Таврійський



Сторінка1/15
Дата конвертації26.12.2017
Розмір3.46 Mb.
ТипДиплом
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15




Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів

Таврійський


вісник освіти
Науково-методичний журнал
виходить один раз на квартал

№ 3 (35)


Херсон
2011

Засновник: Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів

Свідоцтво про державну реєстрацію серія ХС №227 від 3.12.2002 р.

Видається з 2003 року

Редакційна колегія:

Головний редактор А.М. Зубко

Заступники головного редактора:

Т.Г.Морева

Л.А.Гончаренко

Відповідальний секретар В.В.Кузьменко

Б.М.Андрієвський

Є.П.Голобородько

А.М.Гуржій

М.М.Заброцький

В.В.Клименко

І.Ф.Кравченко

Г.О.Михайловська

С.Ф.Одайник

В.В.Олійник

М.І.Пентилюк

Л.А.Пермінова

Н.А.Побірченко

Г.М.Сагач

В.А.Семіченко

В.К.Сидоренко

Л.І.Слободенюк

Н.В.Слюсаренко

Г.С.Юзбашева

Технічний редактор І.В.Воскова
Адреса редакції: Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів

вул. Покришева, 41

м. Херсон, 73034

Тел. (0552) 37-05-58 E-mail: suitti.ks@gmail.com

Редакція рукописів не рецензує і не повертає.

Думки авторів можуть не збігатися з позицією редколегії.

Редакція не листується ні з авторами, ні з читачами.

За точність даних, наведених у статтях, відповідають автори.



© Таврійський вісник освіти, 2011


Зміст


Історія освіти

5


Кузьменко Ю.В., Шиманович І.О.*

Етапи політехнічної підготовки майбутніх учителів трудового навчання у вузах України (друга половина ХХ ст.)

У статті на основі аналізу широкої джерельної бази виділено етапи розвитку політехнічної підготовки майбутніх учителів трудового навчання у вузах України В другій половині ХХ століття.

У другій половині ХХ століття відбувалося спочатку нарощення уваги до проблеми політехнізму, а потім (у 90-ті роки) – зниження. Це засвідчує аналіз джерельної бази (дисертаційні дослідження, фонди державних архівів, законодавчі, директивні та нормативні документи, монографії, навчально-методична література, періодичні видання, збірники наукових праць тощо).

Зазначимо, що в другій половині ХХ століття в закладах освіти значну увагу приділяли політехнічній підготовці молоді. Уже на початку 50-х років на ХІХ з’їзді КПРС та XVII з’їзді КП(б)У (1952 р.) наголосили на виключній важливості політех­нічного навчання. Крім того на ХІХ з’їзді КПРС наголошувалося, що для «дальшого підвищення соціалістичного виховного значення загальноосвітньої школи і забезпечення учням, які закінчують середню школу, умов для вільного вибору професій, приступити до здійснення політехнічного навчання в середній школі і здійснити заходи, необхідні для переходу до загального політехнічного навчання» [7, с. 574-575].

Правильна постановка політехнічного навчання учнів вимагала належної організації відповідної підготовки майбутніх учителів фізики, хімії, природознавства, географії, математики та ін., оскільки саме від них залежала правильність реалізації навчальних програм, застосування найбільш ефективних методів під час вивчення основ виробництва, організації позакласної роботи, оснащення школи тощо [19, с. 38].

Перш за все пропонували провести перебудову на факуль­тетах природознавства, фізико-математичних і, частково, географічних. Обґрунтовувалася також пропозиція щодо від­криття в педагогічних вузах, які розташовувалися в індустріаль­них центрах, інженерно-педагогічних факультетів та організації на них підготовки інженерів-педагогів, спроможних викладати у школі машинознавство з елементами технології металів, основи індустріального виробництва, а також керувати роботою учнів 5-7 класів у майстернях.

Це знайшло відображення в низці документів, які скеровували роботу закладів освіти в 50-ті – на початку 60-х років ХХ століття. Серед них слід назвати наказ Міністерства вищої освіти СРСР «Об утверждении специальностей педагогических институтов», що вийшов 27 серпня 1958 року. У ньому зазначено, що відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 30 серпня 1954 року №1863 «Об улучшении подготовки, распределения и использования специалистов свысшим и средним специальным образованием», а також постанови Ради Міністрів СРСР від 18 серпня 1956 року №1163 «О мерах повышения качества подготовки учителей для общеобразовательных школ» затверджено перелік спеціальностей з підготовки вчителів середньої школи, узгоджений із Держпланом СРСР. До нього, зокрема, включено спеціальності: 2105 «Фізика, основи виробництва» та 2106 «Біологія, хімія, основи сільського господарства» [13].

Ще до виходу вищезгаданого наказу (в 1956 р., а в Україні в 1957-1958 навчальному році) на фізико-математичних факультетах педагогічних вузів відкрили відділення фізики та основ виробництва, які в 1959 році реорганізували у відділення фізики, електротехніки і машинознавства. На них здійсню­ва­лась підготовка вчителів технічних дисциплін і трудового навчання. Проте на вивчення цього профілю відводилося недо­стат­ньо часу. Крім того, на вищеназваних відділеннях технічні дисципліни в більшості випадків розглядалися як додаткові. Тому випускники фактично не отримували інженерної підготов­ки, а тим більше практичних навичок, конче необхідних для проведення занять праці в майстернях. А до керівництва вироб­ничим навчанням їх не готували зовсім. Ураховуючи вищезазна­чене, пропонували ввести до навчального плану спеціальні електротехнічні предмети та збільшити час на виробничу практику студентів. Але за таких умов можна було готувати лише кваліфікованих учителів із загальної електротехніки, електромонтажу і спецтехнології. Щодо підготовки вчителів з інших технічних дисциплін, а тим більше з трудового і вироб­ничого навчання, то вона була нереальною, і тому висловлювалися пропозиції виключити її з профілю [12, с. 7].

Згодом запропоновано починаючи з 1959-1960 року організувати в педагогічних інститутах на базі існуючих фізико-математичних факультетів спеціальні інженерно-педагогічні факультети. Висловлювалася думка, що підготовлені на них кадри інженерів-педагогів могли б взяти на себе викладання у школі таких предметів, як машинознавство та електротехніка, а також спеціальних технічних предметів, які вводилися в навчальний план шкіл у зв’язку з професійним навчанням старшокласників. До того ж, інженер-педагог, у якості заступника директора школи з виробничого навчання, міг би керувати виробничою практикою школярів на підприємствах. Нарешті, інженери-педагоги були необхідні й для викладання багатьох дисциплін у педагогічних інститутах [10, с. 75].

Вищеназвані пропозиції реалізували не одразу, однак постійно йшла наполеглива робота щодо вдосконалення професійної (у тому числі політехнічної) підготовки майбутніх учителів трудового навчання.

У другій половині ХХ століття політехнічна підготовка вчителя трудового навчання відбувалася в три етапи:

1) навчання в педагогічному вищому навчальному закладі;

2) навчання в державній системі підвищення кваліфікації педагогічних кадрів;

3) самоосвіта [3, с. 45].

Зупинимося більш детально на першому етапі – етапі навчання у вищих педагогічних навчальних закладах.

Зазначимо, що на цьому етапі закладанню в майбутніх вчителів трудового навчання основ політехнічної підготовки сприяє вивчення цілого комплексу дисциплін. Кожна з них тією чи іншою мірою є складовою політехнічної освіти. У різні роки їх перелік, змістовне наповнення та кількість годин, які відводилися навчальним планом на вивчення тієї чи іншої дисципліни були різними.

Різними були також форми навчання (лекції, семінари, практичні й лабораторні роботи, екскурсії, практикуми, спецкурси, спецсемінари, спецпрактикуми та ін.), засоби навчання (зокрема, технічні: відеомагнітофон, відеокамера, телевізор та ін.) та методи навчання (лекції, бесіди, дискусії, ілюстрації та демонстрації, контрольні роботи, колоквіуми, програмовані методи та ін.).

У підготовці майбутніх учителів трудового навчання широко практикували: самостійні дослідження у процесі проходження педагогічної практики; виконання студентських наукових робіт; залучення студентів до роботи з науковою літературою, написання рефератів, кваліфікаційних і дипломних робіт, підготовки доповідей на конференції, написання тез і статей; участь у роботі студентських наукових товариств. В окремі періоди студенти працювали у складі навчально-виробничих бригад, у таборах праці й відпочинку.

Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що протягом другої половини ХХ століття політехнічна підготовка майбутніх учителів трудового навчання неодноразово зазнавала змін як за своїм змістом, так і за шляхами організації та проведення. Тому виникла необхідність виділити в даному процесі певні етапи.



Передусім зазначимо, що вітчизняними науковцями обґрунтовано чимало різноманітних періодизацій становлення й розвитку в Україні освіти та педагогічної думки. Частину з них представлено в таблиці 1.

Таблиця 1

Періодизації становлення й розвитку в Україні освіти
та педагогічної думки в дослідженнях вітчизняних учених


Науковець

Досліджуваний період

Предмет періодизації

Березівська Л.

ХХ століття

Реформування шкільної освіти в Україні

Бурлака Я., Руденко Ю.

1917 – кінець ХХ століття

Розвиток української школи та історико-педагогічної науки

Владимирова В.

1917 – початок ХХІ століття

Становлення й розвиток вищої педагогічної школи України

Гупан Н.

ХХ століття

Розвиток історико-педагогічної думки в Україні

Гусак П.

60-90-ті роки ХХ століття

Теорія і технологія диференці­йо­ваного навчання майбутніх учителів початкових класів

Кузьменко В.

ХХ століття

Формування наукової картини світу учнів у школах України

Левківський М.

ХХ століття

Розвиток освіти та педагогічної думки в Україні

Медвідь Л.

1917 – кінець ХХ століття

Розвиток національної освіти і педагогічної думки в Україні

Слюсаренко Н.

Кінець ХІХ – ХХ століття

Становлення й розвиток трудової підготовки дівчат у школах України

Струганець Б.

1958-1994 роки

Підготовка вчителів трудового навчання у вищих навчальних закладах України

Сухомлинська О.

ІХ – ХХ століття

Розвиток педагогіки в Україні

Федорович А.

Друга половина

ХХ століття



Підготовка вчителів праці у вищих педагогічних закладах України

Хітарян М.

1937-1956 роки

ХХ століття



Трудове виховання й політехнічна освіта в радянській школі і педагогіці

Янкович О.

1957-2005 роки

Розвиток освітніх технологій
у педагогічних вищих навчальних закладах України

Джерела: [1; 2; 4-6; 8; 9; 11; 14-18; 20].

Із наведених у таблиці 1 періодизацій охарактеризуємо лише ті, що мають пряме відношення до предмета нашого дослідження.

Зауважимо, що частина вітчизняних учених (В. Кузьменко, Н. Терентьєва та ін.) у своїх наукових пошуках спиралася на періодизацію розвитку педагогіки в Україні, обґрунтовану О. Сухомлинською. Це закономірно, оскільки на сьогодні вона є найбільш повною, адже охоплює всю історію педагогіки країни. Тому цю періодизацію враховано в першу чергу при виділенні етапів політехнічної підготовки майбутніх учителів трудового навчання у вузах України.

Крім того, ми брали до уваги результати досліджень Н. Слюсаренко, Б. Струганця, А. Федорович, М. Хітаряна та ін. Зокрема, Н. Слюсаренко у становленні й розвитку трудової підготовки дівчат у школах України в період кінця ХІХ – ХХ сто­ліття виокремлює наступні етапи й підетапи: 1) почат­ковий: кінець ХІХ століття – 1917 р.; 2) реорганізації: перший підетап – 1917-1936 рр.; другий – 1937-1954 рр.; 3) відродження: 1955-1968 рр.; 4) модернізації: перший підетап – 1969-1984 рр.; другий –1985-1990 рр.; 5) пошуку шляхів оновлення: з 1991 року [14, с. 12]. Б. Струганець, розглядаючи підготовку вчителів трудового навчання у вищих навчальних закладах України в 1958-1994 роках і враховуючи те, що на початку 70-х років ХХ століття зроблено перші спроби організувати фа куль­те­ти загальнотехнічних дисциплін, поділяє цей період на два етапи: 1958-1971 та 1971-1994 роки [15, с.62]. А. Федорович у підготовці вчителів праці у вищих педагогічних закладах України в другій половині ХХ століття виділяє такі етапи: початковий (1950-1970 рр.); основний (1971-1984 рр.); перехідний (1985-1990 рр.); модернізаційний (1991-2000 рр.) [17, с. 7-8]. У дослідженні М. Хітаряна, присвяченому трудово­му вихованню й політехнічній освіті в ра­дянській школі і педа­гогіці, охарактеризовано «період боротьби за здійснення семи­річ­ного всеобучу» (1937-1956 рр.), коли в радянській країні було завершено перехід до загального семирічного навчання та неухильно розширювалася середня освіта. Автор поділяє цей період на етапи (довоєнні роки (1937-1941); роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945); перші повоєнні роки (1945-1952); середина 50-х років (1952-1956)), мотивуючи свої мірку­вання тим, що названий період в основному збігається з певним періодом розвитку системи трудового виховання й політехнічної освіти, коли вирішення названих проблем тією чи іншою мірою підпорядковувалося завданню підготовки випускників школи до продовження навчання у вузах і технікумах і коли в цьому зв’язку недостатньо здійснювався зв'язок навчання з вироб­ничою працею [18, с. 30-31].

Отже, аналіз періодизацій становлення й розвитку в Україні освіти та педагогічної думки, а також ретельне опрацювання джерельної бази надають підстави для виділення в полі­технічній підготовці майбутніх учителів трудового навчання у вищих навчальних закладах України у другій половині ХХ століття наступних етапів:

1. Початковий етап – 1950-1958 роки.

2. Етап експериментування – 1959-1968 роки.

3. Етап стабілізації – 1969-1990 роки.

4. Етап зниження уваги до політехнічної підготовки – з 1991 року.

Кожен із вищеназваних етапів має свої особливості та зро­бив свій внесок у розробку проблеми політехнізму, яка на сьо­год­ні потребує подальшого дослідження, зокрема в напрям­ку посилення політехнічної підготовки студентів у вузах України.



Література:

  1. Березівська Л. Д. Реформування шкільної освіти в Україні у ХХ сто­лі­т­ті: монографія / Л. Д. Березівська. – К.: Богданова А. М., 2008. – 406 с.

  2. Бурлака Я. І. Історія педагогіки України: витоки, пошуки і про­блеми / Я. І. Бурлака, Ю. Д. Руденко // Рідна школа. – 1992. – №1. – С. 7-13.

  3. Васильєв Ю. К. Политехническое образование, трудовое воспитание и профориентация школьников (Аннотированная тематика лекцій) / Ю. К. Васильєв. – М.: Знание, 1976. – 48 с.

  4. Владимирова В. І. Педагогічні проблеми формування правової культури вчителя в історії вищої педагогічної школи України (1917-2002 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Владимирова В. І.. – Луганськ, 2003. – 22 с.

  5. Гупан Н. М. Українська історіографія історії педагогіки / Нестор Миколайович Гупан. – К.: А.П.Н., 2002. – 224 с.

  6. Гусак П М. Теорія і технологія диференційованого навчання майбутніх учителів початкових класів: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Гусак Петро Миколайович. – К., 1999. – 38 с.

  7. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. 1918 – 1941 рр.: в 2 т. / ред. кол.: В.І.Юрчук [та ін.]. – К.: Політвидав України, 1976. – Т. 1. – 1007 с.

  8. Кузьменко В. В. Теоретичні і методичні засади формування в учнів наукової картини світу в історії розвитку шкільної освіти (ХХ століття): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Кузьменко Василь Васильович. – Тернопіль, 2009. – 44 с.

  9. Левківський М. В. Історія педагогіки / М. В. Левківський. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 360 с.

  10. Лобач-Жученко М. Б. О подготовке инженерно-педагогических кадров / М. Б. Лобач-Жученко // Политехническое обучение. – 1959. – № 6. – С. 75-77.

  11. Медвідь Л. А. Історія національної освіти і педагогічної думки в Україні: навчальний посібник / Л. А. Медвідь. – К.: Вікар, 2003. – 335 с.

  12. Ноздрев В. Ф. Подготовка учителей производственного обучения на индустриально-педагогических факультетах педвузов / В. Ф. Ноздрев, А. С. Лында // Вопросы индустриально-педагогического образования / под ред. А. С. Лынды / Ученые записки / Московск. обл. пед. ин-т им. Н. К. Крупской. – М., 1962. – Вып. 1. – Т. CXII. – С. 5-19.

  13. Приказ по Министерству высшего образования № 880 от 27 августа 1958 г. «Об утверждении специальностей педагогических институтов» // ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп. 15. – Спр. 2961 (Зведений звіт педагогічних інститутів на початок 1957-1958 н/р. Форма 79 – КВ, 76 арк.). – Арк. 1-2.

  14. Слюсаренко Н.В. Теорія і практика трудової підготовки дівчат у школах України (кінець ХІХ – ХХ століття): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук: спец. 13.00.02 «Теорія та методика трудового навчання» / Слюсаренко Ніна Віталіївна. – Херсон, 2010. – 40 с.

  15. Струганець Б. В. Підготовка вчителів трудового навчання у вищих навчальних закладах України (1958-1994 рр.): дис… канд. пед. наук: 13.00.01 / Струганець Борис Володимирович. – Тернопіль, 1995. – 156 с.

  16. Сухомлинська О. В. Періодизація педагогічної думки в Україні: кроки до нового виміру / О. В. Сухомлинська // Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2002: зб. наук. праць до 10-річчя АПН України / АПН України. – Х.: ОАС, 2002. – Ч.1. – С. 37-54.

  17. Федорович А. В. Підготовка вчителів праці у вищих педагогічних навчальних закладах України (друга половина ХХ ст.): дис. … канд. пед. наук: 13.00.01 / Федорович Анна Василівна. – Дрогобич, 2007. – 252 с.

  18. Хитарян М. Г. Трудовое воспитание и политехническое образование в советской школе и педагогике (30-50-е годы): дис. … доктора пед. наук: 13.00.01 / Хитарян Михаил Георгиевич. – Орехово-Зуево, 1983. – 579 с.

  19. Шаповаленко С. Г. Пути политехнизации школы и задачи педагогической науки / С. Г. Шаповаленко // Советская педагогика. – 1952. – № 12. – С. 20-42.

  20. Янкович О. І. Розвиток освітніх технологій у теорії та практиці вищої педагогічної освіти України (1957-2005)): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора пед. наук: спец. 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» / Янкович Олександра Іванівна. – Тернопіль, 2009. – 42 с.


Маяцька Н.О.*

ІДЕАЛ ВИХОВАТЕЛЯ ОЧИМА СОФІЇ РУСОВОЇ

У статті висвітлено погляди Софії Русової на ідеал вихователя, описано педагогічні та психологічні вимоги до особистості педагога, подано рекомендації щодо формування компетентності й педагогічної майстерності вихователя дошкільного навчального закладу.

На сучасному етапі оновлення системи дошкільної освіти докорінно змінюються підходи до виховання дітей дошкільного віку, зростає потреба у вдосконаленні змісту, форм і методів освітнього процесу в дошкільному навчальному закладі. Сучасна особистісно орієнтована модель дошкільної освіти пред’являє вихователю дошкільного навчального закладу високі вимоги до його особистісного і професійного розвитку. У контексті вищесказаного вагомого значення набуває використання досвіду прогресивного минулого, зокрема, педагогічної спадщини Софії Федорівни Русової.

С. Русова – видатний педагог і громадський діяч, письменниця, журналістка, доктор соціології Українського соціологічного інституту, професор педагогіки Українського педагогічного інституту імені М.Драгоманова у Празі, керівник дошкільної й позашкільної освіти в уряді Української Народної Республіки, голова Центрального бюро Всеукраїнської учительської спілки, голова української філії Міжнародної жіночої організації, організатор першого в Україні дитячого садка, вірна і талановита дочка України – присвятила своє життя творенню національної системи освіти, зокрема дошкільної. Вона залишила велику педагогічну спадщину, наповнену великою кількістю цікавих думок з актуальних проблем розвитку педагогічної науки.

Твори педагога містять багато методичних порад до педагогічних спостережень («Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання»), ідей культурно-освітнього характеру, що є актуальними і сьогодні («Виховні ідеї Г.С. Сковороди», «Шевченко і малі діти»). У працях С. Русової знаходимо осмислення й узагальнення світового досвіду: соціалізації, індивідуалізації, гуманізації виховання; дидактичні принципи та методичні прийоми виховання та навчання, зокрема, принцип самодіяльності дітей; думки про дитячу гру, про підготовку вихователів та вимоги до особистості педагога («У дитячому садку», «Нова школа», «Мої спомини»).

За сучасних умов розбудови системи дошкільної освіти по­гля­ди С. Русової набувають особливої гостроти й актуальності.

У творах «Дошкільне виховання», «Нові методи дошкіль­ного виховання», «У дитячому садку» та ін. просвітителька наголошувала на тому, що головне завдання виховання – це виховання національно свідомої, творчої, працелюбної, духовно багатої особистості. Зауважувала, що, коли «дитячий ранок» (так педагог називала дошкільний вік) проходить за несприятливих умов, то дитина виростає слабкою, з хиткою волею та небезпечними нахилами. У зв’язку із цим значну роль у розбудові ефективної національної системи виховання С. Русова відводить вимогам до особистості педагога і його підготовці. Вона пише: «Мало ще мати вихователів з відпо­відною науковою підготовкою, треба, щоб усе громадянство розуміло велику вагу виховання й утворювало найкращі задля цього умови» [2, с. 24].

Особу вихователя (садівниці) педагог вважала централь­ною постаттю в освітньому процесі дитячого садка. Ми згодні з думками Русової, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний, а не змучений нестатками та безправний педагог, принесе найбільшу користь дітям і їхнім батькам [1, с. 12].

Формулюючи вимоги до педагога, С. Русова писала: «Це мусить бути надзвичайної моральної краси людина, що безпосередньо своїми переконаннями, всім своїм поводженням повинна впливати на своїх учнів... Учитель повинен бути не якимсь ремісником, а апостолом правди і науки, який має перед собою не лише матеріальну нагороду за працю, а й велике гуманне завдання» [3, с. 44].

Сформульовані вимоги до вихователя дитячого садка Софія Федорівна розподілила на три групи, а саме:


  1. Вимоги до особистості («Особа садівниці, її індивідуаль­ність»).

  2. Наукова й світоглядна підготовка («Наукова освіта садівниці, широта її світогляду»).

  3. Фахова підготовка вихователя («садівниці») [3, с. 156].

Дослідниця вважала, що садівниця повинна мати гуманістичну спрямованість. Наголошувала на тому, що професія вихователя вимагає певних особистісних рис: «Індивідуально садівниця має бути перш за все здорова, з урівноваженою веселою вдачею, але не з шаленою нестриманою веселістю, а з тихо-радісним відношенням до життя, до дітей, вона мусить мати цілком лагідну, несварливу натуру, скромну вдачу і глибоке почуття любові до дітей, і до людей взагалі, щоб провадити свою справу, пристосовуючись до усякого оточення, ні з ким не сварячись, але міцно додержуючи своїх певних педагогічних переконань» [4, с. 185].

Педагог писала, що садівниці: «... належить бути дуже терплячою, ввічливою, тактовною, простою, з глибокою вірою в дитячу природу... » [3, с. 155].

Характеризуючи освітній рівень вихователя дитячого садка, С. Русова пише, що освіта «безперемінно мусить бути високою, бо інакше садівниця не опанує широкими вимогами дошкільного виховання» [3, с. 157].

На перше місце в цій освіті просвітителька ставила психолого-педагогічну компетентність садівниці. Вона повинна знати психологію і фізіологію дитини, мати знання з природо­знавства, всесвітньої літератури тощо. Згідно з її точкою зору, тільки різнобічне знання дитини дасть можливість педагогу здійснювати індивідуальний підхід.

Викладаючи вимоги до фахової підготовки вихователя, С. Русова зазначала, що «садівниці» мають оволодіти «широкими керівними принципами, знаннями дитячої природи, які допоможуть їм оцінювати ті або другі засоби виховання, вибрати для малечі відповідну роботу, розуміти різну вдачу дітей, розбиратися у методах навчання і виховання». «Велика відповідальна робота, – пише дослідниця, – а допомогти в ній може не тільки широка фахова підготовка, а те, що Песталоцці ставив найвище од усіх принципів: щира глибока любов до дітей» [4, с. 160]. Софія Федорівна радила майбутнім вихователям «...зробити собі іспит – рік попрацювати біля дітей, щоб перевірити свої індивідуальні нахили, чи відповідають вони вимогам педагогіки, чи задовольнить їх дошкільне виховання морально, чи самі вони фізично можуть витримати цю нелегку працю» [3, с. 156].

Найважливішим у роботі педагога С. Русова вважала його вміння «спостерігати дитину». Такого вихователя вона назива­ла «чулий»: «Чулий вчитель спочатку тільки придивлятиметься до дітей, стежитиме за усіма виявленнями» [4, с. 186].

Майбутнім садівницям С. Русова радить, що гармонійну людину можна виховати, ураховуючи низку умов. На перше місце видатний педагог та психолог ставить таку умову: «Ставим собі за мету – не вчити дитину, не давати їй готові знання, а більш усього збудити її духовні сили, розворушити її цікавість, виховати її почуття» [3, с. 183]. А далі: «...виховання має бути індивідуальним, пристосованим до природи дитини. Ще більшої ваги має індивідуалізація виховання й навчання серед малих дітей по дитячих садках. Серед цих малих хлопців та дівчаток дуже виразно виявляються різнобарвні духовні постаті й треба до кожного підходити з тим словом, яке найкраще дійде до душі, захопить думку і викличе самостійну моральну роботу, або хоч один моральний рух» [3, с. 186].

Великого значення надавала С. Русова самоосвіті «садівниць». Вона писала, що педагог у процесі педагогічної діяльності повинен багато читати й постійно збагачувати свої знання, бо «...той, хто учить, повинен сам учитись і багато знати». Саме педагога просвітителька називала «джерелом освіти» [4, с. 67]. Крім того, зважаючи на те, що педагогіка, психологія, практика дошкільного виховання постійно розвиваються, змінюються, Софія Федорівна додає, що й вихо­ватель у своїй роботі повинен враховувати ці зміни. А це можливо лише завдяки фаховому вдосконаленню. Вона так і пише: «Садівниця мусить йти завше наперед, прислухаючись до нових спостережень над дітьми, до нових гасел, які залунають в справі виховання відповідно до тих або других настроїв, течій суспільного життя» [4, с. 157].

Крім того, характеризуючи різнопланову діяльність вихователя, педагог указує, що «садівниця» повинна працювати з громадськістю, розповсюджувати педагогічні знання: «...кожна садівниця закликається до активної роботи по усяких питаннях виховання... Широка освіта, звичайно, завше розвиває соціальну свідомість, ширить інтерес до усяких соціальних інституцій... бюро праці, книгозбірень, читалень, громадських клубів і т. ін. Коли час дозволяє, бажано, щоб садівниця приймала участь в усяких таких громадських організаціях» [3, с. 186 ].

Софія Федорівна зазначала, що успіх у вихованні маленьких дітей буде залежати від уміння педагога реалізувати важливу складову професійної діяльності вихователя – організувати співпрацю з батьками: «...головне завдання її – це об’єднати матерів, з’єднати їх в один щирий гурток, зацікавлений в найдорожчих своїх інтересах, в розвитку своїх дітей» [3, с. 187]. Думки видатного педагога співзвучні сучасним підходам до організації співпраці з батьками на гуманістичних, демократичних засадах, що характеризуються співпрацею, співробітництвом, взаємодією у справі виховання дітей дошкільного віку. Педагог наголошує, що садівниця повинна вміти «... думати-гадати, як їй зацікавити справою матір, як ввійти з матерями в найтісніший зв’язок. Не те, щоб матері й батьки втручалися в справу, а щоб вони так нею цікавилися, щоб з охотою приходили б в садок, сходилися на зібрання по заклику садівниці і самі навчалися спостерігати такі або другі вияви вдачі дітей і давали садівниці потрібні їй пояснення» [3, с. 187]. Дослідниця роз’яснювала, що формами такої співпраці можуть бути «...вистави праці дітей, їх різноманітних виробів, організовувати гуртки батьків і матерів, свята, в яких могли б приймати участь діти і їх батьки, різні добродійні вистави і т.ін.; має сама приходити до родини дітей з приводу такого або другого випадку, має давати гігієнічні поради і т. ін.» [3, с. 187].

С. Русова підкреслювала значимість наступних вимог до особи садівниці та її підготовки: «Ось ті великі вимоги, які дошкільне виховання ставить добре підготовленій, талановитій і свідомій садівниці, щоб дала вона своїм дітям маленьким вихованцям радість і щастя і щоб допомогла їм виявити усі найкращі людські почуття, які дрімають в їх ніжній дитячій душі, щоб пособила виявитись усім їх творчим силам і захопила їх бажанням стати добрими, гарними людьми» [1, с. 56].

Поради відомого педагога щодо ідеалу вихователя, який працює з дітьми дошкільного віку, є актуальними й на сучасному етапі становлення системи дошкільної освіти в Україні. Насамперед, варто виокремити такі особистісні якості педагога: креативність, висока освіченість, фахова підготовка, володіння змістом і технологіями забезпечення сприятливих умов для розвитку дитини.

Історико-педагогічний аналіз багатьох джерел дозволив констатувати, що вимоги до особистості вихователя та проблеми дошкільного виховання в цілому посідали одне з чільних місць у діяльності Софії Федорівни упродовж всього її життя. Її робота в цьому напрямі носила як практичний, так і теоретичний характер.

Дошкільне виховання, за працями С. Русової, розглядається як ланка в системі шкільної і позашкільної освіти. Однак, ця ланка має і свої виразні особливості, які виявляються в загальній атмосфері педагогічного процесу («тут не має бути атмосфери школи, дисципліни…»), так і у змісті, і в методах роботи з дітьми. На нашу думку, це положення заслуговує на особливу увагу в наш час, коли зміни в освіті призвели до певних змін понятійного апарату – замість традиційного поняття «дошкільне виховання» введено поняття «дошкільна освіта». Позитивний сенс цих змін, що має забезпечити єдність і непе­рервність освітнього процесу, без відповідного теоретичного обґрунтування може призвести і до негативних наслідків, зокрема, до нівелювання психологічної своєрідності педагогічного процесу в дошкільних навчальних закладах.

Педагогічні та психологічні ідеї і принципи організації роботи в дитячих садках, висвітлені у працях С. Русової, можуть сьогодні слугувати засадами гуманізації дошкільної освіти та фор­му­вання відповідного ідеалу вихователя. Такого вихова­теля, що братиме до уваги положення про значення рідної мови й художньої літератури в розвитку дитини; роль рідної природи і природознавства як основного компоненту освітнього змісту; роль гри як основного методу виховання дитини; зв’язок гри з іншими видами діяльності дошкільника; роль різних видів мистецтва в духовному й загальному розвитку дитини.

У педагогічних працях С. Русової, присвячених теоретичним і методичним проблемам роботи дитячих садків, основні принципи й положення розглядаються, формулюються та обґрунтовуються на підставі їх підпорядкованості й зумов­леності відповідними психологічними закономірностями. Із праць дослідниці в умовах сучасного оновлення системи дошкільної освіти вихователю необхідно взяти до уваги такі психологічні умови щодо її організації, як: 1) пріоритет у вихованні дитини дошкільного віку має родина; 2) роль різних видів діяльності у розвитку дитини з пріоритетом гри і гри-драматизації та різних видів праці, зокрема, художньої в соціально-моральному, духовному, розумовому та загальному розвитку дитини; 3) принципи індивідуалізації виховного і освітнього процесу; 4) роль різних видів творчості в розвитку дитини; 5) велика увага до психологічних аспектів підготовки педагога для дошкільних закладів.

Отже, у вітчизняній дошкільній педагогіці і зараз вирішуються ті питання, які С. Русова ставила й розв’язувала: про варіативність програм для дошкільних навчальних закладів; про важливість збереження в групах дитячого садка загальної психологічної атмосфери, наближеної до родинної; про індивідуалізацію освітньої роботи і про орієнтацію вихователя на дитячу типологію; про роботу з дітьми за інтересами. А її ідеал вихователя є для сучасних і майбутніх педагогів уособленням професійної педагогічної майстерності.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка