Таємниця святого арсенія



Сторінка4/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

тями, то наказав Прокоповичу:


– Обучи, владико, його у московських школах і долучи

до сану священицького або до державної служби,

на що буде здатен.

Феофан Прокопович таки наглядав за Михайлом,

а коли сам відчув подих холодний кончини, не захотів

нести таємницю в могилу і оповів усе дочці Петра

Єлизаветі.
– Він не завада в дорозі до трону, – виважено говорив

Прокопович. – Він незаконнонароджений і не посягне

на трон, але він брат кревний і про нього піклуватися

слід.


П’ять зим ще минуло, доки від цієї мови Єлизавета

зійшла на престол. Але вже в перші місяці царювання


Феофан

Прокопович

3636

возвела вона зведеного брата в ад’юнкти Академії наук,



незабаром у професори, а за оду дарувала немислиму

суму у дві тисячі карбованців – грошей бракувало в

казні, то ж дрібною монетою привезли той дарунок,

доставили кінною підводою.


Хтозна, чи відав Михайло таїну своєї появи на світ,

тільки не сподівався він ні на кого – пішки в Москву,

тоді Петербурзька академія, Києво-Могилянська академія,

далі Марбург, Фрейберг… Злет високий людини,

що змалечку труд шанувала.
А як переставилася Єлизавета, замерехтіло раптом

марево – ні, не трону, їй, Катерині, традицією і законом

це ніяк не належало, марево лише ймення государині,

дружини можливого імператора Петра ІІІ, сліпий

випадок відкрив їй таємницю Ломоносова. Тож на

поминальному обіді по імператриці Єлизаветі, куди з

дружиною був запрошений Михайло, довірена рука

тихцем сипнула обом повільно діючої отрути.


Подружжя занемогло майже в один день – Михайлові

відняло ноги, а жінка ледве дибала по кімнаті, хапаючись

за спинки крісел. Імператриця Катерина Друга

хотіла ще сама відвідати Ломоносових, на власні очі

побачити неспинну отрути дію та втішити від імені

трону подружжя, яке зазнало такої біди.


З Ломоносовим – то вже пройдене, залишився тільки

Мацієвич.


Що? Плаха, рвані ніздрі, жаровня й вибите настирним

Шешковським та його заплічними каяття? А як

не покається? А як своїми руками створить вона мученика

і святого, народний бунт? Далеченько вже той

милий Штеттін, з його затишними німецькими вуличками…

А може, навпаки, високе імператорське прощення,

християнське милосердя?
Одне очевидне: якщо зараз втратить вона момент,

то вже ніколи не стане Церква підпорою трону. А ще

ж вона могла би монастирські землі дарувати тим, хто

істинно допомагав їй зійти на трон, і тоді ще охочіше

трон той обома руками утримуватиме…
Думка спадала за думкою, як водяний потік на річковий

млин; те млинове колесо крутилося, вертілося і

ніякого зупину йому немає…

37

11



…С

…С

уд нарешті добіг кінця і серед сторожкої


тиші прозвучали слова вироку.
«Бывший митр. Ростовский Арсений, превратнопоняв и толкуя вознамеренное ныне полезнейшее

распре деление церковного имения, безрассуднуюдерзость имел учинить о том Св. Пр. Синоду некоторые

письменные в крайне укорительных и злословных

выражениях представления, пренебрегшито, чем он долженствовал сему высокому ДуховномуСобранию, в котором Ее Император. Величество президентом

быть изволит.
Св. Прав. Синод признал его за такое верховной

власти и указам противящееся, да и самое Величествооскорбляющее, преступление не токмо ареста, но и

суда достойным. Тем паче, что он еще при том в подкрепление

упомянутых своих злостью и ядом оскорбления

Величества (не токмо всевысочайшей Ее Величества

особы, как президента Синода, но и как своей

самодержавной Государыни) наполненных представлений,

Св. Писание и Предание свв. отец превратноже и ухищренно толковать отважился».


Слова вироку вже не піднімалися у вись, вони шелестіли

вицвілим торішнім листям, що перезимувало

під снігами до весняної пори, але за тим шелестом Арсенієві

чітко вчувався істинний, безжальний і грізний

смисл: суд духовний віддає його судові світському,

кримінальному. А той уже сам визначить винуватість

і кару злочинцеві…
Імператриця Катерина зважувала на своїх уявних

терезах думку кожного із впливових придворних, крутила

й перевертала ту думку, мов гарячу картоплину у

пригорщах, вона просто не мала права на помилку, на

поразку. Вона мала право лиш на перемогу.
А тим часом поміж людом московським ішов тривожний

гомін, де насторожено, а де й не вельми, балакали,

що жадібні на церковне добро придворніпідбивають імператрицю на гріховні діла. Спішно в

«Московских ведомостях» було оголошено, що «протесты

Ростовского архиерея, от начала до конца исполнены

ядом оскорбления Величества», та писаному

тому людність не йняла до кінця віри.

3838


Вид

на Феропонтів

монастир
Ні, вона переможе, але в очах тої смути людської має

залишитися милосердною християнкою, доброю і сердечною,

що милостиво пом’якшує синодський вирок.
«По сентенции сей сан митрополита и священства

снять, а если правила святые и другие церковные узаконения

дозволяют, то для удобнейшего покаяния

преступнику, по старости его лет, монашества только

чин оставить, от гражданского же суда и истязания

мы, по человеколюбию, его освобождаем, повелевая

нашему синоду послать его в отдаленный монастырь

под смотрение разумного начальника с таким определением,

чтобы там невозможно было ему развращать

ни письменно ни словесно слабых и простых людей».


Таким було остаточне слово імператриці – Бог свідок,

вона проти «гражданского суда и истязаний».


А тим часом у монастирській келії митрополита в

Ростові уже йшов обшук і опис майна.


– Одна мантія, три ряси, – скрипів пером піддячий,

повторюючи вголос писане. – Одна скуфія, шапка

келійна стара, троє окулярів, залізна пряжка, чайник

фарфоровий, три пари чашок і цукор…

На подив усіх, у митрополита найбагатшої єпархії

грошей не було, а цукор не встиг роздати до арешту нужденним

– сундук та ще тюк із одягом, от і всі пожитки.
Просто із Хрестової палати повезли Арсенія у Ферапонтів

монастир, та вже навздогін наказали везти

ще північніше, в Корельський Нікольський монастир

під Архангельськом. Охороняти наказано прапорщику

і конвою із чотирьох солдатів.

39

Конвою клопоту зі смиренним старцем ніякого,



хоча якоїсь ночі таки до півсмерті солдати напудилися.

Їхали якраз мимо храму, як раптом на дзвіниці

озвався серед мовчазної пітьми дзвін, тужно так і сумовито.

Старший конвою кинувся було виясняти, чи

не зловмисник який дізнався про митрополичий проїзд,

та дзвіниця виявилася замкненою. А як уже від’їжджали

звідти, то нажахана його сторожа хрестилася,

бо в храмі самі собою загорялися свічки і мерехтливе

світло змигувало у вікнах.
12

І

І



знову в імператриці земля під ногами була
пружною, аж прогиналася, легко ходила вона,

мов сила яка підносила її – суд над Мацієвичем став

істинною вікторією. Спротив бунтівного духовенства

вдалося задушити руками самого духовенства,

не здійнявши при цьому хвилювань чи заворушень

настороженого люду.


Це млосне відчуття вікторії бриніло в голосі імператриці

Катерини, коли вона виступала на черговому

засіданні Синоду. Блиск зволожених очей, впевнена

і горда постава – імператриця мала достатню основу

говорити сьогодні як тріумфатор, як цілковита господиня

ситуації.


«Но каким образом может происходить то, что

вы не поражены огромностью тех богатств, которыми

вы владеете и которые делают вас настолько могущественными,

что вы должны бы почувствовать,

что ваше такое положение совершенно противно духу

вашего призвания. Разве вы не наследники апостолов,

которым Бог заповедовал проповедовать презрение к

богатствам и которые могли бы быть только бедняками;

царство их было не от мира сего; вы соглашаетесь

со мной? Разве не правда то, что я решилась возвестить

вам?».
Легкий докір у голосі імператриця може дозволити

собі лише на початку. Хай хоч один із цих душпастирів,

звичних до високого пошанування, хай хоч один

спробує підняти голос – в неї буде чим на місце поставити.

У келії Арсенія Мацієвича знайдені під час
Арсеній

Мацієвич

у в`язниці

4040


обшуку листи багатьох тут присутніх, що сяють роззолоченим

облаченням, ці арештовані листи до пори

до часу хай полежать, але їх вона може вийняти будьколи

в разі на те потреби. Імператриця може і повинна

зараз розмовляти з ними іншим тоном, де доречний

метал, а не жіноче дорікання.


«Как же можете вы (пользоваться богатствами),

не противореча своему положению, которое должно

быть неразлучно с христианской бедностью? Как смеете

вы без угрызения совести пользоваться такими

имуществами и поместьями, которые дают вам могущество,

как царям? Ах! Разве вы не имеете под своею

властью рабов больше, чем некоторые европейские государи

имеют подданных? Вы слишком просвещенны,

чтобы не понимать, что все эти имущества производят

так много злоупотреблений во владениях государства,

что вы не можете их сохранить за собою, не будучи несправедливыми

по отношению к самому государству;

а вы должны сознавать, что вам менее, чем кому-либо

другому, позволено быть несправедливыми и если вы

несправедливы, то вы тем более виновны в этом, что

лучше других знаете свои обязанности».


Рум’янець, плямистий і злий, виступив на обличчі

імператриці. Як ще їм дотлумачити: віднині ви не служителі

вівтаря, не духовні сановники, а є державними

особами і влада монарха для вас понад усе.


«И если я должна рассчитывать на вашу верность,

преданность, то я должна также льстить себя надеждой,

что найду в вас особенно преданных моей короне

верных подданных. Если это так – то не умедлите же

возвратить моей короне то, что вы похитили у нее незаметно

– постепенно».


Незрушними, висіченими з каменя сиділи члени

Синоду, боячись навіть переглянутися, навіть поворухнутися.

Вони відтепер – злодії? Вони, що берегли

і прагнули примножити віками дароване монастирям

і церквам? Ті, які школи відкривали, друкарні чи

шпиталі для неімущого люду? Отже, саме вони обікрали

цю розпашілу і прогнівану приблуду, яка невідь-

звідки прибилася на їхні сиві голови, яка не має

й краплини російської крові, але так наївно-нахабно,

мов жменями присок, кидає їм межі очі: «Все російське

– моє!»

41

Але хто посміє висловити таке вголос? Серед



арештованих листів Мацієвича є писане Гавриїлом

Санкт-Петербурзьким і Афанасієм Тверським, Амвросієм

Крутицьким і Тимофієм Московським. Досить

струсити з тих аркушів пил, а чорнило за часом вицвісти

ще не встигло. Хто посміє, як ще перед очима

Арсеній Мацієвич, хворий від простуди в дорозі, і

цинга після Камчатських експедицій не захотіла полишити

його – вилізло волосся, гнійні рани раз по раз

відкривались на тілі? Мацієвич, шанований ієрарх, що

розстригою став немов справді злодюжка?


Імператриця уважно вглядалася в покриті зморшками

обличчя сановитих душпастирів перед собою,

вона напевне здогадувалася, які непоштиві думки

роять ся в цих начебто велемудрих головах, але це її аж

ніяк не засмучувало, швидше тішило і смішило; щось

під’юджувало відказати кумедним російським словечком

– російські приповідки старанно й охоче почала

зубрити, відказати щось на зразок «А выкуси!», їй хотілося,

та не могла.
Проте відразу після засідання Синоду засіла за

письмовий стіл. Вольтеру належало повідомити про

свою добросердечність: «Арсеній, єпископ Ростовський…

був суджений митрополитом Новгородським,

і усім Синодом засуджений, як фанатик, винуватий

у замислах ворожих, як православній вірі, так

і верховній владі, позбавлений сану і священства та

переданий у руки світського начальства. Я дала йому

прощення і задовольнилася тим, що перевела його у

монашеське звання».


З іншим документом уже на ніч погнали гінці, не

шкодуючи коней, як значилося у височайшому повелінні,

повезли гінці ще одне розпорядження. Кучеряві

рядки на дорогому папері гласили: «Ровняя себя в

протерпении Златоусту, стараясь возбудить ропот и

неудовольствие на правительство, в коварных затеях

не разбирал способов ибо и лжи клеветы и пророчества

и молитви и слова Божии он не усовестился употреблять

всуе… А по-сему – под крепкое смотрение, и

ни бумаги, ни чернил не давать там».


Гнали коні видолинками і перелісками, аж біла піна

з вудил летіла, поспішали гінці…


Франсуа-Марі

Аруе Вольтер

4242

13


П

П

рокурор Наришкін відшукав Арсенія Маціє



вича на монастирському подвір’ї. Митрополит,

важко сапаючи, рубав дрова – за ухвалою суду він

кілька разів на тижні мав мити підлогу, рубати дрова,

виконувати іншу чорну роботу. Арсеній якраз із видихом

загнав сокиру в грубе поліно, проте воно, сукувате,

з першого разу не піддалося, і тоді Арсеній разом

із застряглою сокирою здійняв його над головою, аби

вдруге, уже обухом, вдарити по колоді; поліно чи то

заважке, чи сил забракло, повело його спершу в один

бік, тоді в інший, він заточився, мов п’яний.


– Маю обов’язок провести допит, – глухо сказав

Наришкін.

Арсеній мовчки взявся визволяти сокиру з нерозколотого

поліна, пуляючись і смикаючи за топорище,

врешті йому це вдалося і він так само, не обмовившись

словом, пішов за Наришкіним.


Прокурор, судячи з усього, був добре обізнаний із

монастирським життям Мацієвича.


– «Попередні імператори і царі Церкву різним добром

нагороджували. Нині ж не тільки нагороди годі

чекати, а ще й грабують. В Ярославлі навіть посуд

церковний вже відібрали», – чи казали таке монахам?

– Наришкін водив очима папером невідривно – чи то

так уважно вчитуючись у писане, чи не хотів зустрітися

поглядом із митрополитом.

– Бачить Бог, що то гірка правда.

– «Навіть турки свої мечеті нагороджують, а в Росії

– содом і гоморра». Ваші слова?

– «Зійде ангел із Небес у день останній – і ворог

Церкви не укриється».

– Дворянство, – говорили караульному офіцерові

Алексеєвському, – забуло предків своїх, що маєтність

монастирям дарували, тепер же добро пограбовує. Говорили?

– Істину знають святі Небеса.

– «Нині, побачивши, що імператриця Катерина не

тверда в російському законі і не знає народного життя,

завидющі на церковне майно царедворці підсунули

нетямущій імператриці злий указ і вона підписала

43

сліпо»… Підтверджуєте свої слова? – Наришкін так і



не підняв від паперу очей, мов приклеїлися вони там.
– «Хто має вуха, хай чує, що Дух промовляє Церквам

»…


«Ич, який хитрюга, за Об’явлення Іоана ховається,
– сердитою і знервованою осою задзижчала думка Наришкіна.

– Не тільки самого понесло в бунтівники, ще

й іншим невиправдані надії подає. Архимандрит Антоній,

що вельми увірував у балаканину цього престарілого

в’язня, тішився серед монахів: «Станеться зміна

на імператорському троні, Арсенія звільнять і він

знову буде архієреєм, майно повернуть монастирям і

Арсеній забере з собою мене». А ще архимандрита тішили

чутки серед духовенства, що суд Синоду відбувався

із порушеннями предковічних правил, тому сан

митрополита з владики Арсенія фактично не знятий,

а все звелося до звичайнісінького перевдягання – Бог

забрав тоді розум у кривосердних суддів…

Тут у прокурорських паперах усе записано, марне

Мацієвич відмовками відбувається, він навіть не

знає, що як пішли доноси від п’янички ієродиякона

Лебедєва в губернську канцелярію, почалися допити,

то Антоній відрікся від нього, мало того, розповів на

слідстві, як Арсеній Святий Синод картав.
– Може, і про Синод не говорили, не лаяли?

– Ні, – крутнув головою Арсеній – йому так боліла

спина, бо мало не віз дров за день попорав. – Не картав

я Синоду, тільки говорив, що писав у Синод так, аби на

Страшний суд стати спокійно. А писане мною Синод

розтлумачив хибно, то ж буду я з ним на Страшному

суді позиватися.

Йому тяжко було стояти, біль поволечки дужчав,

зараз він почувався так, мов спиною ліг на голий черінь

шпарко напаленої печі.


Врешті Арсеній вийняв із кишені мідного п’ятака і

поклав його поверх прокурорських паперів.


– Милостиню? Мені?! – обличчя Наришкіна побіліло

і він щомоці хряснув по столу рукою, аж виляск

пішов по-під лунким склепінням старовинної монастирської

келії. – Я прокурор, а не жебрак!

Арсеній лиш сумно покивав головою. У видінні,

що напливало на нього, бачився йому Наришкін,

перед яким улесливо кланяється люд, бо став він

4444


великим начальником, управителем державних заводів,

бачилося, як самого Наришкіна вже допитують, бо

розтратив казенні великі гроші, і як його ув’язнюють

у фортецю, присудивши п’ять копійок у день на утримання

– більше не матиме і до смерті.

– Беріть, – тихо відказує митрополит – От побачите,

ще знадобиться.

Роздратований Наришкін тепер копав на Арсенія

ще наполегливіше, не минаючи допитами ані монахів,

ані світських монастирських слуг, замикав у келіях

на кілька днів без води та їжі «подумати і пригадати

». І таки накопав стільки, що імператриця негайно

передала справу генерал-прокурору В’яземському.
– Дізнайтеся, чи немає у Виборзі, Нарві або Ревелі

особливо надійного каземата для цього брехунця,

– веліла імператриця і аж потішилася слівцем, що набігло.

– Так і назвати його – Враль, і жодна душа на

білому світі не повинна знати інше його ім’я. Ніхто не

матиме права знати…

14
В

В

осени 1770 року над Москвою кружляли круки,



їх лиховісний крик під високими свинцевими

хмарами холодив кров і без того нажаханих москвичів.


Доки в Петербурзі дзвеніли оркестри гучних балів

з приводу більшої чи меншої перемоги в турецькій війні,

невидимий ворог, для якого не існує сторожі, проник

мало не в кожен московський дім – чума ввійшла в

місто раптово і такою ж невидомою косою клала люд,

як стиглу траву в косовицю.


Фортеця

Ревель


45

Лікарі та вчені слали спішні депеші в Петербург,

писали, що терміново вдіяти треба, аби епідемію бодай

спинити, та ті депеші осідали у канцеляріях, кочували з

однієї шухляди в іншу; хтось із ворожок порадив тільки

палити багаття, аби чим ядучішим димом відганяти

біду – й ті чорні дими хилиткими стовпами здіймалися

над Москвою, наче загадковий примарний ліс.


Епідемія почалася в Генеральному сухопутному

госпіталі серед повернутих із турецької кампанії, тоді

перекинулася на Суконний двір. Владі не вдалося робітників

із Суконного двору відправити в карантин,

перестраханий люд розбігся, розносячи містом чуму.
Хлопчак із сім’ї Страхових щоранку носив записку

із числом вмерлих, то ж, ледве забачивши малиновий

піджачок із голубим комірцем малолітнього кур’єра,

відкривав люд вікна і з тривогою гукав:


– Скільки, дитино?

– Шістсот!

– Скільки, скільки?

– Шістсот! – знову гукав хлопчак і жителі втішено

хрестилися:

– Слава Богу, слава Богу…

Вдячне знамення клав люд на себе того, що вчора

той самий хлопчак у малиновому піджачку відказував:

«Вісімсот!»
Трупи людські, що обсіли чорні та зеленкуваті

тлусті мухи, не встигали навіть прибирати, то ж круки

геть обзвичаїлись і перестали боятись людей. Оберполіцмейстер

наказав випустити злочинців-колодників

із тюрем та створити з них поховальні команди
– ті колодники по сумісництву з новою роботою ще

й грабували і без того прибитий бідою люд. Мортуси

з тих похоронних бригад, у масках і просмолених балахонах,

крюками, немов колоди, тягали людські тіла,

кидали їх на підводи і вивозили за місто чи звалювали

тут же у ями, вривалися в домівки і тягнули живих

у карантин – москвичі приховували страждених тих

хворих, аби навіть здоровим у той карантин не втрапити,

бо вихід звідти здебільшого був лише в могилу.

Генерал-губернатор граф Салтиков втік з Москви в

село Марфино, як із пожежі за ним тікали офіцери,

дворяни, чиновники. За одинадцять місяців після

початку епідемії імператриця Катерина відрядила в

4646


Москву головнокомандувачем із найширшими повноваженнями

князя Григорія Орлова – генерал-аншефа і

свого фаворита.
У страха очі великі. І так само велику прудкість

мали чутки, що ширилися при людському горі.


– Нас порятує ікона Боголюбської Богоматері!

– рознеслася чутка в розпал біди. – Та ікона, що біля

Варварських воріт.

Вал люду покотився туди, штовхаючись, лаючись,

затаївши надію на останній рятунок. Люди прикладалися

до ікони, давали щедрі пожертви, ревно читали

молитви на молебнях, що служили безмісні священики,

які об’явилися враз і не мали на те права без благословення

архієрейського.
Нова біда спалахнула і запломеніла, як вогонь у

жнивний день. Хтось розпорядився ту ікону, аби непереносилася чума, забрати в церкву Кира та Іоана, а

священиків доправити до духовного начальства. Обурений

люд священиків відбивав силою, а сундук із пожертвами

спробували забрати солдати.
Біля Спаських воріт тривожно вдарили дзвони і

той подзвін поплив над настраханими московськими

вулицями.
– Богородицю грабують! – вигук цей підняв на ноги

тисячі людей, – хто хапав дубового кілка, хто просто

каменюку, що втрапила на очі.

Повстанці у пошуках винуватих увірвалися в Чудів

монастир, розгромили винні погреби купця Птіцина,

кинулися розправлятися з ненависним генералом

Єропкіним.
Величезний натовп стікався до Кремля, наміри

бунтівників не викликали сумніву.


– Підкотити гармати до Спаських, Боровицьких таНікольських воріт! – пролунала команда.

Білий прапор, з яким ішли офіцери до повстанців,

був потоптаний і порваний, а парламентери самі ледве

врятувалися.


– Картеччю вогонь! – пролунав наказ.

Ревнули мало не в один голос гармати, ядра з лихим



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка