгольм, а в Шлиссельбурге в самой

оной крепости очистить лучшие покои и прибрать, по

крайней мере, по лучшей опрятности оные; которые

изготовить, содержать по указу».


Четвертого липня генерал-майор доповідав із села

Мор’я, що за три десятка верст від Шліссельберга, про

свою негадану пригоду. Буря розбила їх нехитру посудину

на озері і вони з арештантом чекають у селі

тепер іншого судна, аби якось допливсти до Кексгольма.

Врешті Івана Антоновича доправили назад у Шліссельбург.

З острахом, з незнаним, незрозумілим співчуттям

відвідала нова імператриця свого конкурента у казематах

лиховісної слави. «Та він же без розуму, – подивилася,

похитала головою та й махнула на все. – Тваринне

існування, нехай собі залишається».

5050


Шліссельбургзька

фортеця

Зараз вона не могла так махнути рукою, злегковажити

новими донесеннями було б непростимою помилкою.

«А ще хтось заздрить на мою удачу», – скривилася,

мов раптом зуб заболів, і той біль, занудний, ніяк не

волів відступати.
– Захочуть звільнити Івана Антоновича – при найменшій

спробі його… – розпорядиться імператриця

таким тоном, що перепитувати деталі не було охоти

ні в кого.

16

У

У



саксонському кабачку грала музика, у саксон

ському кабачку витанцьовували миловидні

циганки – смугляві та стрункі, одна одна одної гарніша,

хоч воду з лиця пий; як вивернеться яка станом, як

війне барвистою спідницею, то аж млость брала офіцера

Шванчича, аж кров закипала та нуртувало і пружавіло

молоде тіло. Сюди любила заглядати офіцерня,

і Шванчич кабачок не часто таки оминав. Йому смакувало

червоне вино, завезене з неблизьких гішпанських

країв, прудка музика аж підсмикувала і манила до танцю,

але його більше цікавила одна циганка, що так до

ладу ще й підморгувала. Сяюча і розгарячіла, вона підморгувала

усім, та підігрітому вином Шванчичу видавалося,

що підморгує вона йому якось особливо.


Брати Орлови ввалилися у кабачок, як до себе додому,

Федір та Олексій, обоє високі та широкоплечі,

вже напідпитку, вони, уздрівши знайомого Шванчича,

51

направилися до його столика і Олексій примудрився



на ходу вщипнути циганку, що так сяяла посмішкою і

підморгувала Шванчичу.


– Не руш, – добродушно пробурчав той. – То мені.

– А ти її хіба на базарі купив? – виставив зуби на

продаж Олексій.

– Циганське плем’я належить світові, – Олексій

продовжував продавати веселі витрішки. – А ще тому,

в кого сили більше.

Здоровань Шванчич зрозумів виклик і рикнув сердитим,

розбудженим серед зими ведмедем. Він таки не

поступався зростом і силою будь-якому з п’яти братів

Орлових, міг кулаком вибити цеглину в стіні, а в заварусі

молодецькій почувався, як риба у воді – бився

відчайдушно, ніколи при цьому не перестаючи посміхатися.

– Та пішов ти, – і кинув закрученого, як старі баранячі

роги, матюка.

Олексій без довгих роздумів зацідив йому під вухо,

та невдало, руку суперник якось відбив і в свою чергу

вліпив Олексієві такого штурхана, що той полетів

сторчака.


Ще за хвилю клубок із трьох тіл покотився поміж

столами, викотився за поріг, хряснувши виламаними

дверима; Шванчич зумів схопитися на ноги і, ставши

до стіни спиною, по черзі тузав обох братів.


Кров змішалася з вином, додаючи гарячки бійці,

він таки довгенько вистояв проти двох, аж поки Олексій

не поцілив у обличчя: зацідив смачно, аж руку в

плечі відчув, ту руку, яка одним ударом шаблі могла

відтяти голову старого бика.
Коли Шванчич упав, для Федора з Олексієм настала

справжня потіха – його били ногами, гамселили під ребра

і в пах, по руках, якими той силувався затулити обличчя,

молотили від душі, копали водночас і по черзі, аж

доки тіло не стихло і не перестало навіть ворушитися.
Шванчич довго лежав так у грязюці, під нічним дощем,

важко дихаючи та ледве постогнуючи, аж доки

Олексій, переповнений заморським вином, не вийшов

до вітру. З останньої сили Шванчич звівся на ноги і,

вихопивши шаблю, черконув Олексієвим лицем. Два з

нього стало б, якби не побита рука Шванчича, а так (у

сорочці таки народився) лезо лише розпанахало щоку,

5252


від вуха до рота. Заюшеного кров’ю, напівпритомного

брата Федір втиг довезти до хірурга – відтоді шрам

глибокою борозною лишився, що на холоді то синів,

то ставав бурячковим.


Той випадок був єдиною поразкою Олексія. Він міг

що завгодно утнути і бути певним у безкарності – за

ним стояла така само широка, як і в нього, спина брата

Григорія. Григорій впав ув око Катерині ще коли вона

була лише великою княгинею, задовго до сходження

на імператорський престол. Відбивши Григорія в

доб рої приятельки графині Брюс, велика княгиня по

достоїнству оцінила смаки графині – молоде і пружне

тіло Григорія м’яло її несамовито, вкидало у шал, у безпам’

ятство, вона забувала геть і чоловіка, і попередніх

коханців, її несло бурхливими хвилями і так хотілося,

щоб цьому нестримному потопові ніколи не було кінця.

Вірний камердинер Василь Шкурін, не засвічуючи

світла, тихенько щоразу відчиняв двері і Григорій, злодійкувато

скрадаючись, пірнав в опочивальню.
Та одного разу, тішачись молодим і пружним тілом

коханця та вигинаючись викинутою на берег рибиною,

вона в пориві ласки ніжно тернула його по щоці

долонею. Тернула і похолонула, під пальцями чувся

глибокий рубець Олексія.
Вона вискочила з постелі й засвітила свічку.
– Як ви посміли? – обурений напівшепіт-напівкрик

на Олексія ніяк не подіяв.

– А яка вам різниця, – Олексій втомлено надягав

панталони. – Вам з Орловими не випадає сваритися.

Бо вони не тільки в ліжку гвардійці, а й… – і не договорив.

Олексієві слова стали пророчими, коли треба було

дівати кудись чоловіка.
Григорій виявився вельми вдатним справді не тільки

в ліжку, він таки був спостережливою людиною.

Коли імператриця почала бути занадто лагідною з

Григорієм Потьомкіним, що стрімко робив кар’єру від

капрала до камер-юнкера, а погляд самого Потьомкіна

на розповніле тіло імператриці ставав мов намащеним,

брати Орлови застукали його наодинці.
– Не для твоїх зубів це м’ясо, – сказав Григорій

Орлов і пудовий кулак його вцілив у зуби Потьомкіна,

аж захрустіло.

53

– Добрий товкач, тільки для іншої ступки, – всміхнувся



Олексій кривою усмішкою і вдарив щомоці ногою

в пах.


Сипонули іскри в очах, Потьомкін звалився, і тепер

вже у колі братів, лежачи, він ніяк не міг боронитися

від ударів ногами. Били в живіт, били під ребра, юшила

з рота кров, хоч як закривав обличчя руками, аж

доки удар в око носком і зовсім не забрав тяму: сяйнули

раптово ще в очах різних відтінків кола, і так само

раптово згасли; настала ніч.
Він вихаркував довго цю бійку кров’ю, вчився ходити

наново, як змалечку, але потужна природна сила

його організму врешті перемогла, тільки на одне око

осліп. Тривалий час двадятичотирилітній камер-юнкер

навіть не з’являвся при імператорському дворі.
А Григорій Орлов добрі здібності проявив не лише в

ліжку. Коли Вольтер прислав першого листа імператриці

Катерині, захоплюючись її майбутніми реформами,

Григорій між іншим чи то думку свою уголос висловив,

чи то давав пораду:
– Добре було б соболів йому послати…

Імператриця скинула поглядом різко: а чи правильно

її зрозуміють?
– Соболі – вони і у Франції соболі, – притиснув у

тоні Григорій.

Прислухалася імператриця до його думки і про

Глєбова.


– На всіх задвірках плещуть, що Глєбов переплутав

імператорську казну зі своєю, – він звично викладав

думки навпростець, по-солдатськи, не закручуючи їх в

хитромудоре мереживо придворного етикету. – Так не

має бути. Він присвоїв більшу частину того, що давалося

на переселення в Малоросію сербів, вірмен, болгар

і греків.

Коли імператриця покликала Глєбова, той, на превеликий

подив, не став віднікуватися, тільки покірно

похилив голову, наче підставляв її на лобному місці

для страти.
– Винуватий, імператрице, – з такою само покірністю,

але вже в голосі, відказав Глєбов.

– Ви розумієте, що тут сибірським холодом тягне?

– гнівні, але ще віддалені блискавиці почали змигувати

в очах імператриці.

5454


– Винуватий, ваша імператорська величносте, – не

змінював тону голосу сановник. – Але ж коли я давав

вам по двадцять п’ять тисяч рублів, як ви ще були великою

княгинею, і по десять, і по п’ятнадцять, які ви

програвали в карти, то де їх міг я ще взяти?

Обережненькими кроками імператриця звільнила

Глєбова, але під суд не віддала – хай повисить над ним

дамокловим мечем загроза, рот може щільніше буде

зачинений.
Але в одному государиня не послухала Орлова
– обвінчатися з ним.

– Ваша тітка Єлизавета обінчалася ж із Розумовським,

і тебе ніхто не осудить, – напосідав Григорій.

Делікатно завела вона мову про це з графом Паніним,

всезнаючим на її погляд, і водночас підступним,

мудрим змієм із біблійної гравюри, що вмів прорахувати

все на кілька кроків уперед.
На цей раз Панін відрізав без звичних вихилясів:
– Слово імператриці для мене закон. Але хто стане

слухати графиню Орлову?

17

– Б


– Б

анкір Судерланд, Ваша імператорська величносте!

– обидві половини позолочених

дверей прочинилися і Судерланд ввійшов звичною

швидкою ходою.

– Як я рада бачити вас, мій милий банкіре, – імператриця

всміхалася щиро, їй справді розвиднялося від

кожної зустрічі з цим чужоземцем, освіченим і галантним,

який, проте, ніколи не опускався до звичної при

дворі набридливої патоки улесливості.

– День аудієнції в моєму календарі щоразу відмічаю

святковим. – Судерланд замилoвано дивився на

перстень імператриці з дивовижним каменем, що переливався

якимось незвичним, мало не фіолетовим

відтінком – досі його ще не бачив.

– Здогадуєтеся, чого кличуть банкірів – треба кошти,

– імператриці якось легко велося із Судерландом,

вона була певна (і не раз ретельно перевіряла), що жодне

слово поміж них мовлене, не вихопиться в Судерланда

поза порогом палацу. – Великі кошти потрібні.

Портрет

Микити Паніна.

Невідомий

російський

художник XVIII ст.

Полотно, олія

55

– Великим людям – великі гроші, – вклонився банкір,



бо так йому було легше сховати зрадливу кислинку,

яка могла пройманути обличчям і видати його

– мав клопіт із неповерненням попередньої позички.

– Бачу, придворну науку лестощів засвоюєте зразковим

спудеєм.

– Ні, ваша імператорська величносте, я просто цитую

мовлене і Дідро, і Вольтером, і Гріммом на всіх європейських

перехрестях.

Судерланд хоч і мав мороку з попередніми позиками,

та мав і певність, що багаторазово окупиться вона:

трон міцний, бунти придушені, отже сквитається.
– За що я люблю банкірів, то навіть не за те, що

гроші дають, а ще більше за вміння не ставити дурних

запитань: навіщо ті гроші? – Імператриця підійшла до

вікна і, примовкнувши, задивилася у весняну далину.

Вмитою по зимі голубизною неба, якоюсь наївною і

цнотливою, пливли набурмосені хмари, але набурмосилися

вони награно, не всерйоз і не будили в душі

безпросвітнього осіннього смутку; на нерозпущеному

ще гіллі, де ледве прокльовувалася і ще не торжествувала

зелень, всілася зграйка граків – чорні цятки

поміж зеленуватого димку, мов навмисне мальовані

тушшю невправною дитячою рукою. І так щовесни, і

багато-багато весен, і сотні літ приходитиме невмолима

пора воскресіння природи; її, великої імператриці,

давно вже на світі не буде, а птаство так само безтурботно

вовтузитиметься на нерозпущеному ще гіллі.

Але вона має встигнути, має залишитися, то не гаразд

отак – володіти півсвітом і безслідно зникнути, щонайбільше,

прорости якоюсь травою.

– Мій славний попередник Петро І, – обернулася

знову лицем до банкіра, – майже три четверті казни

витрачав на війни. І що? В пам’яті вдячних росіян він

залишається Петром Великим. То ж і мені, певне, до

такої долі витрат тягнутися треба.

– Чим більша мета, тим більша в грошах потреба,

– не став розумувати Судерланд – у нього зуб розболівся,

але розкіш бодай скривитися не на часі.

– Я з жодним із придворних не можу, а коли й

боюся, поділитися думками, бо хтось їх обов’язково

переінакшить та хибно витлумачить, – імператриці

чомусь хотілося поділитися передуманим, мов воно

5656


там борсалося і вовтузилося і все просилося на світ

широкий. – Що залишається по людині, коли вона

піде?
Вона подивилася на банкіра так, мов саме він єдиний

у світі знав відповідь.


– Не зна-а-ю, – протяжно проспівав подивований

Судерланд. – Мені й так у цьому житті клопотів не

бракує.

– Що залишилося від перського царя Дарія? Чи від

Олександра Македонського? Або від володаря всіх світів

Чингісхана? – насідала вона, мов на допиті, і банкір

зобов’язаний був дати точну відповідь. – Де збудовані

ними міста, любовно зведені палаци? Нема їх. Де прокладені

ними дороги? Є лише неймовірне число покладених

чужих і своїх воїнів. Але ж їхні імена – і Дарія, і

Олександра Македонського, і Чингісхана пливуть гордовито

над століттями, як оці хмари над весняним Петербургом.

Я вам скажу, що залишається після великих

у світовій історії: залишається міф. То неймовірне

для мене самої відкриття… Міф, щось таке ефемерне,

безтілесне, нематеріальне, тільки міф здатен перемогти

незбагненний плин віків. Час і війни поруйнують

палаци й міста, зникнуть народи, із карт політичних

пропадуть держави, а міф Чингісхана, Олександра

Македонського і Дарія залишиться навіки.

– А я не знаю ціни, почім міфи тепер на ринку купляються…

І чи можна придбати їх за гроші? – В Судерланда

навіть зуб перестав боліти.

– Гроші потрібні, і ще й багато, – зовсім на іронію

не образилася імператриця. – Якщо доля закинула

мене в цю країну, то повинна скористатися випадком…

Я маю бути більшою росіянкою, ніж самі росіяни,

маю розширити кордони моєї імперії. А то дещо

вартує… З цієї досі задрипаної країни п’яниць, злодіїв

і жебраків, із недавнього улусу віддаленої провінції

Чингісхана, зобов’язана витворити міф великої Росії

– і через віки згадають, хто здобув цю велич. Я збудую,

звісно, також палаци, але не певна, що війни і час їх

вбережуть. А міф про велику Росію та її імператрицю

буде міцніший за всі кам’яниці…

– Задум достойний вашої імператорської величності,

– Судерланд не міг приховати сумніву. – Але минуле

вже на пергаментах різних нашкрябали літописці, та й

57

сьогодні, даруйте, не все у Росії таке райдужне, бо люд



простий не скрізь розкошує.
– Дурниці, банкіре, – втомлено відказала імператри

ця. – Мої улесливі царедворці гадають, що не

знаю, як у голодні зими селяни їдять жолуді, болотну

траву й солому, сплять у бруді разом із худобою,

а поміщики з кріпосних дівок зробили гареми. Та це,

повірте, забудеться, залишиться тільки велич. Вдячні

нащадки ставитимуть мені пам’ятники – гордовито

підніматимуся на високому постаменті, а десь там

унизу розмістяться славні мужі імперії, мої помічники,

мої фаворити; скульптори вже самі розберуться,

кого зобразити і в якій позі… Минуле відредагуємо

як належить, що б там літописці, очевидці, філософи,

військові та державні діячі не розказували. Дамо раду

з усіма тими літописцями – ми перепишемо історію

Росії, справжні пергаменти підуть у вогонь, натомість

зостануться з них правильні списки. Вся історична документалістика

буде ретельно почищена, починаючи

з Нестора-літописця і до ближчих часів все має відповідати

великому міфові, будь-що інше стане неможливим

довести. Не тільки чужа земля, а й її історія буде

героїчною історією Росії.

– Я, гадаю, домовлюся з банкірськими домами Голландії,

– велич задумів Судерланд перекладав наче з

однієї мови на іншу, на свої фінансові ходи.

Імператриця ж прикидала, яку суму вона має назвати

банкірові. Нелегкою була ноша військових витрат,

але й тут вистачало кому давати. Окремо, не для



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка