Світло між двох океанів



Скачати 496.83 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації08.01.2019
Розмір496.83 Kb.
  1   2   3   4

http://biblio.lib.kherson.ua/naykraschi-perekladni-vidannya.htm

Дроздовський, Дмитро "Світло між двох океанів": огляд перекладних зарубіжних видань 2016 року: вибір головного редактора // Всесвіт, 2017. -№ 1/2. - С. 222-247

Щороку українською мовою з'являється чимала кількість зарубіжних художніх творів, які заслуговують на те, щоб про них розповіли на сторінках журналу «Всесвіт». Щоразу, коли працюєш над експертними аркушами на рей­тингу «Книжка року», розумієш, що Україна – це, на щастя, і країна перекла­дів. На жаль, журнальна площа доволі обмежена, тож не завжди «Всесвіт» має можливість звернути увагу читачів на найцікавіші новинки зарубіжної літе­ратури, представлені в українських перекладах. На початку 2017року головний редактор журналу пропонує черговий короткий огляд, на його думку, цікавих книжкових видань 2016 р., які вартують уваги читачів «Всесвіту».

* * *

[Стедман М. Л. Світло між двох океанів : роман ; пер. з англ. Н. Хаєцької. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 304 с.]

«Світло між двох океанів» – роман, на який варто звернути увагу.


Історія про людське привласнення в ситуації, коли Бог позбавляє матір найдорожчого – можливості народити дитину. Історія про неприйняття «Іншого» і фактично несвідоме убивство. Історія про неможливість встановити істину, бо інстинкт здатний на певний час побороти голос правди. Зрештою, ця історія, яка колись перетвориться, як сказано в романі, на «невідвідуваний надгробок» (с. 300), сьогодні розігрується перед нами, викликаючи складні емоційні переживання.
Література періоду пост-постмодернізму у певних аспектах видається подібною на літературу, яка передувала модернізмові. Читаючи цей роман, не раз ловив себе на думці, що цей твір за своїми оповідними характеристиками не відріз­няється від «Міддлмарча» або й «Буреверхів». Авторкою такого твору могла би бути Дж. Остін або Ш. Бронте. У романі наявні образи, притаманні романтизмо­ві. Герої мандрують із Англії до «ізольованого континенту» – Австралії. Проте на цьому тема ізоляція не завершується, оскільки Том Шерборн стає наглядачем маяка на далекому австралійському острові. Географічний простір, у якому відбуваються події, репрезентований скелями, обривами і бездонним та безкраїм океаном.
Невідомо звідки з океану випливає човен, на якому наглядач і його дружина Ізабель знаходять мертвого чоловіка та маленьку дитину. М. Л. Стедман ставить своїх героїв у ситуацію вибору: дошукуватися правди про те, що передувало появі загадко­вого човна, або ж розпочати нове життя, в якому подружжя отримує дитину. Може, варто повірити в те, що ця дівчинка, яку принесли хвилі, – чудо, а отже, дарунок небес? Або ж це лихий знак і чинник перевірки людини та людськість? У романі немає штучного моралізаторства, натомість відчувається переконлива психологічна багатовимірність.
«Світло між двох океанів» – роман, який потребує вдумливого читання. В його основі – трансформована Біблійна старозавітна історія про те, чи наважиться батько принести свою дитину в жертву. Люсі-Грейс – камінь спотикання в долі Ізабель і Тома. Мати, яка переживає три викидні, вбачає в тому, що ста­лося, прихильність небес. Том, який пережив війну і не раз зазирав в очі смерті, роблячи те, про що він у цьому новому житті хоче забути, наважується переписа­ти власне життя заради дружини. Роман побудовано навколо осмислення складного філософського питання про межі людського, про межі правди і можливості жити за правдою. Чесність із собою може обернутися трагедією для іншого. Світ миру може стати не менш небезпечним для людини, ніж світ війни. Том, який знає, що означає стріляти й убивати, хоче будь-що вберегти кохану від людської трагедії. Але шлях до щастя проходить через перехрестя неправди. Зрештою, не менш важливо звернути увагу й на причини появи човна у відритому океа­ні. Батько дитини був змушений тікати від здичавілого міського натовпу чоло­віків, які не прийняли австрійця, тобто, по суті, в їхньому сприйнятті – німця. Ненависть до людини за певною національною належністю, породжена війною, не припиняється з кінцем війни. Перед не менш складним вибором опиняється й Том, який, перебуваючи на боці армії миру, тобто тих, хто воювали з ворогом заради загального добра, після війни хоче тільки одного: допомогти людині, яка потребує миру і спокою, знайти їх.
Фінал роману напрочуд позитивний – правда перемагає. Ізабель після багатьох внутрішніх борінь таки наважується розказати правду, а справжня мати якщо і не пробачає винуватців своїх безсонних ночей, то принаймні прагне зрозуміти їх і зробити все, аби вирок був умовним і мінімальним. Зрештою, у цьому Ханні до­помагає пам'ять про Френка, свого чоловіка, який загинув, рятуючи дочку від озві­рілих чоловіків. «Іронія в тому, що Френк був би першим, хто б вам пробачив. Він би першим висловився на ваш захист. На захист людей, які помиляються» (с. 286). Люсі-Ґрейс, уже доросла, відчуває, наскільки складною є людська мораль. Проте вона розуміє свою біологічну матір, яка в боротьбі за доньку часто відчувала по­разки. Коли дівчинку знайшли, вона все одно хотіла повернутися до своєї іншої мами – Ізабель. Інколи тільки час розставляє все на місця. І в людському житті (навіть за умов миру, а не в час війни) неможливо сказати, яке рішення правильне, а яке хибне. Моральна оцінка залежить від точки зору того, хто говорить, але така моральна позиція не має істинної ваги. І лише час розставляє все на місця.

«Світло між двох океанів» – роман, який ставить перед читачем непрості і запитання, але пошук відповідей на які має особливу вагу сьогодні – в ситуації після-постмодерну, в українській ситуації війни і миру, що обов'язково настане.



* * *

[Флеґґ Фенні. Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» : роман ; пер. з англ. Д. Петрушенко. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 320 с.]
Роман Фенні Флеґґ – про ту Америку, якої нині вже немає. Америку періоду «великої депресії». Америку не толерантну, зі своїми внутрішніми «чорно-білими» протистояннями, але водночас якусь особливо щасливу, коли люди ще вміли радіти життю в його найпростіших виявах. Дивна і довга назва «Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка" — перекладацький інваріант оригінальної назви («Fried Green Tomatoes at the Whistle Stop Cafe»), в якій зафіксовано назву маленького залізничного містечка Вісл-Стоп, що в Алабамі.
«Смажені зелені помідори...» – роман 1987 року, який тридцять шість тижнів значився у списку бестселерів «Нью-Йорк Таймз», а сьогодні з'явився в українському перекладі. Але, попри все, цей роман Фенні Флеґґ цікавий тому, що в ньому зафіксована історія людських доль, яким випало жити в найкращий із усіх можливих часів.
На мою думку, щоб насолодитися цим твором, читачеві потрібно подолати дистанцію «перших ста сторінок». Роман нетиповий для української літературної традиції. Натомість він дуже американський у своїй внутрішній сутності. Мені не раз доводилося читати колонки вже літніх американських пані, які в різних виданнях США пишуть історію свого роду, родини, своєї молодості та становлення. У цих текстах приціл не на художності, а на власній пам'яті, з якої потрібно видобути найцікавіше. Кожному є що розповісти на схилі віку. «Смажені зелені помідори...» – це роман, фрагментований на кілька наративів, кілька історій, розділених у часі, але переплетених у пам'яті героїні, яка сьогодні, в 1986 році, опинилася в будинку престарілих «Трояндова тераса». Фенні Флеґґ любить «промовисті» назви, які в англомовного американського читача, безперечно, викликатимуть усмішку (і «Трояндова тераса», і, зокрема, Whistle Stop). Авторка пише в стилі Марка Твена: просто, дотепно, досить невибагливою мовою, але з розрахунку на те, що цю книжку прочитає якнайбільше людей. І, зрештою, так і сталося. Наприкінці роману навіть наведено рецепт цієї загадкової, але, по суті, досить невибагливої страви – смажених зелених помідорів (а заразом і смаженого сома, свинячих відбивних із підливою та горіхового пирога...).
Інколи так стається, що людина приходить у цей світ саме тут-і-тепер, тоді, коли вона відчуває свою потрібність у світі. Її життя – не соліпсичне страждання, не прагнення усамітнитися, а, навпаки, прагнення жити і бути потрібною. Життя в містечку Вісл-Стоп у 1920-1930-і роки – це життя однією спільною родиною. Пригадую, як у дев'яності роки історії, почасти анекдотичні, про старі комуналки (скажімо, в Одесі) мали особливий колорит. Люди, яким випало жити в епоху змін, психологічно тікали в світ, у якому рівень «братерства сердець» був настільки високим, що якийсь фізичний дискомфорт видавався дрібницею. Америка, змальована через простір Вісл-Стопа, – це Америка єдності. Проте потрібно було разом пройти чималий шлях, допоки слово «ніґер» не перетворилося на образу і не вийшло з масового вжитку, допоки «чорні» та «білі» не стали ходити тими самими вулицями, снідати в тих самих кав'ярнях, лікуватися в тих самих шпиталях. В історії, яку розповідає пані Тредґуд про молодість Іджі та Рут або які зафіксовані в журналістських замітках Дот Вімз, багато нетолерантності, конфліктності. Тогочасна Америка – це період розквіту Ку-Клукс-Клану та розбійницьких нападів на поїзди, проте цивілізаційної катастрофи вдалося уникнути саме через те, що в цій великій історії знаходилися маленькі люди, які не боялися бувати на похоронах «чорних», які дозволяли годувати «чорних», виносячи їм страви з власного кафе. У романі особливу увагу привертає історія «кохання» Іджі та Рут, двох подруг, одна з яких воліла б ніколи не розлучатися з іншою. У романі є натяки на те, що ця дружба має особливу природу, яка на той час належала до «табуйованих» наративів. Не менш вражає історія «Кукси», хлопчика, який втратив руку, необережно граючись біля залізниці, але який згодом зміг досягнути значних спортивних успіхів і, зрештою, стати справжнім чоловіком (історія його вже підліткової, проблематизованої і психічно травматизованої сексуальності досить делікатно, але психологічно переконливо описана в романі).
Авторка, щоправда, прагне «приправити» свій антиколоніальний наратив дотепами, анекдотичними ситуаціями, акцентуючи на внутрішньому світі персонажів; проте часом від зовнішніх обставин втекти не вдається. Цей роман для мене важливий ще й тому, що, як мені здається, Україна сьогодні проходить етап величезного переформатування, яке нагадує те, що пережила Америка в 30-і чи й 50-і роки минулого століття. Америка змогла знайти своє цивілізаційне мотто та обрати правильну стратегію майбутнього. І сьогодні про ті роки згадують як про невтрачений рай, у якому людське перемогло над ідеологічним, патріархальним і расовим.

* * *

[Ніна Джордж. Маленька паризька книгарня; пер. з англ. Ольги Захарченко. – К, : Наш формат, 2016. – 352 с.]
Мені дуже хочеться сподіватися, що колись цей роман Ніни Джордж читатимуть у школах та університетах і він стане частиною сучасного літературного канону. «Маленька паризька книгарня» – роман про життя. Будь-які інші визначення будуть якщо і правильні, професійні, методологічно вивірені, проте якоюсь мірою сутнісно неповні. Письменниця змогла написати роман про сучасну людину, запропонувавши читачеві прекрасну алегорію читання як фармації, особливої терапії, здатної вилікувати наші душі. Читання як ліки – напевно, такий образ більшою мірою пасує культурі ХVIII-XIX століть. Спадають на думку романи Флобера, Золя, Бальзака. І ось у XXI столітті авторка пропонує текст, у якому з точки зору літературності створено особливу реальність, у яку прагнеш поринути і якої не хочеться полишати.
У створеному в уяві письменниці Парижі мешкає п'ятдесятирічний Жан Одинак, який володіє унікальною здатністю «суперперцепції», надтонкого відчуття людей. Химерний чоловік відчуває проблеми, душевні страждання й біль кожної людини і прагне порятувати клієнтів за допомогою книжок. «Маленьку паризьку книгарню» у принципі можна назвати філологічним романом. Цікаво читати твір, у якому з позиції людини XXI століття осмислюються найскладніші автори і твори попередніх епох: Оскар Вайлд, Франц Кафка... Такі особливі «літературні екфразиси» важливі з точки зору рецептивної естетики та компаративістики: література розповідає про літературу. У такій проекції немає творів «класичних» і «сучасних», бо класика формує сучасну людину. Месьє Одинак дає своїм «пацієнтам» різні ліки, у такий спосіб оживлюючи минуле (часом давно забуте минуле). Ось як «літературний фармацевт» відгукується про роман «Сліпота» португальського Нобелівського лауреата Жозе Сарамаго: «Ця книга не для тих, хто починає жити. Вона для людей, що вже посередині життя. Для тих, хто дивується, куди, в біса, поділася перша половина. Хто відриває погляд від ніг, які нетерпляче переставляли одну поперед одної, не дивлячись, куди ж так злагоджено й старанно бігли весь цей час» (с. 39). Такі філософські рефлексії часто постають надзвичайно влучним потраплянням у сутність художнього твору. Так, кафкіанське «Перетворення» репрезентоване як «оповідання про таргана! Тільки уявити – мати вимітає власного сина віником. Страхіття!» (с. 46).
Але «Маленька паризька книгарня» – це роман про людське життя, страждання, травми, біль. І хоч нині людина прагне керуватися прагматичними настановами, часом цинізмом, часом мізантропією або консьюмеризмом, проте це не позбавляє її від болю. Біль – екзистенційний та евентуальний стан людини XXI століття. Зокрема, у такому місті, як Париж, де людина – «жертва» «міських мордувань (лихоманковий темп, байдужість, спека, шум і усюдисущі водії автобусів із садистськими нахилами») (с. 30).
Проте життя складніше за те, що може уявити людина. І часом навіть книжки не лікують, принаймні не можуть вилікувати самого фармацевта. Біль від розлучення з коханою перетворив його на знавця чужих душ. Проте чоловік так і не зміг знайти в собі сил, щоб прочитати послання від Манон. Трагічний зміст старого листа змушує чоловіка заново подивитися на себе. «Маленька паризька книгарня» – це роман про втрату й віднаходження життя. Справжня сутність світу не відкривається в Парижі. Потрібно мандрувати на південь, без належних запасів їжі, без грошей і кредитних карток – щоб тільки знайти себе. І, по суті, пізнати смисл життя. Жан Одинак, здається, відкриває цей смисл. Відкриває на півдні, де французьке життя проходить в інших формах: без поспіху, у ньому ще збережено первісність, автентичність, магічну вітальну тілесність. Особливим етапом «ініціації у життя» постає танго, яке символізує смерть і воскресіння, секс і Любов, страту й порятунок. Смисл життя у простих речах. І з часом ти розумієш це особливо гостро. Жан повертається до себе, переборює біль минулого, аби жити далі.
Рецепти кухні Провансу, вміщені наприкінці роману, додають книжці особливого колориту: кухня – одна з можливих утеч від абсурдності та збайдужілого світу. Відчуття часу в усіх ароматах – смисл людського життя. Принаймні один із важливих, якщо людина не хоче перетворитися на таргана.
Переклад загалом справляє досить добре враження, хоча трапляються й поодинокі недбальства («закотив рукава сорочки» (с. 38), «кабінет знаходився біля Єлисейського палацу» (с. 32), «позорище» – краще вже ганьбище, ганьбисько тощо).
«Маленька паризька книгарня» – книжка, яку обов'язково потрібно прочитати і до якої ми, напевно, ще не раз повертатимемося в нашому житті.

* * *

[Янн Мартель. Життя Пі : роман ; пер. з англ. Ірини Шувалової. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 400 с.]
Роман «Життя Пі» канадського письменника Яна Мар-теля – це історія про трансрелігійність і транскультурність. Друга половина XX століття – період інтенсифікованої  мультикультурності, яка сьогодні зримо оприявнена в усіх великих і не дуже великих містах Європи, Америки, Австралії... Проте концепція мультикультуралізму не раз зазнавала фіаско. Ян Мартель пропонує інакше бачення, яке походить від особливого світосприйняття, для якого немає непереборного розрізнення між Богом-Отцем, Ісусом, Марією, Аллахом і Шивою (Брах-мою чи Вішну). Світ у своїй онтології – спільний і неподільний, його створювали не окремо кожний із вище згаданих Сутностей. І сьогодні, коли людина за допомогою сучасної науки відкриває для себе нові закони світобудови, важливо усвідомити, що у Всесвіті немає кордонів і випадковостей.
Оповідач у романі одночасно вивчає релігієзнавство та зоологію, маючи здатність розуміти як «фізику» світу, так і його метафізику. Ті, хто в нашому світі кричать про норми і правила, про величезну відмінність між світовими релігіями – брехуни, які перетворили релігію на культ і дотримання певних догм. Пісцин Молітор Патель – проти догм. Його спілкування з Богом (богами чи просто Найвищою Сутністю Всесвіту) – трансперсональне, особистісне, позбавлене ідеологічних заборон і перепон (він може піддавати критиці релігійні постулати, скажімо, не вірячи, що Бог міг відправити власного сина на смерть, оскільки така поведінка могла бути притаманна тільки людині, але не вищій. Він, від народження індуїст, прагне відкрити для себе християнство, а згодом так само легко готовий прийняти й іслам. «Бапу Ґанді казав, що всі релігії істинні. Я тільки хочу любити Бога, – промимрив я, – і, геть почервонівши, втупив погляд у землю» (с. 98). Бог таки справді єдиний, а от люди... Люди інколи мало чим відрізняються від тварин, або, якщо хочете, тварини так нагадують людей.
Мотив зооморфізму людини й антропоморфізму тварин – один із ключових в аналізованому романі. Люди, які через релігію здатні убивати одне одного, навряд чи відрізняються від тварин, які, керуючись інстинктами, формують на планеті харчові ланцюги та пожирають одне одного. Водночас подеколи представники абсолютно різних видів вдаються до «кооперації», формуючи, на перший погляд, неприродні симбіози. Життя сповнене загадок. І Пі (ім'я головного героя походить від «басейну», але водночас це і математичне число π 3,14..., одне з найзагадковіших у математиці, коли поділ 22 на 7 перетворюється на множинну безкінечність і постійну непередбачуваність). Досліджуючи поведінку тварин у зоопарку, головний герой поступово відкриває для себе сховані закони світобудови. Згодом співіснування із Річардом Паркером (тигром) у відкритому океані – цілковито містична ситуація, в якій людина і представник хижого тваринного світу співіснують ніби давні товариші. Тільки Пі – представник нового цивілізаційного типу, як і тигр – представник природи, яка має розум і навіть щось більше, ніж розумова інстанція. Річард Паркер пожирає гієну, символ тваринної ненажерливості і антикультури. «Гієни – це не боягузливі пожирачі падалі. <...>. Вони полюють на зебр, гну та буйволів – і не лише на старих або хворих членів стада, але й на здорових дорослих тварин. Вони витривалі нападники, які миттєво оговтуються після ударів рогами чи копитами, вони дуже наполегливі й ніколи не відступають. І вони розумні: все, що можна відбити від матері, іде на харч. Улюблена страва – це новонароджені гну» (с. 151). «Випадковий канібалізм – теж не рідкість під час радісного колективного пожирання здобичі: рвонувшись по шмат зебри, гієна цілком може позбавити іншого члена зграї вуха чи ніздрі – не зумисне, а так, ненавмисно. І це не викликає у гієн огиди. Їхнє життя занадто розмаїте на втіхи, щоб чогось бридитися. Загалом же всеїдність гієн така безкомпромісна, що викликає захоплення. Гієна питиме воду, в яку одночасно мочиться» (с. 152). Гієна у такому описі нагадує людину – іншу істоту, яка вийшла з тваринного світу і перетворилася на «витривалого нападника», здатного убивати собі подібних (випадки людського канібалізму – особлива тема). Проте у романі гієна стає здобиччю тигра. Інколи біологічний вид таки не може перейти на вищий щабель і єдиний вихід – вилучити Його з біологічного колообігу.
Утім історія Пі – це історія віднайдення в собі Бога. Людина – найхимерніше створіння, яке з огляду на власну удавану велич часом вважає, що знає сутність світобудови. «Всесвіт ніколи не видається мені безглуздим, коли я споглядаю його очима Індуїста. Є Брахман – світова душа, надійна основа, що на ній прядеться, звивається і тчеться тканина буття, з усіма її оздобами часопростору. Є Нірґуна Брахман – сутність без проявів, що лежить за межами нашого розуміння, за межами можливості опису – та якої неможливо осягнути. Своїми незграбними словами ми вбираємо його в недолугий стрій – Єдине, Істина, Єдність, Абсолют, Остаточна Реальність, Підстава Буття... Ми намагаємося допасувати свій вбогий крій, та Нірґуна Брахман неохопний, і наше шитво тріскається по швах» (с. 71). Насправді усе найпотаємнішє сховане не в канонічних приписах, а в людському єстві. Ян Мартель показує, що найважливіше для людини – розкрити себе, пізнати внутрішній світ, у глибинах якого і є Бог.
Окремо хочу сказати про напрочуд гарний переклад, наділений особливим смаком. Уже саме транслітерування прізвища письменника свідчить про перекладацьку компетенцію. У російському перекладі маємо Мартел, проте письменник франкомовний, а у французькій мові Martel вимовляється з м'яким «ль» наприкінці.
«Життя Пі» – це історія про віднайдений рай, про людину третього тисячоліття, яка не дивиться на світ «згори вниз». «Всесвіт ґрунтується на моральних, а не інтелектуальних засадах; усвідомлення, що підвалини існування складає те, що ми називаємо любов'ю – і що вона працює не завше очевидно, не бездоганно, не відразу, але невідворотно» (с. 90). Усе, що у Всесвіті, – тільки маленькі елементи чи сходинки до пізнання Великого Задуму. Ян Мартель повертає в сучасну літературу Бога, але водночас і людину, здатну любити й розуміти, а не пожирати і руйнувати.

* * *

[Альєнде Ісабель. Оповідки Еви Луни. Оповідання ; пер. з ісп. Сергія Борщевського. – Львів : Видавництво АнеттиАнтоненко, 2016. – 256 с.]
Творчість чилійської письменниці Ісабель Альєнде – відкриття для сучасного українського читача. Раніше новели цієї авторки були представлені у форматі журнальних публікацій на сторінках «Всесвіту» та «Кур'єра Кривбасу», а в 2016 р. з'явилися у формі окремої книжки «Оповідки Еви Луни». Книжка складається з 23 оповідок: «Двоє слів», «Зіпсоване дівчисько», «Кларіса», «Жаб'яча паща», «Золото Томаса Варгаса», «Якщо ти зворушиш моє серце», «Дурненька Марія», «Найпотаємніше із забуття», «З усією належною поштивістю», «Примарний палац» та ін. Латиноамериканська критика вписує прозу Ісабель Альєнде у простір магічного реалізму. Проте мені здається, що в цьому разі варто робити наголос передусім на понятті «реалізм».
Письменниця володіє дивовижною майстерністю підмічати абсурдні ситуації нашої дійсності й на цій основі будувати свої магічні художні світи. Часом потрібно просто визбирувати й каталогізувати абсурди нашого часу, щоб у літературі створити адекватний портрет доби, в якій випало жити письменниці. У кожному оповіданні відчувається журналістська точність, стилістична досконалість фрази; немає зайвої художньої манірності та штучної солодкавості. Письменниця уміє схоплювати увагу читача буквально з першого речення: «Кларіса народилася, коли ще в місті не було електрики, бачила по телевізору першого астронавта, котрий ширяв над поверхнею Місяця, і померла від подиву того дня, коли Папа прибув із візитом і назустріч йому вийшли виряджені, мов черниці, гомосексуаліс­ти» («Кларіса»), «Орасіо Фортунато виповнилося сорок шість років, коли в його життя ввійшла худорлява єврейка, здатна змінити його звички шахрая та збити з нього пиху» («Подарунок для коханої»), «Ніколас Відаль завжди знав, що помре через жінку» («Дружина судді»). Таких прикладів надзвичайно вдало створеного першого речення в Ізабель Альєнде чимало. Прочитавши перші рядки оповідання, вже хочеш дочитати його до кінця, мандруючи разом із героями їхнім внутрішнім світом, потрапляючи в різні психологічні колізії та парадоксальні ситуації. А ще доволі важлива особливість прози чилійської авторки – здатність радіти життю, кепкувати, іронізувати. Цей гумор добрий, хоча часом об'єктом кпинів постають досить «неполіткоректні» або вельми пікантні й дражливі ситуації, як уже згаданий виступ ґей-спільноти під час прибуття Папи. Письменниця прагне подеколи шокувати читача, хоча й робить це у вельми невимушеній манері. У її художньому світі немає зла, злобливості, агресії. Натомість дуже багато світла й любові.
Так, XX століття – досить суперечливий час; епоха, коли людина змогла відкрити для себе космос, але водночас показати якусь хижацьку сутність людини, яка здатна ні перед чим не зупинитися на своєму завойовницькому шляху. І поряд із цієї жадобою людини до слави, грошей, марнославства у нашому світі існують дивовижні люди-духи, здатні відчувати любов до своїх кривдників (як Кларіса до грабіжника, що «навідує» її оселю). Герої оповідок Еви Луни здатні закохуватися, бути дурненькими, видаватися не тим, ким вони є насправді («З усією належною поштивістю»). У світі, в якому людина стала володарем інформаційних систем і підкорювачем Місяця, ще так багато глупоти й симулякрів.
Сучасні «акцентуйовані» герої І. Альєнде часом наділені «надможливостями», причому це може мати як позитивну, так і негативну характеристику. Крім того, часто вони видаються «дивними», ці герої випадають зі звичайного ряду традиційних: «Це була пара шахраїв. Він мав лице пірата й підфарбовані в смоляний колір волосся та вуса... Вона мала міцну статуру й властиву рудим британкам шкіру молочного кольору, яка в юності міниться опаловим сяєвом, а в зрілі роки нагадує поцяткований аркуш паперу» (с. 171). Кларіса з однойменного оповідання – символ справді набожної жінки, яка відчуває християнську любов до світу незважаючи ні на що (ані на біль образ, на кривдників, нечестивих людей, фізичну кволість): «Навіть тоді, коли через старість вона вже не могла рухатися з колишнім місіонер­ським завзяттям, Кларіса незмінно допомагала ближнім, інколи навіть усупереч їхній волі, як це було у випадку з тими пройдисвітами з вулиці Республіка, які, згнітивши серце, мусили вислуховувати гнівні проповіді цієї доброї сеньйори...» (с. 31).
Але герої І. Альєнде люблять життя. І часом усі їхні хенеберики походять саме з такої любові – стихійної, пришелепуватої, сліпої. У сконструйованому художньому світі немає образ, невдоволення, зла. Натомість усі ці абсурди тільки потверджують думку про те, наскільки химерним постає світ навколо людини, яка може явити світові у відповідь як найбільше світло, так і найбільшу глупоту.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©wishenko.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка