Таємниця святого арсенія



Сторінка2/14
Дата конвертації10.03.2019
Розмір1.98 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ростовський митрополит виступав від усього вищого

єпископату, доходили навіть чутки, що при подальших

поборах та конфіскації маєтності церков справа

може дійти до заборони взагалі відправляти Службу

Божу в усій державі.


Імператриця запросила якось Степана Івановича

Шешковського і навпростець, без хитрощів і викрутасів,

дивлячись незмигно йому у вічі, спитала:
– Ви знаєте в Таємній експедиції навіть більше,

аніж генерал-прокурор Глєбов… Як би ви порадили

вчинити з тим духовенством, що не стало надійною

підпорою трону?

– А воно все одним миром мазане, – витримав погляд

Шешковський і добродушна посмішка роз’їхалася

на його продовгуватому обличчі. – А ви когось одного

висмикніть і показову науку задайте…

– Ви радите мені влаштувати бунт ієрархів? – одна

брова імператриці повільно поповзла вгору, інша ж

залишилася на місці, мов примерзла.

– Ні, ваша імператорська величносте, – покрутив

головою Шешковський, наче зручніше припасовував її

на куцому тілі, а тоді опустив очі на набалдашник своєї

знаменитої палиці. – Ні, висмикнути можна одного,

а інші високі душпастирі мають самі осудити його.

– А як не осудять? – брова імператриці так само повільно

опустилася, тільки вуста затислись.

– Осудять, ще й як, – Степан Іванович продовжував

пильно розглядати вигадливо різьблений і

1414

оздоблений набалдашник своєї замашної палиці, ніби



саме вона була головною темою їхньої балачки. – Доказів,

що спонукатимуть, досить.


Шешковський добре знав, про що говорив імператри

ці. Найлегше, на його думку, було з митрополитом

Димитрієм – йому особисто, а не храмам, Катерина

ІІ дарувала тисячу душ кріпосних одразу ж

після свого сходження на престол. Степан Іванович

вдумливо і без поспіху перечитував приватні листи і

Амвросія, і Тимофія, які самі вголос боялися перечити

владним намірам, але до цього немов підштовхували

митрополита Ростовського, іменуючи його в листах

«великодушным», «бодрым», «искренним и крайним

благодетелем» – списки з тих листів надійно зберігаються

в Таємній експедиції, у Петропавлівській фортеці.

Шешковський знав також, що марним буде заступництво

і світського сановитого люду. Бестужев-Рюмін

спробував було написати імператриці стриманого, делікатного

листа, але отримав – і слава Богу! – від її імператорської

величності цілковитого відкоша: «Я чаю

ни при каком государе столько заступления не было

за оскорбителя Величества, как ныне за арестованного

всем Синодом Митр. Ростовского. И не знаю, какую я

бы причину подала сомневаться о моим милосердии и

человеколюбии. Прежде сего и без всякой церемонии

и формы, не по столь еще важным делам, преосвященным

головы секали».


5

…С


…С

уд тим часом, хоч і повільно, день за

днем просувався вперед, прикрі слова

звинувачень відлунювали від старовинних стін, знімалися

аж до склепіння і важкими каменюками падали

на старечу Арсенієву голову.


– Це ти, митрополите, насмілився писати непоштивого

листа в Санкт-Петербург, якого вручено Височеству

на зібранні генералітету ієромонахом Лукою і

прочитано із зупинками секретарем… Той лист великий

гнів государів спричинив, а оний схимник зі страху

розум утратив, був посланий у Невський монастир,

де шість тижнів тримали під караулом, і досі у келії

Олексій


Бестужев-Рюмін

15

замкнутий він під наглядом. То ти, митрополите, винуватець…



– Чому постав ти, митрополите, супроти волі імператриці,

яка кличе нас триматися правил розуму,

позбутися мирської господарської суєти і на державному

жалуванні служити лише Богові? Для чого тобі

табун в шестисот коней і десятки тисяч десятин землі,

якщо без клопоту нас казна прогодує?

– Чи не ти, митрополите, нападав на архієреїв запослух імператорському трону, чи не за те обзивав їх

«как псы немые, не лая, смотрят?»

Після чергового засідання суду, вже на паперті,

Шешковський, за звичкою лукаво примруживши око,

докинув до Глєбова:
– І що ж на мислі в генерал-прокурора?

– Таємна експедиція наша, Степане Івановичу, заним вигляділа уже всі очі, – Глєбов ступав кам’яними

східцями повільно і обачно, мов не був певен у їх

міцності. – Ще тільки побачить дибу, гляне, як заплічних

справ майстри пробують батоги і вірьовки на міцність,

розпалюють жаровню і брязкають катувальними

інструментами… Враз зізнається в усьому, згадає

навіть, що він двоюрідний брат Папи Римського і кум

турецького султана.

– Гадаю, він таки має стати моїм, – посміхнувся, як

завжди приязно і весело, Шешковський.

…Суд добігав кінця і вже був призначений день

зняття сану з митрополита. Хоч про це ніде не повідомлялося,

у Кремль, до Синодського двору, люд повалив

нестримним потоком, таким тугим і непослушним, що

й подвійний загін солдатів не зміг стати загатою.

Будинок

Синоду


у Петербурзі

1616


– Ведуть, ведуть! – загомоніла досі мовчазна людність,

забачивши Арсенія у щільному оточенні мундирів.

Він ішов у повному митрополичому облаченні,

сповільна ступав камінням, яке й через підошви видавалося

гарячим, а дорогу йому пробивали прикладами

похмурі солдати.


В архієрейській мантії з джерелами, в омофорі й білому

клобуку, з панагіями на грудях і з архієрейським

посохом у руці він ішов не приреченим невільником,

а з достоїнством митрополичим, готовим на випробовування…

Затягнуте хмарами небо на мить розступилося

і від сонця раптово сяйнуло митрополиче облачення,

пускаючи жовті відблиски на лиця мовчазного

й нажаханого люду; хтось кинув йому під ноги кілька

вербових гілочок, що вже розпускалися, – митрополит

навіть на хвилю було стишив хід, аби зором зустрітися

зі сміливцем, та його штовхнули в спину, а солдат

справа прикладом враз огрів крайнього з натовпу, не

дошукуючись винуватців, огрів просто так, для порядку

і остраху.


На суді до Арсенія першим ступив Димитрій і

простяг нув до клобука руки, що дрібно тремтіли.


– Яка печаль, Димитрію, – відсторонився Арсеній

і з молитвою подумки сам почав знімати клобука.

– Твій прислужницький і лукавий язик веде тебе

навпростець до біди – той лукавий язик тебе самого

задушить і від нього помреш.

Архієпископ Амвросій підступив, опустивши очі

долу, аби омофора зняти.
– Куди ти направився, Амвросію? – перепитав з

гіркотою митрополит, сам знімаючи омофора. – Ти ж

їв зі мною з одного столу, хліб з одного ножа, тож і будеш

ножем, як віл, заколений.

Гавриїл Петербурзький мав забрати посоха, але

Арсеній сам взяв його від посошника Златоустова і

передав Гавриїлу.
– Забув ти, напевне, яким має бути архієрей Божий.

– Митрополит дивився поверх його голови, мов десь

там у просторі, була виписана доля архієпископська і

лиш треба уважно, без поспіху вичитати її. – За твою

Іродіаду твій суперник задушить тебе, бо, танцюючи з

нею, ти криводушно осудив мене.

Гедеону належало зняти мантію.

17

– Шкода літ твоїх молодих, – тільки й зітхнув Арсеній.



– Не побачиш ти більше престола свого.

Мисаїлу судилося останнє – знімати з митрополита

його рясу.
– Швидко спік ти гіркий хліб свій, приготований

для мене, – втомлено, упівголоса проказав Арсеній.

– Але хіба ти не бачиш, що сам, немов би хліб, спечешся

в печі?


Цвинтарна тиша запала ураз, і довго її порушити

ніхто не мав сили, аж доки тихий схлип не почувся


– всі, не змовляючись, повернули голови в той бік. То

схлипнув Тимофій Московський, витримка таки зрадила

його, і по старечому, густо порепаному зморшками

лиці, як на висхлій жорстокою спекою полуденній

землі, нездатній вже навіть вбирати вологу, бігли

сльози.


– Та він же несповна розуму! – нахилився Орлов

до Глєбова і Шешковського, той шепіт тривожно шелестів,

як листя у пізньоосінньому передзимному лісі.

– Його терміново у божевільню, в крайньому разі

замкнути, як того ієромонаха Луку, і не пускати з-під

караулу.

Арсеній не міг чути того перешіптування, надто

далеко сиділа сановита свита, але він почув якимось

іншим голосом і той самий, рвучкий і запальний

митрополит, різко повернувся до Орлова.


– А тобі, графе, ще випаде долею коронувати того,

чия кров на твоїх руках. І не я божевільний, а брат твій

за скоєне зло життя своє завершить у божевільні.

– Що він собі дозволяє! – пополотніла імператриця

Катерина, не стрималася вперше, пополотніла, радше

побіліла від гніву, вона стиснула так кулаки, що нігті

впилися в долоні. – Ще й мовиться це біля храму!

Арсеній повернувся тепер до неї і довгим, докірливим

і сумним поглядом подивився на ту, яка одним

порухом мізинчика вирішувала долі тисяч і тисяч

люду, у чиїй владі настала змога знехотя, граючись,

перекроювати країни та майбуття народів, перед якою

тремтіли більше, аніж найзапекліший грішник тремтів,

каючись, перед іконою.


– А ваша величність ще побачиться з убієнним

чоловіком… Та не матиме християнської кончини,

– тільки й покивав головою митрополит. – І смертний

1818


час свій без сповіді зустріне в нужнику… Чоловіка

твого задушили коханці, вони й сина задушать. Храм

же самі ви споганили, і він упаде…
Вдруге настала цвинтарна тиша, жоден не міг із

жаху навіть поворухнутися, видавалося, на цьому суді

то не люди присутні, а просто воскові фігури, лише

тіні від численних свіч мерехтіли на задерев’янілих,

мов би довічно незрушних обличчях.
Першою стямилася бліда, мов від місячного сяйва,

імператриця; затуливши руками вуха, скрикнула

хрипким, невпізнанним для самої себе голосом:
– Закляпити йому рота!

Привид шибениці майнув, як зблиск зловісного

вогника, майнув і замерехтів у зіницях кожного.
6

Г

Г



рафові Орлову вартувало немислимих зу

силь стримати себе, коли митрополит пророкував

коронування вбитого імператора. Граф

так затис зуби, що скрипнули вони, мов полоззя

саней об перемерзлий сніг: уперше при людях

йому нагадали про смерть імператора Петра ІІІ

та ще й звели вину особисто на нього. Як сміє цей

нікчемний митрополит, а насправді вже звичайнісінький

монах-розстрига, з якого від старості

січка сиплеться, як сміє йому таке говорити, йому,

чиє ім’я та й ім’я його брата на незміримих просторах

імперії важить мало не стільки, скільки ім’я

самої імператриці? І що цей монах може тямити у

справж ніх, величних інтересах Росії… Такій державі

не потрібен був імператор-дурник, п’яничка

з десяти літ, що й тільки умів у солдатики гратися.

Орлов твердо вірив, що імператриця Катерина ІІ

здатна ще приростити міць російської землі, межі

її розширити за кошт охлялих безтолкових окраїн,

що не здатні самі собі раду дати. Він був також

переконаний, що таємниця тої трапези навічно

піде в небуття разом із цим поколінням, а якщо й

випливе ненароком, то розумні оцінять його винахідливість,

його сподвижництво заради російського

майбуття.
Граф

Олексій


Орлов-Чесменський

19

Все готувалося швидко, але продумано. Перша записка,



як документ у разі чого, і, звісно, аби не кинути

тінь на майбутню імператрицю, була короткою: «Матушка

милостивая Государыня, здравствовать Вам мы

все желаем… Урод наш очень занемог… Как-бы сего

дня или ночью не умер».
В дім, де утримували арештованого імператора Петра

ІІІ, Олексій Орлов та ще гурт іменитих гостей приїхали

з просвітленими та усміхненими обличчями.
– Ми привезли дуже гарну новину, – з порога повідомили

гості ув’язненому. – Вас незабаром звільнять.

З приводу очікуваної свободи запросили Петра ІІІ

на трапезу. Всі жартували, сміялися, тим часом камердинера

Брессана виштовхали за двері, а Орлов непомітно

для імператора в келих підлив приготовлену заздалегідь

довіреним лікарем отруту.
Після першого келиха налили вдруге, та немилосердний

раптовий біль навів Петра ІІІ на здогад.


– Мало того, що мені заважали вступити на шведський

трон і вкрали в мене російську корону, – проказав

імператор, ледве тамуючи судоми. – В мене ще

хочуть забрати в додачу життя.

Грати у піжмурки надалі вже не доводилося: на

імператора накинулися гуртом і почали душити

подушкою. Той відбивався відчайдушно, та силу

невблаганно забирала отрута. Кмітливий Барятинський

із серветок зробив петлю і накинув на

шию імператора. Петро Федорович намагався вирватися,

але марно – його міцно схопили за руки і

ноги, а сержант гвардії Енгельгард затягнув петлю

на шиї.
Тіло імператора смикнулося кілька разів, противлячись

смерті, і враз обм’якло і затихло навік.


– Коней! – гукнув Орлов, налив собі ще повний

келих і на сірому та бруднуватому аркуші паперу,

що підвернувся під руку, почав швидко писати: «Матушка

милосердная Государыня! Как мне изъяснить,

описать, что случилось. Не повериш верному своему

рабу, но как перед Богом скажу истину. Матушка,

готов итить на смерть. Но сам не знаю, как эта

беда случилась. Погибли мы, когда ты не помилуеш.

Матушка, его нет на свете. Но никто сего не думал,

и как нам задумать поднять руку на Государя – но,

Герб

графа Орлова



2020

Государыня, свершилась беда, мы были пьяны, и онтоже, он заспорил за столом с князь Федором, не сумели

мы разнять, а его уже не стало, сами не помним,

что делали, но все до единого виноваты – достойны

казни, помилуй меня хоть для брата; повинную тебепринёс и разыскивать нечего – прости или прикажи

скорее окончить, свет не мил, прогневали тебя и погубили

души навек!»
Того ж дня государиня Катерина, як писав сучасник

подій, секретар французького посланника Рюльєр,

сідала за стіл зі своїми наближеними «в отменной

веселости». Серед жвавої бесіди раптом вбігає

Орлов: розтріпаний, спітнілий і запилюжений, в розірваному

чомусь одязі. Государиня, забачивши його,

мовчки встала і пішла в кабінет, куди й направився

Орлов. Через кілька хвилин було покликано також

графа Паніна.
– Государ помер. Як сповістити про це народу? –

без передмов запитала Катерина.


– Треба перечекати ніч, – після роздуму відказав

граф, не вельми подивований, судячи з його незворушного

обличчя. – Лише вранці.

Всі повернулися на місця і обід тривав так само

жваво і весело.
А ранок столицю сколихнула сумна новина – його

Величність імператор Петро ІІІ помер, як повідомлялося,

від «геморроидальной колики».
Графа Орлова брала жовта і дратівлива злість на

Арсенія Мацієвича не тільки за те, що вголос виказав

таємницю недавньої зміни господарів престолу, тазлість, жовта і пекуча, аж висипка якась тілом усіялася,

брала найбільше за людську невдячність. Він з братом

голови свої міг накласти, якби по-іншому життя вивернулося

– в імператора Петра свої прихильники не

дрімали. Петро таки встиг зліквідувати таку потрібну

для трону Таємну Канцелярію (слава Богу, імператриця

відновила, хіба лиш ймення надавши нове – Таємна

експедиція), дозволив за кордон виїжджати вільно,

суд гласний обіцявся (та дзуськи, не встиг) завести…

Різне статися могло, і тобі б голова його та брата, відскочивши

від катової сокири, котилася б підстрибуючи

і бризкаючи ще не загуслою кров’ю, під зойки і

захоплене улюлюкання до ніг жадібних на видовище

зівак.
Імператор

Петро III

21

…У короткій перерві суду Орлов холодним, як водохрещенський



лід, голосом тільки й сказав імператриці:

– Він сам себе позбавив права життя.

– Там він Димитрію говорив про язика, – Глєбов

крутнув головою, послаблюючи комірця, бо став той

чомусь затісним. – Але якщо його власний язик здатен

буде бодай ворушитися, то ще й не таке набалакає…

Імператриця мовчала – життя навчило її бути вельми

обачною. Вона нарешті хотіла стямитися, набути

бодай якоїсь душевної рівноваги, бо серце ще бухало

в грудях від перенапруги і в скронях шуміло, мов затяжний

за вікном занудний дощ…
7

І

І



мператриця Катерина не образилася на митропо

лита за «коханців», хіба десь у душі сама до себе

спогорда всміхнулася – така насолода та блаженство

старому Мацієвичу уже навіть і не присниться… Вона

бодай на мачине зерня не могла винуватити себе, що

її стосунки з чоловіком так змінив невблаганний час.

Спалахнуле кохання в ранній юності обігрівало обох,

від полум’я того кохання увесь світ видавався рожевим

і так само рожевою бачилася далина років – коли

захворіла, то Петро не плакав, а швидше ридма ридав,

не криючись ні від кого і по-дитячому розмазуючи

долонею на обличчі сльози. З часом кохання змінила

звичайна дружба, яка переросла незримо у байдужість,

згодом у настороженість, ще згодом потягнуло

до чужих чоловіків, як після довгого вжитку прісного

і пісного, заманулося їй до незмоги пахучої, ніжної, аж

тане у роті, смаженини.
Від Григорія Орлова завагітніла зненацька, чомусь

не підозрюючи, що понесла, а як зрозуміла, то вже

було пізно. Вагітність легко і невимушено заховувалась

під пишними платтями та химерними мереживами

і викрутасами придворних нарядів. А коли взяли

перші перейми, то гірше болю краяло викриття.


Їй пощастило, перші зойки почув лише вірний слуга

Василь Шкурін, для якого вагітність не становила

таємниці; по очах Катерини він усе зрозумів, бо не

2222


тільки відгомін потуг, що корчили тіло, уздрів, насамперед

засвітився в очах і все дужчим ставав переляк,

що враз переріс у страх загнаної тварини, непосильний

такий, непідйомний до немочі страх.


– Не лякайтеся… Все буде добре, я все зроблю,

– несподівана вигадка спала на думку Шкуріну й він

метнувся до дверей. – Я все зроблю, – докинув уже з

порога, – може, мене й не забудете…

Катерина і відати не могла, куди так прудко погнав

слуга, їй уже було все байдуже – біль переймів чергувався

з не менш пекучим у знеможеній душі болем

найжахливішого і недалекого такого вже майбуття.

Невблаганно насувалася катастрофа всього її життя:

чоловік, із його характером, швидше всього постриже

її в монахині, дитя вкинуть у тюрму, як уже вкинули

Івана Антоновича, Гришка її, милий та коханий

Орлов, вірогідно буде страчений. І знову здригається

тіло в переймах, крутить немилосердним корчем, і

ледве з останньої моці вдається в собі загасити крик

породіллі.


І раптом у вікнах сяйнуло, відсвіт червоний замиготів

шибками, і Катерина визирнула на незрозуміле

сяйво.
Горіла будівля камер-лакея Шкуріна, що не так

вже й далеко була від палацу. Вогонь вихоплювався

з вікон, піднімався нестримно вгору, мов пробуючи

раз і вдруге лизнути дах, і ось повністю вся будівля

палахкотіла, потріскувала і сипала сердитими іскрами

в небо…
У сусідніх покоях знявся тривожний гомін, всі вибігали,

одні поспішали для порятунку, інші просто з

цікавості, і нікому не було діла до неї – чоловік теж поспішив

на пожежу, бо з такого вогню пів-Петербурга

могло спопеліти.


А невабом на порозі знову постав Василь Шкурін.
«Он куди він погнав, – радісний здогад, що знімав

камінь з душі, промайнув блискавкою у породіллі. –

Камер-лакей підпалив свій дім».
– Усе добре, – на замурзаному сажею обличчі світилися

в усмішці зуби. – Тепер я бездомний…

Породілля, на щастя, звільнилася швидко, немовля,

хлюпаючи ледве теплою водою, обмили і загорнули

в боброву шубу.
Граф

Олексій Бобринський

23

– Як наречете дитя? – поспитав все ще невмитий і



сяючий Шкурін.

– Бути йому графові Бобринському, – облегшена і

на серці, і тілом, спромоглася на жарт. – А ім’я ще придумаємо.

Доки чоловік повернувся в палац, немовля уже везли

в надійну схованку.
Зовсім по-іншому склалося з Понятовським. Граф

Понятовський, що впав їй у око на одному з балів, танцював

елегантно і вправно, хвиля музики плавно підносила

її з графом і опускала плавно – він до того ж був

завше дотепним, дещо кумедним і незмінно веселим.
Ввечері Катерина, тихенько скрадаючись, переодяглася

в чоловіче вбрання і сторожко, на пальчиках,

прошмигнула до чорного входу палацу. Заздалегідь

приготовлена карета Наришкіна, спільного з Понятовським

приятеля, стрімко рвонула з місця і понеслася

гримучою бруківкою до помешкання графа.


Наступної ночі знову таємна мандрівка покоями,

скрадлива така повз мовчазних служок, що відверталися

і воліли не бачити, бо біди ще чого не оберешся, і

знову карета гримить заснулими напівпорожніми вулицями.

Зрештою закохані перестали гратися в котикамишку,

Понятовський відкрито вже зустрічався з

Катериною, згодом просто залишався ночувати в її

спальні в ораніємбаумському палаці.


Та одного ранку, як тільки він вийшов з опочивальні,

дорогу йому заступили гвардійці.


– Ви заарештовані, – без передмов і пояснень повідомили

офіцери і потягли коханця до буцегарні.

Дивом вдалося залагодити скандал. Катерина народить

від Понятовського доньку Анну, як дві краплини

схожу на батька. Маля видалося хворобливе, ледве

два рочки протягнуло і однієї ночі, тихо схлипнувши,

відійшло в кращий світ.
Матері довго горювати не випало – нова пристрасть

захопила її серце.


…Імператрицю не надто образили на суді слова

Арсенія Мацієвича про коханців – що зі старого візьмеш

і що він взагалі може знати про пристрасть кохання.

Інша образа вжалила її, мов жарину хто вкинув

за комір, образа пекуча і непростима.
Станіслав-Август

Понятовський –

останній

польський король.

Батько графа

А. Г. Бобринського

(сина Катерини II)

2424


8

А

А



рсеній спробував було в перерві дорікнути
собі, що не поберігся, але чомусь не зміг. Не зі

злості, не з помсти, не з дрібного бажання когось застрахати



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка