Таємниця святого арсенія



Сторінка3/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

говорив він гіркі слова високим душпастирям,

йому так хотілося заступити їх від біди, застерегти

і попередити. Бо він справді бачив, мов на яву, як

несли Гедеона у Псков прудкі вельми коні, аж гриви

розвівалися на вітру, раптом щомоці візниця спиняє

їх і ті коні мало не дибки стають, а обм’яклий враз

Гедеон хапається за серце. І бачив Арсеній, як у велелюдді

якомусь Амвросія оточили роз’ятрені чоловіки

і жінки, в злобі шарпають знесиленого Амвросія, і ніж

хижо зблиснув над ним… Наче крізь шибку вікна бачився

Арсенію вогонь, язики полум’я лижуть каміння,

і обличчя так схоже на Мисаїла, у тому вогні.


Ні, він нічого не вигадав, він сказав лиш, що виділося,

і від себе бодай крихту тут не додав.


Він просто хотів заступити собою дорогу, як заступають,

розкинувши руки, безпечній дитині, що біжить

і не бачить прірви поперед себе, він благав і просив
– та марно усе.

Але Арсеній не мав чим заступити їх, окрім слова.

Митрополит розумів, що значитимуть для нього

сказані ним гіркі слова на суді. І все ж він не шкодував

і не дорікав собі, бо нещирість і лукавство (відмовчування

теж часто густо є лиш благенькою одежиною

цього) істинно народжені від лукавого. І цю благеньку

одежину Арсеній не здатен був приміряти до себе,

навіть коли нависала над ним грозовою, синюватонабряклою

хмарою смертельна небезпека.


Присягаючи 1740 року малолітньому імператорові

Івану Антоновичу, він навідріз відмовився присягати

його матері-регентші. На грізні вимоги пояснити причину

лиш відказав відверто словами молитви:


– Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів…

Матір-регентша була протестанткою.

Плаха чекала б його тоді, якби не стався переворот.

Трапилося Арсенію, учасникові другої Камчатської

експедиції Берінга, мати сутичку зі своїм капітаном,

затятим і впертим, що не визнавав найменшого


Імператор Іван

Антонович і

правительниця

Анна Леопольдівна

25

непослуху. Того дня вони мали вийти у плавання іще



досвітком, безхмарне небо благоволило, але якась неясна

тривога підсмоктувала Арсенія у грудях, щось

невидиме стримувало його.
– Не слід зараз іти на воду, – сказав Мацієвич.

Кремезний капітан глипнув на священика так, як

на дрібну комашку, що невідь звідки взялася і тільки

дратує.
– Тут хто капітан? – перепитав тоном, за яким у

експедиції звично чекали вибуху нестримного гніву.

– Ви не вийдете в плавання, принаймні до полудня,

– став упоперек трапа отець Арсеній.

У тиші, зловісній і затягнутій, лиш чулося легке

хлюпання хвилі в прибережне каміння.
– Заважатимеш з полудня – застрелю, – збурячковіло

і без того засмагле капітанове обличчя.

Тим часом за годину на цілковито безхмарному

небі де не взялася невеличка хмарина, на очах вона

більшала, надувалася, суворішала, ось уже й півнеба

затягнулося, вже й неба не видно, поривчастий вітер

перероджувався у бурю, яка з висвистом і болісним

стогоном ставала володаркою всеосяжною, розбурхане

і озлоблене небо мов би впало на землю і ревло

диковинним, нечуваним досі звіром, а прибережне каміння

гуркотіло як переджнивний грім – видавалося,

у цьому жахливому вирі хіба найменша травина могла

сподіватися на порятунок.

Вітус Берінг


Камчатка.

Місця Берінгових

експедицій

2626


Вид

на Тобольський

кремль
У полудень буря, яка зародилася так раптово, так і

раптово сперш присмиріла, пригасла і зовсім нарешті

вмерла.
Корабель справді рушив пополудні і більше у священика

експедиції не траплялося сутичок із капітаном.


Вже будучи митрополитом Тобольським, зіткнувся

Арсеній з тими, хто зі владних верховіть спогорда дивився

на душпастирську справу та пружився, аби духовні

особи догідливо кивали на кожен порух чиновницького

мізинця. В останній день лютого 1742 року,

коли прочитали указ нового митрополита, у людувладного сибірського очі стали круглі, мов блюдця.

Такого ще не було, як розпорядився Арсеній: «чтобы

священно-, церковнослужители отнюдь не смели обращаться

в светские суды помимо своего епископа,

под опасением низвержения по 11 правилу Антиохийского

собора».
Вистояло християнство, думалося митрополитові,

коли апостолів катували, розпинали, коли мучеників

віри кидали у клітку з левами, що ревли від голоду і

спрагло облизувалися, чекаючи жертву, тож і зараз

має вистояти і зберегти непідлеглість земній грішній

владі. У відповідь на скарги сановників у червні того

ж року свої митрополичі слова підтверджує новим

циркуляром, аби уберегти душпастирів: митрополит

«повелел, чтобы никто из духовных лиц без позволения

своей духовной команды никаких от светской

команды присылаемых указов не слушали, и ежели

кто от светских командиров без сношения с духовной

командою дерзнет кого из духовних лиц насильно к

27

суду своему привлекать, или в свидетельстве каком



спрашивать, и указы какие без сношения с духовной

командою духовным лицам от себя посылать, то таковым

присылать обстоятельные письменные протесты

вскорости…»


Змінювалися ієрархи на тобольській кафедрі, ще

весен з двадцять приходило на промерзлу сибірську

землю, а указ митрополита Арсенія був невидимою

обороною тутешнього духовенства.


…Гриміли оркестри, зблискувало сонце на трубах

музик, на орденах і оздобах придворної свити,

що зібралася зі всієї імперії, падали квіти під ноги

імператриці – святкували коронацію Єлизавети, нової

владичиці.
Нова імператриця вже підписала указ про призначення

Арсенія Мацієвича митрополитом Ростовським,

настала його черга присягати сьогоднішній господині

трону.
– Я не можу, ваша імператорська величносте, – похилив

голову митрополит.

– Я підписала указ, а ви не хочете мені присягати?

– зморшки на чолі імператриці, що з’явилися враз, зіпсували

враження від старань цілого виводка перукарів.

– Я не можу за цим текстом давати присягу, – стиха,

але твердо повів митрополит. – Не має бути імператорська

величність, як сказано там, «крайний судия», бо це

належить тільки Господові нашому Ісусові Христові.

Імператриці так не хотілося, щоб бодай хмарина

яка затьмарила таке велелюдне свято, торжество

Тобольський кремль.

Східна панорама

(зліва-направо):

східна квадратна

вежа;

монашеський



корпус;

кругла Орловська

вежа

2828


всього її життя, тож зусиллям волі розігнала набіглі

зморшки.


– Бути по-вашому, – навіть всміхнутися спромоглася.

– Їдьте в свою єпархію, тільки проект присяги

самі підготуйте на майбутнє.

А небавом на стіл їй поклали підготовлений Мацієвичем

документ: «Исповедаю же с клятвою Крайнего

Судию и законоположителя духовного сего церковного

правительства быти – самого Господа Бога и Спаса нашего

Иисуса Христа, полномощного Главу Церкви и Великого

Архиерея и Царя, надо всеми владычествующего

и всем имущего посудити – живым и мертвым»…


Мине багато часу і митрополитові Ростовському

знову доведеться протестувати, цього разу проти

пограбування церков і монастирів, бо вже й указ

імператриці Єлизаветі про секуляризацію церковних

земель на підпис поклали.
«Хани татарські навіть на це не зважувалися», – застерігатиме

владика Арсеній.


– Ні, – скаже імператриця, відкладаючи перо.

– Я не підпишу, а після мене – як хочете.

…У короткій перерві суду, в роздумах непростих

митрополит Арсеній так і не зміг дорікнути собі, що

не остерігся. Він просто християнин, і якщо не буде

захищати непідлеглість Церкви світським чинам і державі,

то марна віра його. Церква – Христова, а не цього

випадкового люду, що поштиво іменує себе сенаторами,

таємними радниками чи імператрицями. Так його

вчив батько Іван Мацієвич, що чесно служив Богові й

людям на такій звідси неблизькій Волині, неблизькій

Україні, так його вчили у Львівській духовній академії,

у незабутній Києво-Могилянці, так він сам як проповідник

говорив у Новгород-Сіверську, у Спаському

монастирі на Чернігівщині, в інших містах і селах,

тобто скрізь, куди закидала його доля. Бо як Церква

попаде під п’яту якомусь чиновникові, якійсь державі,

то зло велике над світом постане: держави, тим паче

Росія, воюють і змушують залежних душпастирів благословляти

убивство, а то ж зрада Христа, держава завше

чинить якісь неподобства (зрідка кається заднім

числом, та тільки завжди запізно) і робить душпастиря

співучасником усіх лиходійств і підлот. А коли на

троні така особа, що вбила власного чоловіка, приблу

29

да невідь з яких країв, що на трон отой не має і крихти



права – вона програє у карти церковні маєтності, що

жертовно складали наші отці, вона ж просто роздасть

коханцям, несть числа яким…
Ні, думав митрополит, він до останнього має стояти.
9

І

І



мператриця Катерина незлюбила Арсенія Маці

євича ще задовго до зустрічі з ним – скільки вовка

не годуй, а він однаково відомо куди дивитиметься,

– жалілася вона перед судом Орлову. – Малороса

скільки не годуй, а він все у свій степ поглядає. Один

Калнишевський чого вартий…


Після її коронації, після урочистого богослужіння,

коли хори церковні возносили її ім’я, видавалося, до

погідних вересневих небес, імператриця давала аудієнцію

найсановнішим персонам імперії.


Ті персони, удостоєні такої честі, мали відчути всю

велич події, істинну велич нової імператриці, її прагнень

та задумів. На таке наводила навіть небачена досі

пишнота урочистостей – для в’їзду імператриці вибудували

швиденько кілька тріумфальних воріт. Навіть

уночі, при багаттях, цюкали сокирами будівничі на

Тверській, в Земляному городі, в Білому, в Китай-городі,

розцяцьковували будинки гілочками з ялини та

килимами, дзвіниця Івана Великого сяяла ілюмінаціями,

а на Красній площі виставили столи з питвом і

наїдками. На тріумфальних арках красувалося: «Закон

керує, меч захищає».


Імператриця милостиво удостоювала аудієнції сановників.

З кошовим отаманом Петром Калнишевським,

що прибув від України, вона перекинулася лише

кількома словами, натомість розлога бесіда кошового

відбулася у спадкоємця престолу сина Павла.
– Чолом б’ю на захист землі своєї, – говорив повагом

сімдесятирічний отаман, сивий увесь, але літам

непіддатний, якась особлива міць чулася в ньому, обвітреному

всіма степовими вітрами, ніби й не було за

спиною стількох походів і пережитку. – Землю нашу

відбирають серби, волохи, греки, та інший невідь звідки

прийшлий люд. На Прогної поміщики ваші захопили

соляні озера…

Єдине прижиттєве

зображення

Петра

Калнишевського.



Фрагмент ікони

«Покрова Богородиці»

із Січової

Покровської церкви

3030

Вид на КиєвоМогилянську



академію
Імператриця не забула розпитати сина про ту розмову.
– Знову кошовий, як його попередники, просив жалування,

пороху та ще чимось набридав? – в голубуватих

очах імператриці змайнула лукавою іскринкою

посмішка – вона ще довго ходила після коронації, мов

земля під нею була такою пружною, що прогиналася.
– Ні, – крутнув головою син. – Казав, що новими набігами

грозить кримський хан, що російські поміщики

відбирають силоміць промисли соляні, земель немало

вшир і вздовж, з лісами і рибними ловлями займають.

А ще клопотався, аби мито несправедливе знято було

на вивезення худоби, звіра і хутра, та ввезення краму…

Про березневі статті Хмельницького нагадав…

– Не бути йому кошовим, – жовтими вогниками

спалахнули очі імператриці і земля під ногами стверділа.

– Ми самі скажемо йому, коли він буде потрібен

нам, і так само, коли відпаде потреба.

В думці вона вже розміряла, кому мають належати

ці благодатні землі, кого пам’ятати має за доріжку до

трону; не Калнишевському мізкувати за неї, ким заселяти

тамтешні краї. І так само невипадково пов’язала

у гадці Арсенія Мацієвича з кошовим. Роки зо три перед

смертю Єлизавети вони зустрілися випадком, коли

Калнишевський, військовий писар Артем Кумпан і

колишній отаман Павло Кирилович приїхали в черговий

раз із депутацією клопотати. Міцні мури Петропавлівської

фортеці, надійно бережуть вони у Таємній

31

Канцелярії кожне, навіть дріб’язкове донесення, в тім



числі про розмову Мацієвича із Калнишевським.
– Хоч у вас, Петре, і чуб побілів, але справний ще

запорожець, – із усміхом оглядав Калнишевського Арсеній,

– і одяг вам цей до лиця, видно зразу, що з краю

козацького.

– Був край козацьким, а тепер невідь-чий, – спохмурнів

Калнишевський. – Напливає звідусіль на землі

наші люд чужий, серби, болгари, волохи, вірмени,

греки, росіяни-старообрядці, що в Речі Польській служили.

Оберемками їхні поселення виникають, кажуть

при дворі, що кордон вони з півдня вартуватимуть –

тільки вартівник із цього прийшлого люду, як з клоччя

батіг… Може, хоч вам, владико, на душі спокійніше,

бо душпастир живе за Божим законом.

– Якби ж то, – не зміг приховати в голосі гіркоти

Арсеній. – Кесарю ниньки замало кесаревого…

Іменний указ імператриці вимагає, щоб архірейські

та монастирські маєтності управлялися надалі не монастирськими

служками, а відставними офіцерами.

Шастають вони монастирськимим подворищами, коні,

реманент і інше добро арештовують, у казну, мовляв,

тільки казна їх до суду Божого не бачитиме… Під сокиру

лягають монастирські ліси.

– Чого ж мовчите, владико, чого ж інші високі духовні

особи боронитися не хочуть?

Калнишевський сказав і осікся, пошкодувавши за

тим, що вихопилося мимохіть. А він то сам хіба подав

якийсь голос, коли з Петербурга наказали ввести

в школах російську мову і вже небавом на Лівобережжі

закрилося вісімсот українських шкіл? Чи як історію

його краю з Глухова викрадали, всі дипломатичні

й інші державні документи вивозили в московський

архів Головного штабу?


– Петре, не думайте цього, – крутнув головою Арсеній

так, мов думки свої Калнишевський вимовив уголос.

– Написано ж бо: є час розкидати каміння, є час

збирати його. А судить Всевишній, то позбирається…

Арсеній щиро радий був зустрічі з земляком, в

душі якось потепліло, мов на хвилину зміг перенестися

в рідний край. У золотоверхий Київ, де альма-

матер, академія Петра Могили, Свята Софія,

де витає ще дух Ярослава Мудрого і де під дзвони
Імператриця

Єлизавета

3232

Софія


Київська

соборні преосвященний Варлаам, архієпископ Київський,

далекого 1723 року висвячував його в ієромонахи.

Не раз спадало на думку вернутися на Україну,

навіть подавав прошеніє про це. Коли в монастирях

стало більше солдат, ніж монахів, писав гнівного листа.

Колегія Економії, твердив митрополит, чомусь хоче

перетворити в рабу Святу Церкву та її служителів.

Колегія поскаржилася Сенату, владику викликають у

Московську синодальну контору, де йому оголошують

догану.
Обурений митрополит, посилаючись на хворобу,

просить звільнити його від керівництва Ростовською

єпархією. Відпустіть мене, пише владика Арсеній, у

Новгород-Сіверський, у Спаський монастир на Чернігівщині…

На радощах Синод готує доповідь імператриці

Єлизаветі і тішиться Арсенієвою відставкою. Та марне:

Єлизавета доповіді не затвердила.
Зустріч із Калнишевським, вісточки з рідного краю

тихим теплом гріли груди владики. Але ця зустріч була

останньою – не судилося більше…
10

А

А



що робити з Арсенієм Мацієвичем їй, імпе

ратриці? На плаху його чи помилувати? Колесувати

чи, як Єлизавета, стиснувши зуби, відправити

назад у свою єпархію?


Колесування Катерина Друга бачила. До страти

злочинця везуть на спеціальній колісниці, по двоє зі


33

свічками в руках стрільців, чим ближче до місця страти,



тим густішає натовп жадібних до видовищ зівак; і

ось уже й високий поміст, на якому ганебний стовп з

ланцюгами, шибениця, диба, плаха, загострені кілки, на

які будуть настромлені відрубані голови, вже кат дістає

батоги, клейма, щипці для виривання ніздрів, бряжчить

кліщами та ножами, щоб відрізувати носа, вуха і язика;

кат робить усе те без поспіху і з видимою насолодою,

бо він тут найголовніший і в нього вп’ялися сотні очей.

А як значилося в указі колесування, то винуватця в’язали

до кілець, з розмаху били в сустави – в приговорах

завше вказувалося ламати ребра, руки чи ноги, і хрястіли

кості, немов сухі гілляки, під стогін і зойкіт винних

упереміш із вищанням захоплення та потіхи юрби.
Арсеній Мацієвич, думалося імператриці, без сумніву

заслуговував страти. З іншого боку, Катерина

Друга, завше обачна, остерігалася можливих хвилювань

у народі, побоювалася з цього брехуна, непоштивого

душпастиря створити мученика за віру. Таємна

експедиція марно хліб казенний не їла, імператриці

встигли доповісти не лише про вербові котики, що кидали

митрополитові під ноги, коли вели арештанта на

суд, ширилися чутки серед люду, що якомусь монахові

Феофілактові снився пророчий сон. Начебто він звертався

з молитвою до святого Димитрія, на що святий

відповів:


– Чого ти до мене звертаєшся, смиренний Феофілакте?

Серед вас є достойник не меншої святості, це

митрополит Ростовський Арсеній…

І одні, й інші думки імператриця клала на невидимі

терези, хиталися шальки їх, та ніяк не могли спинитися.

А права на помилку вона зараз не мала.


Її, німкеню, людину колись іншого віросповідання,

що не мала і краплини російської крові, вихори долі

підняли і довго носили, аж поки не шпурнули просто

на імператорський трон. У неї буде можливість і час

сказати думку про російську державу і цей народ, про

російську правлячу еліту, думку, яка прохопиться ненароком

у листі баронові Фрідріху Грімму: «Половина

тех, кто ещё в живых, или дураки, или сумашедшие:

попробуйте, коли можете, пожить с такими людьми».
І вона, освічена та енергійна, має вивести цей безтолковий

народ до чогось ліпшого, про що листується

3434

з Вольтером і Дідро. Загатою на цьому шляху ніщо не



повинно стати і будь-який спротив має бути зметений.
Чоловік, скинутий імператор, із яким під вінець

ішла, уже не завада – йому не встати з-під могильної

плити Олександро-Невської лаври. Ще один законний

імператор Іван Антонович за надійними мурами

Шліссельбурзької фортеці: він роками не бачитиме

навіть людського обличчя, а коли заходять у камеру,

то велено йому ховатися за ширму. А якщо й спробує

навіть хто бранця звільнити, то надійній сторожі наказано

негайно його убити.
На шляху до величної своєї мети – вивести до добра

цих напівпридурків-напівбезумців – лишалася

остання хіба перепона: непідлеглість Церкви і такі, як

Арсеній, душпастирі, що просторікують ніби вона незаконна,

не по природі імператриця. Та її розум і це подолає..

Вона завоює для росіян нові життєві простори,

паскудним жидам дозволить жити хіба у межі осілості
– а за межею зоставити можна тільки купців першої

гільдії, високоосвічених євреїв, колишніх рекрутів, зареєстрованих

проституток та жидів охрещених.

Щоправда, є ще одна перепона, про яку здогадуються

одиниці в усій імперії – Михайло Ломоносов.

Але ж цю перепону вдалося їй передбачливо зняти ще

до власного вступу на трон.
…Імператор Петро Перший помирав тяжко. Він і

сам не знав причини своєї недуги – чи то простуда так

взялася за нього, чи то отрута яка, чи погано лікований

паршивим лікарем задавнений сифіліс – тільки на

груди поклав йому хтось жорновного каменя і тепер

кожен подих вартував неймовірних зусиль. Але як зачув

імператор, що настає його останній час, то звірився

Феофанові Прокоповичу.


– Маю я гріх ще один, владико, – Петро радше хрипів,

аніж говорив, той хрип виривався з грудей із зупинкою,

по частинах. – Є в мене син, про якого ніхто

не знає, Михайлом його зовуть, Ломоносовим.

То з хрипом, то пошепки, але оповів таки якось імператор

про давній той гріх.


Як почалося в Росії гоніння на старообрядників,

то перебралося немало їх хто у Сибір, хто на північ,

та взялися, притому вельми успішно, за господарку
– чого варті лишень судноверфі братів Баженових.

Михайло


Ломоносов

35

Імператор же три четвертих бюджету тратив на війни,



і все частіше позирав, примруживши око, на ті багатства.

До Петрової прикрості ще й син Олексій вельми

противився батьківським нововведенням, дружина

ж народжувала дочку за дочкою. І коли імператор у

черговий раз навідався у північні краї, старообрядці

задумали хитру затію. Вони не просто мали на оці допомогти

Петрові зі спадкоємцем, а й нажити короновану

особу зі свого середовища – підсунули йому біляву

красуню, з лиця якої хоч воду пий, Олену. Десь із

тиждень забавлявся з нею цар в Усть-Тосно, тішився

молодою вродою, женучи з порога вістунів з їх державними

клопотами. Коли ж стало відомо, що Олена

таки завагітніла, старообрядці поспіхом віддали її

заміж за племінника довіреного Петрові Двінського

земського старости Луки Ломоносова – Василя Дорофєєва.

Наступний імператорський указ не забарився.

«Сыну моему, – велено було передати на словах, – и

нареченному отцу Василию носить фамилию Ломоносов,

и жить в этой семье под надзором Луки Ломоносова,

помнить о сохранении тайны. Одарение мной не

забудется».
…Імператорові Петру все гіршало, він то з хрипом

силкувався вичавити з себе слово, то впадав у марення

і тоді простиралися перед ним снігові сліпучі простори

Холмогорщини, він знову, як півтора десятка літ

тому, мчить стрімкими саньми, аж віхолу вітер знімає

за ними і зблискує у навскісних променях сонця той

дрібнюсінький сніжний пил. А коли знову прийшов до



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка