Такт І безтактність в стосунках медичних працівників



Скачати 110.77 Kb.
Дата конвертації15.08.2018
Розмір110.77 Kb.
ТипРеферат



РЕФЕРАТ

на тему:

Такт і безтактність

в стосунках медичних працівників

ПЛАН


  1. Можливі відносини між медпрацівниками і пацієнтами

  1. Місце етики в роботі медичного працівника, поняття медичного такту

  2. Права пацієнтів та важливість їх тактовного дотримання зі сторони медичного персоналу

Використана література

*********



  1. Можливі відносини між медпрацівниками і пацієнтами

Американський лікар і етика Роберт Віч описав чотири моделі взаємовідносин медичних пра­цівників і пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater - батько) мо­дель характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так, як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину відповідальності при цьому на себе. "Свята неправда" як приховування правди про діагноз від самого хворого і застосування "плацебо" (від лат. рlасео - подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що видається за ефективнодіючі ліки - найбільш яск­раві приклади батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що лікар або медична сестра зводять свою роль до того, щоб виявляти і відновлювати якісь функції, усувати злами в організмі пацієн­та. Міжособистий аспект взаємовідносин медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується. Ця мо­дель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологіч­ного обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хво­рими в несвідомому стані в реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра стають "друзями" хворого. Сам Р. Віч вважає, що така модель суперечить соціальному реаліз­му. Думаємо, що в цілому це правильно, але не можна забу­вати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких хронічних захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної оцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або сечі), але і до відповідних заходів самодопо­моги, наприклад, у кризових ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридичне оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як "Заява-зобов'язання донора сперми"). Значно ж частіше між медичним персоналом і пацієнтом встановлюється ніби неписа­на угода, відповідно якої лікар і медична сестра не просто вважають здоров'я хворого пріоритетною метою своєї фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт інакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприк­лад, хвора на рак молочної залози відмовляється від рекомен­дованої їй лікарем радикальної операції з косметичних мірку­вань. По Р. Вічу, ця контрактна модель допускає послідовну повагу прав пацієнта.
2. Місце етики в роботі медичного працівника, поняття медичного такту

У сучасній медицині область етичних питань позначається різноманітними термінами: "лікарська етика", "медична ети­ка", "медична деонтологія", "біоетика", "біомедична етика", "сестринська етика". Пояснення значення цих термінів можна дати, лише хоча б коротко виклавши історію їхнього виникнення.

Ще за 1500 років до н.е. лікарі Древньої Індії давали фа­хову клятву. Для європейської медицини велике значення має етика старогрецького лікаря Гіппократа (460-370 рр. до н.е.), особливо його знаменита "Клятва". Основні положення фахо­вої медичної етики Гіппократа такі:

1) повага до життя ("Я не дам нікому, хто просить в мене, смертельного засобу і не покажу шляху для здійснення поді­бного задуму, точно так само я не вручу ніякій жінці абор­тивного пессарія");

2) заборона на заподіяння шкоди хворому ("Я направлю режим хворих до їхньої вигоди, утримуючись від заподіяння всякої шкоди і кривди");

3) повага до особистості хворого ("У який би будинок я не ввійшов, я ввійду туди тільки для користі хворого, я буду да­лекий від усього навмисного, несправедливого і згубного, особ­ливо від любовних справ із жінками і чоловіками, вільними і рабами");

4) лікарська таємниця ("Що б при лікуванні, а також і без лікування я не побачив або не почув стосовно життя людського із того, чого не варто розголошувати, я замовкну про це, вважаючи подібні речі таємницею");

5) повага до професії ("Клянуся поважати того, хто на­вчив мене лікарському мистецтву, нарівні з батьками ... Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво").

Етичним питанням медицини приділяли пильну увагу ба­гато корифеїв медицини.

Все майже 50-літнє життя в Росії німецького лікаря (рев­ного католика) Ф.І.Гааза (1780-1853), відомого своїм девізом "Поспішайте робити добро", - це справжній приклад мораль­ної геніальності в людській історії. Не випадково в 1994 р. було підняте питання про офіційну канонізацію римсько-католиць­кою церквою "святого доктора". Головний урок медичної ети­ки, залишений нам доктором Гаазом, який протягом чверті сторіччя був головним лікарем московських тюрем, полягає в тому, що і ув'язнені мають право на гуманне ставлення і які­сне медичне обслуговування. У грудні 1982 р. Генеральна Асам­блея ООН офіційно схвалила "Принципи медичної етики", що зробили такий підхід до ув'язнених нормою міжнародного права. Особлива роль М. І. Пирогова (1810-1881) у формуванні са­мостійної сестринської професії нам відома. В роки Кримської війни, коли М. І. Пирогов керував діяльністю прибулих у роз­ташування російської армії сестер милосердя, він вважав, що важливою функцією останніх є, зокрема, здійснення догляду за пацієнтами і передсмертна розрада поранених і хворих.

Частиною сестринської етики є деонтологія. Цей термін вперше вжитий Кантом, походить від грецького слова "deontos" - борг, належне - та "logos” - навчання і визначає принципи поводження медичного персоналу, спрямовані винятково на максимальне підвищення ефективності лікування і усунення шкідливих наслідків неповноцінної медичної роботи.

У наші дні вживаються обидва терміни - і "медична ети­ка", і "медична деонтологія". Етика була частиною філософії, мислення поетів, коли, наприклад, говориться "католицька" або "протестантська медична етика", це підкреслює вихід­ний світоглядний (у даному випадку - релігійний) аспект, обов'яз­ковий для лікарів і медичних сестер етичний принцип, норму і стандарт. Поняття медичної деонтології відбивають саме ці конкретні норми і стандарти.

Початок сучасного етапу медичної етики пов'язаний з Другою світовою війною. Після війни світ дізнався про злочини фашистської антимедицини - "акціях евтаназії", недобровільних медичних експериментах на військовополонених і т.д. У 1947 р. у вироку американського трибуналу нацистським ліка­рям був сформульований "Нюрнберзький кодекс" - свого роду етична абетка проведення медичних експериментів на людях. У цьому ж 1947р. виникла Всесвітня медична асоціація (ВМА) - міжнародна урядова організація лікарів, яка прийняла в 1948 р. "Женевську декларацію", що є сучасним аналогом "Клятви Гіппократа", а в 1949 р. - "Міжнародний кодекс медичної ети­ки". Протягом півстоліття ВМА прийняла десятки етичних нор­мативних документів, які, по суті справи, і становлять сучас­ний зміст медичної етики, відображеної у вигляді строго сфор­мульованих норм (Декларацій, Заяв і т.д.).

Велика кількість нормативних документів з питань медич­ної етики зумовлена тим, що, по-перше, сучасний науково-технічний прогрес супроводжується в медицині появою цілком нових етичних проблем (наприклад, у трансплантології), по-друге, надання медичної допомоги в останні 20-30 років усе частіше розглядається під кутом зору гарантій, захисту прав людини. Протягом останньої чверті ХХ ст. у медицині сформу­валася Нова етика, в основу якої покладено "права пацієнта". Спочатку в США, а потім і в інших країнах для її визначення навіть стали вживати новий термін "біоетика".

Біоетику іноді визначають як вивчення етичних аспектів проблемних ситуацій у сучасній медицині - штучного заплід­нення, аборту, стерилізації, нового визначення смерті люди­ни (смерть мозку), евтаназії, трансплантації органів, медико-генетичного консультування, надання психіатричної допомоги і т.д. Важливо підкреслити, що в біоетичних дослідженнях беруть участь, крім спеціалістів-медиків, також філософи, богослови, юристи, соціологи і т.д. Тобто біоетика - це міждис­циплінарна область сучасних наукових досліджень. Особливу гостроту багатьом біоетичним публікаціям надає, ніби постійно присутня у них суперечка із самим Гіппократом (наприклад, із проблем евтаназії або штучного аборту).

Ще одне стисле визначення біоетики може бути таким - це дослідження проблеми прав людини в сучасній медицині. Оскільки захист, гарантії прав людини - це не тільки теоре­тичне питання, але і практичне, в міру розвитку біоетики йде процес її інституціоналізації, тобто формування особливих суспільних установ, покликаних забезпечити захист прав лю­дини в умовах сучасної медицини. Мова йде насамперед про етичні комітети, які здійснюють контрольні, консультативні функції при проведенні сучасних медико-біологічних дослід­жень, аналіз конкретних морально-етичних колізій, що вини­кають у сучасній клінічній практиці і т.д.

Основними принципами медичної етики є:

- принцип гуманності, поваги людської гідності особистості;

- принцип поваги моральної автономії особистості;

- принцип благодійності;

- принцип справедливості.


  1. Права пацієнтів та важливість їх тактовного дотримання зі сторони медичного персоналу

Пацієнти мають право на повну інформацію про своє здо­ров'я, про всі аспекти запропонованих або проведених медич­них втручань.

У Законі спеціально підкреслюється, що пацієнт має пра­во на інформацію про ризик, який супроводжує медичне втру­чання і про наявні в арсеналі сучасної медицини альтерна­тивні підходи. Тут говориться, що пацієнт має право на знайо­мство з медичною документацією, що відображає його здоров'я, а також на надання йому копій медичних документів (якщо це не зачіпає ще чиїсь інтереси).

Інформація може бути прихована від пацієнта тільки у виняткових випадках, коли є обґрунтована причина вважати, що ця інформація, не виключаючи якого-небудь позитивного результату, нанесе пацієнту серйозної шкоди.

При поступленні в заклади охорони здоров'я пацієнт пови­нен одержати відомості про особу і професійний статус осіб, які надають медичну допомогу, доглядають за ним, та про правила заведеного порядку, які він буде виконувати під час свого перебування і лікування.

Кожен пацієнт має право отримати таку медичну допомо­гу, яка б відповідала його потребам. Пацієнт має право виби­рати і міняти свого особистого лікаря або іншу особу, яка на­дає допомогу, або медичний заклад.

Пацієнт має право відмовитися чи проявляти вагання щодо медичного втручання. Коли пацієнт нездатний висловити свою волю, а медичне втручання потрібно провести терміново, можна допустити, що пацієнт згоден на його проведення, за винят­ком випадків, коли очевидно із поперднього волевияву, що в даній ситуації згоди не було б одержано.

З часів Гіппократа медичні працівники дава­ли обіцянку берегти таємниці, довірені їм хворими. Авіценна говорив: "Оберігай таємницю від усіх, які розпитують, поло­нянка твоя - твоя таємниця, якщо ти зберіг її, і ти бранець її, якщо вона розкрита".

У "Женевській декларації" ВМА (1948, 1968, 1983, 1994 pp.) говориться: "... урочисто клянуся... берегти довірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта".

З етичної точки зору поняття "медична таємниця" є: по-перше, підтвердженням принципу поваги до пацієнта, поваги його людської гідності, його законних прав, його особливого права на конфіденційність; по-друге, поширенням принципу неспричинення шкоди на всі сторони життєдіяльності, способу життя пацієнта, його добробуту, якому може завдати шкоди розголошення медичним працівником конфіденційної фахової інформації. На жаль, розголошення фахових таємниць часто відбувається через балакучість медиків. Тому вже зі студен­тських років майбутні медичні працівники повинні привчити себе до особливої моральної дисципліни в поводженні з фахо­вою інформацією. Це така ж важлива фахова риса, як і науко­ва підготовка і мануальна техніка. Висловлюючись старомодно про медичного працівника, який допустив розголошення фа­хової таємниці, варто говорити як про клятвопорушника.

Питання про фахову медичну таємницю не тільки етич­не, але і юридичне.

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють повідомляти лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим забезпечать такий рівень "відкритості", коли хворий може зізнатися щодо своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають невербальним сигналам і об'єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов'язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практика — підтвердження цьому: найбільше скарг у різні інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими родичами.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та час, який, Імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконавши релігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: "А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?" І коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.



Використана література


  1. Астраханский В.И. Вопросы такта в медицине. – М., 1989.

  2. Медична деонтологія / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 1999.

  3. Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.: Здоров'я, 2002.— 344с.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка